Почув зі львівського телебачення сьогодні (20.10.2022) про рішення Синоду ПЦУ дозволити проводити за рішенням парафій службу на вшанування Різдва 25 грудня. Початок зроблено і це добре, але вкотре звертає увагу то теми: скільки ще потрібно нам часу, щоб піти від Москви і прийти до всього цивілізованого Світу?
В цих же новинах одночасно подали опитування, де гарна немолода жіночка твердо підтримала за перехід до відзначення Різдва Христового 25 грудня. Молодий гарний хлопчина зауважив, що це все має вирішити керівництво найбільших церков спільно і одномоментно. Пан історик порадив це зробити 1 вересня наступного року, бо це початок церковного року. Ще одна дівчина заявила: - Я православна і святкую Різдво 7 січня. Тобто, для неї усі, хто святкує не 7-го січня — не є православні, від чого так засмерділо духом МПЦ, аж я віднайшов довідку і подаю її нижче, щоб зменшити процент неосвічених.
Особисто для мене залишається дивним те, що ніхто не наголошує на одній простій і дуже важливій темі: а з ким ми є насправді? З Ватиканом та Фанаром, де Різдво 25 грудня, чи з Мордором на 7 січня?
В усьому цьому процесі мене найбільше шокує захист Різдва на 7 січна тезою "А ми так звикли!" Оце так довід! Десь я його вже чув і це чи не наголовний постулат релігійної секти так званих "старообрядцев" з Росії, що виникла за царату, коли розпочали реформувати церковний устав і писання згідно з першоджерелами. Але знайшлося багато темного люду в богом забутій раше саме з таких єдиновірців під гаслом "А ми так звикли!" Бачимо, що і в наш час серед нас такого добра назбирується чимало. Тому наші церковні чини не поспішають з реформою календаря, щоб не постали в Україні серед УГКЦ та ПЦУ сектанти-старообрядці "7-го січня".
Для мене головним аргументом для віруючих УГКЦ та ПЦУ має бути одне: ми хочемо святкувати всі релігійні свята разом з нашими головними центрами - Ватиканом в Римі та Фанаром в Новому Римі (Константинополі-Стамбулі) - це є головне! Як і з цілим Світом зустрічати хочемо Різдво Христове, а потім і Новий рік святкувати без порушень посту, що є гріх великий. Непростимий буде вже гріх відтепер відзначати 7-го січня як свято разом з кацацапами і їх мордобратією. Сектанти "Ми так звикли", не псуйте нам життя релігійне в Україні, бо і без того тяжко жити стало.
Готуємось до Різдва Христового 25 грудня! Разом з усім Світом прославимо народження маленького Ісусика. 

НАСТАВ ЧАС ВЕРТАТИ СВОЄ!

                         Головком Валерій ЗАЛУЖНИЙ

УКРАЇНО! Свята Мати Героїв!

Зійди до серця мого, 

прилинь бурею вітру кавказького, 

шумом карпатських ручаїв, 

боїв славного Завойовника, Батька Хмеля, 

тріюмфом і гуком гармат Революції, 

радісним гомоном Софійських Дзвонів. 

Нехай в Тобі відроджуся, 

славою Твоєю опромінюся, 

бо ти – все життя моє, 

бо Ти – все моє щастя.

Задзвони мені брязкотом кайдан, 

скрипом шибениць в понурі ранки, 

принеси мені зойки закатованих в льохах і тюрмах, і на засланні, 

щоб віра моя була гранітом, 

щоб росло завзяття, міць, 

щоб сміло я йшов у бій – 

так, як ішли Герої за Тебе, 

за Твою славу, 

за Твої Святі Ідеї,

щоб помстити ганьбу неволі, 

потоптану честь, 

глум катів Твоїх, 

невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, в Кінгірі і Воркуті, 

геройську смерть героїв Української Нації, Української Національної Революції – 

полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського, 

Шухевича, Бандери та славну смерть Данилишина і Біласа, 

і тисяч інших незнаних нам, 

що їх кості порозкидані 

або тайком загребані.

Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці мойому. 

Страху нехай не знаю я, 

не знаю, що таке вагання. 

Скріпи мій дух, 

загартуй волю, 

у серці замешкай мойому! 

У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. 

В чинах тих хай знайду я смерть – 

солодку смерть у муках за Тебе. 

І розплинуся в Тобі я, 

і вічно житиму в Тобі –

ВІДВІЧНА УКРАЇНО, 

МОГУТНЯ!

СОБОРНА!

