Низка освітніх установ та органів самоврядування 17-21 лютого уклали угоди на постачання в 2012 році газу по завищеним цінам. Дані про ці закупівлі опубліковано в "Віснику державних закупівель".

ПАТ "Херсонгаз" поставить виконкому Таврійської міськради Херсонської області 161900 м3 газу по 6780 грн. або        $ 847,5 за тисячу кубометрів. Вартість закупівлі склала 1,10 млн грн.

Також "Херсонгаз" поставить коштовний газ кільком освітнім установам.Цюрупинська спеціалізована школа №4 за 586 тис грн. придбала 96000 м3 по 6100 грн. або $ 762,5 за тисячу кубометрів. По цій же ціні газ придбала Новомаячківська загальноосвітня школа Цюрупинської райдержадміністрації на суму 610 тис грн.

Разом з тим "Херсонгаз" продає газ і значно дешевше. Відділ освіти Каланчацької райдержадміністрації за 1,73 млн грн. придбав 364 тис. м3 газу по 4760 грн. або $595 за тисячу кубометрів.

Також високі ціни на газ було зафіксовано в інших регіонах.

Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області за 2,67 млн грн. придбало у ПАТ "Житомиргаз" 393 тис м3 газу по 6783 грн. або $ 848 за тисячу кубометрів.

Ржищівський будівельний технікум Київської області за 1,48 млн грн. придбав у ПАТ "Київоблгаз" 250 тис м3 газу по 5923 грн. або  $ 740 за тисячу кубометрів.

Нагадаємо, цього року найдорожчий газ, зафіксований в "Віснику державних закупівель", придбав "Харківський фізико-технічний інститут" у ПАТ "Харківміськгаз" по $856 за тисячу кубометрів.

В державний бюджет на 2012 рік закладено ціну російського газу на рівні $416. 

Закупівлі  газу  освітніми установами проводяться за  кошти  місцевих  та  державного  бюджетів.

Брати Капранови, для УП _ Середа, 29 лютого

Дивні люди наші політики – ще не стартували чергові перегони, а вони вже взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців. Взяти хоч би інцидент "Свободи" з Гайтаною – ну хто їх за язика тягнув? Хіба Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка? Та й взагалі, чи варто серйозним людям обговорювати Євробачення? 

До речі, у "вищої ліги" вистачило розуму промовчати, бо вони знають, що правильної відповіді у подібних питаннях не існує. А от молодь не втрималася і вляпалася по самі вуха. Віталій Кличко: "Україна для українців" – це не наша ідеологія, і ми її ніколи не сприймемо". Звісно, поєдинок з Чісорою нелегко дався нашому чемпіонові – але ж радники на той ринг, здається, не виходили! Україна – не для українців, це ми вже зрозуміли. А для кого? Для китайців? Щоб не вибили зубів, боксери вставляють собі капу. Яку б таку капу вигадати для політиків, щоб не верзли дурощів? 

Але з іншого боку, расова тема у нас останнім часом старанно педалюється – навіть ролик в телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб на сопілці, а наш Фома підспівує. Толерантність пропагує. Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось з цього приводу "на гора" видавати.

Нещодавно довелося чути по радіо Ера розмову з організаторами згаданої рекламної кампанії. І що здивувало – серед додзвонювачів не було ЖОДНОГО, хто б їх підтримав: і російськомовні, і україномовні слухачі в один голос твердили, що ввечері по вулицях небезпечно ходити всім, що українців у міліції катують не менше, ніж темношкірих, і взагалі, що все це – банальна спекуляція.

Чесно кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо Ера – виключно ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропагандисти толерантності чогось не врахували у своїх зверненнях.Ну гаразд, можливо, слухачі популярної радіостанції, а з ними й усі українці нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала поводитися незвично. Зокрема Франція та Німеччина, відкрито заявляють, що політика глобальної мультикультурності провалилася – треба, мовляв, вигадувати щось інше. Отакої. 

До речі, уважний читач може і згадати, що провал європейської національної політики не є такою вже несподіванкою. Його давно вже пророкували дехто з інтелектуалів. Щоправда робили вони це здебільшого тихо, щоб не нарватися на звинувачення у ксенофобії. А причина провалу до смішного проста. Вона захована у слові ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тому що це модне іноземне слово по-нашому означає просто терпець. 

