У Львові вшанували автора Державного Гімну України М.Вербицького

 У Львові вшанували автора Державного Гімну України

    04.03.2017


 
У Львові з нагоди 202-ї річницю від дня народження вшанували автора музики до Державного гімну України — отця Михайла Вербицького.

До монумента видатному українцеві, який відкрили у грудні 2015 року, лягли букети квітів. Тут представники влади, громадські активісти та школярі спільно виконали «Ще не вмерла Україна». Після цього відбулось громадське віче.

«Постать отця Михайла Вербицького об’єднує воєдино всю Україну. Не тільки у межах державного кордону, а й у всьому світі, де сьогодні живуть українці», — зазначив голова  облдержадміністрації Олег Синютка.

Урочистості продовжаться 4 березня у прикордонному селі Млини в Республіці Польща, де покоїться композитор. Тут львівська делегація покладе квіти до каплиці-пантеону, відбудеться чин панахиди. Відбудеться віче за участі керівництва області, дипломатичного корпусу та гостей з Польщі і України. У заходах візьмуть участь Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик», муніципальний хор «Гомін» та чоловічий вокальний ансамбль «Калофонія».

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/194372-u-lvovi-vshanuvaly-avtora-derzhavnoho-himnu-ukrainy

Більше читайте тут

http://blog.i.ua/community/662/1645121/

А це навіть коментувати не потрібно:

 Календар подій Львівської міської ради на 04.03.2017

Час - 15.00

Подія - Освячення ікони «Страсті Христові»

Місце - Військовий храм Стрітення Господнього УГКЦ (Афганський храм), вул. Клепарівська, 30а

Примітки - Ікона є даром знаного іконописця, засновника першої інтернет-галереї українського іконопису всіх шкіл і періодів «ICON. ORG.UA», засновника школи іконопису «Десниця» Михайла Скопа

http://city-adm.lviv.ua/events/237766-kalendar-podii-lvivskoi-miskoi-rady-na-04032017
Більше - нічого. Немає ні Вербицького, ні Івасюка для львівського керівництва і чиновників при культурі. Є тільки ось таке ніщо, як Слічна Галина Миколаївна - в.о. заступника міського голови з гуманітарних питань, директор департаменту гуманітарної політики, колишній керівник освіти м. Львова.
Скільки сміття назбирав навколо себе голова міста Андрій Садовий, аж неможливо вивезти й утилізувати усе. Врешті і сам він давно потребує утилізації.

Богдан Гордасевич
21:04 04.03.2017
м.Львів


Сьогодні День народження у композитора Володимира Івасюка

У столиці України встановили меморіальну таблицю Володимиру Івасюку

04.03.2017



У Києві на Будинку звукозапису встановили меморіальну дошку українському композитору Володимиру Івасюку.
4 березня 2017 року йому б виповнилося 68 років.
 
Володимир Івасюк однин із засновників української естрадної музики. Автор понад сотні пісень, інструментальних творів і музики до вистав.
Загинув Івасюк у 30-річному віці у лісі поблизу Львова за загадкових обставин. Офіційна версія радянської влади – самогубство. Після загибелі композитора на його творчість наклали неофіційну заборону, а кримінальну справу засекретили. Але три роки тому розслідування поновила українська Генпрокуратура. Слідчим вдалось довести, що смерть композитора - то справа рук радянського КДБ.
Звання Героя України геній української музики отримав посмертно – за 30 років після своєї трагічної смерті, а лауреатом Національної Шевченківської премії став також посмертно у 1994 р.

Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2017/03/04/231104-stolyci-vstanovyly-memorialnu-tablycyu-ivasyuku


 Як Володимир Івасюк з друзями пам’ятник Леніну скинули

    04.03.2017

Народився композитор у Кіцмані на Буковині, де навчався у середній школі та у класі скрипки у музичній, відкритій багато в чому завдяки старанням його батька Михайла Григоровича, шкільного вчителя французької мови. Атестат зрілості отримав 1966 року у Чернівцях, куди переїхала родина Івасюків, коли її глава став доцентом української філології Чернівецького університету.



4 березня генію української пісні Володимиру Івасюку виповнилося б 68 років.

ЯК Володимир Івасюк поступив у Чернівецький медінститут.

Улітку приїхав у Кіцмань, щоб разом із друзями відзначити закінчення школи і початок нового життя. Святкували щиро, подавшись увечері у міський парк. Там на невисокому постаменті самотньо стовбичив Ленін – стандартний гіпсовий бюст-штамповка з лисою голівкою. Друзів здивувало, що вождь – з непокритою головою, причому навіть під час дощів і снігопадів. До того ж на багатьох пам’ятниках і картинах Ілліч зображений у кашкеті. Хтось із друзів заявив, що це непорядок, і поліз натягати на гіпсову голову свого картуза. Картуз упав на землю разом з  Леніним, який до п’єдесталу був прикріплений абияк. Картузу хоч би що, а Ілліч – на друзки. Звісно, хтось винюхав, доніс. Компанію «пов’язали». Запахло статтею, і не просто адміністративною за хуліганство, а кримінальною, з політичним підтекстом за наругу над святинею.

