Елена Яковлева

В издательстве АСТ вышла книга литературного критика «РГ» Павла Басинского «Святой против Льва. Иоанн Кронштадтский и Лев Толстой: история одной вражды». История отлучения Льва Толстого от Церкви продолжает оставаться одним из самых захватывающих сюжетов. Известный писатель, историк литературы Людмила Сараскина, глава ЦНЦ «Православная энциклопедия» Сергей Кравец обсуждают, исчерпал ли сегодня себя этот конфликт.

Сергей Кравец: К моменту, когда развернулись события с отлучением Льва Толстого, Православная церковь только формально была государственной религией. Да и формальность эта утрачивалась: во второй половине XIX века, после присоединения Средней Азии, в Россию влилось очень много исламских народов. Лозунг Сергея Уварова «Православие, самодержавие, народность» был утопичным еще в момент его появления в 1833 году и никакой серьезной реакционной силы не имел в силу невыполнимости. Людей неверующих, отрицающих православие, как религию и Православную церковь как официальное учреждение, было великое множество. Реакционер и организатор травли Толстого Константин Победоносцев писал: пусть каждый верует, как хочет. Поэтому, на мой взгляд, это не конфликт двух вер или двух религиозных путей.

Случай этот особен другим — тем, что Толстой стал первым «учителем» народа. У Церкви есть предназначение — учительствовать, учить народ. И до Толстого у церковного учительства не было реального конкурента-проповедника. Толстой был первым. И реакция Церкви на него — это не реакция на человека, который «не так верит», а реакция на человека, который «не так учит».

Церковь же в это время, имея замечательных богословов, расцвет церковной науки, выдающихся ученых вроде Болотова, хорошее религиозное образование (недаром же и Владимир Соловьев, и Павел Флоренский учились в духовной академии), не имела Учителя. Иоанн Кронштадтский — последний предреволюционный Учитель от имени Церкви.

И конфликт его со Львом Толстым есть конфликт «Учителя Церкви» и учителя, который проповедует не православное учение. Мне кажется, именно этим была вызвана его острота. Павел правильно пишет: Церковь до последнего тянула с решением об отлучении. Его отлучали как ересиарха. Как учителя иного учения.

Разбирая историю с отлучением, Павел Басинский противопоставляет двух владык — «либерального» Антония Вадковского и более, ну, что ли, «сухого» Иоанникия Руднева. На самом деле, владыка Иоанникий Руднев был одним из лучших архиереев своего времени — наиболее образованных и хорошо настроенных к интеллигенции. Мы обязаны ему сохранением древнегрузинского наследия, потому что, будучи экзархом в Грузии, он прекратил русификацию Грузинской церкви и стал спасать оставшиеся памятники, письменность, монастыри. Он был человеком безукоризненным с нравственной точки зрения, очень серьезным, умным и образованным. Так что конфликт между Церковью и Львом Толстым нельзя списать на неумелые действия не очень интеллигентных иерархов.

Есть ли возможность продолжения этого конфликта сегодня? Думаю, нет. Хотя бы потому, что Церковь вряд ли способна сейчас родить Иоанна Кронштадтского, а литературное светское общество — принять авторитет кого-то, как авторитет Льва Толстого. Но какие-то последствия этого конфликта, несомненно, чувствуются и сейчас — и во взаимном недоверии, и в желании отечественного интеллигента не просто быть одним из членов Церкви, но именно учить.

Людмила Сараскина: Мне трудно согласиться с тем, что это конфликт двух учителей. Мне трудно считать учителем веры священника, который в своем дневнике просит у Бога скорейшей гибели величайшему русскому писателю, мировому гению. «Господи, не допусти Льву Толстому, еретику, превзошедшему всех еретиков, достигнуть до праздника Рождества Пресвятой Богородицы...» Такая молитва из уст православного исповедника, его многолетняя грубая брань по адресу Толстого, к художественному творчеству которого батюшка, кажется, никогда и не прикасался, ужасают. Это, в моем понимании, религиозное помрачение и фанатизм, которые не учат ни добру, ни любви. Лучше бы злая ругань о. Иоанна никогда не выходила ни из его уст, ни из-под его пера, восклицает Басинский. Но она — «вышла», громкая, безобразная, ей не было удержу, и Толстой был трижды прав, что никогда не отвечал на нее... Нельзя одновременно любить проклинаемого и проклинающего — это суждение Н. С. Лескова, ставшее эпиграфом книги, я как раз полностью разделяю.