Вперше наочно відчути, що з цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності в Україні посольством королівства Нідерланди. У програмі йшлося передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Все коректно і по-міжнародному офіційно.

Коли раптом слова просить молодик, який рекомендується як представник центру сексуальних меншин. Він бере мікрофон і заявляє, що захищати євреїв і не захищати при цьому сексменшини – це не толерантно. Більше за те – це ганьба на всю Європу. Ну і так далі. Голландці, треба сказати, дещо стушувалися від такої постановки питання і навіть почали виправдовуватися, а у нас зовсім закрутилося в голові.

Зачекайте. Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї – один з найдавніших народів світу, їм ми завдячуємо Біблією і врешті самим християнством, яке стало основою всієї європейської культури. А сексменшини – не народ, не національність навіть, а просто люди, зі специфічними інтимними смаками. 

Слово "толерантність" взагалі викликає неймовірну кількість спекуляцій. То Валід Арфуш іде з телестудії через те, що журналіст повідомив, де той народився. Наче народитися у Лівані – це якийсь гріх. А то Ірина Білик, яку освистали за російські пісні, заявляє про прояви расизму. Ну що тут скажеш? Хіба те, що білявки – це не раса. 

Україна – багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснуванню з іншими народами, а тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили пліч-о-пліч з болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами, євреями, ви не повірите, але без рекламних роликів.

І сьогодні живемо – а якщо болгарський культурний центр нищать у Одесі, то це роблять зовсім не українці, а місцева влада і бізнес, які в українськості звинуватити аж ніяк не можна. Бо наша влада – ворог усіх людей, незалежно від національної приналежності.

Згадайте, до речі, що коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла кримська татарка Джамала, ані "Свобода" ані хто інший слова не сказав на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані.Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість? 

Перше, що спадає на думку – це свідома провокація стосовно націоналістичних політиків. Ну, мовляв, давайте, демонструйте свою людожерську сутність! Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота...

Друге, що це – реінкарнація старої радянської казочки про "у вас негрів б’ють". Може хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу. Тепер же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план той факт, що б’ють у нас в першу чергу все-таки українців. Згадайте Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі, що їх піддають тортурам міліціонери і десятки тисяч, що їх грабують гопники – українців, росіян, молдаван, кримських татар... 

Проблема не в тому, що у нас б’ють виключно мігрантів. Біда в тому, що у нас взагалі б’ють людей, що у нас міліція складається з катів та садистів, що у нас при владі урки, і що прокурори співають "Мурки". 

І тому на тлі усіх цих щоденних звірств пропаганда якогось окремого ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає рівно протилежну реакцію: значить, їх – не можна, а нас – будь ласка? 

Влада захищає російську мову від "неймовірних утисків", спокійно спостерігаючи, як гине караїмська, кримчацька, урумська, і одночасно з телевізора закликаючи любити арабів... Що й дивуватися, що подібна пропаганда тільки викликає ксенофобські прояви і розширює їхню аудиторію. 

Нам здається, "терпимість" – це зовсім не те слово, яке треба застосовувати до чужих культур. Бо з одної сторони воно принижує їх: що ж такого незручного чи поганого є у кольорі шкіри чи мові, що треба переконувати це "терпіти"? А з іншого боку – принижує нас: нехай приїжджі роблять, що хочуть, а ви – терпіть! 

Звісно, питання співіснування різних культур є складними. Але вони зовсім не вимірюються терпцем –а тільки співпрацею. Українці мають досвід такої співпраці не найгірший у світі. Більш за те, ситуація виглядає значно простішою, коли розглядаєш питання співіснування націй в Україні на прикладі конкретних людей. 

Згадайте хоч би Мустафу Найєма, який ніколи не нітився власної національності і знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч з ним того ж таки Арфуша, який нітиться країни свого народження і плювати хотів на державну мову попри те, що керує державним інформаційним ресурсом.

Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття. Ну а для культурного діалогу перш за все потрібно, щоб обидві сторони були носіями цієї самої культури. Гопники, бидло і більшість політиків для цього не підходять – і не через колір шкіри. 