Але обійшлося лише адмін­арештом на 15 діб, протягом яких майбутній геній підмітав кіцманські вулиці. У тому, що справу, по суті, спустили на гальмах, вирішальними стали два фактори. По-перше, беззаперечний авторитет Михайла Григоровича, якого у Кіцмані  глибоко шанували. А ще за «хулігана» Володю перед місцевою владою замовив уклінне слівце Іван Миколайчук – також буковинець. На той час він уже був знаменитим кіноактором, зігравши Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та головну роль у легендарних «Тінях забутих предків». Він високо цінував перші композиторські кроки юного Івасюка.

1 вересня 1966 року Володимир Івасюк отримав студентський квиток медінституту, а наступного дня був відрахований за вчинок, який ганьбить високе звання радянського студента, — знову хтось «настукав», підсунув у ректорат копію міліцейського протоколу.

Студентом медінституту Володимир Івасюк став наступного року, але для цього цілий рік був на «виправних роботах» — працював слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш» (ідеальні вправи для пальців скрипаля!). Та нема лиха без добра. Довідавшись, що новий робітник – музикант, йому доручили створити і очолити заводський хор, який невдовзі почав перемагати на оглядах художньої самодія­льності.

Саме там Володя познайомився і подружився з композитором і музикантом Валерієм Громцевим, який очолював заводський самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» (з ним виступала і студентка Чернівецького музучилища Софія Ротару). Друзі разом написали пісню «Залишені квіти», яка у виконанні Софії Ротару стала знаменитою під назвою «Жовтий лист»: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе ті квіти, що знайшла в саду для тебе…». Це єдиний прижиттєвий твір Володимира Івасюка, де виступає тільки як автор віршів. Музику (до слова, вона була створена першою, вже на мелодію Володя писав слова) написав Валерій Громцев.

Сьогодні у Кіцмані, звісно, немає ніякого Леніна. Зате є пам’ятник Володимирові Івасюку на повний зріст – перший в Україні і, далебі, найкращий з тих, які вже встановлені. Його автори – львів’яни: скульптори — заслужений діяч мистецтв Украї­ни Микола Посікіра і заслужений художник України Любомир Яремчук та архітектор Михайло Федик.

В день народження композитора у Києві – урочисте відкриття меморіальної таблиці Володимирові Івасюку на Будинку звукозапису Національної радіо­компанії України, що на вулиці Леоніда Первомайського, 5-а, на Печерську. Тут композитор бував безліч разів, записував зі знаменитими виконавцями свої твори, без яких ті не стали б тими, ким є сьогодні.

 Максим Міщенко
   
Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/194194-yak-volodymyr-ivasiuk-z-druziamy-pamiatnyk-leninu-skynuly

 Сьогодні День народження у відомого композитора Володимира Івасюка

    04.03.2016



    Івасюк, ДН, Львів

Сьогодні, 4 березня, відомому українському композиторові та автору низки пісень, які окреслили народними, Володимиру Івасюку мало би виповнитися 67 років.

Володимир Івасюк мав безліч талантів,які він встиг проявити за своє коротке життя. Автор написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі,гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

Найвідоміші пісня композитора: «Водограй», «Капелюх», «Мила моя», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов», «Червона рута», «Я піду в далекі гори» та інші.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія - самогубство - підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», можливо, тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину.

12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

Володимир Івасюк був вбитий «співробітниками» КГБ — заявив прокурор Львівщини Роман Федик у лютому 2015 року.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/162616-sohodni-den-narodzhennia-u-vidomoho-kompozytora-volodymyra-ivasiuka


Мощі Святого Валентина покояться у Самборі

Мощі святого Валентин, покровителя закоханих, зберігаються у містечку Самборі на Львівщині

Цей священномученик нині дуже популярний. Адже День закоханих пов'язують саме з його iм'ям. Жив святий Валентин у III столiттi, потай вiд влади вiнчав усiх закоханих, за що i був страчений 14 лютого. Нетлінні мощі святого вже понад два столiття покояться у самбiрськiй церквi Рiздва Пресвятої Богородицi у Самборі.



На престолi - маленька позолочена домовина. У ній - частина черепа, деякі кiстки та предмет, схожий на камiнь. Поряд скляна капсула - сюди колись збирали миро вiд останків, що мироточили.

"Мощі святого Валентина привезли до нашого храму 13 травня 1759 року із Ватикану, - каже отець Богдан Добрянський, настоятель церкви. - Викопали їх у Римi на цвинтарi святої Прісцилли, де був похований священномученик, i передали до церкви як духовнi релiквiї".