Україна як країна «У»
Теза: все в цьому Світі є обумовлено – не є оригінальна і суто моя видумка. Кожен чи не кожен розуміє, що все у світі має свої причинно-наслідкові сутності, – то є досить зрозуміло для більшості людей. Ясно однозначно, що якщо не посієш – то і не пожнеш, не заправиш машину – не поїдеш, не придбаєш харчу – будеш голодним тощо. На все можна і треба дивитись не просто що то за трясця раптово трапилось, а і чому воно трапилось те чи інше. Хтось може чітко пояснити сучасні події в Україні без емоцій та овацій, але суто раціонально: чому йде оця неоголошена війна поміж Україною та Російською Федерацією? Для одних то є «спецоперація», а для інших бійка заради самозахисту. Хтось пробував принаймні для себе зрозуміти, чому так сталося і до чого то все призведе? Нашої перемоги? Якої саме? Як має виглядати потрібна нам перемога над ворогом? Заживемо так само, як і до нападу чи якось інакше? Запитань безліч, а з відповідями – неміч. Про то і поговоримо.
Почнемо, як годиться, – з початку. Загальновідомо, що Радянський Союз (СРСР) у вільному світі називали однозначно «Тюрмою народів», отож коли стався крах комуністичної тоталітарної системи через економічну деградацію і стагнацію, то велика тюрма розвалилася на частини, які і далі виконували свої тюремні функції тільки у малому форматі. Одна з таких чималих частин радянської тюрми отримала назву України, ще й почала сповідувати демократію і вільну ринкову економіку, але при тому всьому не змінюючи нічого докорінно у власному бутті. Тобто: в бараках ті самі в’язні, а над ними ті самі наглядачі й коменданти блоків-областей, що і надалі експлуатують працю в’язнів і наживаються, як і раніше з тою різницею, що над ними наглядача вже немає і то було приємно. Приємно не в’язням, а тим, хто опинився у владі і тому були раді, але ось досить сподівано, а для когось – раптово, гарні для когось часи змінилися, бо старі наглядачі яко «старші брати» – об’явилися… Тому й почалась та йде «спецоперація» подавити регіональний бунт в’язнів та відновити загальну тюремну єдність і дисципліну. З тим усе ясно: територія з назвою Україна-Малоросія була колонією держави Росія-СРСР, спадкоємицею якої себе оформила Російська Федерація і з тої причини веде війну за свою так би мовити – власність. З цим повна ясність.
Тепер поговоримо про нас в Україні сущих: хто ми для самих себе? Вільні люди, що живуть за порядками в’язниці, чи просто дурні, яким все одно де і як жити, аби більш-менш комфортно було кожному окремо як воно вдасця, казала Насця про своє трясця. Мушу жартувати, бо коли величезна країна абсолютною більшістю обирає собі в керманичі абсолютно не фахову людину – тут стає не до жартів. Ви можете уявити, що ось сідаєте у величезний авіалайнер і обираєте з пасажирів гарну людину, що ним кермувала? Або лікаря собі для складної хвороби за принципом, що то хороший чоловік? Звичайно, що ні! Ні і ні! Пілот має бути фаховим як і лікар! І вже потім кращою людиною за доктора Хауса чи Віктора Януковича. Шукаємо фахівця! Доброго! Для себе! Тим більше дивно робити протилежне для цілої держави. А він, молодчина, тут же заявив, що відтепер «ми всі Президенти!», з того і бачимо які ми всі президенти: нездаль повна, бо такої України досягли неймовірно героїчної, що далі вже нікуди, бо далі буде нікому бути в цій країні-руїні. Для розумного сказано досить. Щодо інших, то і розтин нічого не доведе.
Ще, однозначно, не збираюсь розвінчувати якість багатозначні міфи і фабули, а просто я переконався, що коли виганяють з роботи, то значення терміну «свобода» не є чітко однозначним і позитивним. Що мені з тою свободою робити, як я не маю де робити, заробити і з того жити? Ніяка це не свобода! Або якщо в наш час пишуть на ракеті «смерть ворогам України!», то ворогів вбиває таки начиння ракети, а не сам напис. Це я до того, що надто часто затято сперечаються щодо напису, а не змісту. Написати на тюрмі «Незалежна Україна», що є «демократична з ринковою економікою», але залишити весь зміст адміністративного устою з тоталітарного минулого з абсолютно невільною економікою – де в тому сенс і правда? Яка вільна економіка, коли уся країна залежить від рішень однієї людини, яку на даний час обзивають Гетьманцев? Коли голосуй – не голосуй, а все одно отримаєш депутата, якому все далеко десь окрім власного достатку – це немає нічого спільного з демократією. Всенародне обрання в’язнями хорошого і доброго начальника тюрми – маразм, в якому ми живемо! З авіалайнером я дещо погарячкував, тому що тюрмою і неук покерує спокійно, бо тюремна когорта наглядачів у тому допоможе. І помагає! Саме тому начальник тюрми має бути таким всемогутнім і всепрекрасним, щоб не мав бажання перейматися побутовими проблемами з життя в’язнів, їх жалюгідним буття на жалюгідні зарплати і пенсії тощо. Врешті вони ж всі президенти у свої камерах – гарно є! Нехай та камера і не в Кончі-Заспі, але усе тимчасово у всіх! І то ріднить усіх президентів тут в Україні сущих.
