Куди хочуть завести Україну «соотечественники»?

Сергій Грабовський 

Крім українців, росіян, білорусів, поляків, кримських татар, євреїв та інших етнонаціональних спільнот в Україні проживають ще й "співвітчизники". Точніше, "соотечественники". І не тільки живуть, а й активно діють, і, схоже, не мають проблем із фінансуванням своєї різноманітної діяльності. Так само, як і з поблажливістю влади щодо цієї діяльності, її засобів та цілей

Новітні заповіді "Русского мира"

От, скажімо, у Криму, в селищі Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір "Донузлав-2011" (так він звався офіційно), гаслом якого було "Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття". Яким же бачать організатори табору (а це – вдумайтесь лише в назву! – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников", він же ВКСОРС, і "Русская община Крыма") нинішнє століття та до чого готують молодь – а присутніми там були 126 юнок і юнаків, в переважній більшості з України?

Усе дуже просто. "Русскій мір", і тільки "русскій мір" – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та "неправильним" християнам, різного роду "українським нацистам" і "російським ліберастам". "Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Совєтського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу(???), однієї східно слов’янської, православної цивілізації", – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один з лідерів "Русской общины Крыма". А комісар одного із загонів "соотечественников" Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах навчань "SeaBreeze" – і "ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму".

Ну, а керівник "Донузлаву-2011", голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: "Молодь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі".

Так, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це "гиена Европы" на службі "вашингтонского обкома", що "украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира". А ще про те, що "последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине", що "Украина обречена на развал"(???),що"это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт" (???). Ну, а про такі "дрібнички", як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто...

А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим (також депутат від Партії регіонів) подав законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови в половині регіонів України, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови, що у разі ухвалення закону матиме наслідком хаос у державі та її деструкцію.

Що ж, усе логічно й послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати.

Повторення перейденого?

У кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не на засадах і не у форматі "соотечественников"), від усього цього виникає відчуття dj vu, повторення колись перейденого. І це відчуття справедливе.

...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні німецькомовні судетці, Sudeci, як їх звали чехи. Помітних міжетнічних конфліктів не було. На виборах Sudeci голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів, аграріїв. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер NSDAPАдольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху. Саме Генлейн впровадив у політичний обіг поняття "судетські німці", які, мовляв, є "співвітчизниками" жителів Німецької держави.

Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила відповідна література, приїздили кваліфіковані агітатори; за рік-другий з’явилися і вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів та їхніх місцевих підспівувачів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – дружно піднімаючи ноги у білих гетрах, марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, пройшовши перед тим вишкіл у різноманітних "літніх таборах для патріотів".

Тим часом фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників". Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: "співвітчизники", хоч і були чеськими громадянами, демонстративно почали "забувати" чеську мову, і це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня – на день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом. Переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало і "добровольців" приїхало вдосталь).

І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з‘їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським "співвітчизникам". У промові на з‘їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але "не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців". 13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених судетцями районах і рушив туди війська. Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін. Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (Третій Рейх з 1936 року, з Олімпійських ігор у Берліні, став світовим лідером у використанні недосконалої ще телевізії у пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх. Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса наввипередки вимагала "тиснути на Чехословаччину" і "забезпечити права німецького населення щодо возз’єднання з країною, з якою воно пов’язане походженням", Генлейн сформував на території Рейху "Судетский німецький добровольчий корпус", який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах Чехословаччини. Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі.

17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився – йому не була потрібна така "дрібничка". Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками". Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією (чехів на неї навіть не запросили). Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а й ціла купа інших районів, де жили німецькомовні громади.

А 15 березня 1939 року до Праги "на прохання уряду Чехії" (Словаччина за день до цього проголосила незалежність) увійшли німецькі війська. Відтоді країна стала "протекторатом Богемія унд Моравія"; але Берлін позбавив чехів усіх ознак державності – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. Та підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху. Із відповідними вислідами – у вигляді побудови концтаборів, знищенні політичної опозиції, геноциді євреїв та циган і, звісно, мобілізації потужної чеської промисловості для військових потреб Рейху.

Трагічний парадокс усієї цієї ситуації полягав у тому, що Sudeci, власне, не були німцями; вони як етнічна група сформувалися в імперії Габсбургів, яка являла собою інший культурний і політичний світ, аніж Прусія, Саксонія чи власне Німеччина, об’єднана тільки 1870 року. Отож "співвітчизниками" їх зробила нацистська пропаганда. І наслідки цього виявилися дуже тяжкими...

Запитання, яке вимагає чіткої відповіді

Отож логічним є запитання: на якій стадії політичної еволюції перебуває сьогодні фактичний вітчизняний двійник Судето-німецької партії 1930-х – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников"? Табори для ідеологічної обробки молоді ми бачимо; наявність формувань, які позначаються словами "загони" або "козачі організації" – також. Дії, спрямовані на руйнації Української держави та на підготовку приєднання щонайменше половини її території до Росії, теж самоочевидні. Що далі?

Мовчанка замість відповіді на це запитання може дорого обійтися Україні.Своєрідної трагікомічності чинній ситуації надає те, що – на відміну від міжвоєнної Чехословаччини – намагання делегітимізувати та зруйнувати Українську державу, перетворити її владу на нікчемну у правовому сенсі силу,  виходять із середовища не антиурядової опозиції, а самої правлячої партії. Втім, можливо, що нинішні найвищі посадовці України також вважають себе "соотечественниками" і щиросердо мріють про гауляйтерські посади у протектораті "Малоросія унд Донбас"?

А налоговая почему-то ходит к нам...

Віталій Кличко.