Друга особливість культурного діалогу – взаємність. Ти цікавишся нашим і презентуєш своє. Хіба таке викликає агресію? Звичайно, є в Україні персонажі, які вважають власну культуру чимось особливим – вище Лаврської дзвінниці, – а нашу ігнорують або й відверто зневажають. Наприклад, депутатка Олена Бондаренко, яка наполегливо бореться з "поганою" українською музикою в ефірі. Навряд чи це може спонукати до діалогу. Скажемо навіть більше. За будь-якого кольору шкіри такі люди не заслуговують з нашої сторони навіть на терпимість і мають бути видворені прямісінько на батьківщину своєї "високої" культури. 

І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті – тобто зрозумілій усім мові та прийнятною для всіх системі цінностей. Просто для того, щоб сторони розуміли одна одну. 

Якщо ми із вами – люди державного мислення, то легко зможемо розповсюдити сказане і на стосунки між корінними національностями нашої країни. Тоді це буде вже не діалог, а полілог. І для нього потрібна наявність власне самих культур, взаємність інтересів і спільний фундамент для спілкування. 

Що такого складного у цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо. А з іншого боку іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з приводу міргантів і в голову починають закрадатися підступні думки. Може, це все не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на виборах,а на крайній випадок – вила. 

От і просуває хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в Португалію, а на їх місце можна завезти китайців. Китайці невибагливі, дешевші та слухняні – і на виборах не голосують, і за вила не візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи українців в Україні і спрощується виїзд. А для прикриття – у телевізорі китаєць з бандурою та араб із сопілкою. Звикайте. 

Україна – для китайців, Португалія – для українців? Те, що не вдалося зробити Голодомором і Сюргюном, забезпечимо під прикриттям толерантності? 

Звісно, усе це фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І причина їх виникнення – не міфічна "українська ксенофобія", якої ніколи не було і бути не могло, враховуючи традиційний поліетнічний склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратегічні питання, які ставить перед Україною життя.

Владці, зайняті розкраданням народного добра, не мають часу – та й навіть розуміння – аби бодай сформулювати проблеми, від яких залежить майбутнє нації та країни. Як нам бути з міграцією?

Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж чи Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави? Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів? І врешті-решт як при обмеженості ресурсів та загрозі перенаселення, про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь. І одразу виникає питання – а чи повноважна взагалі будь-яка влада вирішувати питання міграційної і культурної політики? І одразу відповідь – навряд чи. І не за Конституцією, а по суті. Не може Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо у нього буде 450 голосів у Раді. Єдина легітимна міграційна політика – це схвалена народом – а точніше, усіма корінними народами України. 

Спроби перевищення повноважень у цій сфері завершуються просто і страшно – погромами. Бо національна міграційна політика не диктується продажним Конституційним судом, а народжується як результат щоденної культурної взаємодії різних народів між собою. 

Тому замість прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву теперішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє – власне чи нащадків, щодня і щослова треба формувати навколо себе простір культурного діалогу. 

По-перше, самим не нітитися ні власної раси, ні нації, ні культури. По-друге, не пробачати неповагу до інших, так само, як і до себе. По-третє, відбирати для спілкування тих, хто здатен на взаємність і не витрачати часу на нездатних. 

Ну і останнє. Шукаючи для діалогу спільної культурної основи, варто триматися подалі від стандартів пострадянського інформаційного простору –денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от "біомаса" є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми аж надто добре бачимо, що з того виходить.

Митинг против мэра Донецка Александра Лукьянченко прошел у прокуратуры Донецкой области.

Около ста человек требовали возбудить уголовное дело в отношении городского головы и отправить его в отставку. В акции, которая не имела политической символики, выступили представители разных групп населения, недовольные местной политикой.

Люди держали плакаты: "Донецк - могила для малого бизнеса", "Хватит нас убивать и травить глупыми идеями", "Чиновники, займитесь делом, а не террором", "Лукьянченко под суд", "Лактионов и Лукьянченко, прекратите беззаконие против детей школы № 111".

"Несмотря на судебное решение, которым мы отстояли нашу школу, власть не оставляет попыток ее закрыть, - рассказала Gazeta.ua участница митинга Ирина Круглова, родительница двух учеников украинской школы № 111, - Учителя и дети ощущают давление. Мы пришли к выводу, что люди, которые захватили власть в Донецке, кроме зарабатывания денег у себя в рабочих кабинетах ничем не занимаются. Их мало уволить, их надо судить".