Не знаю точно, як дивляться на Україну інші народи та уряди, але я знаю, як ми дивимось на Білорусію і не хочемо зрозуміти, що в очах світу ми нічим не кращі, а то і гірші зі своєю вседержавною корупцією, яка наскрізьно панує в усьому державному управлінні України, бо кожен наглядач хоче мати за свою службу більше, аніж йому вділяє тюремна адміністрація і це цілком зрозуміло для всіх, особливо для в’язнів: мусиш щось дати, аби «покращення вже сьогодні» мати… Навіщо самих себе дурити: ах які ми гарні! Найкращі в Світі! Ми не кращі, як і не гірші, а країна і народ з пост-колоніальним минулим і це потрібно осмислити. Найголовнішою темою є, що для українців держава кілька сотень років була ворогом-окупантом, бо визискувала з усіх що могла витиснути і особливо за комуністичного тоталітарного режиму, а люди у відповідь обкрадали державу де могли і як могли, бо інакше б не вижили. Соціальна ментальність ставлення в’язнів до держави як до тюрми в українців глобальна! Реальність життя на сьогодні показує, що фактично нічого не змінилося: держава і далі є недружнього до пересічних людей установою в Україні. Нехай кожен чесно скаже самому собі чи вважає він свою державу другом чи таки визискувачем? Я особисто дуже люблю Україну, але що вона мені друг – цього, перепрошую, але я не годен підтвердити. Ще менше я можу сказати, що це держава для мене, бо так не є. Наше співжиття відбувається якби паралельно: я терплю безправність і ховаюся подалі в своїй шпаринці-камері, а держава успішно ігнорує моє існування, обідравши при кожній нагоді все і вся. Для мене великою іронією звучать співчутливі жалі до людей минулого, особливо щодо селян, хоча насправді вони тяжко працювали від сили місяць на весні під час посівної та місяць-два восени збираючи врожай, а інший час займалися чим хотіли. В сучасному світі ми працюємо на панщині усі 11 місяців і часто-густо не на одній роботі, а подать з нас беруть не убогу «десятину», а просто неймовірно велику частину. Наведу кілька простих прикладів.
За найманого працівника підприємець зобов’язаний законом заплатити 50% від суми, яку заробив робітник у нього, тобто якщо зароблено було 20 000 грн., то 10 000 йде в податок, як і кожному зрозуміло, що підприємець буде це робити за рахунок робітника, а не з власних коштів. Поза тим саме підприємець зобов’язаний через свою бухгалтерію зняти всі податки особисті зі зарплати працівника, отой «єдиний податок» та ще причеплений до обов’язкових «військовий збір» тощо, а це виходить десь четверта частина, а то і вся третина зарплати, тобто так званими «чистими грошима» на руки робітник отримує 7 000 грн. зі зароблених 20 тис. – круто! Чи не так? Але і це ще не все: ви йдете в магазин і за весь придбаний товар сплачуєте 20% так званого ПДВ – податок на додану вартість, яку в теорії як і в першому випадку з підприємцем, також мав би сплачувати виробник, але в реальності сплачуєте ви зі свого гаманця. Тобто в отому реальному вимірі виходить менше 5 000 грн. для вашого суто споживання, а все інше пішло десь кудись в податки державі. Також купівля квартири чи авто: купую – сплачую податок, продаю – сплачую податок. Двічі за одне й те саме! І як вам така обдираловка цілком законна від держави? Причому податки здерли і прощавайте до наступного здирництва. Відповідальність чи є  якась держави перед платником податків? Щось такого не пригадую у нас. Радійте, що нового податку не ввели! Відповідальності їм захотілося. Не твоє то, холопе, діло! На то депутати є і там кожен своє з бюджету цілком чесно вкраде, а ви працюйте, людоньки, пашіть і радійте свободі в межах своєї камери, блоку і спільної тюрми. Ще в часи серусеру радянські люди на виробництві жартували, що «держава робить вигляд, що нам платить зарплату, а ми робимо вигляд, що працюємо», тому що з 8-ми годин за