В конце прошлой недели переезжал из тренировочного лагеря к месту проведения поединка, поэтому какое-то время был без Интернета. Оказалось, пропустил один очень важный праздник – День предпринимателя:)

Думаю, если бы государство вспоминало о малом и среднем бизнесе только по праздникам, его представители были бы просто счастливы. Говорю этот как человек, который сам занимается бизнесом. Увы, о нас там, "наверху", думают постоянно. У государственных мужей мысль по поводу тех, кто не ждет подачек, а зарабатывает на жизнь самостоятельно и создает новые рабочие места для других, работает лишь в одном направлении – как бы с них побольше содрать. А еще лучше – уничтожить как класс. Так прописан налоговый кодекс. И, по правде, никому нет дела, устраивает он нас или нет. Государство живет своей жизнью, предприниматели – своей. Боюсь только, что этот недавно учрежденный праздник скоро некому будет праздновать. Ведь только по официальным данным после введения новых налоговых правил предпринимателей в нашей стране стало на 30% меньше. На самом же деле – статистика значительно хуже. В Ровенской области, например, в этом году порядка 60 тысяч частных предпринимателей отказались продолжать свое дело. А теперь давайте посчитаем: 60 тысяч человек платили в казну минимум двести гривен. Значит, местный бюджет недополучил 12 миллионов гривен. Теперь эти люди, которые раньше платили налоги и создавали себе и другим рабочие места, окажутся на бирже, и уже государство должно будет выплачивать им пособие из казны. Такую логику власти понять невозможно. Поэтому праздник этот, по сути, является обычным, ничего не означающим реверансом в сторону работающих на себя украинцев.

Миллионы предпринимателей уже много лет безуспешно пытаются противостоять государственной машине, выжить и прокормить свои семьи, сохранить свое дело. А тем временем избранный круг людей при прямом посредничестве и поддержке государства создал и укрепил свои немногочисленные бизнес-империи. Владельцы заводов, самолетов и роллс-ройсов обладают в Украине исключительными возможностями не только в экономике, но и в политике. Стоит провести беглый анализ принимаемых в Парламенте законопроектов, и вы увидите, чьи именно интересы защищают эти законы. Да, они вроде тоже для предпринимателей – но только не для миллионов представителей малого и среднего бизнеса, а для сотни прочно засевших в парламенте акул бизнеса. Под них пишутся законы, принимаются решения правительства, их прославляют СМИ. Потому совершенно очевидно, что День предпринимателя – это их праздник. И именно их и стоит поздравить с тем, что государственная политика в Украине исключительно либеральна по отношению к ним и дает возможность реализовать любые их идеи. Это именно они 20 лет строили Украину и таки построили ее как государство для себя, любимых.

Остается только один маленький вопрос – как быть с остальными украинскими предпринимателями? Не мешают ли они успешной жизни богатой сотни капиталистов? За последние несколько лет жизнь миллионов украинских предпринимателей стала просто невыносимой. В стране ведь кризис, и кто-то должен оплачивать непомерные счета государства – подготовку к ЕВРО-2012, высокие пенсии депутатов, увеличение финансирования государственного аппарата. Не будут же это делать "любимые дети" украинского капиталистического государства! Впрочем, они и так не платят – откуда ж у них прибыль? Посмотрите в декларации и налоговые отчеты – у огромных заводов сплошь и рядом мизерные доходы... Конечно, есть еще оффшоры, но они далеко, да и кто станет ими интересоваться?

Плата за непомерные аппетиты государственной машины легла на плечи "пасынков" – простых украинских предпринимателей. Новый налоговый кодекс – лишь полбеды, есть еще масса конкретных примеров администрирования налогов, введения новой сертификации, таможенных сборов и т.д., выжить при которых предпринимателю невозможно. Конечно, украинские чиновники скажут, что это, мол, частные случаи, и что в целом они очень любят и ценят предпринимателей. Но согласитесь – что-то стало многовато этих "частных случаев", а уважения чиновников к предпринимателям – все меньше... Очевидно, что это четкая государственная политика в отношении предпринимательства. Политика репрессивная, жесткая, направленная на подавление предпринимательской активности, на обдирание этих людей до нитки. А заявления о содействии и поддержке малому и среднему бизнесу остаются хвалебными одами самим себе раз в году – в День предпринимателя. Недавно прочитал хороший анекдот на эту тему: "Олигархи зарабатывают в день больше, чем я за десять лет. Но налоговая почему-то ходит ко мне. Может, у них проблемы с мелочью?"

Наше государство создает "теплую ванну" для крупного бизнеса и не признает свободную инициативу. Не терпит тех, кто может самостоятельно, с нуля что-то создать, изобрести, открыть свое дело, не получая бесконечные преференции от государства. И в этом – главная проблема: наше очень либеральное для крупного бизнеса государство абсолютно по-социалистически ненавидит свободное предпринимательство. Крупный капитал у нас создается только там и тогда, когда он в тесном союзе с государством.

Поэтому я твердо уверен, что настоящие реформы нужно начинать именно с предпринимательской деятельности. Нужно дать им – умным, деятельным и смелым людям – осваивать новые направления: производственные, технологические, инновационные. Помочь вырасти, а не "топить", не загонять в гетто мелкой торговли, посредничества и плохого сервиса. В цивилизованных странах именно предприниматели наполняют казну и создают рабочие места. На них мир держится! Когда-то в СССР главным был рабочий класс, в современной Украине во главу угла надо поставить предпринимателя. Это именно та сила, которая сможет вывести страну из нынешнего кризиса и построить наконец-то экономически сильное и демократическое государство. Предпринимателям по силам создать новую Украину, которой мы сможем гордиться. Мы в этой стране живем и наши стремления – не только заработать больше денег. "Если ваша единственная цель состоит в том, чтобы стать богатым, вы никогда не достигнете ее", – сказал старик Рокфеллер.

С прошедшим праздником всех предпринимателей! Не сдавайтесь. Я верю в нас.

5 вересня 1240 року.Забута оборона.

Сьогодні, 5 вересня, виповнюється 771-ша річниця початку оборони Києва від монголо-татарської орди хана Батия. Пропоную розвідку керівника Київського Історичного клубу Юрія Шевчука щодо маловідомих широкому колу громадян України обставин цієї трагічної та водночас героїчної події в історії нашого народу.

                                                      Оборона Києва 1240 року.