К протесту присоединились противники строительства мусоросжигательного завода, которые считают, что чиновники с выгодой для себя продали землю в Пролетарском районе хозяевам "душегубки".

Протестовали жители улицы Федора Зайцева, где вырубили сквер и начали строительство автовокзала. Обманутые вкладчики кредитных союзов заявили, что власть прикрывает организаторов финансовых пирамид. Жители Кировского района Донецка, где собираются построить две многоэтажки, обвинили "отцов города" в покрывательстве рейдеров. Выразили протест и предприниматели сети магазинов на площади Привокзальной. Около ста павильонов, образующих самые дешевые торговые ряды, власть решила снести к Евро-2012.

Также протестовавшие донетчане ругали мэра Александра Лукьянченко за повышение стоимости проезда в общественном транспорте в полтора раза, повышение на 30% тарифов на услуги по вывозу бытовых отходов и повышение в 2 раза оплаты за детские сады.

Митинговавших объединила правозащитная организация "Союз Спасения Донбасса", члены которой заявили о преследованиях. "После каждого митинга в последнее время нашим активистам устраивают многочасовые допросы в прокуратуре", - рассказал один из руководителей "Союза" Дмитрий Верзилов.

Участники приняли резолюцию с требованием: "За все преступления и издевательства над народом возбудить уголовное дело на мэра Донецка Александра Лукьянченко по статьям "Мошенничество и хищение денежных средств в особо крупных размерах".

"Союз Спасения Донбасса" собирается начать сбор подписей за проведение местного референдума о досрочном прекращении полномочий Донецкого городского головы и роспуск горсовета.

Про це йдеться у статті «Хід конем від Табачника» у газеті «Дзеркало тижня. Україна».

«Перш за все, у новому навчальному плані скорочено кількість уроків української мови. Тепер їх буде лише по два на тиждень», - пише автор. Він зазначає, що у тій же Росії на вивчення державної російської мови у шостому класі середньої школи відводиться шість уроків щотижня.

«Не краще вчинили автори нових навчальних планів і з українською літературою. У сьомих, восьмих та дев’ятих класах кількість годин на її вивчення також зменшується», - повідомляє автор.

«Та ще гірша ситуація складається з історією України.  За задумом керівництва Міносвіти, цей предмет як такий взагалі зникне з розкладу шкільних уроків (хоча традиційно викладався навіть у Радянському Союзі). Натомість з’явиться новий, інтегрований курс - історія, в якому буде поєднано всесвітню історію та історію України», - зазначається у статті.

Автор наголошує, що «проголосивши інтеграцію кількох курсів історії, МОНМС паралельно планує скоротити кількість уроків, відведених на вивчення цього предмета».

Так, у п’ятому класі тепер матимемо один урок історії на тиждень замість двох (отже, вилучено приблизно 34 уроки за рік). У восьмому і дев’ятому класах курс скоротили на 0,5 години на тиждень (за рік це приблизно 17 уроків).

Разом з тим, якою буде доля предмету «Історія України» для десятого та одинадцятого класу – поки невідомо, оскільки для них ще не розроблено навчальних планів.

«Парадоксально, та при тому, що нові навчальні плани заощаджують час на гуманітарній, зокрема українознавчій, складовій, - загалом учнів вони перевантажують. Тепер, за ідеєю МОНМС, у 5-9 класах кількість уроків на тиждень збільшиться на 4-6: тобто приблизно плюс по одному уроку на день», - сказано у статті.

За даними поінформованих джерел, відповідний наказ про навчальні плани для середньої школи уже підписаний Табачником і офіційно зареєстрований під №93 від 01.02.2012 року. Але поки що він лежить під сукном у міністра освіти, зазначає видання і наголошує, що «доки ж документ перебуває в міністерстві - є шанс зупинити «реформи».

Нагадаємо, 11 лютого Табачник дорікнув українським ЗМі недостатнім висвітленням досягнень Міносвіти, зокрема, про вивчення іноземної мови з першого класу та введення інформатики з другого класу.

В Тернопольской области священники Украинской православной церкви Московского патриархата проводят сбор подписей за приватизацию Почаевской лавры, вводя в заблуждение верующих.

Об этом во время сегодняшнего пленарного заседания заявил депутат горсовета, председатель фракции «Нашей Украины» Петр Мандзий.