Помолитися бiля покровителя закоханих люди з'їжджаються звiдусiль - із Польщі, Бiлорусi, Грузії, Казахстану, Росії. За століття молитов i почитання святого у Самборi вже виробилась гарна традицiя. Вважається, що той, хто з глибокою вiрою торкнеться скринi з мощами святого Валентина, переживе велику любов i матиме щасливу сiм'ю.

Зі слів місцевих, чимало люду припадає до мощей святого, кладуть фотокартки. I навіть були випадки, коли чоловiки повертались до своїх дружин.

"До нас приїздять багато туристів, що відпочивають у Трускавці, - каже отець Богдан. - Якось жінка приїхала на екскурсію, почула про мощі святого Валентина і, приступивши до них, довго щось просила. А згодом приїздила дякувати. Як виявилося, за те, що донька вийшла заміж. Три дні вона у нас жила (маємо гостьову кімнату для туристів)".

Вимолюють люди у святого Валентина не тільки особисте щастя, а й оздоровлення від різних хвороб - раку, епілепсії, депресії. Бо ж, як відомо, за життя цей священномученик був і знаним лiкарем, зцілював молитвою недужих.

"Кілька місяців у мене боліли груди, -- розповідає свою історію 39-річна одеситка Ірина. -- Але одного разу уві сні мені з'явився чоловік, який тричі приклав хреста до грудей і сказав, що він святий Валентин. Прокинувшись вранці, я почала шукати інформацію про нього. Після цього сну ще день-два груди боліли. А потім все минулося. І я дуже вдячна, що зі мною так сталося. Я знайшла цю церкву у Самборі. І коли увійшла всередину -- бачила, що все в ній було так само, як я бачила в тому сні, -- ті ж двері, той же прохід, і мощі святого Валентина були на тому самому місці".

Ірина ШЕЛУПЕЦЬ

Нащадки козацтва на Кубанi

Нащадки козацтва на Кубанi



04.03.2017
 Майже два з половиною столiття тому козакiв iз Запорiзької Сiчi за наказом iмператрицi Катерини II переселили на Пiвнiчний Кавказ на береги рiчки Кубань, i там сформувалась "мiнi-Україна". Довгий час кубанськi козаки не втрачали своєї нацiональної iдентичностi. Але тепер вони воюють проти нас, на боцi Росiї. А колись нащадки запорiзьких козакiв навiть вибороли в радянської влади власну державу - Кубанську народну республiку, згадку про яку вшановують 16 лютого. То як сьогоднi склалася доля спадкоємцiв козацького роду? Докладнiше про це - у розмовi з Дмитром Бiлим, письменником, iсториком, дослiдником Кубанi, та Iгорем Буркутом, полiтологом.

- Населення Кубанi ким нинi себе вважає?
 
Д. Бiлий: - Бiльшiсть вважають себе козаками-кубанцями. Хоча ще у 1987 роцi пiд час перепису населення 85% назвали себе українцями.
I. Буркут: - Росiйська наука офiцiйно далекоглядно визнала кубанських, донських i терських козакiв окремим етносом. Хоча всi вони походять iз Київщини, Слобожанщини та Полтавщини. До речi, Катерина II спецiально розпорядилася вiдiбрати найгарнiших дiвчат iз цих регiонiв для козакiв, що були переважно неодруженi. У Росiї й досi вважають, що найгарнiшi нареченi - кубанськi козачки. У роки Другої свiтової багато кубанських козакiв перейшло на бiк нiмцiв, з них формували окремi загони СС. Кубанцi сподiвалися таким чином позбутися радянської влади й по закiнченню вiйни вибороти незалежнiсть. Так от, нiмцi вважали, що козаки походять вiд готiв, а не вiд слов'ян. Тому до них ставилися з особливою повагою. Багато кубанцiв полягло тодi на Балканах. А тi, що вижили, потрапили в полон до британцiв i назад уже не повернулися. Тому нинi на Кубанi не так уже й багато справжнiх козакiв лишилося.

- А якi головнi причини того, що iдентичнiсть кубанських козакiв така розмита?

Д. Бiлий: - I радянська влада їх добре душила, навiть за царя їм краще жилося. Були i розкуркулення, i Голодомор, i репресiї. Так звана хлiбозаготiвля, офiцiйна причина Голодомору, вiд початку обмежувалася територiєю України та козацькими поселеннями на Пiвнiчному Кавказi. До того ж на Кубань вiдправляли цiлi загони Червоної армiї, бо радянська влада дуже боялася козацьких повстань. Тож там пiд час Голодомору знищили майже 80% корiнного населення. Наприклад, станиця (поселення) Новодерев'янкiвська у 1931 роцi мала 17 000 населення, а стало 6000. Полтавську майже всю знищили й натомiсть завезли людей iз Центральної Росiї. Тодi, до слова, було офiцiйно заборонено переселення етнiчних українцiв на Кубань. Але росiяни все одно переходили на українську мову. Або, як кажуть кубанцi, на козацьку балачку. "Хлiбозаготiвлi" супроводжувалися забороною української мови. Закривали школи, унiверситети, друкарнi, україномовнi книжки вилучали, натомiсть видавали росiйську лiтературу. До приходу радянської влади в кожнiй хатi був "Кобзар". А потiм за твори Шевченка стали висилати до Сибiру. А за гру на кобзi могли навiть цiлу сiм'ю розстрiляти. Тож до 1980-х рокiв у школах Кубанi висiли таблички "Спiлкуватися дiалектами заборонено!" Тому на уроках говорили росiйською, а на перервах знову i дiти, i вчителi переходили на рiдну українську. Бо ця балачка пов'язувала їх iз предками, символiзувала козацьку iдентичнiсть.

