Влітку 1943-го року німецькі окупанти оголосили Україну «зоною анти партизанських операцій». Причиною цього рішення став несподівано сильний та ефективний спротив з боку УПА. До боротьби з українськими
повстанцями було залучено Еріха фон дем Баха-Зелевскі – командувача німецьких проти партизанських формувань на Східному фронті.
Ці “вдосконаленіші” заходи окупантів не лякали УПА. Вона безперебійно наносила їм усе більш відчутних ударів. На початку червня 1943 р. відділи УПА прогнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Головне, Шацьку. Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі.
Українські патріоти нападали на залізниці, порушували план руху поїздів,якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці
фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону.
Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс .

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише на територіях головних шосейних шляхів та залізничних лініях. На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено
населенню. Вночі з 19 на 20серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню
пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік вбитими.
   Бій повстанців з гітлерівцями в Новому Загорові став однією із найяскравіших сторінок боротьби українських націоналістів з окупантами. Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») увійшла до Нового Загорова.
    Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони. Довго на «гостей» чекати не довелося. За всипом місцевих поляків німецька адміністрація проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків
( !!! ) і роту поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
   Німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак,все це виявилося безрезультатним – окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого.

Зі спогадів учасників того бою: ” Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.”

Вранці 9-го вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії. Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців, що мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення – десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастирю. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у глибоких підвалах святого храму, і відбили нічний штурм.

10-те вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягомцілого дня німецькі сили штурмували монастир. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників.   З 44-х повстанців живими залишилося всього 18.

З ночі 10-го до середини дня 11-го вересня німецькі окупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, в тому числі і свого командира Березу, але позицій не здали.

Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німецьким окупантам одразу у двох напрямах, вирвалися зі смертельного кільця.. . О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, вони кинули на позиції ворога гранати і в безладді пішли на прорив.. Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, після того, як затих бій.

Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня. Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві
селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.

Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90–100 чоловік убитими та 150–200 пораненими. За іншими джерелами німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та більше 700 поранених.

Про боротьбу чоти Берези видана повість-хроніка Петра Боярчука „Бій під стінами храму ”, та поема-хроніка поета шестидесятника Миколи Холодного “Пям'яті 29”

Дмитро Снєгирьов.

Засилля російських ведучих на вітчизняних телеканалах  унеможливлює внутрішню селекцію

Тут стрижуть купони і заробляють шалені гонорари. Сюди їдуть поїздами і летять літаками. Та де ж це легендарне Ельдорадо? Не повірите — в нас, в Україні. Ось тільки шлях більшості співвітчизників до цієї землі обітованої, що зветься вітчизняним телебаченням, закритий, адже майже всі дохідні місця окуповані російськими гастарбайтерами.

Час гастарбайтерів

Політичні ток-шоу, розважальні програми, численні «фабрики», «кухні», «майдани» — російські ведучі практично всюди. Колись у себе вдома вони мали високі рейтинги і, поза сумнівом, непогані гонорари. Тільки ті часи давно минули, на російському телебаченні з’явилися нові, молоді й популярні журналісти. Їх там пестять, виховують, розкручують. А колишні зірки затишно і привільно почуваються на українському телебаченні.

Журналіст Отар Кушанашвілі, який заробив собі ім’я на скандалах та ненормативній лексиці, якось в інтерв’ю поскаржився, що справи його на російському медіа-просторі похитнулися. Зате тепер він цілком комфортно влаштувався на одному з провідних українських каналів. Лексика його, щоправда, відтоді не покращилася, проте платять за це, здається, непогано.

Ще один «свій» — Дмитро Нагієв. Імовірно, його «Вікна» з їхніми копаннями у брудній білизні настільки набридли росіянам, що довелося йому збирати речі і вирушати в Україну, де його зустріли з розпростертими обіймами. А невдовзі, судячи з телевізійних анонсів, Нагієв взагалі перекваліфікується на сваху. А що? Теж справа — за прийнятний гонорар. Анфіса Чехова, яка вже давно займається цим в Україні, на життя не скаржиться.