«Священники Московского патриархата во время проповеди говорят верующим, что якобы националисты хотят закрыть Почаевскую лавру, сделать из нее архитектурный памятник, после чего там прекратят богослужение. А затем предлагают людям подписываться против запрещения богослужений в Лавре. Тогда как сверху на документе, который подписывали люди, написано «Сбор подписей за приватизацию Почаевской Свято-Успенской лавры», – рассказал Мандзий.

По его данным, такие факты зафиксированы в Кременецком районе, в частности в селах Крыжи, Ледыхов, Бережцы.

Мандзий призвал присутствующего на сессии представителя прокуратуры провести проверку по данным фактам, а представителей СМИ – растолковать населению ситуацию, чтобы не допустить обмана жителей области.

Сергій Пантюк , Спілка письменників України.

Коли мені вдається познайомитися зі справжнім подвижником, здається, сили мої потроюються. Життя набуває нового сенсу, адже відчуваєш себе аж геть не самотнім. Більше того – причетним до спільноти, яка хоч і
розрізнена територіально, але духовно цілісна. А тому – сильна і продуктивна.

Я вже тут писав і про о. Сергія Дмитрієва, який заснував у Херсоні першу і поки що єдину українську книгарню, і про
Василя Яніцького, який вже кілька років поспіль власним коштом поповнює районні та сільські бібліотеки рідної Рівненщини. А ось днями доля подарувала зустріч ще з однією людиною з цього шляхетного ряду – з громадським діячем із Броварів Павлом Різаненком.

Найперше, чим мене вразив цей чоловік, була бібліотека. І не проста, а справді золота,як би казково не звучала ця фраза. Унікальність книгозбірні полягає в тому, що складається вона переважно з перекладів світової класики
українською мовою. Те, що українська перекладацька школа завжди була однією з кращих у Європі – ні для кого не секрет. Кочур, Лукаш, Борис Тен, Перепадя, Сакидон, Борщевський – прізвища, які й серед ночі прокинувшись, назвеш без затинання...Решта Павлових книг – рідкісні видання власне українських авторів, поетичні та прозові серії, багатотомники нашого фольклору і ще багато всього, від чого у мене, бібліофіла-середнячка, просто розбігалися очі.

Згодом з'ясувалося, що це – ані дивацтво, ані споживацтво. Мета такого подвижництва виявилася справді високою – зберегти максимальну кількість видань, про які вже багато хто забув, а більшість і не знає, що вони існували. І не лише "вживу", а й у електронному форматі – пан Павло вважає, що майбутнє саме за електронними книгозбірнями. І коли я дізнався, що все це не прожект і не проект, а вже давно функціонує суворо некомерційний портал http://elbook.in.ua, з якого будь-хто може скачати потрібну книгу, сказав собі: "Я зроблю все, щоб про цю людину знало якомога більше українців – першочергово письменників, перекладачів та видавців!".Я запропонував панові Павлові свою допомогу – організацію зустрічі з об'єднанням перекладачів Спілки письменників України та написання
матеріалу про нього в одну з літературних газет. Він, здається, зрадів, що його працю хтось нарешті поцінував, а я одразу ж запропонував зустрітися через кілька днів, мовляв, запрошу кореспондента або й сам прийду із підготовленими запитаннями та диктофоном. Ми домовилися, що погодимо час зустрічі в телефонному режимі. А сьогодні прочитав у Інтернеті, що на Павла Різаненка вчинили напад якісь негідники, і він у важкому стані перебуває у лікарні.

Я не знаю, який напрям його діяльності викликав аж таку "суперцивілізовану" реакцію з боку якихось низьколобих істот. З короткої розмови я збагнув, що п. Павло – людина з чіткою громадянською позицією і твердими принципами, а тому відомий і користується повагою у Броварах. Отже, впевнений – такими способами його залякати не вдасться.

А цей допис – нехай маленька, але підтримка для людини-подвижника у важку хвилину..

Згідно попередніх заяв Газпрому, у недоотриманні європейськими країнами російського газу винною (як завжди у *сусідській версії*) стала Україна. Мовляв, *знову тирять транзитний газ*. Але тут раптом австрійці викрили несусвітню брехню. Ось що вже пішло в різних інформаційних джерелах : ОАО "Газпром" из-за морозов в России на 30% сократил поставку газа в Австрию, о чем заранее сообщил. Об этом говорится в сообщении крупнейшей нефтегазовой австрийской компании OMV Group.