- А за яких обставин виникла Кубанська народна республiка?

Д. Бiлий: - Як тiльки козаки оселилися на берегах рiчки Кубань, одразу взялися розбудовувати свою маленьку державу. Вивчення мови мало ключове значення для збереження iсторичної пам'ятi на чужинi. У 1932 роцi на Кубанi було близько 1000 українських шкiл та 16 технiкумiв. Навiть сучасний Кубанський державний унiверситет - це колишнiй Український педагогiчний iнститут iменi Миколи Скрипника. Пiд час Голодомору всiх студентiв та викладачiв цього вишу заслали на Воркуту. Та, навiть попри масовi репресiї, пiд час перепису населення у 1932 роцi українцями назвали себе 3 мiльйони 107 тисяч кубанцiв! Тож кубанцi не раз намагалися вибороти свою незалежнiсть. Як правило, цi спроби вiдбувалися одночасно з українськими. Протягом 1918 - 1920-х рокiв iснувала Кубанська народна республiка, яку потiм поглинув Радянський Союз.

- Чи здатнi, на вашу думку, нащадки українських козакiв сьогоднi знову проголосити Кубанську народну республiку?
 
I. Буркут: - У 1991 роцi за президентства Єльцина постало одразу декiлька козацьких республiк. Але протрималися вони лише до наступного року. Нинi в кубанцiв поки що не вiдчувається таких амбiцiй. Майже два з половиною столiття русифiкацiї не минули безслiдно. Проте "Ще не вмерла Україна" на Кубанi виконують як народну пiсню. Вона вiдкривала збiрку кубанського фольклору, що вийшла друком у 1966 роцi. Тож, за сприятливих умов, гени можуть прокинутись.

Євгенiя КОЛЯДА

У Бабиному Яру відкрили пам’ятник Олені Телізі

У БАБИНОМУ ЯРУ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК ОЛЕНІ ТЕЛІЗІ



25 лютого на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі за участі представників уряду та духовенства.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович зазначив: «Я дуже радий, що сьогодні ми відкриваємо пам’ятник Олені Телізі. Це означає, що ми продовжуємо роботу з повернення пам’яті про Бабин Яр. Насправді, Київ міняється, міняється вся Україна. Україна поступово позбавляється пам’ятників тоталітарного минулого. За минулий рік – 2016 рік, який, мабуть, увійде в історію як рік декомунізації – тисячі пам’ятників комуністичного тоталітарного минулого було демонтовано, було знято з обличчя нашої України».

«Це вже третій пам’ятний знак, який ми відкриваємо протягом дуже короткого періоду у 2017 році. В Києві вже відкрито меморіальну таблицю Євгену Коновальцю та Василю Макуху. Зараз ми відкриваємо пам’ятник великій українській поетесі. Людині, яка стала символом боротьби за незалежність – Олені Телізі. Я переконаний, що таким чином, ми поступово повертаємо своїх справжніх українських героїв, і таким чином стаємо сильнішими. І це є запорукою нашої перемоги», – наголосив Володимир В’ятрович.



Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет здійснив чин освячення пам’ятника. «В ці часи випробувань ми повинні єднатись, а не протистояти один одному», – звернувся він до присутніх. – «Дорогі браття й сестри, ми все повинні робити заради того, щоб у нас була єдність, тому що перед нами головне завдання – відстояти незалежність нашої держави».

«Ми знаходимося на місці страшної трагедії, місці, яке стало одним із символів злочинів проти людяності. Важливо пам’ятати що тут сталося, шанувати пам’ять про безневинних жертв і зберегти її для наступних поколінь. Зберегти як нагадування: такого не повинно повторитися», – сказав Київський міський голова Віталій Кличко.

«Ми сьогодні разом беремо участь у дуже знаковій події. Відкриття такого тендітного і водночас такого великого пам’ятника означає дуже важливу річ – повернення історичної пам’яті. Бо історична пам'ять не менш важлива для перемоги над агресором, ніж військові дії. Бо нашим воякам набагато легше протистояти тим спробам пропаганди, тим спробам нав’язати їм погляди «русского мира», коли вони знають, що за ними правда», – акцентував Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко.