Отже, останнім часом, немов мухи на мед, злітаються на українське телебачення ведучі, які вийшли в тираж, шоумени, що втратили популярність. Навіть світським левицям фінансовий клімат в Україні подобається більше, ніж московський. Не випадково  у новому телесезоні ведучою однієї з програм на українському телеканалі збирається стати Ксенія Собчак. А чого, скажімо, не сиділося на Рубльовці у фамільному особняку кулінарці Юлії Висоцькій? За «пекельну кухню» платять більше? А Філіп Кіркоров, сяючи радісною усмішкою, зовсім забув про те, як колись заявляв, що не приїде більше в Україну, бо йому лімузин до трапа літака не подали? І ті, хто його сюди покликав, теж про це забули?

Інвестувати  в українське

Перераховувати список іноземної поп-утильсировини можна довго. Вмикаєш будь-який канал  і бачиш обличчя пошарпаних життям і падінням популярності на історичній батьківщині щоуменів і шоугерл.

Панове телевізійники, навіщо ж тягти їх всіх до нас? Ви вважаєте, що ці особи привернуть глядачів і піднімуть рейтинг каналів? А ви впевнені, що вони зможуть  сказати нам щось цікаве? Адже людина, яка приїжджає сюди лише заробити гроші, не знає країни та її мови (розмовляють вони, звісно, російською, а у деяких ведучих «великий і могутній» настільки неформальний, що його доводиться замінювати піпікалками). Що їм  наші проблеми і бажання?

Імовірно, телевізійні топ-менеджери вважають, що розкручені особи додадуть каналу популярності. Дозвольте в це не повірити. Більшість жителів України хочуть чути з екрана вишукану українську мову, бачити людей, для яких цінності, що про них говорять, є істинними — хоча б тому, що вони тут народилися і виросли,  збираються тут жити і виховувати дітей. У мене є знайомий, який більшу частину життя прожив у Росії й завжди розмовляв російською мовою. Коли в нього народився син, він принципово перейшов на українську — щоб перші слова його  дитина вимовила мовою своєї країни. Та що побачить цей малюк у численних програмах, які ведуть заїжджі гастарбайтери, котрі не спромоглися, попри свої колосальні гонорари, вивчити мову країни, в яку приїхали працювати?

Телевізійні топ-менеджери, закуповуючи оптом і вроздріб медійний секонд хенд, привчають нас доношувати чуже ганчір’я. Мільйонні телевізійні бюджети витрачають на гастролерів, які давно вийшли в тираж у себе на батьківщині, замість того щоб виховувати, розкручувати, допомагати своїй талановитій молоді. А її у нас чимало. Шоу «Україна має талант» переконливо це доводить. Ось тільки їхній талант країні чомусь не потрібен.

— Мене турбує засилля російських ведучих. Така «пачка», яка з’явилася на наших екранах за останній рік, — це просто жах. Наші топ-менеджери вбивають внутрішню селекцію. Я на пальцях можу перерахувати нові обличчя, які прийшли на наші основні канали. Їх кількість поступається «варягам» принаймні удвічі. Ось що страшно, — вважає ведучий Нового каналу Сергій Притула.

Стурбований ситуацією, що склалася в українському кінотелепросторі, і видатний актор Богдан Ступка.

— Мої знайомі, які займаються мистецтвом, кажуть, що більшість з тих акторів і ведучих, які приїхали з Росії, вже давно вийшли в тираж. На них ніхто не ходить, не дивиться, перемикають телевізор. А у нас — будь ласка,  — сказав він в одному з інтерв’ю.

На жаль, наше ТБ навіть не намагається шукати у себе вдома обдарованих людей. Але ж якщо такі гроші крутяться в телевиробництві, то, може, частину з них варто інвестувати в нові українські обличчя, а не в заїжджих гастролерів? Адже це проблема майбутнього — не тільки телебачення, а й країни загалом.

Наталія ДОЛИНА

http://video.i.ua/user/3267152/40371/311575
Блогер. Знову розміщую історичну розвідку, що має прямий стосунок до сьогоднішніх дат.
                 