статистикою кожен працівник 6-ть годин працював на державу, а 2-ві години включно з обідньою перервою – на свою зарплату. Яке прогресивне досягнення! Хоч працюй – хоч не працюй, а у підсумку – зарплата! Тобто хочу про наше сучасне сказати, що працювати на повну силу немає жодного інтересу для людей при таких податках від держави. З того є всі умови для розквіту так званої «тіньової економіки» ( в СРСР то були «халтури», спекуляція-«фарцовщики» та підпільні «цеховики»), коли люди всіма силами намагаються в різний спосіб уникнути настільки жорстокого і несправедливого оподаткування від своєї любої, коханої держави. Відповідно, нічого доброго з того мати просто неможливо. За найоптимістичними розрахунками бюджет «тіньової економіки» в Україні більший за половину бюджету задекларованого, а насправді ніхто не знає реальних величин, бо ж темінь повна! В головах також. І не тільки у Гетьманцева. Річ у тому, що несправедливість від держави породжує тему розвитку аналогічної несправедливості в ставленні до держави. Це так звані абсолютно законні схеми розкрадання бюджетних коштів, де все цілком правильно, але насправді то є злочинно. Схем є багато й різних, часто дуже талановитих, тому я і кажу про темінь в голові, оскільки якби всі ці зусилля було скеровано на покращення державного устрою, а не його обдурювання – ми б вже жили в зовсім іншій державі! У справді гарній Україні. То вирвалась емоція, перед тим як навести приклад схеми.
На Донбасі шахтарі-пенсіонери мали привілей одержати безкоштовно від держави 1тону вугілля. Отож після введення в Україні обов’язкових тендерних закупівель для держустанов кільканадцять фірм вийшли на торги з різними цінами і раптово всі відмовились від участі в аукціоні в останній момент, тому перемогла фірма, яка належала сину тодішнього Президента України, що запропонувала 3 тис. грн. за тону вугілля при реальній вартості 1 тис. грн. і, ясна річ, без конкурентів ну дуже чесно виграла в цьому тендері. Звичайно, що чиновник відповідальний за тендер заради найоптимальнішої ціни відмовляється від результатів такого тендеру, але фірма одразу звертається в наш український суд, який зобов’язує виконати державу всі умови тендеру. Таким чином що маємо у підсумку: чиновники «білі та пухнасті», бо то суд їх зобов’язав виплатити бюджетні гроші за такою ціною, а для суду управи немає, бо він пильнує типу справедливість і тендер виграно законно, а що пенсіонери могли б отримати за ті гроші по 3-и тони вугілля, але були вдячні й за одну – то нехай нікого не турбує. Усе, як бачимо, в межах закону, але чи це є добро? Чи є корисне для держави? Ні, звичайно. Знаю ще про різні схеми подібні чи неподібні в стилі «то є халява, сер», але знаю і про важку працю судмедекспертів, тому обмежусь вже сказаним. Водночас хочу звернутися до всіх-всіх в Україні сущих: женіть пітьму облуди зі своїх голів! Перестаньте бути «всі президенти!» та керувати державою з верху вниз, а спробуйте керувати державою з низу вверх! Ставайте простими свідомими громадянами власної держави! Власної! То є ваша власність – ваша держава! Гарно сказано, що «Україна – це всі ми, отже які ми – така і Україна!» Зробіть себе другом держави! І навпаки: зробіть державу дружньою до вас! Конкретно до вас особисто! Розумію, що наразі то є «глас потопельника в пустелі» (ха! «кіс мі» у хребет штучний інтелект!), але і зайвим то не є.
Далі я спробую викласти своє бачення, як з тюремних умов звичної покори пересісти на гарний комфортний круїзний лайнер демократичного взаємопорозуміння в соціумі, але знову ж зазначу, що якби це зробили оті винахідники геніальних злочинних і водночас законних схем, то це було більш реалістично та обгрунтовано, але темінь в їх головах змушує мене братися йти до просвітлення інших. Нехай наївно, непрактично, проте то є краще за нічого! Давно відомо, що не помиляється тільки той, хто взагалі нічого не робить. У нас таких «непомильних» діячів ціла плеяда, що вже партій – неміряно! І я не хочу бути з ними принципово, тому і пропоную добровільність сплати податків як таких до держави окрім одного отого, що оте ПДВ, але насправді є «податок з продажу», як ще різні акцизи та непрямі податки, які є типу «за розкіш». Не варто сперечатися про етикетки, бо важить зміст, сенс, позитив процесу взаємодії людини і держави. Почнемо. (далі буде)

Богдан Гордасевич, м. Львів-Рясне, квітень 2023 р. (7531р. літописний)