Пам’ятник встановлено за підтримки Міністра культури України Євгена Нищука та Київського міського голови Віталія Кличка. Автори скульптурної композиції: Олександра Рубан, Віктор Липовка та Іван Єршов.


http://www.memory.gov.ua/news/u-babinomu-yaru-vidkrili-pam-yatnik-oleni-telizi-0
     
Теліга Олена :: Біографія

[ Читати далі ]


1933 — 1939

Д.Д.  (Дмитру Донцову - Б.Г.)

Наближається  спогадів  повінь…  
В.Сосюра  

Незнаний  нам  початок  і  кінець,  
Не  розуміємо  таємну  віру,  
Коли  жаття  сплітає  у  вінець  
В  незнаній  черзі  віру  і  зневіру.  

На  світлий  день  спадає  чорна  тінь  
Зловіщих  хмар,  мов  жалібний  серпанок,  
А  зимну  ніч,  безсилу  від  тремтінь,  
Бере  в  обійми  полум’яний  ранок.  

Залізну  силу,  що  не  має  меж,  
Дихання  Боже  в  сльози  перетопить  
І  скрутить  бич  безжалісних  пожеж  
З  маленьких  іскор,  схованих  у  попіл.  

Так  кроки  —  нами  зв’язані  навік  
У  Божих  меж  —  назавжди  розминулись.  
Без  теплих  слів,  без  дрогнення  повік  
Ми  попрощались  десь  на  розі  вулиць.  

Але,  буває,  крізь  вогонь  межі  
Минулі  дні  вертаються,  як  спогад.  
Ми  завтра  знов  не  будемо  чужі,  
Це  світлий  дар  приймаючи  від  Бога 


Олена Теліга

Головна помилка блокувальників торгівлі з ворогом

Головна помилка блокувальників торгівлі з ворогом

10 лютого 2017 р.



Торгувати з ворогом не можна. Цю правильну тезу взяли на озброєння нардепи та колишні учасники АТО, які блокують окремі залізничні шляхи у Донецькій та Луганській областях. От тільки головного ворога вони ідентифікують якось специфічно. Сподіваюсь, що це прикра помилка, а не свідоме маніпулювання.

Коли починаєш грати в шахи дуже важливо розрізняти фігури. І знати, що для перемоги в партії потрібно поставити мат королю. Бо інакше перемогою можна проголосити взятого пішака. А в результаті пропустити мат в три ходи.

У військових шахах головним ворогом України є не Захарченко з Плотницьким. Вони – пішаки. Головні фігури сидять у Кремлі. Блокувальники це розуміють?

Ну тоді повертаємося до головної тези: торгувати з ворогом не можна. А що у нас у торгівлі з Росією? Кордон на замку? Ну добре, не будемо згадувати дрібниці – фури з товаром, вантажні вагони.

Давайте про головний оплот економічної стабільності Росії – Газпром. Як там ворожий російський газ? Порушує український кордон? Куди тоді дивиться Семенченко? А інші командири блокування торгівлі з ворогом?

Чи хтось вірить, що ми вже не залежимо від російського газу, не купуємо паливо у ворога? Тоді ці люди дуже здивуються, що у разі блокади російського газу в українському газопроводі дивним чином зникне європейський газ, який так нахвалюють вітчизняні урядовці.



Тож якщо блокувальники хочуть поставити мат ворогу у торгівельних шахах, то вони мають вимагати зупинення товарообігу не лише з окупованими територіями, а й з країною-агресором. Чи побачимо роботу над головною помилкою?

Товарообіг України з Росією на порядок вищий, ніж з окупованими територіями.

Лише за офіційними даними держкомстату за 11 місяців 2016 року Україна експортувала до РФ товарів на 3,2 млрд доларів (9,8% всього експорту), імпортувала – на 4,6 млрд дол... (13,1% всього імпорту). За показниками експорту-імпорту Росія досі залишається для нас на першому місці. Ще раз: головним торгівельним партнером залишається головний ворог.

Тільки вугілля в Росії за згаданий період ми купили на суму: антрацит – 817 млн дол., бітумінозне – 774 млн дол..., кокс і напівкокс – 122 млн дол... Нафти на 456 млн, гази нафтові – 212 млн дол., пропан – 153 млн дол., бутан – 54 млн дол.

На цьому фоні навіть не смішно сприймати розмови про черговий зупинений потяг...

Олексій Братущак, журналіст
http://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/589da9cf7bb49/

Богдан Гордасевич: Тепер остаточно можна визнати про появу в Україні ще одної Народної Республіки, що непідконтрольна Україні, яку складають ветерани добровольчих батальйонів. Взагалі виглядає дуже дивним, що в зоні проведення АТО вештаються якісь сторонні люди і їм ніхто не може дати ради на вихід звідти. Де місцева військово(!!!)-цивільна адміністрація? Хто має наводити порядок і контролювати ситуацію? Знову найвищі посадовці влади мають розгрібати лайно на Сході України, як роблять це на Заході у Львові зі сміттям, якому не дасть самостійно ради творець "Самопомочі" Андрій Садовий, члени якої і організовують блокаду ОРДЛО. Ніякою боротьбою з контрабандою тут і не пахне - тут смердить підступна політична інтрижка.


