Що можна мені то не допустимо для неї!

Офісне життя починається з ранкового чаю або кави і звичайно новин. Взагалі то з пошти, але її переглядають бігло на наявність термінового і тоді всетаки чай/кава і звісно новини... спортивні, професійні, політичні, що правда останні зараз звелись до пошуку нових приколів від призидента або прем'єра, або ж просто пересилка свіжих приколів з мережі.
Так розпочався і день сьогоднішній. Сьогодні  " Всесвітній день без тютюну" і про це сьогодні писали всі.І про власне шкоду куріння і про проблеми пов'язані з цим і про методи боротьби і про антитютюнові акції. Де це все було цілий рік?  Мені іноді взагалі здається, що журналістам до лампочки про що писати, вони просто дивляться в календар, що там відмічено це й стає актуальним і про це пишуть. Наче цієї проблеми цілий рік нема а з'являється лише під 31 травня.
Приємним фактом стала звістка про те, що кількість курців в Україні зменшилась,особливо серед жінок, в порівнянні 2005 роком їх кількість знизилась приблизно на половину.Але мене всерівно дивує така велика кількість дівчат що курять. Це ж шкідливо впливає на здоровя і на зовнішній вигляд, а передовсім це запах який дуже часто в поєднанні з парфумами дає просто таки бомбезну суміш.(((( Також не багато приємного від поцілунку з дівчиною яка курить, хіба що ти теж не куриш.Що правда я фразу "Цілувати дівчину яка курить - те ж саме що й поцілувати попільничку", чув також від хлопців які курять.Хоча не здивуюсь що дівчата про них скажуть теж саме. Більшість мені знайомих хлопців категорично проти того щоб їхня дівчина чи дружина курила, при тому що самі курять. Чому дівчата не ставлять вимог до хлопців щодо шкідливих звичок? Дівчата наприклад активно вказують в анкетах знайомств "не курю",  "не вживаю спиртних напоїв" або " вживаю іноді в компанії"  більш чесні:). Натомість щодо хлопців в кращому випадку, в графі шкідливі звички прочитаєш "вживаю рідко". Черговий раз переконуюсь в тому, що жінки мають такого чоловіка яким йому дозволили бути. "Інстинкт ліани " у жінки іноді настільки сильний, що вони обвиваються навколо "пустого місця".Це звісно жарт :), а в кожному жарті лише доля жарту. Не одноразово був свідком коли дівчина вела свого п'яного хлопця додому.Також не одноразово чув її відповідь на закиди друзів - "Він зміниться".Я тільки радий за тих кому так пощастило. Але повірте якби на місці тієї дівчини був той хлопець він би такого не сказав, більше того якщо б він стільки раз вів її, то одружуватись точно передумав. Страх перед самотністю кидає дівчат на надзвичайні вчинки. Наприклад хто мені пояснить як поєднуються в анкетах знайомств пункти "серйозні відносини", "сім'я" і "секс на один раз". Звісно що останній пункт значно більше приваблює клієнтів ніж попередні  два і думаю роздумувати чому не треба. Просто виглядає що дівчина або не визначилась або просто не дуже й задумувалась.
Результат відносин в яких ніхто ні від кого нічого не вимагає відомий наперед і це звісно розлука. Гірше коли такі відносини дійшли до одруження, бо після одруження жінки,  раптово відчувають потребу вимагати  і це часто призводить скандалів і розлучень. Також не дуже щасливим є життя коли хтось із подружжя погоджується на тихе погодження з усім що не влаштовує.
Чоловіки вам ж не подобається коли жінка курить, то чому думаєте що їй подобається що ви курите? Вам не подобаються дівчата які багато п'ють і гуляють, то чому ви їх "припорошуєте" до цього? Ви з такою дівчиною не хочете мати серйозних стосунків, але ж можливо хтось інший зараз споює вашу дівчину?

«Свято цинізму» або День пам’яті без пам’яті

За іронією долі вслід за святкуванням Дня перемоги Україна вшановує жертв політичних репресій. Зокрема, згідно з указом попереднього президента, вшановування має відбуватися в кожну третю неділю травня.

Проте в наш час цю дату можна назвати «святом» цинізму.

«Переконаний, що пам'ять про невинно убієнних не згасне ніколи, бо це потрібно не тільки близьким, рідним, це потрібно всім нам, живим... Закликаю згадати тих, хто був знищений каральною системою... Повсякденну турботу держави мають відчувати громадяни, які пережили часи терору», - йдеться у зверненні Януковича з нагоди Дня пам'яті жертв політичних репресій, оприлюдненому на його сайті.

Цю «повсякденну турботу» на повну силу влада показала буквально тиждень тому, спробувавши повернути Україну в комуністичне минуле.

Ще тиждень тому ніхто із влади не згадував про «каральну систему», «репресивну машину» І, головне, про колір прапора, під яким правили ті, хто призвів до «невинно убієнних».

Провідні телеканали тиждень тому старанно прикрашали свої логотипи георгіївськими стрічками. Окремі з них 15-го травня (в День пам'яті жертв репресій) уже почепили траурні стрічки.

Дехто відзначився особливо: жалобна символіка «майоріла» на тлі КВНу та іншого продукту комедійного жанру. Хоча вищезгаданим указом розважальні програми в цей день мають бути зняті з ефіру.

У випусках основних телеканалів не вдалося побачити бодай якихось сюжетів про комуністичні репресії. Не кажучи вже про, здебільшого, відсутність репортажів із Биківні, де відбувалась панахида за тисячами невинно загиблих.

Кому цікава картинка без бійок...

Усі вечірні випуски новин за 15 травня були присвячені підсумкам 9 травня у Львові. А саме пошукам тих, хто завадив гарно відзначити День перемоги в Галичині.