В радянські часи інформація про взяття Києва ордою хана Батия подавалась таким чином, що місто було взяте ледь не за один день. Щось на зразок *...дочекались монголи, поки лід замерзне, переправились, почали облогу, пробили Лядські Ворота і ввірвались в місто.Перед штурмом останньої оборонної споруди - Десятинної церкви - перепочили ніч, і наступного дня за допомогою таранів зруйнували святиню. Останні оборонці загинули всі під уламками.Це сталося 6 грудня 1240 року.*

   Та тільки є факти, що руйнують цей ідеологічний міф, що покликаний був надати додаткової ваги думці про неймовірну слабкість Києва, його невпливовість та малозначущість серед міст давньої Русі вже з другої половини 12 сторіччя. Тому і з року в рік, з твору в твір впроваджувалась єдина дата - дата падіння,6грудня. А про початок неймовірного бліцкригу орди *чомусь* воліли не згадувати. Десь, перед морозами...

   Велетенська орда хана Батия підійшла до Києва 5 вересня 1240 року. Одразу кілька давньоруських літописів, причому різних за територіальним походженням: Супрасльський (західна Україна), Псковський та літопис Авраамки (Смоленськ) , вказують на цю дату початку облоги.І, відповідно, героїчної оборони киян від страшного і до того часу майже непереможного ворога.

   Певну плутанину безперечно внесли події попередньої осені - 1239 року. Тоді, після взяття давньоруських міст на лівому березі Дніпра - Переяслава, Чернігова, Новгород - Сіверського та інших, хан Менгу підійшов до Києва. Він направив послів до міста з вимогою здатися. Та кияни відмовились. А далі нерідко можна було прочитати наступне : *Подивився Менгу-хан на Київ, і вражений красою його, вирішив не руйнувати таке чудове місто*...Це мабуть єдина згадка *про сентиментальність ординців*. Насправді хан як воїн зрозумів безперспективність спроб захопити Київ з тими силами. що були в нього на той час. Різниця в оборонних спорудах навіть на тлі таких центрів князівств як Чернігів та Переяслав, виявилась переконливою. Та ще й втрати під час облог далися взнаки.

   Тож наступного року в похід на правобережжя Русі вирушила велетенська орда на чолі з ханом Батиєм. Вони мали на меті підкорити Київське та Галицько-Волинське князівства. А далі перейти Карпати і рушити війною в Центральну та Південну Європу. Відповідно до цих планів військо було змобілізоване до 150 тисяч. Принаймні так вказують літописи. І навіть якщо були характерні перебільшення, все одно загальна кількість воїнів була навряд чи значно менша. Надто значну кількість території з супротивником належало підкорити.

   Отже велетенська орда стала під Києвом. "...і не чули в місті кияни один одного через ревіння верблюдів, іржання коней, скрип возів". Тепер ті, хто знає Київ - якби орда стояла на лівому березі Дніпра, який аж ніяк не був вужчим, ніж нині, чи було б такий гамір настільки чутно, як вказав літописець? Отож ...

   Далі - облога. Вона з військової точки зору має забезпечити кілька завдань. Позбавити місто можливості поповнення запасів їжі, відрізати від можливої допомоги та виходу з міста як військ, так і окремих громадян. Тепер знову уявімо собі, яким чином це можна було забезпечити з Дарниці чи Троєщини. Повне безглуздя...

   Нарешті. ще одна підстава назавжди поховати міф про очікування на другому березі Дніпра. Провіант. За рік, в 1239, орда вже пройшлась лівим берегом. Тож мало що залишилось для забезпечення потреб величезної армії. Міфотворці *забули*  про похід Наполеона 1812 та повернення тим же шляхом. А навряд чи французи лютували більше ординців...Казки про *очікування льоду для переправи* для тих, хто не знає про існування на Дніпрі від Чорного моря до Києва кількох бродів. Орді вони були відомі ще з 1223р, після Калки. Тоді вони дійшли аж до Зарубу - кількадесят кілометрів південніше Трипілля. 

   Пройшовши через Поросся з його лінією оборони з боями-облогами, хан Батий 5 вересня оточив Київ. Частина війська розійшлась навколо для впокорення малих населених пунктів та поповнення запасів їжі. І звичайно ж - бранців. Основне військо почало облогу. Великою спокусою для Батия було першим прорвати оборону Золотих Воріт, що до того часу не вдавалось нікому. Але лише з невеликим загоном дружини Данила Галицького на чолі з воєводою тисяцьким Дмитром київське ополчення відбило багаточисленні штурми. Адже багато чоловіків мали бойовий досвід, в тому числі і в дружинах різних князів. А славетні київські самостріли (арбалети), що за два сторіччя стали основою герба міста, в руках вмілих стрільців досить добре впорались з найкращими обладунками знатних ординських воїнів.

   Виснажлива оборона лінії міста Ярослава продовжувалась понад 10 тижнів. Далі знову деяка плутанина. Одні джерела вказують падіння міста на 19 листопада. Інші - 6 грудня. Можливо, це через різні дати падіння різних ліній оборони. Адже була ще і лінія міста Володимира. В будь-якому випадку далеко не такі слабкі як гадалось Лядські ворота ( рів-17м ширина,8м - глибина ! та ще багатометровий вал. Це було встановлено під час реконструкції Майдану в 2001 році. Тоді ж відкопали частину Лядських воріт із заборолами - стінами фортеці. Але вночі *раптом* багатотонна бетонна балка впала на безцінні залишки. Цей злочин тодішньої зажерливої як і всі інші до забудов київської влади ще потребує розслідування та покарання). Тому лише після замерзання Козиного болота та рову перед валом і воротами орда змогла наблизити свої найсучасніші на той час метальні машини-пороки на вбивчу для стін відстань. Після пробиття частини стіни в запеклій битві найкращі воїни орди змогли попри втрати та опір киян ввірватися в місто. А далі розпочались бої за кожний будинок. Так дійшло до лінії міста Володимира. Наступ ворога зупинили. Настав перепочинок - сил не залишилось навіть у ординців. Скільки тривала оборона фортеці Володимира - незрозуміло. Можливо один день. Можливо з 19 по 6. Відома дата падіння останнього рубежу киян Десятинної церкви - 6 грудня. Сьогодні на тому місці є пам'ятна кам'яна брила оборонцям Києва.