71%, 10 голосів

21%, 3 голоси

7%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Три завдання для сучасної молоді

“ Хороше рішення — результат досвіду. А досвід — результат поганих рішень. ”
     Уолтер Рістон



 Три завдання для сучасної молоді



Мирослав МАРИНОВИЧ


Завдання перше: створити політичну альтернативу

Результатом Майдану не стало творення нової політичної сили. Спроби її створити, звісно, були, але з різних причин не вдалися. Майданівські лідери пішли у владу, влились у старі міхи й, напевно, роблять багато доброго, але вони не створили необхідної альтернативи. Тож я очікую — і тепер не тільки від еліти Майдану, а від усіх молодих лідерів, — що буде знайдена розгадка феномену, в який включені ви всі.

Чому молодь не хоче йти до великих вертикальних партій? Бо вона там розчиняється. Партія «тієї, з косою» чи «того, з вусами» — не важливо. Ви приходите до партії — вас немає.

Нинішня молодь уже не є молоддю homo soveticus, яка не мала індивідуальності й не цінувала власну гідність. Вона не хоче розчинятись на догоду комусь, хто стоїть зверху. Тому ми маємо ситуацію, коли молодь воліє проявляти себе в соціальних мережах, а до великої політики йти не хоче.

Я вважав, що такий феномен є наслідком нашої одвічної української хвороби — отаманщини, поки не висловив свою думку на засіданні National Endowment for Democracy у Вашинґтоні. Там мені сказали: «Ні, дорогенький. Це не український феномен, він стосується всієї цивілізації». І під час «Революції парасольок» у Гонконґу, і під час руху Occupy у Сполучених Штатах Америки — всюди молодь не хоче визнавати одного потужного лідера, коритись йому. Молодь усюди хоче проявляти індивідуальність і свою власну візію.

Отже, питання перше: як зробити так, щоб водночас і пошанувати цю вашу (молодих лідерів. — Z) характерну рису, і увиразнити присутність молоді в політичних структурах? Адже якщо ви не будете впливати на процес прийняття рішень у державі, вам зададуть такого життя, якого ви не стерпите.


Завдання друге: субідентичності повинні співпрацювати

Можливо, ви чули про «Ефект Медичі». Він так називається, бо описує феномен, який стався в Італії в епоху правління роду Медичі. До тодішньої Флоренції з'їжджалися представники різних видів мистецтва, заходили до таверн, частувалися, спілкувались, ділились новими ідеями. І від цього міждисциплінарного поєднання, на стикові різних ідентичностей, які аналізували спільну проблему, відбувся творчий спалах: кожен митець отримав нові ідеї і, як результат, процвітало мистецьке життя Флоренції.

Я прочитав про «Ефект Медичі» недавно, але відчуття, що саме це потрібно Україні, в мене є давно. Територія нашої країни є природним місцем зустрічі різних субідентичностей: галичани не подібні до слобожанців, слобожанці до волинян… Кожен наш реґіон — окрема субідентичність.

Отже, питання друге: яким чином зробити, щоб усі наші субідентичності зустрілись за умовним круглим столом і змогли вільно, з пошаною говорити одна до одної, не претендуючи на те, що хтось є кращим чи правильнішим українцем?

Кожен, хто був на Майдані, бачив, яка креативність, які духовні розкоші виникали саме завдяки зустрічі представників різних реґіонів. Подумайте над проблемою ви, бо моє покоління вже того не реалізує — воно сповнене стереотипів про те, хто кращий, а хто гірший. Ваше покоління ще не має цих стереотипів, тож ви можете створити «Ефект Медичі».


Завдання третє: брехня не може дорівнювати правді

Сьогодні лідер повинен вирішити одну з найважливіших проблем часу: неспроможність відрізнити правду від брехні.

Чому зараз люди неспроможні розрізнити ці дві речі? По-перше, тому, що ми є людьми постмодерну, а постмодернізм народився з уявлення, що ніхто не має абсолютної правди і всі частково праві. І якщо ми хочемо встановити правду, мусимо зібрати всі опінії — тоді правда буде десь посередині.

Що стається, коли до такої системи приносять цілковитий фейк, свідомо сконструйовану неправду? Цю брехню починають розглядати як повноцінну опінію, що має таке саме право на існування, як «часткова правда».

По-друге, за часів моєї молодості можна було почути правду, якщо обійти «глушилки», поставлені Радянським Союзом, притулити вухо до радіоприймача й послухати, скажімо, «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». В тому, що я чув, я міг упізнати правду. Тепер, коли інформація циркулює вільно, в час, коли є інтернет, чому росіяни неспроможні встановити правду в російсько-українському конфлікті? Бо вони сприймають правду, яку їм говорять українці, як свідомий злий намір їх обдурити. Путін і Сурков придумали геніальну річ: коли знівельована спроможність людини самотужки розрізнити правду і брехню, «глушилки» не потрібні.  