Але ані 15-го, ані 9 травня провідні телеканали не показали інший бік Дня Перемоги.

Зокрема, сюжетів про тих людей, які з досвіду власної історії не можуть вважати цю дату святом. Заодно, пояснили би, чому у Львові так болісно сприймають червоні прапори.

Майже типова історія зі Львова

Марта Цегельська пережила польську, німецьку й радянську владу. Її життя - це готова книжка на сотні сторінок.

Для неї червоний прапор і «прапор Перемоги» є символом покаліченого життя, адже найжахливіші спогади починаються саме з 1945 року. Її історія - одна із сотень тисяч тих, хто відчув за радянського правління тюрми, заслання, переслідування, убивства, катування, смерті близьких.

Зі своїм майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським Марта познайомилася в музичній школі у Львові. Вона грала на піаніно, він - професійний скрипаль із вищою освітою. Однак скрипка була не головним покликанням Артемія. Бачив себе, насамперед, священиком. Це духовне стремління згодом покалічило і його долю, і долю його сім'ї.

Висвячував Артемія на греко-католицького священика сам Андрій Шептицький в 1942 році. До 45-го року отець разом із дружиною Мартою працював у Стрийській єпархії УГКЦ на Львівщині.

«У 45 році ми приїхали до Львова. Чоловік працював в оперному театрі в оркестрі. Крім того, викладав у богословській академії, а ще мав парохію на Замарстиневі, там була велика каплиця святого Йосафата.

Але тут почалося переслідування після так званого лжесобору. Тоді 50% священиків згодилися перейти на православ'я. А 50% вважали, що не можна міняти присягу, бо то не є рукавички, що присяга - справа совісті. Між цими людьми був і мій чоловік», - розповідає Марта Цегельська.

Почалися виклики в Комітет державної безпеки (КДБ), вимагали відмовитися від греко-католицької віри. Обіцяли за це будь-яку посаду в музичній галузі. Так тривало півроку. «Зрештою йому сказали, що якщо не підпишеш, ми тебе арештуємо».

17 січня 1946 року на Святвечір Цегельського арештували в його власній квартирі.

Рік він сидів у тюрмі на Лонського у Львові. Потім його засудили на п'ять років каторжних робіт у Воркуті.

«Я лишилося із трьома дітьми й старою мамою. Я могла працювати музикантом, але з моїми незакінченими музичними студіями - лише в дитячих садочках, де була мінімальна плата. Так я шила, продавала». Щоб не стояти за прилавком і отримувати більшу зарплатню, пішла навчатися на товарознавця.

Минуло чотири роки, жінка зігрівала себе думками про швидке повернення чоловіка. Якось вона йшла з роботи, її по дорозі зупинив слідчий. Відвів Марту в найближчий відділок міліції. «Там за столом сидить воєнний і зачинає мені говорити - признайтеся, хто вас привів в організацію ОУН».

Марта була шокована, запевняла, що ніколи не мала стосунку до жодних організацій, у неї фізично на це часу навіть не було - голова завжди була зайнята тільки одним: як прогодувати дітей.

На допит привели її колишнього однокласника. Той сказав, що вона йому давала заборонену націоналістичну літературу. «Я як то почула, то як крикнула: Ромко! Як ти брешеш!»

Жінку протримали в райвідділку цілу ніч і наступний день. Не отримавши від Марти потрібних зізнань, відправили в ту ж тюрму, що її чоловіка чотири роки тому. «Для мене то була страшна трагедія. Мама стара лишилася з дітьми. Немає кому допомогти, що вони їстимуть», - згадує Марта.

Внутрішні страждання посилювали фізичними: «Те, що вони мене били, я вже не дивилася, нехай б'ють. Але вони мене морально хотіли вбити. Сказали, що моя мама померла й дітей пороздавали в інтернати. Думали, тоді я вже точно в чомусь зізнаюся. Я дістала шок - не знала, для чого мені тепер жити, без чоловіка, мами й дітей. Потім дали мені підписати папір, що я їду на Білий Медведь, на Сибір».

У Марти Цегельської лише одне припущення, чому її запідозрили в співпраці з ОУН. Священик Стрийської єпархії, де працював її чоловік, був одружений із рідною сестрою Степана Бандери.

Сам провідник ОУН не раз заходив у гості до сестри, з якою Марта мешкала по сусідству. Особисто Цегельська не мала зі Степаном Бандерою жодного контакту. Але це вже нікого не цікавило.

На Сибір Марта поїхала разом із мамою й дітьми. Історія про смерть матері виявилася звичайним шантажем.

«Їхали два місяці. Діти мучилися, дуже хворіли. Так нас довезли до Томська. У Томській області висадили найбільш хворих, бо боялися, що не виживуть. Потім посадили на корабель із гарною назвою «Хмельницький». У вантажне відділення».

Марта і Артемій Цегельські після весілля

Поселили Цегельську в селі Красний Яр у Красноярському краю. Жили в бараках із жахливих антисанітарних умовах. Найбільше докоряли воші. «Що ми мали із собою? Усе, що ми нажили із чоловіком, у нас пограбували, все забрали. Люди потім розповідали, як машинами з нашої хати речі вивозили».

Каже, що тамтешні мешканці їм дуже допомагали. Бо насправді були такими ж переселенцями, але з більшим досвідом. У них умови були ще гірші - коли їх привезли в Красний Яр, не було ні бараків, ні магазинів. «Вони нас дуже жаліли, щось помогти, може молоко дитині принести. Дуже були гарні люди, але то все були люди з Полтавщини, Херсонщини».

Одним із найяскравіших спогадів - зустріч із чоловіком. Після п'яти років таборів, йому дали чистий паспорт і гроші на квиток до Львова. Але він хотів знайти свою сім'ю. «Були страшній морози, ріка замерзла, а він собі купив санчата, поставив там дерев'яний куферок, якісь лахи, скрипку й із тим пішов нас шукати. Пройшов 100 кілометрів і знайшов... Питав людей і допитався».