   Спекуляції щодо тривалості оборони не були єдиними. Сторіччями втокмачували в голови думку про повне знищення Києва з усіма жителями і майже повне припинення цивілізованого життя як міста. Та тільки не все так, як подавалось. Вже в 1246 році посол Папи Іннокентія до Орди Плано Карпіні вказував на існування в Києві *всього 200 дворів*. Але двори в Києві не були малими за:приблизними підрахунками кількість жителів у них була близько 2 000 чоловік. Із церков окрім Десятинної про знищення інших не вказувалось. На Подолі жителі швидко відновили торгівельно-ремісницькі двори. Лише Поділ в 1399р зібрав на відкуп війську хана Едигея коштів як вся *процветающая* Москва. Втрати були безперечно значними. Та місто відновилось.

   Насамкінець хотілось би нагадати нашим можновладцям про необхідність зміни дати святкування Дня Збройних Сил України. Вона чомусь припадає на...6 грудня. Не найкращий день в нашій історії. Тож варто пошукати більш позитивну для України та її війська дату. Вони є. Ми вміли перемагати. А пам'ять про простих киян, що не здавались на милість лютого ворога три місяці 1240 року має бути з нами.    

Юрій Шевчук, Центр Розвитку Патріотичних Програм.

Регіонал Кернес виганяє українські організації на вулицю.

Міська влада Харкова виставила на вулицю українські організації, повідомляє «Спротив».

За словами голови Харківської міського осередку товариства «Спадщина» Валерія Дяченка, реальних причин для розривання угоди про оренду приміщення та виселення з нього організацій немає, а «судовий виконавецьоголосив тільки формальні причини», на які спирався суд при винесенні рішення. Дяченко висловив здивування тим, що судові виконавці почали виконувати рішення «миттєво», незважаючи на те, що організації, згідно із законодавством, мали змогу ще протягом 10 діб оскаржити рішення.

Голова СУМ Роман Черемський підкреслив, що «рішення незаконне» та повідомив, що «останні українські організації» в Харкові оскаржуватимутьрішення Харківського апеляційного господарського суду. Він зауважив, що наразі СУМ та «Спадщина» не мають іншого приміщення, до якого б вони мали змогу переїхати.

Член Харківської правозахисної групи (ХПГ) Інна Захарова повідомила кореспондентові УНІАН, що після відповідного звернення СУМ та «Спадщини» юристи ХНГ «оскаржуватимуть виселення» цих організацій у Європейському суді.

Розпочався фестиваль стрілецьких і повстанських пісень.

На Тернопільщині, у Бережанському районі, розпочався VI фестиваль стрілецької та повстанської пісні "Дзвони Лисоні".

Як повідомили кореспондента УНІАН організатори заходу, участь у фестивалі беруть творчі колективи з Тернопільської, Львівської, Рівненської, Івано-Франківської, Волинської областей.

Також на фестивалі буде представлено виставку українських бойових нагород 1914-1952 років.

Частуватимуть гостей фестивалю у куренях, які спорудили сільські громади району.

Почесними гостем заходу цього року є син керівника ОУН Романа Шухевича Юрій.

З 2 вересня на горі Лисоні розпочалося таборування пластової молоді, які весь час підтримували "стрілецьку ватру". Вогонь з ватри учні шкіл сьогодні розвезуть по всіх населених пунктах району, а о 20.00 в рамках акції "Підтримай вогонь Лисоні" стрілецькі ватри запалають на всіх найвищих горах Бережанщини.

Гора Лисоня пов'язана з героїчними боями Українських січових стрільців у 1916 році. На горі зведено символічну могилу та споруджено каплицю. Лисоня стала символом боротьби українців за незалежність.

Православні патріархати: Україна не є канонічною територією РПЦ.

Глави п’яти найдавніших православних церков наголосили на необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков

1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Окрім іншого, на соборі були прийняті рішення, які напряму стосуються українського православ’я.

На Собор у Константинополь (Стамбул) до Вселенського патріарха Варфоломія прибули представники Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського патріархатів та архієпископ Кіпру. Деякі оглядачі до цієї зустрічі відзначали, що таким чином, Вселенський Патріарх ініціює відновлення давнього інституту, що називався «Пентархія» — Синод п’яти найдавніших Апостольських кафедр православної Церкви.

На цьому соборі дійсно були присутні уповноважені представники  глав перших п’яти історичних православних церков світу. На зустрічі було обговорено ряд проблем загальноправославного характеру і питання, пов’язані з усуненням перепон до скликання запланованого Всеправославного Собору.

Як повідомляє офіційний сайт Православної церкви Кіпру, за результатами цієї зустрічі були прийняті: «Послання Предстоятелів Найдавніших Церков» та «Комюніке про підсумки роботи Собору Предстоятелів Найдавніших престолів на Фанарі». У документах сказано про необхідність подальшої діяльності з підготовки скликання Великого Собору Святої Православної Церкви. Також піднімаються питання щодо діяльності православних церков на Близькому Сході, необхідності зусиль політичних та релігійних лідерів світу для встановлення миру в цьому регіоні.

Окремо слід відзначити, що у підсумковому комюніке Собору сказано:  "крім того, зважаючи на останні події, що мали місце в Православній Церкві, Собор наголошує на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".

Таким чином Собор п’яти найдавніших Апостольських православних церков підтвердив неодноразові заяви Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну. Нагадаємо, що у Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII заявляв: "вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу".

Детальніше читайте у статті Павла Береста Найдавніші православні патріархати підтвердили неканонічність претензій РПЦ на Україну

Як мала виглядати гривня. Ескізи проектів.

25 серпня 1996 року було оголошено указ президента "Про грошову реформу в Україні", а 2вересня ми вперше взяли в руки не різнокольорові"фантики" купоно-карбованців, а справжні гроші.

Курс гривні до долара в ті дні становив 1,6, а купюра в 100 грн видавалася справжнім багатством (на неї і справді можна було непогано скупитися).

