5 червня Токмацький суд засудив патріота України, Генадія Баздиря, за чітку, українську громадянську позицію.

У всі часи суди здійснювалися відкрито, принародно, з вільним доступом громадян. До Токмацького суду не зайдеш, не представившись.

Патріот захищав себе сам і досить кваліфіковано, хоча й не мав юридичної, чи вищої освіти.

Свідок, родом з Куйбишева, вів себе як скоморох, викликаючи власними взаємовиключаючими свідченнями то сміх, то гнів в маленькому залі суду. Він одночасно був і свідком, і прокурором, і хамом, і автором позову, і заступником ОБ. Схоже не володіє він ні українською мовою, ні мовою окупанта, то це не зашкодило порівнювати українців з баранами і стадом.

Що саме свідок бачив, що саме він чув, що саме він вичитав у фейсбуці, що він чув від людей, ніхто так і не второпав, бо кожне речення свідка перекреслювало попереднє, його ж речення. Враження було таке, що присягаючи давати правдиві свідчення, він втратив роги і тотальною брехнею намагався їх відновити. І це - директор Базару!? 

Суддя відмовляв патріоту у клопотаннях, принагідно хизуючись власною кваліфікацією. Зокрема відмовив і у клопотанні про відвід судді. На переконання патріота суддя упередженно до нього ставиться. Відмовив суддя патріотові і у наданні перекладача, бо свідок вживав не зрозумілий діалект мови окупанта. За логікою судді, коли ти народився в Токмаці, вчився в Токмаці, то мовою окупанта володіти зобовязаний. Можливо тому, що директор базару (свідок) і голова міськради (голова міського ОБ) вживати українську нездатні?

Вирок суду засмутив патріотів, але одночасно і дав надію на апеляцію. Суддя вийшов, народ збудженно піднявся на вихід, та громом стало, що покарання слід відбути вже зараз.

Депутати, друзі, брати по зброї патріота відстояли, але, по такому балагані, надії на апеляційний суд мізерні. 

То ж судять сьогодні українців за небайдужу принципову позицію, за протест проти збору підписів під брехливою, прокремлівською, антилюдською і антиукраїнською листівкою.

Людина порадила припинити негайно розпалювати міжнаціональну ворожнечу і отримала арешт.

Коли б за вимогою ВО "Свободи", Президент об'явив військовий стан, таку листівку авторам мали б наклеїти на обличчя, аби не впудилися, і знищити її кульками настояними на спирту, щоб зараза не розповзалася Україною. 

Саме зараз із рідкісною гостротою відчувається, що будь-яка монопольна влада приречена

Епізод перший – помаранчевий. Прокинутись одного чудового ранку – і побачити помаранчеву Італію. В Мілані – переможеній політичній цитаделі двадцятирічної влади Берлусконі – майорять помаранчеві прапори і злітають у небо помаранчеві кульки. Жінки вдягають помаранчеві шалики і кладуть на губи помаранчеву помаду. На недавніх адміністративних виборах у великих містах впевнено перемогли опоненти Берлусконі – лівоцентристи супроти правоцентристів. «Помаранчева революція в Італії», пишуть журналісти. «Сонячний прапор» витіснив сіру квадратну диктатуру, подібну до радянської, радіють італійці. Берлусконі як Кучма і ліві як українські демократи. Помаранчевий колір – це колір свободи, спрага перемін, «хроматична модальність sexy».

Під жовтогарячими фотографіями велелюдних маніфестацій – маленькі фотки українського Майдану-2004. Генеалогія «найелегантнішої революції в історії», за визначенням британців.

Далекий відсвіт України, у якій тим часом сіра квадратна майжедиктатура привалила собою помаранчевий відсвіт Майдану. В якій на зміну «сонячному прапору» знову прийшов прапор червоної Чуми. Яка ось-ось знову вищириться на Європу ґратами і ліктями спецназу.

Але в цьому моменті краху надій та ідеалів є й своя філософія. Саме зараз із рідкісною гостротою відчувається, що будь-яка монопольна влада приречена. Новітній «Цезар» і найвірніший у Європі друг Путіна, Берлусконі сходить з історичної арени поверженим диктатором. Британський The Economist вийшов з обкладинкою з убивчим титулом: «Людина, що обдурила цілу країну» («The man who screwed an entire country» – хто знає англійську, може пересвідчитися, що назва ще гірша).

Демократія – система в постійному розвитку ще й тому, що незмінно змушує вчитися на помилках. Немає однозначних поразок, як і тріумфів. Ті самі британці вже багато років тому попереджали, що «Бурлесконі», як вони його називали, не здатний керувати країною. Але ж... так само не спроможні нею керувати і його опоненти, вважали політологи! Точнісінько як українські помаранчеві політики, італійські помаранчеві хворі на протагонізм і антагонізм, який не дає їм змоги об’єднатися навіть у критичні для країни моменти.

Епізод другий – зелений. І справді, за помаранчевим кольором не забарився зелений. Не встигла Італія радісно відсвяткувати свою помаранчеву перемогу, як їй довелося пережити зелену поразку. Почалася Понтіда – народне зборище «Північної Ліги», правої італійської партії в уряді Берлусконі. Це сепаратистська політсила, яка вважає, що Італія має бути федералізована, багата Північ не зобов’язана субсидувати бідний Південь, а паразитарні міністерства, вкорінені в Римі, мають бути перенесені до справжньої економічної столиці Італії – Мілана. Вчора помаранчевий Мілан – сьогодні зелені сорочки й краватки на берегах річки По.

Скільки у всьому цьому політичної міфології? Скільки правди і вигадки? Бутафорії та автентики? Скільки слушного і кон’юнктурного? Наприклад, очевидно, що надмірна централізація шкодить регіонам, які прагнули б вільно розпоряджатися коштами тощо. Але чи є це протиотрутою від корупції? Чи не повинен Південь зрозуміти, що є і його відповідальність у горах сміття в Неаполі та сицилійській мафії? Чи не повинен Мілан усвідомити, що чимала частина тієї мафії осідає саме в його коридорах влади? Невже не зрозуміло, що без солідарного подолання проблем і через наступні 150 років своєї Незалежності країна повернеться до тих самих проклятих питань?

І потім: легко сказати – ліві. А сьогодні в Європі з її «соціальною державою» в кризі й потоками мігрантів маємо повернення до влади правих сил. Вчора Європа впадала в шок від одного-єдиного Хайдера, а сьогодні таких хайдерів – і значно радикальніших – ніхто вже не рахує. Норвезька трагедія – грізне попередження.

Змісти сучасного світу ускладнюються дедалі більше. Треба встигати їх читати. Не забуваючи пересторог минулого.

Епізод третій – республіканський триколор. У рік 150-ліття Італії національне ТБ намагається постійно навертати глядача до рефлексій над своїм минулим. «Брати і сестри Італії» – так називається – з ледь прихованою іронією – присвячена цьому телепередача. Актриса Вероніка Піветті – як чорна сирена. Постмодерна спроба відірватися від шляхетних батьків Рісорджименто. Живемо ми чи не живемо в постмодерну добу? Потрібні новатори, досить з нас цих анахронізмів, каже актриса: Ґарібальді, Мацціні, Кавур. Пошукавши в пам’яті – тр-др... Бе-ба-бо. М-м-м... Н-н-н...

І, зітхнувши: Мацціні, Кавур, Ґарібальді...