Жили Цегельські в Красному Яру до 1956 року. Там народився ще один син.

Працюючи музикантом, Артемій Цегельський не полишив на Сибіру духовне життя. Щонеділі в будинку Цегельських відправлялися таємні церковні служби.

«І були литовці, і була бабця старенька німкеня, і був православний професор зі східної України, і був дід-старообрядець. Усі вони дійсно були щасливі на тій літургії, і кожний хрестився по-різному, по різному молився, але це була радість», - згадує дочка Марти, Леся Цегельська-Крип'якевич.

Після смерті Сталіна й реабілітації, Цегельські вернулися до Львова, їх поновили там, де вони працювали раніше. Але у велику квартиру, з якої їх забрали в заслання, давно вже вселили інших людей.

Але найважчим було усвідомити, що тоталітарна система нікуди не зникла. Чоловіка знову переслідували. У дворі будинку, де мешкала сім'я Цегельських, постійно перебувала людина з органів, яка пильнувала, хто йде до них у гості.

Регулярними були й обшуки, шукали все, що могло вказувати на зацікавлення Цегельського релігією. «Мій чоловік страшно любив книжки, то була ходяча така енциклопедія, він мав прекрасні богословські книжки, німецькі, і ми мали бібліотеку. Вони приходили до нас, робили ревізії, усе, що тільки можна було, усе забирали.

Я не раз грішила думками, бо думала собі: Боже, чи не краще нам було сидіти на Сибіру, бо там уже люди нас знали, ніхто нас не чіпав. А тут приїхали і йому далі погрожують - як ми тебе ще зловимо раз, ми тебе арештуємо».

Отець Артемій дійсно продовжував займатися підпільним служінням. Хрестив дітей, давав шлюби, учив дітей молитв, уласноруч переписуючи молитовники.

«Ми знали, що наше життя було подвійним, ми знали, що того не можна говорити в школі, що, коли говориш по телефону, то думай добре, бо кожне слово слухають, не називали ніяких прізвищ, говорили шифрами. Ми ту практику конспіративну засвоювали з дитинства.

Тому як приходив до нас обшук, то брат відразу з вікна на шнурочку звішував якісь там цінні фотоплівки. А мама сідала на кріслі, яке мало такий верх, що піднімався, а там були всі зошити, за якими тато вчив семінаристів і в яких мама переписувала ручкою історію України. Сховок був також у піаніно», - розповідає Леся Цегельська-Крип'якевич, донька.

За годину розмови Марта Цегельська і її донька не пролили жодної сльози. За своє складне життя навчилися витримки. Тільки під кінець оповіді 91-річна жінка не втримала емоцій. Почала згадувати, як її особисто благословляв Шептицький.

«І то пан Бог і митрополит Шептицький дав опіку моїм дітям і родині. Я маю стільки років, я стара людина, я не знаю, чому досі живу, адже скільки молодих умирає від страшних хвороб. Але Бог мене так винагородив, що маю добрих дітей і я щаслива, що я пережила таке життя».

І от, переживши таке життя, Марта Цегельська отримує нові удари.

У розпал обговорення закону про «червоні прапори» запитую в нардепа-регіонала, родом з Галичини, Ярослава Сухого: «А як же ті літні люди, які пережили тюрми та заслання, червоний прапор - це символ їхньої особистої трагедії?»

Сухий відповів у притаманному йому стилі:

«Це їхні проблеми, якщо їх лякає червоний прапор, хай закриються в хаті й пересидять той страшний день 9 мая».

«Когда я слышу, что на западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание - перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе», - уже пояснював іншим журналістам необхідність святкування річниці 9 травня 45-го року Сухий.

«Прапор - це є реліквія, прапор перемоги треба шанувати, якщо ти не хоче того шанувати, то дай іншому можливість», - апелювала в телеефірах Ганна Герман.

Хто ж вшанує пам'ять таких людей, як Марта Цегельська?

Без цинізму, лукавства та червоних прапорів у рідному місті.

Мар'яна П'єцух, Історична правда

Катаклізми

Уривок з блогу http://www.credo-ua.org/2011/05/44825, натрапив на роздуми які мені імпонують.

......А тепер ще кілька слів про наболіле. Себто, властиво про масові гулянки, що провокують більшість до емоцій, а не до мислення (і з приводу яких власне і було обпльовано позавчора певну кількість священників своїми ж парафіянами). Чим для вас є патріотизм? Виїздом на городи й дачі? Не найгірший вихід позавчора, принаймні в цьому немає нічого, за що треба було б потім стидатись. Звичайно, краще — помолитись за жертви великої війни, за всіх загиблих: своїх, чужих, українців, німців, євреїв, росіян, поляків, комуністів, повстанців, фашистів, невинних, винуватих... Десятки мільйонів життів. Як на мене, єдина доречна символіка в цей день — чорна стрічка на національному прапорі.

Але ж, можливо, патріотизм — це шарики і колони на Хрещатику? А може, це сто грамів (не менше!) на камеру в якості голови держави? Або гігантоманія з сусідами-росіянами у вигляді кілометрових стрічок з російською царською військовою символікою, сотень старшокласників і студентів — щось все менше різниці з «вавілонською паскою». Християни, патріоти — ніхто вам цього звання не відбирає — чи ми не можемо виявляти свої почуття не за радянськими лекалами?