            Волинський князь Дмитро Боброк - полководець перемоги в Куликовській битві.     
   Ті, хто вчився в радянські часи, напевне згадають, як *оспівували**битву всіх часів та народів - Куликівську* в підручниках історії за 4 клас. *Подвиг* монаха Пересвєта в поєдинку-герці з Челубеєм, *мудрість* князя Дмитра *Донського*, вирішальний удар Засадного полку на чолі з воєводою Боброком. І взагалі, ця *видатна* перемога подавалась як *вирішальна у звільненні від монголо-татарського іга*.
   Проте навіть тоді, в юному віці, були любителі історії, які могли задати *незручні* для вчителів питання. Серед яких були і нерозуміння суті *подвигу Пересвєта*- адже в поєдинку обидва воїни загинули, то чим пишатися ? Тим, що на все *непереможне військо московського князя* не знайшлося більш вправного воїна, ніж...монах? Але це ж не монах Шаоліню - центру бойових мистецтв !  Лише через багато років підозри в *поробленому героїзмі* підтвердилися - виявляється, поєдинку...не було. А подвиги ж для ідеології потрібні...Навіть такі недолуго придумані.
   Також викликало здивування твердження про *унікальність, винятковість та вирішальність* цієї битви у справі звільнення від іга. Тому що в тому таки підручнику далі йшлося про...рішучі дії Івана ІІІ щодо Орди та її влади. Та тільки це вже було ...рівно за сто років (!!!) після *вирішального розгрому Мамая* - у 1480 році. Невже до Москви так довго *доходило* розуміння перемоги? Чи можливо, *нищівні втрати Орди* були *дещо перебільшені* ? Адже вже за півтора року після *розгрому татар* хан Тохтамиш без жодної значної протидії з боку *видатного полководця Донського* взяв та спалив Москву. Захищала ж місто лише дружина того таки воєводи Боброка. А сам *нєпобєдімий Донськой* чкурнув від Орди далеко на північ.
   Зацікавлення історією призвело до вивчення інших джерел. І виявились несподівані та невтішні для імперських ідеологів факти, що не вписували до підручників з *правильної історії СРСР*. По-перше, в інших землях Русі на той час про цю *грандіозну битву з власного визволення* або не підозрювали, або не вважали її такою визначною. Як наприклад у незалежному від Москви Новгороді. По-друге, значний внесок у перемогу внесли дружини двох синів...Великого Литовського князя Ольгерда. Які на відміну від знищених в перші ж хвилини *елітних московських дружин* протримались рівно стільки, аби зупинити навалу Мамая. Чим зробили удар Засадного полку Боброка вирішальним.  І по-третє, найбільш неприємним для багатьох шовіністів фактом була інформація, хто був насправді автором *слави русскага оружія*. Це не Дмитро Московський, якого лише за пару сторіч ( після впокорення інакомислячих новгородців ) почали називати *Донським*. Насправді полководцем - і *начштабу*, і *польовим командиром* в Куликовській битві був швагр Дмитра (який перевдягнувся в інші, подвійні обладунки для невпізнання, та вже з перших хвилин був і до кінця битви пролежав без свідомості під тілами загиблих.Що ледь не коштувало йому... поховання живцем.) Цим полководцем був воєвода Дмитро Боброк, князь Волинський. Коли в середині 1990-их на круглому столі в Москві автор статті в диспуті з запеклими українофобами, що завели відому *пісню* про *поголовних западенцев-бандеровцев* та *их исконную вражду к Руси*, оприлюднив походження полководця перемоги над Ордою, це викликало шок. Та розкол на тих, хто все одно нічому не вірив, окрім підручників СРСР, на тих, хто дещо зменшив градус ненависті до *западенців*, та таких, хто почав...ненавидіти Куликовську битву. А *контрольним пострілом* для всіх стала інформація про те, що повага до Боброка спричинила трансформація москвичами його герба - Юрія Змієборця - в *свой ісконний* - Георгія Побєдоносца. Так герб волинянина став символом Москви.

Юрій Шевчук,  Центр Розвитку Патріотичних Програм.