Ідейним натхненником нової валюти був голова НБУ в 1991-92 роках Володимир Матвієнко, а дизайн розробив художник Василь Лопата.  ІП представляє читачам ескізи майбутньої валюти з книги В. Лопати "Надії тарозчарування, або метаморфози гривні", люб'язно надані нашим автором Ігором Дудником. Цікаво, що спершу мали бути купюри в 3 і 25 гривень.

Також наводимо кілька зразків "попередників" сучасних грошей - банкноти УНР, Гетьманату, УРСР і СРСР. Зразки грошей 1917-20рр та маловідомі ескізи гривні 1990-их дивіться : http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/09/2/53916/#0

Провідний мовознавець:спосiб iдеально вивчити мову.

У радянськi часи українську мову вивчали набагато краще, анiж тепер. Звучить парадоксально, але факт! Пiдтверджують його хоча б нещодавнi результати ЗНО з української мови. За даними УЦОЯО,лише 8% цьогорiчних випускникiв продемонстрували високий рiвень знань, а кожен десятий не дотяг навiть до мiнiмального. I це при тому, що, за оцiнками експертiв, тести були доволi простими!

Що ж заважає нашим дiтям добре опанувати рiдну мову? Про це та iнше -- у розмовi "Експресу"
з вiдомим мовознавцем, автором численних словникiв i пiдручникiв з української мови для вищих навчальних закладiв, професором, академiком  АН ВШ України Олександром Пономарiвим.

 
Куди зникають вчителi української мови

-- Тривалий час я викладаю українську мову в Iнститутi журналiстики Київського унiверситету iм. Тараса Шевченка, -- починає розмову Олександр Данилович. -- I знаю не з чуток, що нинiшнi студенти набагато
слабшi у знаннях, анiж тi, якi вчилися рокiв 20 -- 25 тому.

-- Здавалося б, у навчальних закладах незалежної держави рiвень викладання мови мав би бути вищим...

-- А сталося навпаки. Для мене велика загадка, куди зникають вчителi української мови. Щороку бачимо величезнi конкурси на факультети фiлологiї до педагогiчних унiверситетiв. Та левова частка випускниць
пiсля закiнчення вишу не хоче працювати за фахом. Дiвчатка влаштовуютьсяв якiсь приватнi фiрми секретарками, де i зарплатня пристойнiша, i нервiв менше псують. I тiльки горстка йде працювати у школи. З неї одиницi -- за покликом душi. Iншi ж потрапляють до шкiл, бо не змогли влаштуватися на теплiшi мiсця. Зрозумiло, що таких людей мало хвилює робота i якiсть знань, якi вони дають учням.

-- Нинi багато розмов про новiтнi методи навчання...

-- Але мову можна вивчити лише в один спосiб -- треба читати! Не сприймати iнформацiю про лiтературний твiр на слух з аудiокниги, не екранiзацiю дивитись. Бо ж дитина зорово сприймає i запам'ятовує написання слiв, уживання роздiлових знакiв. Так що всi цi ноу-хау помiчнi при вивченнi фiзики або математики. А мову треба вчити по-старому.

-- Мова це -- живий органiзм, який росте, розвивається, пристосовується до умов часу. Чи допускаєте ви вживання у лiтературнiй мовi жаргонiзмiв, як-от "прикол", "кайф"?

-- Менi це не подобається, але є бiльша бiда. Наше життя заполонила нецензурна лексика. Ми чомусь звикли нарiкати на москалiв, що це вони навчили нас лаятись. Неправда! Українцi й без них вiддавна використовували мiцнi вислови. Проте, знали де, коли i при кому їх можна вживати. Нинi дiється щось жахливе. Втiм, як повиннi говорити юнаки й дiвчата, якщо у книгах улюблених молодих письменникiв -- суцiльнi матюки? Причому не для характеристики образiв, а просто так,для краси, мабуть...
Крiм того, люди бiднiють, знижується їхнiй соцiальний статус, занепадають моральнi цiнностi. Звiдси й зниження культури мовлення.
Затулiть рота Азарову!


-- А чи впливають на мову нацiї полiтики?

-- Набагато бiльше, анiж письменники, актори й диктори телебачення.

-- Тобто, тепер нацiя бере приклад грамотностi з Януковича i Азарова?

-- Так. I в цих випадках йдеться навiть не про фонетичнi чи стилiстичнi помилки, а про саме ставлення до мови. Бо якщо людинi можна пробачити недосконалу вимову чи вживання iншомовних слiв, то українофобськi дiї -- нiколи. Чим керуються можновладцi, закриваючи
українськi школи i видання на Донбасi?
Нещодавно цирк влаштували, видавши указ, яким примусили мiнiстра Могильова вивчити державну мову. Через мiсяць вiн справдi заговорив,
але вистачило цього чиновника на двi-три промови. А тепер пан Могильов знову послуговується росiйською
. Пересiчна людина сприймає це так: "Ви хотiли -- я довiв, що можу. А тепер вiдчепiться".

-- Але Азаров i цього не зробив...

-- Його "кровосiсiв" i "потнiкiв падаткiв" ще довго пам'ятатимуть. I смiх i грiх... Розумiєте, тут напрошуються двi версiї: або Микола Янович вiдверто знущається з нас, або ж вiн, даруйте, просто тупий.Пригадую, як за радянських часiв до нашого iнституту приїхав працювати
вiдомий росiйський науковець Глiб Миколайович Цвєтков. Минуло два роки, а нiхто й не здогадувався, що ця людина нiколи не жила в Українi i не чула нашої мови -- так бездоганно вiн говорив.Азаров або не хоче вивчити мову, або не може. Якщо правильним є друге твердження, то така людина не здатна нi на що через свою недолугiсть. До речi, кажуть, що вiд нього вже п'ять вчительок української мови утекли, не витримали...

"Цього виявилось достатньо..."

-- То що ж потрiбно зробити для того, аби українська мова нарештi набула гiдного статусу?