Досі все ніби нормально, хоч і трохи смутно. Але ж тут входить в дію червоний прапор! Ось, з цієї нагоди і портрети Сталіна вже почали тулити на сцену (добре, що без успіху). Не буду загострювати емоції, але ж чи це не знущання, принаймні над значною частиною українців? Тих, яких масово вивозили до Сибіру, кров'ю яких заливали підлогу на Лонцького, яких гноїли по ГУЛагах, окрадали й залишали помирати в часи Голодомору, таврували зрадниками батьківщини тільки за те, що вони вижили на окупованій території... Це прапор перемоги? Чиєї? Штрафбатів, того живого м'яса, що бігло на німців без гвинтівок, чи тих хто йшов ланкою за ними, з гвинтівками і нашивками НКВД? До речі, з останніх новин я довідався, що «ветеранам»-НКВДистам з заградпідрозділів влада недавно підвищила пенсії, а ось ветеранам-фронтовикам — ні. Я вже не кажу про груди, на яких нема де тулити ордени за виконані розстріли, ось вам і емоції до теми - послухайте.

Тож що то був за прапор перемоги? Кого над ким? Ні, не радянського народу (знову ж, нема і не було такого) — а радянської імперії над нацистською. А знаєте, від руки кого більше полягло людей: Гітлера чи Сталіна? По документах виходить, що Сталіна. Що, звичайно, не чинить з Гітлера меншого злодія. Але і портрети «вождя» на сцену під час цього свята, а радше масової гулянки, тулити зовсім недоречно. В Європі (увага, передусім йдеться про слов'янські країни!) символіка фашизму і комунізму є однаково заборонена, за її використання передбачено кримінальну (!) відповідальність, а злочини цих двох тоталітарних режимів однаково засуджені. Спробуйте сказати пересічному полякові, що не варто так перейматися могилами в Катині, Харкові чи Мідному. Треба вже і нам робити висновки з минулого.

Нарешті, найважливіше на позавчора питання: Чи справжній християнин повинен битись сьогодні з братом за чиюсь ідеологію?

Я однаково не розумію як екстремістів-провокаторів з червоним прапором, так і ні в чому не ліпших екстремістів-провокаторів з державною символікою, що з різних точок країни (здебільшого, Схід та Тернопіль відповідно) вирішили побитися у Львові, який ніколи не був містом протистоянь і який офіційно заборонив усі провокації на позавчора.

І це ще після таких справді духовних подій: Великдень, беатифікація Йоана Павла ІІ.

Тому від всього вище сказаного і пережитого — величезна туга на серці. Ну не вміємо ми дякувати тим, хто віддавав за нас своє життя, не вміємо ми відмовити в провокаціях тим, хто висилав тоді наших дідів на криваву бойню, не вміємо прощати, не вміємо єднатись, не вміємо спільно молитись за загиблих, не вміємо дати місце задумі, а не емоціям, не вміємо прийняти християнський погляд на події чи шанувати тих, хто хоче це донести... Поки що. І в цих словах криється надія. Зростаймо, дорогі у Христі, зростаймо. Для цього ще є час. Як і для того, щоб перепросити, якщо когось скривдили. І ви мене простіть, якщо когось зачепив.

Блог брата Юрія Блажиєвського, РІСУ

"Помаранчева дівчинка" - мої враження.

Приблизно два місяці тому,гуляючи вечірнім Львов з подругою ми зайшли в книгарню.Я якраз дочитував книжку і вирішив що треба купити щось нове.Проходячі повз полички і розглядаючи книжки я помітив тоненьку оранжеву книжечку. По обкладинці я зрозумів що це "Помаранчева дівчинка" Гордера і не задумуючивсь взяв її. Річ у тім що її мені рекомендували кілька людей ще років 4-5 тому коли я ще навчався в університеті.Вона тоді напевне якраз зявилась у львівських книгарнях і мої знайомі філологи,які слідкують за новиннками ))) в літературі, зразу її запримітили.Одна подруга навіть дуже сильно рекомендувала і обіцяла подарувати.Але не склалось. За цей час я мав напевне кілька можливостей почитати цю книжку але якось так напевне попровадив Бог, що я прочитав її тільки тепер. І то не одразу , бо довелось віддати спочатку подрузі з котрою гуляв)))
 І ось не давно отримавши книжку назад, прочитав її, практично на одному диханні. Цікаво що хоть я не одноразово чув рекомендації прочитати її, мені ніхто не розповідав про що вона, як правило коли люди рекомендують книжку то говорять кілька фраз про що вона, а тут жодного слова окрім того що вона про дівчинку))) що само собою зролзуміло. І моє уявлення про те, про що ця книжка можна сказати взагалі не співпало з реальністю, за виключенням знову ж таки, що там йдеться про дівчинку))). Книжка мене дуже сильно вразила. Книжка,хто не знає, є листом померлого батька до свого сина в майбутнє.Хворий батько знаючи що скоро помре, пиасав синові листа коли тому було чотири роки, і лист пролежав одинадцять років схований в іграшковій машині сина.  В книжці описані занайомство і зустрічання батьків хлопця, також батько задає своєму синові дуже цікаві і водночас не прості, філософскі запитання щодо життя.Одним словом маленька книжечка дає дуже великий простір для роздумів.
 А  торкнулось мене впершу чергу не те,заради чого, як я думаю, мені її рекомендували. Більшість людей ,як я потім побачив з коментарів на кількох форумах, і думаю мої знайомі теж, звернули увагу саме на головну сюжетну лінію, на чарівну, захоплюючу, романтичну історію кохання батьків хлопця.Так історі справді надзвичайна,думаю більшість читачів мріяли про щось схоже в своєму житті. Але історія зустрічянь і стосунків у кожного своя і запозичити чиюсь не можливо... Мене ж торнувся власне сам "діалог" батька і сина, якщо так можна сказати.Хто з вас чув від свого батька історію його кохання, його зустрічань? Так, більшість з вас чули як познайомились ваші батьки.Але ось так, з емоціями, з усіма переживаннями...як кращому другу?Хто може похвалитись,що його батько був справжнім другом, з яким він бігав футбол, розповідав про дівчат які подобались, ділився своїми переживаннями...і щось таке ж отримував від нього. Я не впевнений, що батько хлопця якби не помер, був би таким в майбутньому як в момент написання листа, чи він би мав сміливості і бажання ось так само розповісти свою історію вже дорослому сину, ось так вести задушевну розмову з ним.Але хочеться в це вірити.
Наші батьки особливо вже в старшому віці хочуть розмовляти з нами на такі теми, вони вже менше бояться бути смішними, і хочуть щоб ми ділились з ними своїми переживаннями але нас вони не навчили цього. А коли в вас нема ціього душевного звязку з батьками то відвідини їх і допомога їм в старості є для вас важким обовязком і виділення свого часу на це я для вас проблемою. А їхні фарази, що ти зобовязаний це робити, бо ж вони потратили на тебе більшу частину свого життя, сприймається вельми гостро. У мене чудові батьки, вони є прикладом для мене у більшості життєвих ситуаціях,але я не можу похвалитись сильним духовним звязком з ними.
У більшості з вас є діти, абож будуть. Які відносини у вас звашою дитиною? Так, вулиця, школа, суспільство вносить свою лепту у виховання, але на вулиці багато дітей і чомусь вони виростають різними. Думаю саме сімєю, батьками вони й відрізняються.