Хочу сказать несколько слов и о другом историческом персонаже — К.П. Победоносцеве. Этот «злой колдун» (А. Блок), чиновник, при котором Россия «экономически росла, но духовно разлагалась» (о. Сергий Булгаков), свел народное просвещение к церковно-приходским школам и урокам церковного пения, полагая, что российское общество неспособно пользоваться благами образования, а подлежит только воспитанию в духе традиционного православия. Он запрещал религиозно-философские диспуты, увлечение Л. Толстым считал эпидемическим сумасшествием и вменил себе в обязанность ограждать подданных от «опасности чрезмерного образования». Жестко противился женскому образованию, допущению женщин в университеты: ничего, кроме акушерских курсов, им не полагалось. Современники не зря называли его Торквемадой — великим инквизитором, кощеем православия. Бердяев даже сравнил его с Лениным по тому, что он творил с русской культурой: запрещал, отменял, ставил препоны. Четверть века Победоносцев «подмораживал» Россию", и я думаю, что она «слиняла в три дня» (В. Розанов), во многом из-за операции «подмораживания». Бессмысленно подмораживать то, что гниет. Это серьезный урок и нашему времени, которое привыкло смотреться в зеркало прошлого.

Хотелось бы сказать и о сегодняшних отношениях интеллигенции и Церкви.

Лет 10 назад мы стали получать от Русской православной церкви очень важные сигналы, свидетельствующие, что она идет навстречу обществу. В чем это пока что выразилось? В заявлениях о православном дресс-коде, о введении в среднюю школу Основ православной культуры, об уголовной ответственности за богохульство, об организации молельных комнат в школах и вузах, о создании кафедр теологии при университетах.

Но у меня возникает вопрос: эти все нововведения мыслятся как дополнительное образование или как нечто вместо базового образования? Кажется, что именно ВМЕСТО.

Из школьной программы убрана астрономия — вместо нее молельные комнаты? Резко сокращены часы на преподавание литературы в школе. Упразднен сам предмет «русская литература» — теперь преподается предмет «русский язык и литература». Учащиеся фактически лишены возможности осмыслить культуру прошлого как почву для саморазвития. Ученик более не рассматривается как самостоятельно мыслящая личность, теперь он должен лишь воспроизводить некоторую часть полученной информации. Естественно предположить, что цель такого образования — создание потребителя, «управляемой массы». Обречен на деградацию учительский корпус, занятый подготовкой к ЕГЭ. Идет разгром гуманитарного, в частности, филологического и философского образования: сокращают прием студентов на классические отделения и на философские факультеты.

Дело Победоносцева живет и побеждает — я участвовала в полемике, где услышала и такую фразу: «...русская литература лезет не в свое дело. Она задает ненужные вопросы — есть ли Бог? Есть ли бессмертие? Мы вам давно на эти вопросы ответили, а она продолжает мутить воду».

Страницы: 1 2

“Історія запам’ятовує імена, пов’язані, що б там не казали, з мужніми кроками”

Євген Сверстюк

Подібно до того як у 1708 році російською церквою, підвладною цареві Петру І, було оголошено анафему Іванові Мазепі, нині у російських, а також підконтрольних Москві українських ЗМІ стартувала інформаційна війна проти ще недавно любого білокам'яній президента Януковича.

Схоже на те, що харківські цукерки для Медведєва і Путіна у Віктора Федоровича вже закінчилися.

Жереб кинуто?

Стартовим пострілом кампанії стала відома речівка “Спасибо жителям Донбасса…”, котра м'яко влилась в український медійний простір, а тепер множиться з геометричною прогресією і покликана, як і відомі передвиборчі ролики 2004 року про поділ українців на три сорти, працювати на розкол України.

Показово, що з'явилася вона не після підписання капітуляційних Харківських угод та інших деструктивних дій президента.

Візит Януковича до Сочі, заяви про однозначно європейський вибір України, відмова вступати до Митного союзу, вимоги перегляду газових тимошенківських контрактів 2009 року та заява Азарова про необхідність скорочення споживання російського газу стали своєрідним Рубіконом українського президента.

“Ще до арешту Тимошенко російські телеканали (ГРТ і НТВ) отримали команду робити заготовки для багатосерійного документального фільму під умовною назвою “Газ, який об'єднав Януковича, Ющенка і Фірташа”, — зазначає директор Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук.

І от увечері 31 серпня Перший російський державний канал в сюжеті новин фактично звинуватив президента України в обмані виборців, лобіюванні інтересів олігархів і розвалі дружби з Росією.

Війна почалася.