По-третє, брехню або дурницю можна леґалізувати, передусім у соціальних мережах. Недавно в американській пресі я прочитав блискучу статтю про закономірність, яка ще десять-двадцять років тому чітко діяла в суспільній системі: якщо хтось вихопився з дурнуватою тезою, достатньо було двох-трьох авторитетів, що виступили б із спростуванням, і вже ніхто в ту дурницю не вірив. Тепер, коли один запостив на фейсбук цілком мудру думку, а другий — або цілковитий фейк, або дурницю, в яку він щиро вірить, починається дискусія. І обов'язково знаходяться люди, яким подобається друга, дурнувата теза. Вподобання, поширення, «підтримую його» — і все, дурницю леґалізовано.

Не можна, щоб світ залишався в такому стані. Мусять знайтися лідери, які будуть приймати правильні рішення, і вони мають приймати ці рішення на основі правди.


*Думки, виголошені на зустрічі в межах Зимової школи лідерства, яка 10–14 січня 2017 року тривала в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету.
До публікації підготувала Анастасія Стьопіна
03.02.2017
http://zbruc.eu/node/61837

Я люблю грати зі сильнішими

Розмова з чемпіоном України з шахів львів'янином Михайлом ОЛЕКСІЄНКОМ



На чемпіонаті світу України з шахів 2016 року, котрий недавно завершився в Рівному, тріумфували спортсмени зі львівської школи. Чемпіоном серед чоловіків став Михайло Олексієнко, а "золото" та "срібло" дісталося львів'янкам Єлизаветі Малаховій (нині репрезентує Дніпро) та Наталії Буксі.

30-річний Михайло Олексієнко після перемоги на турнірі в Рівному зізнався, що його чемпіонство можна назвати "несподіваним". У відвертому інтерв'ю Z він також розповів, що потрапив у сітку шахової першості завдяки випадку, хоча про чемпіонат, про п'єдестал – мріяв давно.

Я ЛЮБЛЮ ГРАТИ З СИЛЬНІШИМИ

– Михайле, на церемонію нагородження ти прийшов у вишиваній сорочці. Добре знаємо, що вишиванка – це урочистий одяг, вбрання для спеціальної оказії. Зізнайся: ти передчував медаль?

– Я на всі змагання вожу з собою вишиванку. На випадок перемоги або призового місця – вишиванка завжди є зі мною. Діловий костюм возити незручно, а з сорочкою і простіше, і приємніше.

– Друзі кажуть, що у тебе давно була мрія – стояти на п’єдесталі в момент, коли лунає державний гімн.

– Я багато років мріяв про те, щоб виграти якийсь турнір, стати на п’єдесталі і щоб на мою честь грали гімн України. Я дійсно виграв турнір, і дійсно грав державний гімн. Там є нюанси: гімн лунав би в будь-якому випадку, тому що це був чемпіонат України, а п’єдесталу як такого не було (сміється). Але, вважаю, мрія здійснилася.
Пригадую, ця мрія для мене загострилася років десять тому, коли я грав на міжнародному турнірі у Чехії. Я зайняв друге місце, а переміг росіянин. І я стояв на п’єдесталі на другому щаблі, на мені була вишиванка, і грав гімн Росії. Музика була без слів – відповідно, мій суперник чув російський гімн, а для мене то був гімн Совєцького союзу.
Перемога на чемпіонаті України – це дійсно найбільше досягнення у моїй кар’єрі і, вважаю, заслужене.

– То був твій перший чемпіонат?

– Раніше чемпіонат проводився в якості відкритого турніру – грали всі охочі. З 2011 року він проходить у новому форматі, серед 12 гравців. Вважаю, це хороший формат, бо грають між собою серйозні шахісти: хтось пройшов відбір, хтось відібрався по рейтингу. Я брав участь у відкритій першості, але в такому елітному форматі – вперше. Не тому що не хотів, а тому що мене не пускали.

– Як це – «не пускали»?

– «Не пускали» – у спортивному сенсі (сміється). Діє багаторівнева система відбору на чемпіонат. Згідно з регламентом, п’ятеро з дванадцяти учасників – це шахісти з найвищим рейтингом в Україні. Якщо хтось із лідерів відмовляється від участі, то тоді на турнір запрошують наступного за рейтингом. Іще одне місце зарезервоване для чемпіона попереднього року. Чемпіоном 2015 року був Андрій Волокітін. Окрім того, ще одне місце – це запрошення від голови Федерації шахів України. Минулого року це була Марія Музичук: її запросили на чоловічу першість, щоб вона набралася досвіду, і щоб підкреслити перемогу Марічки на чемпіонаті світу 2015 року. Цього року почесним учасником був Юрій Кузубов – чемпіон 2014 року. І, нарешті, ще п’ятеро учасників відбиралися через окремий турнір.
Я вже двічі намагався пробитися на чемпіонат через півфінали – у 2012, 2014 роках – і двічі не вдавалося. Але на третій раз мені пощастило.