Вопросы детей к Богу.

Рижский писатель икинодраматург Михаил Дымов предложил учащимся русскоязычных рижских школ ввозрасте от 6 до 10 лет написать Всевышнему, задать ему самые насущные вопросы,попросить о самом главном. 

Может ли хватить детства на всю жизнь? 
Марк, 1 кл. 

Люди так страдают на земле, неужели в твоем аду еще хуже? 
Радик, 4 кл. 

Может, я могу тебе чем-то помочь? 
Света, 2 кл. 

Цветы у тебя получились лучше, чем человек. 
Галя, 4 кл. 

Зачем ты создал этот мир, ты что, не понял, что будет такая заморочка? 
Марина, 4 кл. 

Как мне жить, чтоб все на свете были счастливы? 
Лиза, 2 кл. 

Почему нищие просят милостыню около церкви — чтоб ты отмечал, кто дает? 
Ира, 2 кл. 

На земле столько бед и страданий, чтоб людям не жалко было умирать? 
Игорь, 4 кл. 

а что если люди тебя не любят, а боятся? 
Руслан, 2 кл. 

Сделай так, чтоб во второй жизни я родилась во Франции мальчиком. 
Кира, 4 кл. 

Ладно, христос страдал ради людей, а ради чего страдают люди? 
Гриша, 4 кл. 

Я с ней два года ходил в садик, целых полгода учился в первом классе, ивотоднажды она мне заявила: «мы с тобой разные человеки». ты представляешь, я хуже,чем умер. 
Аркадий, 2 кл. 

Почему весной, когда вечером Ты включаешь на небе звезды и дуешь на Землю теплыйветер и вокруг тихо-тихо, мне иногда хочется плакать? 
Наташа, 2 кл. 

Почему мир без нежности? 
Лена, 1 кл. 

Боженька, а душу Ты мне вложил мою или чью-то? 
Стасик, 2 кл. 

Как умирает день? По старости? 
Лева 3 кл. 

А я есть на самом деле? 
Люба, 3 кл. 

Зачем ты сделал человека главным на земле? 
Олег, 4 кл. 

Когда началась на Земле любовь? 
Катя, 4 кл. 

Для чего нужна жизнь, а если она нужна, зачем люди умирают? 
Костя, 2 кл. 

Это Ты послал дождь, чтоб он напоил жару? 
Рая, 4 кл. 

Почему звери раньше говорили, а сейчас не умеют? Ну, вспомни, даже Змейбеседовал с Евой. 
Ева, 3 кл. 

А мы не игрушки Твои? 
Саша, 2 кл. 

Почему многие люди такие несолнечные? 
Арина, 3 кл. 

А нельзя не рождаться? 
Света, 2 кл. 

Почему, когда любишь, всё нравится, даже яичница? 
Степа, 2 кл. 

Почему Ты сотворил мир таким, что когда мама порвет колготки, она плачет? 
Вита, 2 кл. 

Когда меня не будет, я себя буду видеть? 
Толик, 2 кл. 

Как стать воспоминанием? 
Миша, 4 кл. 

Я бы попросил у Тебя ласки. 
Нормунд, 2 кл. 

Сделай так, Господи, чтоб во всех подвалах и контейнерах бомжи былиаккуратными. 
Элеонора, 4 кл. 

Дорогой Бог, прошу Тебя, сделай так, чтоб, начиная от бабушки и кончая слонами,все были счастливы, сыты и обуты. 
Тоня, 2 кл. 

Хочу, чтоб в молодости я жила хорошо и счастливо, а в старости можно толькосчастливо. 
Вера, 3 кл. 

Чтобы я хотел попросить у Тебя? Да Ты сам все знаешь. 
Алик, 4 кл. 

Изуми меня, Господи. 
Артур, 3 кл. 

Говорят,что человек возвращается на землю в виде кого-то. Сделай,пожалуйста,так, чтоб я вернулся на землю в виде моей собаки, а она в виде меня,и мы опять будем вместе. 
Алеша, 4 кл. 

Верни моих родителей в детство, я бы с мамой дружил. 
Гоша, 4 кл. 

Пусть все, на кого я посмотрю, улыбаются. 
Тима, 2 кл. 

Я очень хочу, чтобы дети из приютов нашли себе новых, уютных родителей. 
Даша, 4 кл. 

Открой нам нас. 
Вова, 4 кл. 

Раздай всем людям доброту. 
Катя, 2 кл. 

Боженька, сотвори так, чтобы на небе высветились лица бабушки и дедушки и ониулыбнулись мне. 
Кира, 4 кл. 