Людина-тумба стирає комплекс меншовартості

“Ішов він собі, така непробивна людина-тумба, а його ловили єхидні російські журналісти, і єхидними голосками скоромовкою питали: “Чи об’єднається “Нафтогаз” із “Газпромом”?”. Питали, як про щось для України дуже неприємне, але вже вирішене, а Янукович непробивним тоном відповідав: “Нет”. Вони ще щось вякають, а він: “Це питання не розглядається”.

Вони йому щось про реорганізацію “Нафтогазу”, а він їм: “Це внутрішні українські справи”. Вони: “А як же міждержавні угоди?” — а він приблизно так: “Це угоди між суб’єктами господарської діяльності”. І далі монументально покрокував”.

Олена Білозерська

Саміт в Душанбе засвідчив, що позиція Януковича не змінилася.

Порівнюючи поведінку Кравчука, Кучми і Януковича на подібних самітах, варто зауважити, що порівняння на користь останнього. “Будь-який тиск в цих питаннях — він для нас принизливий. І ми не дозволимо, щоб так з нами говорили” — попередив президент.

На думку Євгена Сверстюка, кожен в кріслі президента України вчиться бути лідером незалежної держави. “Закон крісла”.

В опозиції до України

“Всі покою щиро прагнуть,

А не в один гуж тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, тото диво!

Нема ж любови, нема ж згоди

Од Жовтої взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали…”        Іван Мазепа

Якою буде позиція українських опозиційних сил у цій війні? До цього часу опозиція в Україні завше домагалася лише влади.

У ХVIІ столітті “опозиціонери” Брюховецький, Многогрішний, Самойлович та інші претенденти платили за гетьманську булаву значною частиною державного суверенітету. А врешті, довелося заплатити свободою або головою.

На початку ХХ століття УНР впала переможена не стільки зовнішніми ворогами, скільки рідною “опозицією”, котра знаходила опору у тих чи інших ворогах.

Саме соціалістична опозиція у 1918 році доклала чимало зусиль для відсторонення від влади генерала Скоропадського, який соціалістом не був, проте зробив чи не найбільше для того, щоб українська державність набула реальних, а не суто декларативних рис.

У підсумку оті потуги опозиції, котра прийшла до влади під старофранцузьким брендом “Директорія”, призвели до падіння УНР.

Навіть в часи визвольних змагань ОУН-УПА, у 40-вих роках ХХ століття, не на жарт розгорталися бої між ОУН (М) та ОУН (Б), а Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, звідки і бере свій початок назва УПА, була частково роззброєна, а частково знищена своїми ж “опозиціонерами”.

Чи збільшувало це шанси на успіх в умовах, коли Україна і так опинилася у вогні битви двох імперій?

Завжди виходило так, що владарювати вже не було де. Жертвою боротьби ставала сама Україна.

Позиція опозиції

 Основною відмінністю провідних світових держав від тих, котрі щезли або прозябають на задвірках історії є те, що у критичні для країни моменти і влада, і опозиція були єдиними в питаннях захисту національних інтересів.

Нині огульно критикувати Януковича стало модним. Правилом хорошого тону. Незалежно від того, що він зробив чи сказав — у всьому знаходиться прихований негатив.

Враховуючи гіркий історичний досвід, сьогодні, як ніколи, варто замислитись над тим якою має бути опозиція.

 Опозицією до конкретних, несимпатичних комусь, ЛЮДЕЙ  чи до певних ДІЙ посадових осіб? І чи повинна опозиція виступати й проти тих дій влади, котрі спрямовані на захист національних інтересів?

Сам Віктор Федорович, перебуваючи в опозиції, потроху розхитував підвалини української державності. Партія регіонів доклала чималих зусиль для протидії європейській та північноатлантичній інтеграції України. Чого вартує лише мобілізація кримських дідусів і бабусь для зриву військових навчань “Сі Бриз-2009”.

І от “Сі Бриз-2011” та курс “на Європу”!

“Тепер регіонали відчують, що таке, коли інформаційний простір країни жодним чином не захищений. Саме вони завжди лобіювали такий стан речей. Виборці сходу, де рейтинг російського ТБ вищий за українське, тепер матимуть можливість багато цікавого дізнатися про ПР, Віктора Федоровича Януковича та інше прямо з ГРТ".

Після подібної атаки російськими медійними “фаустпатронами”, демонстрації телеканалом НТВ п'ятисерійного документального фільму “Хрещений батько”, капітулював грізний перед Лавровим Лукашенко.

Отож, анафема Мазепі у 1708-му році виявилася напрочуд вдалим інструментом дискредитації глави держави в очах віруючих українців, а відтак поглинання України.

Чи вдасться повторити успіх і у 2011-му?

Роман РЕВЧУК