-- Має бути поштовх з боку влади. Розповiм цiкаву iсторiю з минулого.Наприкiнцi 60-х рокiв перший секретар ЦК КП України Петро Юхимович Шелест проникся книгою Iвана Дзюби "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" Прочитавши її, дав вказiвку своїм пiдлеглим вiдповiдати нателефоннi дзвiнки i спiлкуватись з вiдвiдувачами лише українською. I цього виявилось достатньо для того, щоб уже за кiлька тижнiв у всiх владних органах України звучало рiдне слово.Уявiть, телефонують до ЦК з якогось обкому i чують українську. Звiсно, це сприймається як iнструкцiя: спiлкуємось тiльки так! А до обкому телефонують з райкомiв i розумiють, що треба переходити з росiйської на українську. I не потрiбнi якiсь особливi укази, матерiальнi витрати. Власний приклад -- найкращий учитель i вихователь.

-- Тобто, полiтики повиннi i хотiти, i могти?

-- Першi особи держави просто зобов'язанi говорити бездоганно! Формула "як вмiю, так i говорю" сюди не пiдходить. На них пiдсвiдомо рiвняються iншi. Правильна мова є свiдченням високих розумових здiбностей, культури, духовностi людини. Тiльки такi повиннi ставати президентами, мiнiстрами, депутатами. А очолювати державу мають найкращi представники нацiї. На жаль, їхня мова свiдчить, що насправдi це не так...

Iрина ЛЬВОВА, Експрес

Наливайченко и Бондарчук бросают Ющенко?

Павел Вуец, «Главком»
   В ближайшие дни «Наша Украина» может понести очередные потери, на этот раз VIP-уровня – на грани ухода из партии находятся глава политсовета Валентин Наливайченко и глава центрального исполкома, а по совместительству основной спонсор Сергей Бондарчук.

В общем-то, логичный финал, если вспомнить предыдущие перипетии в руководстве партии. «Главком» уже писал о том, как весной этого года глава политсовета «Нашей Украины» Валентин Наливайченко пытался внести изменения в устав партии, чтобы стать реальным ее руководителем и сузить полномочия Виктора Ющенко до церемониального уровня. Эту идею поддерживали многие партийцы, которые видели, что при небольшом доке в партстроительстве Викторе Андреевиче партия окончательно загинается. Тогда Ющенко, прознав о таких планах, провел с партийцами жесткую беседу, суть которой сводилась к тому, что если на грядущем съезде его захотят лишить полномочий, то ноги его на этом мероприятии не будет. Съезд так и не состоялся, если не считать таковым названный съездом митинг возле Верховной Рады, на котором, естественно, не решалось никаких существенных вопросов.

С тех пор жизнь в «Нашей Украине» теплилась без каких-либо заметных всплесков, но с бурной внутренней борьбой. Крыло вечной фаворитки Ющенко Веры Ульянченко было против усиления позиций Наливайченко, и считало, что лояльно относящаяся к Ющенко власть поможет преодолеть партии 3 %-ный барьер. В крайнем случае, можно будет договориться о победе в пяти мажоритарных округах для избранных членов «НУ». У Бондарчука, который платил, и, видимо, считал, что должен заказывать музыку, были свои планы на жизнь – он верил в то, что можно вылепить национального лидера из Наливайченко. Но гордыня, проявленная Ющенко в случае с несостоявшимся изменением устава, заставила экс-руко¬водителя «Укрспецэкспорта» хорошенько призадуматься, насколько это будет реально сделать в рамках «Нашей Украины». И он, очевидно, все больше склоняется к тому, чтобы не переделывать обстоятельства под себя, а создать новые.

Скинут балласт

В центре общественного внимания «Наша Украина» со своими проблемами оказалась недавно, когда Виктора Ющенко вызвали в Печерский суд для дачи показаний. Показательной тогда выглядела реакция Бондарчука, который заявил, что президиум партии обратится к своему главе с предложением не давать свидетельских показаний по «делу Тимошенко», пока уголовные процессы против оппозиционеров не будут возвращены в правовые рамки. Ющенко, как известно, хоть и не сразу, но на процесс пришел и свидетельские показания дал, чем вызвал недовольство других партий из Комитета сопротивления диктатуре – те потребовали от «НУ» исключить из своих рядов экс-Президента. Впрочем, исключение «Нашей Украины» из Комитета в случае невыполнения этого условия всерьез никто не рассматривает – мол, в партии достаточно настоящих патриотов и бойцов, и это было бы несправедливо по отношению к ним. Намек на то, что помимо команды экс-Президента в партии есть и более адекватные и договороспособные товарищи (именно Бондарчук представлял «Нашу Украину» 24 августа на митинге в парке Шевченко). И, насколько нам известно, ни Бондарчук, ни Наливайченко не имели отношения к загадочной ликвидации палаток «Нашей Украины» под Печерским судом после посещения суда Ющенко.

Выступление главы «Нашей Украины» фактически на стороне обвинения в деле Тимошенко (с соответствующими потерями остатков рейтинга партии), очевидно, для Наливайченко и Бондарчука и стало тем сигналом, что «пора валить». Логика в таком поступке очевидна – им просто надоело постоянное противостояние с консервативным окружением Ющенко. Причем, было бы за что бороться. Бренд «Наша Украина» хоть и узнаваем, но воспринимается в лучшем случае с иронией, а отношение к Виктору Ющенко большинства коллег-оппозиционеров, прямо скажем, не способствует ведению полноценного партийного диалога. К тому же, сколько бы Наливайченко ни говорил об отсутствии у него политических амбиций, вряд ли депутатский значок ему помешает. А в прохождение «Нашей Украины» в парламент при нынешнем положении вещей может верить разве что Вера Ивановна. Определенные надежды могли бы быть на мажоритарку, но она, судя по всему, накрывается медным тазом. В таком случае выход один – вливаться в компанию к Тимошенко или Яценюку, что затруднительно с Виктором Андреевичем и его обанкротившейся (в прямом смысле – долги достигают 80 миллионов гривен) партии.

К тому же, от самого Ющенко толку мало – желания заниматься активной политикой он не проявляет и превратился в потускневший фетиш, который поочередно используют в своих целях те, кто еще остался в его окружении. Свою главную миссию – гаранта безопасности ближайшим соратникам, в число которых входит и Бондарчук, Виктор Андреевич уже выполнил.