Подари мне жизнь. 
Стасик, 1 кл. 

Пусть все люди будут счастливы, тогда они не злые. 
Вася, 4 кл. 

Давай договоримся, Господи, я верю в Тебя, Ты - в меня. 
Ляля, 2 кл. 

Если Ты найдешь мою варежку, прошу вернуть. Только честно. 
Аня, 3 кл. 

Мой папа работает моряком, пусть волны будут добрыми к нему. 
Катя, 3 кл. 

Я бы хотела, чтоб у всех живых существ, у природы и даже у меня был хорошийхарактер. 
Аня, 1 кл. 

Научи моих врагов прощать своих врагов. 
Гера, 4 кл. 

Спасай людей не от грехов, а от одиночества. 
Сергей, 3 кл. 

Я написал стихи. Они стыдные. Я их никому не показывал, но Тебе, Боженька, япокажу. Вот они. 
Взрослые плачут слезами. 
Взрослые плачут глазами. 
Маленькие плачут сердцем, 
Маленькие плачут жизнью. 
Но если взрослый плачет, как маленький, 
Значит, он и правда плачет. 
Марик, 4 кл. 

На родительском собрании учительница говорила про меня так много хорошего,будто я умер. 
Олаф, 3 кл. 

Вчера в школе объявили, что Ты есть. Здравствуй. 
Леня, 3 кл. 

Знаешь, хоть мне кажется, что души у меня нет, но иногда она все-такипобаливает. 
Роман, 2 кл. 

Самая тяжёлая болезнь на Земле, Господи, любовь. Но все человеки почему-тохотят заразиться этой болезнью. 
Люба, 2 кл. 

А я ведь каждую секундочку умираю. 
Паша, 1 кл. 

Не бойся, Господи, я с Тобой! 
Андрей, 1 кл. 

Знаешь, а у некоторых людей на сердце ставни. 
Ольга, 3 кл. 

У детей должен быть свой Бог. Славный, добрый Богинёнок. 
Саша, 3 кл. 

Самое большое чудо, которое Ты творишь для людей, это то, что Ты ничего неделаешь для них. 
Сема, 4 кл. 

Можно мне не умирать, а? 
Юля, 1 кл. 

Какие бы Ты поставил мне оценки за жизнь? 
Аркадий, 2 кл. 

Старики - это усталые дети. 
Андрон, 4 кл. 

Каждое утро я хороню вчерашний день. Ведь он ушел от меня навсегда. 
Аркадий, 3 кл. 

Я горжусь, что у меня есть Ты. 
Катя, 2 кл. 

Мы Тебя понимаем светлее, чем взрослые. 
Гарик, 2 кл. 

Я еще маленькая, учусь в третьем классе, грехов пока нет, но собираются. 
Ева, 3 кл. 

А не было с Тобой так: кто-то Тебе симпатичен, но он не смотрит в Твоюсторону? 
Оля, 3 кл. 

Сколько раз я буду ошибаться в любви? Три раза уже есть. 
Юра, 2 кл. 

Мама сказала, что я во сне плакал. Ты не помнишь, о чем мы с Тобойговорили? 
Игорь, 3 кл. 

Если бы Ты первым сделал женщину, Тебе бы не пришлось возиться с ребрами. 
Вова, 4 кл. 

Я сильно позорю Тебя? 
Вова, 4 кл. 

Можно, я буду Тебе иногда сниться? 
Валера, 3 кл. 

Если у меня что-то болит, это значит, Ты на меня сердишься? 
Гога, 4 кл. 

Я бы попросила ума моим родителям, а то они меня совсем не понимают. 
Надя, 3 кл. 

В разных книгах Тебя описывают по-разному. Где бы достать Твою фото карточку.Хоть допотопную? 
Рая, 3 кл. 

А если все люди попадут в рай, места там всем хватит? 
Андрей, 3 кл. 

За что мы стареем? 
Илья, 3 кл. 

На каком языке говорят души? 
Рая, 4 кл. 

Насколько хорошо я закончу свою жизнь? 
Никита, 2 кл. 

Зачем мы приходим в эту жизнь из другой жизни? 
Руслан, 2 кл. 

На прошлой неделе к нам в класс пришел новенький. Он такой… такой… Так что допрошлой недели все мои дни жизни не засчитывай. 
Оксана, 3 кл. 

Мне очень нравится, когда небо все больше и больше облокачивается. 
Рива, 3 кл. 

С Тобой я бы пошел в разведку. 
Гарик, 1 кл. 

Когда сказку читают - она правда. 
Нина, 2 кл. 

Я родился, глянул, а мир уже такой злой, жестокий. 
Андрей, 4 кл. 

А когда на Земле стреляют, Ты что, не слышишь, Господи? 
Валера, 2 кл. 

Тебе нравится, что творится на Земле? 
Андрей, 4 кл. 

Хотелось бы знать заранее, что у Тебя намечено: еще одно наводнение или Землясгорит огненным пламенем? 
Кирилл, 4 кл. 

Ну, а теперь Ты бы создал во второй раз человека?

Дякую, мамо

Коли моєму сину Ярославу було років з п'ять, ми з чоловіком вчили його молитись «Отче наш». Після кількох днів спільної молитви він запитав : «Мам, а чому коли ми кажемо «прости нам борги наші» або «хліба насущного дай нам сьогодні», ми не кажемо «будь ласка?».

І ви знаєте, ми нічого не змогли відповісти. Нам дорослим, досвідченим у вірі, звичайно, в порівнянні з малою дитиною, не було що йому сказати. Ми просто не знали відповіді. Я не знаю усіх тонкощів ввічливого звертання один до одного за часів, коли жив і навчав Ісус, але з того маленького запитання до мене прийшло велике розуміння. Якщо я не навчу своїх дітей говорити будь ласка, вони ніколи не навчаться дякувати. Чомусь ми спочатку вчимо їх просити , а вже потім дякувати і те не завжди. І виростаючи, вони нерідко сприймають нашу допомогу і Боже благословення як щось само собою зрозуміле, а не як дар, який потрібно цінувати.