"Суровая зима в России с температурами до - 35 градусов привела к ограничению газовых поставок из РФ. Это имело последствия для поставок газа в Европу. Сейчас поставки газа через станцию Baumgarten на юге Австрии снизились на 30%", - сообщила OMV Group.

Компания отметила, что "Газпром-Экспорт" предупредил OMV Group и EconGas, входящих в нее, о планируемых сокращениях поставок газа. Но при этом не уточнил, когда именно это наступит, и как долго будут действовать ограничения. Австрийская компания компенсирует недостачу газа за счет большего отбора из хранилищ, в которых накоплено 2,4 млрд. кубометров газа, сообщает ТСН.

Стівен Спілберґ про подробиці зйомок нової стрічки

«Бойовий кінь» – одна з найвеличніших історій про дружбу та війну. Це успішна книжка, що стала не менш успішною театральною постановкою, яку нині можна побачити на Бродвеї. Тепер ця історія вийшла на екрани з-під рук одного з найбільших режисерів у історії кіно. Стрічка Стівена Спілберґа оповідає про вірність, надію і стійкість на тлі Європи в часи Першої світової війни. «Бойовий кінь» починається з дружби між конем Джої та хлопцем Альбертом, який приручає і дресирує тварину. Коли їх насильно розлучають, глядач бачить подорож коня крізь війну, коли він змінює життя й надихає тих, хто зустрічається на його шляху: британських і німецьких солдатів, французького фермера та його онуку.

У. Т.: Цікаво, як ви відкрили для себе «Бойового коня», адже є і книжка Майкла Морпурґо, й вистава Ніка Стаффорда, яку вперше показали в Національному театрі Великої Британії режисери Том Морріс і Маріанн Елліот. – Кеті Кеннеді (продюсер фільму. – Ред.) і Стейсі Снайдер, президент DreamWorks, побачили виставу у Вест-Енді (західний район Лондона, де зосереджене концертне й театральне життя), і вона їх вразила. Ляльки на лаштунках мали неймовірний вигляд, а ляльководи бачилися свого роду зірками постановки. Але ми знали: якщо передаватимемо цю історію, то зі справжніми кіньми, а не макетами чи маріонетками. Тому ми відразу домовилися про придбання прав, перш ніж я побачив спектакль, просто завдяки сюжету, який мені дуже сподобався. До того ж я читав книжку Майкла Морпурґо і був у захваті. Але там розповідь була від імені коня Джої; читач, по суті, чув його думки. Я знав, що в кіно цього не передати, але такий підхід допоміг мені зрозуміти історію з кількох різних поглядів. У. Т.: Які теми в «Бойовому коні» ви виділили для себе як ключові? – Це кіно здебільшого про мужність. Мужність хлопця, який стільки всього переживає і багато через що проходить, аби досягти того, що йому необхідно – і не тільки йому, а і його найкращому другу – коневі Джої. А ще воно про стійкість цієї надзвичайної тварини.

У. Т.: Як ви фільмували потрібні вам сцени з живими кіньми? Це ж непросто?