«ОК» вместо «НУ»

Члены президиума «Нашей Украины», которым вчера далось дозвониться «Главкому», все, как один, говорили, что не в курсе дел, которые сейчас происходят в партии, а сам Сергей Бондарчук заявил, что вопрос выхода из партии перед ним с Наливайченко пока не стоит: «Таких планов у нас сейчас нет, могу вам об этом сказать абсолютно открыто. Да, у нас есть свое видение развития партии, и мы идем этим путем, не обращая внимания на что-то другое. Но именно выход из партии мне сложно как-то комментировать».

Потенциальные «ушельцы» не могут не понимать, что хлопнуть дверью – это одно, но никуда не деться от того факта, что совокупный рейтинг и узнаваемость Наливайченко и Бондарчука вряд ли дотягивают даже до подкошенного рейтинга Ющенко. Но, кажется, сейчас эта парочка и ей сочувствующие (вроде Андрея Парубия и Виктора Матчука) будет действовать по принципу, которому следовали многие бывшие «нашеукраинцы» – сначала покинуть раздираемый противоречиями корабль, а там уже разбираться в собственной тихой гавани, куда плыть дальше. Так действовал в свое время тот же Вячеслав Кириленко, которому надоели наставления «старших товарищей».

К тому же, Наливайченко загодя подготовил путь к отступлению – общественная инициатива «Оновлення країни» была создана еще 20 мая 2010 года. Сайт «ОК», у которой есть свой логотип, выполненный в цветах белорусского флага, полностью посвящен персоне Валентина Александровича. Именно эта организация и должна стать плацдармом для нового, отдельного от «Нашей Украины», проекта.

«Цель деятельности ОК – обновление политической системы и проведение долгожданных реформ, необходимых для благосостояния граждан и укрепления независимости страны», – новому движению не откажешь в старом пафосе. В пафосе, с которым начинали свои самостоятельные политпроекты другие выходцы из «Нашей Украины» (в том числе ее руководители), которым не счесть числа. Правда, для некоторых самостоятельная политкарьера застыла на этапе раздувания щек…

Как вернуть любовь Донбасса.

Виталий Червоненко, «Главком»
<!--
1 5 3
-->

Согласно данным последних соцопросов, Донбасс и весь Юго-Восток Украины нешуточно разочаровались в Януковиче. Впрочем, как и вся Украина, но на вотчине Президента это ощутимо больше всего.

Итак, по данным социологических исследований «Демократических инициатив», после президентских выборов Виктору Януковичу на Донбассе доверяло больше 80% населения. Еще в конце весны таковых было не менее 50%. Согласно же последним закрытым партийным исследованиям, уровень доверия к нынешнему Президенту по Донецкой и Луганской областях снизился к 40%.

Понятно, что падение доверия коснулось не только регионалов, более того, по данным социологов, Янукович до сих пор опережает конкурентов в президентском рейтинге, а Партия регионов - в партийном. Но отрыв от преследователей до неприличия мал. Во многом это можно объяснить именно тем, что в «ядерном электоральном регионе» - Донбассе, поддержка регионалов и Президента упала вдвое.

Вспомним последние президентские выборы. Тогда во втором туре, по данным ЦИК, за Януковича отдали свои голоса 12,4 миллиона украинцев, в том числе 4 миллиона в Донецкой и Луганской областях. Фактически, эти две области составили треть всех избирателей Виктора Януковича. Не сложно предположить, что, как минимум два из четырех миллионов своих избирателей на Донбассе Президент уже потерял.

И не удивительно. Ведь, вспомнив главные политические волнения последнего года, несложно подсчитать, что большинство из них вызревали именно на Донбассе. Против закрытия школ активнее всего протестовали именно на вотчине Януковича, и активнее всего права на образование своих детей защищали именно донецкие родители. Их откровения о том, что в жизни больше не проголосуют за Партию регионов заполонили весь Интернет. Далее пришла очередь больниц. Против закрытия медучреждений тоже громче всего протестовали на Донбассе. Жители депрессивных шахтерских городков открыто заявляли, что без больницы их города обречены на вымирание. Да и анонсированный эксперимент в медицинской отрасли тоже запустят именно на Донбассе.

Дошло до того, что, ранее самые ярые сторонники Януковича – пенсионеры из его родного Енакиево, не стесняются на камеру покрывать матом Президента. Повышения уровня жизни после победы Януковича не произошло, пенсии если и выросли, то незначительно, а цены на все продукты питания скакнули до заоблачных высот.

Очевидно, что возвращение базового электората на Донбассе будет чуть ли не главным электоральный заданием регионалов перед грядущими парламентскими выборами. Ведь, какую бы систему выборов власть не избрала, без повальной поддержки Донбасса им никак не обойтись. Иначе ни о каком собственном большинстве в парламенте и мечтать нечего. Но как же вернуть ее, эту самую любовь своих бывших ярых сторонников?

Пообщавшись с экспертами, «Главком» выделил несколько возможных политтехнологических направлений, которые могут дать регионалам самый ощутимый результат, как в Донецкой и Луганской областях, так и в других регионах Юга и Востока страны.

Поиграть языком

Прежде всего, можно поиграть со старой доброй темой русского языка. Перед выборами Виктор Федорович обещал придать ему некоего официального статуса. Но ничего подобного пока не произошло, что, кстати говоря, самым ярым русофилам из сторонников Партии регионов явно не понравилось. Да и недавно зарегистрированный обновленный языковый законопроект Кивалова-Колесниченко лучше всего подходит для этих игр. Проголосовать его с горем пополам в раде 226-ю голосами, огласить русский региональным на всем Юго-Востоке страны и трубить об этом во время избирательной кампании.

Понятно, что оранжевый электорат так не переманишь, но свой попытаться вернуть можно. Хотя об эффективности технологии говорить тоже рановато. Ну, станет русский региональным, начнут платежки за коммуналку приходить именно на нем, но вот что больше всего взбодрит избирателя – язык платежки или же сумма?

К тому же, недавний финт с красными флагами особых дивидендов регионалам не дал и негативных электоральных тенденций явно не переломил.