Звичайно, зараз я не пам’ятаю усіх «дякую» моїх дітей, але один випадок я запам’ятаю на усе своє життя. У цьому році ми були усією сім'єю на паломництві родин у Летичеві . Церква завжди виступала проти абортів, але саме цього року при вході в костел було багато страшних фото з понівеченими малюками, які стали жертвами аборту. По дорозі додому, найменша п'ятирічна Юля розплакалась, їй було дуже страшно. І мені довелось відповідати на запитання, що ж сталось з тими дітьми. Ярослав довго мовчав, а потім уже ввечері підійшов, обійняв і сказав : «Дякую, мамо, що ти мене народила».

Притча о добре и зле.

  • 14.12.10, 14:16

Был у гнева сын. Звали его – зло. Такой, что ему самому было с ним трудно. И решил он его женить на какой-нибудь добродетели.

Глядишь, немного смягчится, и ему на старости легче с ним будет! Похитил он радость и женил на ней свое зло.

Только недолгим был тот брак поневоле. Но осталось от него дитя – злорадство.

Да и правда, не может быть ничего общего у добра со злом. А если вдруг и случится, то добра от него не жди!

Автор притчи: Монах Варнава (Евгений Санин). Из книги: Маленькие притчи для детей и взрослых.

Сліпі зрячі

Не давно був у кінотеатрі на якійсь простенькій милодрамі. Миле кіно із смазливими акторами, любовна історія закінчується смертю одного з героїв. Сльози...і звісно не лише на екрані...Ця   смерть не стала марною, принаймі на екрані...,там це спровукувало зміни в житті близьких тої людини. А що тут,в залі? Чи ця розмазана косметика у дівчат, а можливо і в хлопців:), або принаймі комок підступивший до горла, чи змінить це щось в їх житті? 
 Але питання, яке мені приніс потік думок в той момент, було іншим. Чому люди так близько і емоційно переживають ситуаціз екрану і в той же час залишаються черствими на ці ж ситуації у власному житті? Невже не помічають? Дивляться й не бачать, слухають а не чують! 
 Можливо це ти на спор з друзіми  звабив і переспав з дівчиною. Та це ж ти вчора «послав дівчину» і ось її найшла на підлозі кімнати співмешканка з порожньою упаковкою з під таблеток...Чи може це ти заграєш із співробітницею...це ж твоя дитина дивиться цим допитливим поглядом на батьків: «Чому тато  йде від нас?...Я більше так не буду...» Це ж ти метаєшся із сторони в сторону валячи на всіх свої проблеми, і ходиш в кіно за тими яскравими картинками, бо не бачиш краси, моментів радості та щастя у власному житті. З відки  це прагнення чужого життя...Навіщо переймаємо ці моделі життя з кіно.Краще розвестись, бо самі мучимось і діти страдають, а може саме розлучення буде більшою кривдою для дитини...А ж любов цеж перш завсе жертви і топтання свого Я. Ох, якою єриссю було отримати від людини яка розлучилась ,уривок з першого  послання Павла апостола до Коринтян 13:4-8. Всім подобаються ці слова а от прийняти їх жити за цим принципом... Взагалі цікавий парадокс, якщо одягатись то треба не так як інші, шукають чогось оригінального, от що до життя то дивимось на інших. В такому випадку може всетаки варто подивитись ширше і  вибрати щось з кращих варіантів. Та ж білшість, якщо не сказати більш категорічніше, фільмів які дивимось закордонно, а це ж  інший металітет і інші звичаї, та деякі їхні моделі впринципі не примінимі в нашому житті.Багато ситуацій в нас просто не  виникнуть. 
Не давно знайома розказувала про дочку яка живе і працює в австрії. Виникла така проблема що дочка дочки, зараз вже якщо не помиляюсь 12 років .Так от, коли вона ше була меншою, вже після першого року навчання в школі почала «качати » мамі свої права. А з часом все сильніше.Хватало мамі тільки голос повисити та вже підбігала до телефону і єхидною посмішкою говорила, що зараз викличе службу з захисту дітей. І одного мати із сльозами на очах жалілась своїй  мамі, що дитина стала не контрольованою.Бабуля покликала до телефону внучку ісказала щось на кшталт:»Ти засранка мала, мама із задоволенням віддасть тебе в чужу сімю і нехай вони з тобою панькаються.» Ну це трохи втихомирило дитину. 
Більшість фільмів мають же за мету висвітлити якусь проблему, призивають над  чимось задуматись. А не просто для того щоб подивитись, провести час чи виплеснути емоції, і не варто аж так силіно ліпити все що побачимо до свого життя. А то це призводить до того, що свого соромимось. Знайомий розповів як одна сівротниця дістаючи речі з сумочки дістаола вервечку. Подруга з усмішкою «Це, що в тебе вервечка?»- «та ні, то такі буддистскі чотки для відмовляння мантр... »- «а для мантр. А чи можеш мені такі дістати?...»   
Не робіть з свого життя пародію. Власним життям живи а на чужих помилках лише вчись.  Не забувай що кожен бачить ситуацію по своєму, бо насправді бачимо розумом. Очима ми лише дивимось. Очі як відомо взагалі доставляють в розум картинку верх ногами ))). А оскільки розум в кожного «завалений» своїм, то й сприямати абсолютно однаково ситуацію не можем. І взагалі бачити це дар...

Чи є життя після......пологів?