– Річ у тому, що досі я мало знімав коней. У більшості кінокартин про людей, наприклад вестерні «Індіана Джонс», кінь – це істота, на якій їздить Гаррісон Форд. Моя робота полягала в тому, аби привернути увагу публіки до Індіани Джонса, а не його коня. Тому зазвичай на коней ніхто особливо не звертає уваги. Кінь просто везе героя вестерну або безстрашного археолога з пункту А до пункту Б. А в житті ми з родиною вже якийсь час мешкаємо поблизу ранчо, де є коні. Я звик до їхньої експресивності ще задовго до свого нового фільму.Провівши з цими тваринами стільки років, я знаю, що вони здатні передавати надзвичайні емоції і будь-хто може легко їх прочитати. Але в кінокартині від нас часто не вимагається присвячувати час роздумам про те, що відчуває кінь. Та в цьому випадку, побачивши, як блискуче ляльководи поставили цю історію на сцені, я зрозумів, що вони не зображували коней як людей. Вони не передавали тих характеристик коня, які ми можемо ідентифікувати із собою, не переносили людської реальності на тварин, а просто відтворювали їхню поведінку, про яку більшість із нас знають, але якої не помічають. У. Т.: Чи вдалося їм «зіграти» у вашій стрічці переконливо? – Мені хочеться вірити: коні точно знали, що роблять, і грали свої ролі так, як і решта акторів. Іноді під час зйомок мені навіть не доводилося їм казати, щ саме потрібно робити. Вони опинялися в кадрі й поводилися перед камерами так, як я навіть уявити не міг. А іноді просто можна було розслабитись і подякувати провидінню, бо коні якось розуміли, що від них вимагалося. Ніби інтуїтивно ловили потрібний момент у кадрі. У. Т.: Розкажіть про родину головного героя, хлопця Альберта. Очевидно, що вона перебуває на межі постійного конфлікту. Звідки взявся цей стан? – Це родина, розбита війною. Батько Альберта брав участь у англо-бурській війні, й вона його зламала, залишивши помітні сліди від поранень. Дух членів сім’ї чимдалі дужче занепадає, аж доки до них потрапляє кінь. Сюжет трохи схожий на давню англійську казку про Джека й бобове стебло. Джек приносить матері боби замість грошей за єдину корову-годувальницю родини. Мама викидає боби – і вони, звичайно, проростають. Джої тут чимось подібний до цих бобів. Він виростає і приносить таку користь, якої уявити собі ніхто не міг. Але сюжети казки й роману схожі лише в тому, що обидві родини розбиті. Зцілити їх може диво. І воно випадково трапляється їм на шляху.

У. Т.: Окрім Джої, що ще тримає вкупі цю сім’ю?

– Земля. У фільмі вона не менш важлива, ніж люди. Адже земля для цих людей – усе. Без неї родина ніколи не вижила б. Вона прив’язана до землі значно більше, ніж може дістати віддачі. У. Т.: Можете виокремити якісь особливі моменти або персонажів, що додали фільму виразності? – Я хотів, щоб німецьких персонажів утілювали німці, тож ми знайшли блискучого актора Гіннерка Шенеманна, який зіграв одного з них – юнака, що намагається допомогти Джої, коли той заплутується в колючому дроті. Тим часом із британського боку до бідолашного коня, аби виплутати його, підходить солдат із Ньюкасла, в ролі якого – Тобі Кеббелл. Оцією сценою я, мабуть, найбільше пишаюся. У. Т.: Ви чули бувальщини про Першу світову від британських учасників своєї знімальної команди, родичі яких брали в ній участь? – Так, вони всі добре пам’ятали історії своїх предків. Їх передають від покоління до покоління. Ту війну зберігають у пам’яті – в найкращих європейських традиціях, які приділяють минулому чимало уваги. У нас (у США. – Ред.) нова генерація не так дбає про історичну пам’ять. Але в Англії батьки й діди завжди все розповідають дітям. Тож і мені пощастило почути захопливі перекази про особистий героїзм і чотирирічне жахіття в окопах війни. У. Т.: Наскільки для вас і вашої творчої групи було важливо об’єктивно її зобразити? – Ми не пристали ні на чий бік і не намагалися розбиратися, хто в конфлікті правий, а хто – ні. Наша історія зводиться до того, як персонажі поводяться з кіньми. У роботі з цими тваринами в кіногероїв немає політичних переконань. То був надзвичайно важливий аспект і саме це додає людяності цій воєнній історії. Мені здається, ті, хто турбується про коней, здебільшого дуже гуманні, особливо якщо безпосередньо доглядають за тваринами, годують їх. Тож не важливо на якому боці кінь у війні – британському чи німецькому. У. Т.: Що означає пов’язка на Джої, яку бачимо впродовж усього фільму? – Мені треба було з’єднати якось усі частини історії, оскільки події відбуваються на французькій фермі, потім на німецькому боці фронту, а опісля на британському. Я хотів, аби був якийсь один елемент, що об’єднував би всі ці лінії, які, на перший погляд, не мають нічого спільного. Мені здалося, що це буде цікаво, тому я запропонував ідею сценаристу Річардові Кертісу. Він написав, що то була пов’язка Альбертового батька з англо-бурської війни, яку хлопцеві передала мати. Той прив’язує її до вуздечки, і коли коня купують, забираючи з ферми й від найкращого друга, він проносить цей оберіг і пам’ять про стосунки крізь усе кіно. І ця хустина переходить з історії в історію, аж доки врешті повертається на сам початок Тиждень Від автора блогу.  Подивіться цей фільм. Відсутність кінозірок повністю компенсується як гарним матеріалом - першоджерелом, так і головним героєм - чудовим і розумним конем. Вмінню дружити і боротися за життя мають у нього повчитися люди.