Вечная дружба с Россией

Можно поиграть и на других пророссийских настроениях электората. К примеру, начать вдалбливать людям, что с Партией регионов дружба с Россией крепнет день ото дня. До сих пор реальных дружественных прорывов кроме Черноморского флота особо не наблюдалось, да и газовая ситуация больше похожа на «холодную украино-российскою войну». Путин пока дает понять, что для успешного применения этой технологии Виктору Федоровичу надо просто отдать россиянам газовую трубу. Чего, судя по всему, делать Янукович пока не собирается.

Террористы-бандеровцы

Еще один полит технологический ход, который с разной степенью успешно применяли в Украине, и с размахом в России – борьба с выдуманным врагом. У наших соседей под избирательные кампании даже войны с терактами затевались, у нас пока до такого не доходило, но чем черт не шутит. Да и антитеррористическая кампания СБУ последнего года лучше всего о том свидетельствует. Сначала посадили отпетых террористов-студентов из Запорожья, которые облили краской памятник Дзержинскому, потом вылавливали террористов по всей Украине из-за подорванного памятника Ленину. Дошло уже до того, что некие планы подорвать столицу на День Независимости вскрывают и пересаживают «отпетых подонков из националистических организаций» типа «Патриот Украины».

И хорошо еще, что только «упреждают теракты», а ведь ближе до выборов можно что-то реальное подорвать, да чтобы с жертвами, да на Донбассе. Сначала запугать людей до отупения, а потом свалить на бандеровцев. Параллельно покрутить Тягныбока по телику побольше, что-то вроде 9 мая во Львове организовать - и пойдут все дружными рядами голосовать против «фашистско-террористической чумы» за родную Партию регионов. Для мобилизацию электората Донбасса можно привлечь все приемы 2004 года, только бы это в один прекрасный момент не вышло из-под контроля.

Пенсионно-шахтерская манна

Кроме психологического кнута можно и пряником поманить. К примеру, добавить перед выборами к пенсии несколько сотен, и для шахтеров что-то придумать. И хотя руководство шахт и при «команде профессионалов» эксплуатирует рабочих не хуже прежнего, да и гибнут горняки явно не меньше, но и для них некий пряник можно сварганить. Проще всего или зарплаты подбросить, или еще каких выплат придумать. Для столь благородных целей даже в украинском дырявом бюджете деньги всегда найдутся.

Можно и «завтраками» хорошенько покормить о неких миллиардных китайских инвестициях, как это успешно и делал Президент на День шахтера в Донецке.

Ставка на экологию

Понимая всю сложность экологической обстановки на Донбассе, регионалам можно поиграть и с этой темой. Масштабы анонсированных президентом нацпроектов вроде зимней олимпиады в Буковеле и каждому школьнику по нетбуку впечатляют. Не трудно что-то похожее и для Донецка придумать. К примеру – нацпорект «Экология Донбасса». Рассказывать о неких миллиардных инвестициях в переоснащение производства и уменьшение выбросов. Если доходчиво объяснить каждому жителю, что безопасно он будет дышать только благодаря Януковичу, может кто-то и поведется.

Стахановец в списке партии

Раз уж Партия регионов красные флаги вернула к жизни, то не сложно и стахановское движение вновь возродить. К примеру, взять некую шахту и организовать там рекордное количество норм добычи угля. И чтобы шахтер Иван Иванов, новый Алексей Стаханов независимой Украины после своего великого трудового свершения сразу в десятку списка Партии регионов попал. Чтобы каждый горняк поверил, что уж теперь то в парламенте о шахтерах будет кому позаботиться.

Фактор футбола

На худой конец, в священном деле возвращения базового электората «регионалам» и футбол подсобит. Конечно, надо быть отпетым оптимистом, чтобы предположить, что сборная Украины выиграет Евро-2012 или что-то подобное. В футбольном плане основная электорально-футбольная надежда на донецкий «Шахтер». Да и сами регионалы это вовсе не скрывают.

«Победы «Шахтера» играют важную роль в поддержке Партии регионов. Я в этом не сомневаюсь», - недавно заявил секретарь донецкого горсовета Николай Левченко в фильме «Другой Челси». Не будем сомневаться во влиянии успехов «Шахтера» и мы. Конечно же, если бы в этом сезоне горняки выиграли Лигу Чемпионов, то рейтинг регионалов явно скакнул бы на Донбассе процентов так на десять. Но на трезвую голову на это надеяться вряд ли приходится. Проще спокойно вылететь в Лигу Европы и выиграть там. А что, кто скажет, как помог этот трофей «Шахтера» Януковичу на президентской гонке в 2009-м?

Некоторые социологи, которые давно сотрудничают с Партией регионов, видят иные способы достучатся до сердца и ума избирателя Донбасса. К примеру, директор социологической компании «Research&Вranding Group» Евгений Копатько главным залогом электорального успеха считает налаживание конструктивного диалога власти и жителей Донбасса.

«Проблема падения доверия касается всех политических партий. Партия регионов в регионе по-прежнему на первом месте, но снижение рейтинга действительно идет существенное», - признает падение рейтинга регионалов Копатько. И выдает свой рецепт исправления ситуации. «Я считаю, что открытый диалог власти и общества – это ключевая задача, которую должна сейчас решать власть. Власть должна предпринимать конкретные шаги по решению социальных и экономических вопросов. С другой стороны, надо информационно опережать свои действия. Вот это, на мой взгляд, самые важные вещи. Потому что делается достаточно много хорошего, но нет объяснения, как и что власть хочет сделать. Вся вертикаль власти должна работать по объяснению своих действий населению», - заявил «Главкому» Евгений Копатько.

На самом деле, не только на Донбасс надо устремить свой взор Президенту. Массово теряя электорат Донбасса, надо попытаться попробовать наступление на Центр Украины. Как не меняй свой имидж на проукраинского и независимого от России и Европы политика, на Западе страны много не получишь. А вот в центральных областях попытаться набрать очков еще можно.

Официальный сайт Партии регионов. Фото Андрея Мосиенко