Від блогера.   Також додам про Боброка   http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%BA-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
   та про Битву під Оршею 1514 року.   http://mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku/
    http://music.i.ua/user/3871267/35119/368639/    http://video.i.ua/user/3871267/54421/ 




    

8 вересня у Львові проходив Ярмарок спорту. Під час нього львів'янин Володимир Рекша встановив світовий рекорд у важкій атлетиці. Він шість разів підняв 100-кілограмову гирю однією рукою. Хоча для встановлення рекорду потрібно було лише чотири підйоми. "До цього я готувався два місяці. Постійно тренувався. Цілу ніч не міг заснути перед сьогоднішнім днем. Дуже хвилювався. Навіть і не розраховував зробити стільки підйомів. Гадаю, це підтримка глядачів, які сьогодні прийшли, допомогла мені встановити рекод", - сказав Рекша. Джерело: ="http://gazeta.ua/articles/life/_lviv-yanin-vstanoviv-svitovij-rekord-zi-100-kilogramovoyu-gireyu/398885">Gazeta.ua</a> Рекорд встановлено неофіційно. Для його фіксації потрібно було запросити представника Книги рекордів. Але коштів на це не знайшлося. "Головне те, що я показав, що можу-таки це зробити. А представника Книги рекордів запросимо наступного разу", - впевнений атлет. "Володимир зробив велику річ. Я в захваті від нього. Навіть всесвітньо відомий стронгмен Маріуш Пудзяновський ніколи не працював з такою вагою", - сказав власник титулу "Найсильніша людина світу 2009 року" Сергій Конюшок.

Павло ПАЛАМАРЧУК

Подібно до того як у 1708 році російською церквою, підвладною цареві Петру І, було оголошено анафему Іванові Мазепі, нині у російських, а також підконтрольних Москві українських ЗМІ стартувала інформаційна війна проти ще недавно любого білокам'яній президента Януковича.

Таковы результата соцопроса населения страны. Число сторонников официального двуязычия за последние два года сократилось с 59% до 49%. Об этом свидетельствуют результаты опроса компании Research&Branding Group Респондентам предложили выбрать государственный язык. 49% опрошенных выступают за то, чтобы государственными языками были и украинский, и русский, 48% - за сохранение украинского единственным государственным. При этом 47% опрошенных общаются в быту на украинском, 37% - на русском, 15% - на украинском и русском, 1% - на других языках.

При этом 45% респондентов общаются вне дома на украинском, 35% - на русском, 18% - на обоих языках и 2% затруднились ответить.

Опрос был проведен 12-22 августа, было опрошено 2 075 респондентов во всех регионах страны.

Ожидаемая средняя погрешность выборки составляет около 2,2%.

http://www.bagnet.org/news/summaries/ukraine/2011-09-07/155639

Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.

Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".

Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.

Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.

Сагайдачний - воїн-оборонець

Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.

Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.

Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті

За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".

На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію.  Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.

Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль.  Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного".

Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах. 

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.

Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце.  Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.

Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. 

Сагайдачний - політик

Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.

Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.

В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".

Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.

Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.

Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.

"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. 

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.

Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури

Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя.  Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.

Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. 

Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши  майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.

За декілька хвилин до початку відбіркового матчу Євро - 2012 Росія - Ірландія російські уболівальники розгорнули величезний банер з написом "Вперед, на Київ"!.
Напис доповнює зображення пам'ятника Мініну і Пожарському, який, як відомо, встановлений на Червоній площі в Москві.
http://sportanalytic.com/?category=football_news-novyny&altname=rosiiski_fanati_na_gri_z_irlandieyu_rozvernuli_baner_z_napisom_vpered_na_kiiv_foto641

   Прикол цього баннеру не в тому, що *побєдоносний* баннер не посприяв перемозі господарів. А в тому, що якраз з нашими полководцями у *головного полководця Червоної площі* Пожарського не складалось з перемогами. Ганебна втеча з власного війська під Коломною в 1618р від гетьмана Сагайдачного та нищівна поразка кинутого війська. А закінчив свої дні в полоні після поразки під Конотопом в 1659р.
 http://www.sich.in.ua/index.php?module=articles&act=show&c=5&id=48
http://www.interesniy.kiev.ua/znamenitye-kievlyane/voennye/petro-sagaydachniy-tvorets-viyska-zaporizkogo/
  http://ukrgeo.uaforums.net/--vt409.html

Наталя Дмитренко

Актриса вперше бере участь в українському кінематографічному проекті – стрічці «Земля забуття», який на Венеційському кінофестивалі побореться за приз у $100 тисяч