Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…
Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.
Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:
Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.
Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.
Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.
Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником».
Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.
Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності».
Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного. Це жива течія життя, де чиста емоція вихлюпується у прозорі, близькі дитячому світосприйняттю образи:
Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.
Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.
Он як!
(«Про журавликів»)
Любов Забашта широко використовує класичні народнопісенні зразки, органічно вплітаючи у традиційні поетичні схеми нові, свіжі образи, заставляючи по-новому відлунювати в душі дитини знайомі з народження мелодії. Так, заголовний вірш збірки «Сівачі» — типова щедрівка й, водночас, квінтесенція щирого, на всі часи, материнського бажання благополуччя та щасливої долі дітям:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
Хай в нашій хаті
Пахне хлібами.
Пахне хлібами
Ще й пирогами.
Щоб виростали
Діти-орлята,
Вчилися праці
В мами і в тата.
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
(«Сіячі»).
Вражає органічність і природність із якою поетеса обіграла фольклорний мотив, непідробна народність звучання її тексту. А ще варто згадати, що в часи, коли писалася ця поезія, традиція коляди та щедрування жодним чином не підтримувалася офіційно на українських землях…
У кращих традиціях народнопісенного жанру написана також «Колискова», де мама просить котика ходити тихіше, аби не збудити Оксанки, і весь світ — нічка, зорі та місяць — переймаються тим, чи спить її дитинонька. На глибинних фольклорних засновках тримається образний ряд віршика «Яблунька», у якому доля дівчинки має паралель із ростом посадженого нею деревця, та чудова мініатюра «Жито-житечко», в якій людина і земля нерозривно поєднані вічною таїною зростання:
Ой у полі жито,
Жито-житечко
Поливає дощик
Через ситечко.
А малий хлопчина
Під дощем
Мріє швидше стати
Сівачем…
Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.
Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси мені бачиться бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії
світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя:
Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.
Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її стрічаємо
Веснянкою і рястом.
(«Веснянка»).
За простими, легко відтворюваними рядками, постає цілісна, повна і зрозуміла малечі картина настання весни — теплішає сонце, розквітають проліски та ряст, пробиваються трави, течуть струмки, діти співають веснянку. Водночас, сам вірш і є цією веснянкою, прадавній стрій і настрій якої тонко збережено та відтворено поетесою.
Звертається Любов Забашта і до казкових образів і прийомів (зокрема, сталих епітетів, повторів тощо), увиразнюючи вірші знайомими читачам змалку персонажами. Так, насправді казковим дійством постає у віршику «Пташиний млин» народження хліба та паляниць:
Я попрошу синицю,
Хай принесе пшеницю,
А та ворона чорна
Нехай покрутить жорна.
А славний хлопчик горобець
Нехай спече для нас хлібець.
Сороки ж мандрівниці
Спечуть хай паляниці.
Водночас, чимало поезій Л. Забашти поетично та напрочуд людяно відтворюють спостереження авторки за буденним життям природи («Бобри-будівники», «Зубри й олень» тощо), а найбільше — розмаїтого птаства. Про кого тільки не оповідає вона своїм читачам! Жайворонки («Жайвір») і сойки («Сойчині комори»), шишкарі («Шишкарі») та лебеді («Лебеділи лебідоньки»), лелеки («Лелеки») і гуси («Гуси»), і навіть малий чижик («Чижик») відкривають малюкам свої великі таємниці. І чи не найбільшою з них є щира родинність, дивовижа появи на світ пташенят, любов і взаємна підтримка, так явно видна поетесі у стрімкій течії непомітних пташиних буднів. Тому її герої захоплено й водночас делікатно спостерігають, як «крила підіймають / Малі лелеченята», як годує діток шишкар, а із зеленавих яєчок диких гусей прокльовуються «золоті пушки». Тому малюк, якому брат подарував чижика, не лише уважно доглядає пташку, а й мріє весною випустити її, адже «немає кращого / Для пташок від волі».
Чомусь подумалося, що пташині образи, можливо, тому такі значимі в поезії Любові Забашти для дітей, що на той час це був чи не єдиний спосіб відкрито поетизувати «волю-вільну» — у творчості, в любові, у буднях людського неповторного життя… Певно, поетесі підсвідомо хотілося донести дітям ідеал «пташиного щастя» — лету, родинності та відкритого безмежного світу.
Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок»,
«Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини:
Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.
Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він один,
Моє осіннє диво.
(«Осінній дуб»).
Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя:
Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики й горобчики,
І дівчата, й хлопчики…
(«Дощик і веселка»).
Є серед дитячих поезії Любові Василівни й «обов’язкові» вірші, написані до свят, загадки, примовки тощо. Зокрема, хочу привернути увагу до простої для декламування та інсценізації поезії «Снігуронька», яка і сьогодні може стати окрасою будь-якого дитячого ранку, оскільки це наповнений персонажами та дією, емоційно виразний вірш-монолог.
Але визначають поезію Любові Забашти для дітей все ж вишукані, засновані на народнопісенних образах і мелосі твори, що вражають глибиною передачі славнозвісної української чулості та чистоти природної краси Рідного Слова:
Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, —
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.
(«Лебеділи лебідоньки»)
Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для Людських почувань все нові й нові покоління українців.