  • 03.11.10, 12:37
Розмова немовлят в утробі матері. Один з них – віруючий, інший – невіруючий.  
 Невіруючий: Ти віриш в життя після пологів?  
 Віруючий: Так, звичайно. Всім зрозуміло, що життя після пологів існує. Ми тут для того, щоб стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає потім.
Невіруюче немовля: Це дурість! Ніякому життю після пологів бути не може! Ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?
Віруючий: Я не знаю всіх деталей, але я вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, будемо самі ходити і є своїм ротом.
Невіруючий: Яка нісенітниця! Неможливо ж самим ходити і їсти ротом! Це взагалі смішно! У нас є пуповина, яка нас живить. Знаєш, я хочу сказати тобі: неможливо, щоб існувало життя після пологів, тому що наше життя – пуповина – і та вже дуже коротка.  
 Віруючий: Я упевнений, що це можливо. Все буде просто трохи по-іншому. Це можна собі представити. 
Невіруючий: Але ж звідти ще ніхто ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя – це одне велике страждання в темноті.  
Віруючий: Ні, ні! Я точно не знаю, як виглядатиме наше життя після пологів, але у будь-якому випадку, ми побачимо маму, і вона поклопочеться про нас.
Невіруючий: Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться?
Віруючий: Вона скрізь навколо нас, ми в ній перебуваємо і завдяки ній рухаємося і живемо, без неї ми просто не можемо існувати.
Невіруючий: Повна нісенітниця! Я не бачив ніякої мами, і тому очевидно, що її просто немає.
Віруючий: Не можу з тобою погодитися. Адже іноді, коли все навколо затихає, можна почути, як вона співає, і відчути, як вона гладить наш світ .Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів. А ти?

Серце також думає!

Читав не давно уривок з Біблії коли Ісус питав Петра чи  він Його любить.
Ісус питає "Петре чи ти мене любиш?" той відповів "Так, Господи, ж знаєш що люблю", і тут Ісус запитав його вдруге,"Петре чи ти мене любиш?" в цей момент він вже здивувався, думаю від чув себе так як ми коли нас матиматичка запитала другий раз скільки буде 6 на 7, при тому що на нашу думку ми й першого разу впевнено відповіли правильно. Петро відповів "Так, Господи, ж знаєш що люблю", а коли запитав в третє то той засмутився прям таки заплакав і відповів "Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!".Для чого було аж три рази питати, та й взагалі чи Бог не знав, що відчуває Петро? А що ми відчували коли нас вчителька запитувала третій раз?О, тоді серце починало калатити, відчували не впененість, не спокій. а вся справа в тому щоб ми самі усвідомили. Наш розум постійно працює,  часто видає відповіді автоматично. А Богу йшлось про то щоб усвідомив, усвідомив це серцем. 
Чи серце - це почуття? То часто так поєдується, виставляється в один ряд:серце, валентинки,  биття серця,почуття...Емоції звязані з серцем.Бо емоції, почуття - це щось як лампочка контролю двигуна в машині, коли загорається така лампочка то значить що щось не так з мотором. Почуття часто показують що щось там в середені,під маскою є щось  не так...щось відбулось. Десь далко в морі порухались плити тектонічні, що спричинило цунамі, і ми бачимо руйнацію і смерть від гіганських хвиль.А тих плит ніхто й близько не бачив. Ти цілий тиждень чекав на вечірку.І от вечірка. Друзі, сміх, всі веселяться, атобі щось не подобається, щось не так.І не знає що.Не бачиш тої плити.Не знає що сталось.Може подорозі щось, може в автобусі хтось не то сказав, могло щось пригадатись...То є наше серце.Чим воно є? То твоє найглибше Я. Розум то як відділ пропаганди.Говорить , що робити, що говорити... А Я  є в серці.Там є не спокій,там є любов, звідти йдуть рішення любити, плакати ненавидіти, кричати...А "відділ пропаганди" повинен вирішити ці питання для нас і для оточення,як повинні представити це на зовні. Якщо дівчина покохає, то розірве з друзями , з батьками і поїде на другий край світу стане перед ним на коліна "бий мене, а я тебе люблю". Якщо чогось хочеш насправді,серце то цей наш внутрішній  "атомний реактор" не дасть тобі всидіти на місці. Коли запитати котрогось з чоловіків чого ти з нею одружився, то отримаєш моментальну відповідь 
-"З любові." 
-"а те що вона має неймовірно довгі ноги бачив?" 
-"ну так ..."
але не скаже, що йому ті ноги крутились перед очима
-"...з любові.Посвятив своє життя для неї.Напрацювався в шлюбну ніч...":)
Одружуємось бо подобаємось один одному, прагнемо один одного.
Люди в різних місцях, і врізні моменти життя відкривають для себе своє серце. Наприклад десь під лісом, на озері...діти далеко, дружина далеко, чоловік далеко, а пиво,віски,бренді близько ... Друг мені одного разу відкривав душу. Зрадив дружину да корпоративі.Каже :
-"не знаю що найшло.не знаю як то сталось і з чого то...Кохана дружина,діти..Я не знаю як то сталось.Як я маю дивитись їй в очі.Вона мені не пробачит..." 
Я ж його добре знаю, веселий, компанійський...Запитав - "а хіба не було на роботі якихось жартів...?"
 - "..ну так..."
-  "А так часом нахилившись над нею над її компом,не обнімав за плече?"
-  "...ну...щось таке було"
-  "ну то не кажи , що то з нічого, і поняття не маєш як то сталось".
Найкращий іспит совісті люди часто роблять за компютером коли залишаються самі в кімнаті.Сідають сам на сам за комп і заходять в чат,отримують питання "Хто ти?" і тоді починається розпізнання серця, ким я є.І якби не той інтернет то не пізнали б серця, бо завжди були під контролем...
 Розум глушить це все. І часто ми самі не хочемо відкрити думки серця.