Микола Васильович Арсенич - Березовський народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Косівщині. Походив із гуцульської селянської родини, швидше бідної аніж заможної. Проте мав змогу навчатися і закінчити Стрийську гімназію. Його шлях "у політику" був на той час традиційним. Спочатку Пласт, студентські освітні організації, Українська Військова Організація, ОУН, тюрми, УПА. 1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі.У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса. 

Важливим напрямом роботи була протидія на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН. Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою).Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ - так звана "двадцятка". Щоправда кількість "спецназу" не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопаків підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа. Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв'язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка).Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо провідника.

З Галушкою МДБ провело витончену гру : арешти, биття, звільнення переодягненими у *своїх* агентами МДБ, знову катування...Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших - і здавала своїх, щоб жити. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року,  Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: "Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні СРСР стояли такі циніки - я цього не очікував".

УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні - фотомонтаж і підробку документації. МДБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а  брало в заручники рідних і близьких сексотів. СБ  відповідало терором, часто внутрішнім, так званими "чистками". Степан Бандера наказував:  "При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати". Жорстоко? Так ми з Кремлем не в "бірюльки" ж грали.

Загинув Микола Арсенич 23  січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно.

В 1950 році керівник УПА Василь Кук особисто заборонив терористичну діяльність, якщо це загрожує розконспірації, 1951 року  Службу Безпеки було розпущено.

...Володимир Миколайович НАУМОВИЧ (1894-1918, вбитий під Крутами), тричі георгіївський кавалер, учасник битви під Крутами. Його батько Микола Іванович - проф. Віденського університету. Його брат Олександр - перший міністр закордонних справ УНР, сестра надія Янівна Іщук - проф. математики в Празі. Його вітчим Олександр Федорович Іванов забрав його тіло і поховав на Аскольдовій могилі поруч з дідом, перепохований в 1934 р. на Лук"янівське кладовище. З ним в одній труні В.Я.Шульгін. Там же поховано організатора і керівника Української студентської громади в Києві, заснованої в 1913 р., що загинув під Крутами. Проценко Л., Косенко Ю. Лук'янівське цивільне кладовище. Путівник. – К.: Інтерграфік, 2001 :

Отже, стверджується, що: -в могилі поховано троє учасників бою під Крутами (а не двоє, як подається майже в усіх джерелах) -анонімний прах є прахом "організатора і керівника Української студентської громади в Києві, заснованої в 1913 р."  "Володимир Шульгин (*1894 —†1918), студентський діяч, син Якова Шульгіна, організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві, заснованої 1913 року. Член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини в 1917 році."- з Вікі.Аналогічні дані і в Енциклопедії українознавства. Отже, фраза, виділена в цитаті курсивом, стосується,скоріше за все, Шульгіна В.Я. Таким чином, гіпотеза про поховання сот. Омельченка в одній могилі з Шульгіним і Наумовичем поки що підтвердження не знайшла.

Це  студенти  Народного  унiверситету

Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник), Володимир Наумович; студенти  унiверситету   Св. Володимира 

Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб,  Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти  2-ї  Кирило – Мефодiївської  гiмназiї

Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу),  Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). І ще 17-19 загиблих юнаків, імена яких невідомі

І ще до 20 чол. загиблих козаків з куреня "Смерті".

...чи перебували у складі 1-ї сотні доп. студ. куреня січових стрільців, що брала участь в бою , студенти КПІ ? Серед загиблих студентів/гімназистів, з КПІ я нікого не знайшов (маю на увазі ті 20 прізвищ, що вміщені у праці Я. Тинченко "Українські збройні сили березень 1917 р. - листопад 1918 р.".)

- В тій же книзі було написано що брали, і їхня кількість. тільки не памятаю скільки. Напевно вони всі залишились живі (після Крут).

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих… На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квитне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій могилі Поховали їх. Павло Тичина

Вічна пам'ять мужнім юнакам, що полягли в бою за Україну...