– То правда, що ти потрапив у турнірну сітку випадково?

– Це цікава історія, тому що я не мав їхати на півфінал – у мене було заплановано інший турнір у Сполучених Штатах. Як правило, півфінал проводиться влітку, а тут його перенесли на жовтень. Я трішки засмутився, бо заздалегідь купив на осінь квитки, і не міг відступити від своїх планів. Ближче до відльоту виникла неприємна обставина – у мене зірвалася одна зустріч у США – і летіти на турнір уже й зовсім не хотілося. Але коли настав день відльоту, я прийшов в аеропорт, і виявилося, що мій рейс скасували. Я повернувся додому і зрозумів, що можу поїхати на півфінал. Відбір проводився у селі Омельник у Кременчуцькому районі на Полтавщині.

– Після чемпіонату в Рівному ти відверто зізнався, що перемога – це «несподіванка». В який момент усе-таки виникло сподівання, що перше місце є можливим?

– Я, чесно, думав, що турнір завалю: мені не вдалося підготуватися до чемпіонату так, як планував, їхав не дуже в доброму настрої, були ще якісь причини. Але турнір почався дуже добре – в першому турі мені вдалося виграти у Олександра Моїсеєнка. Це колишній чемпіон Європи з шахів, один із рейтинг-фаворитів турніру (він узяв третє місце). Я обіграв його у досить гарному стилі. На старті я здобув дві перемоги з дуже важкими суперниками, ще один матч зіграв унічию, хоча міг вигравати. І раптом з’явилася впевненість. Я побачив, що добре граю. Не просто був результат – а була дуже гарна гра. Мені подумалося, що якщо я мав починати такий важкий турнір із трьох перемог, то, скоріш за все, буду боротися за призові місця. І це швидше саме якість гри, а не результат, мене підштовхнули до цієї думки.

– Що для шахіста означає – «в гарному стилі»?

– Щоб відповісти на питання, треба трішки зануритися у специфіку підготовки до шахових партій і залучення комп’ютерних програм до тренувального процесу. Комп’ютери вже багато років грають набагато сильніше за будь-якого гросмейстера у світі, тому їх використовують для підготовки до партій і, в принципі, не піддають сумніву те, що пропонує комп’ютер.
У першій партії Олександр Моїсеєнко грав «домашній» варіант. Я не очікував цього варіанту і вже на шостому ході не знав, що робити. Олександр грав швидко, і я зрозумів, що потрапив на домашню підготовку. Це дуже погане відчуття, тому що ти розумієш, що граєш не просто проти сильного гросмейстера – а ще й проти його домашнього комп’ютера. Він іще «вдома», в нього ще все прогнозовано на найвищому рівні на невідомо скільки ходів наперед – а я вже нічого не знаю. Але мені якось вдалося відсунути оте неприємне відчуття, я абстрагувався і спробував просто подивитися на позицію, як кажуть, людськими очима, не «комп’ютерними»: замислився на 10 хвилин і знайшов якесь продовження, котре, як виявилося, суперник удома не розглядав. Я отримав перевагу і досить упевнено її реалізував.
Найцікавіше трапилося по завершенні туру, коли я прийшов до комп’ютера і подивився на те, що пропонує машина – справді, мого ходу серед пропонованих варіантів не було і близько. Але як тільки я запропонував комп’ютеру цей хід – він показав йому найвищу оцінку. Це була перша партія, вона мене надихнула.
А у другій партії я грав із Юрієм Кузубовим – і ця гра теж додала мені віри в себе. Загалом, я люблю грати з сильними суперниками. Тому що я точно знаю, що вони хочуть мене обіграти. Можна провести аналогію з футболом: якщо суперник хоче тебе перемогти і біжить у атаку, то й ти можеш щось зробити на контратаці. Навпаки, важко забити гол, коли команда зовсім не атакує і замикається в захисті. Щось подібне в шахах: коли суперник грає на перемогу, він ризикуватиме. І тоді його можна спіймати.

– Чи це правило підтвердилося в матчах зі слабкішими суперниками? Здається, що тут добрим прикладом буде твоя передостання партія – проти Владислава Бахмацького, об’єктивно слабкішого спортсмена. Тобі треба було будь-що вигравати, але позиція до останнього була «нічийною», й інтрига за чемпіонство тривала.

– Моя остання перемога була дуже важкою і довгою. Але я з того приводу, чесно, не дуже хвилювався. Тому що такі думки – про те, що обов’язково треба виграти, про те, що суперник має нижчий рейтинг – лише заважають. Мені вдалося зосередитись просто на грі. Я хотів довгу партію і свідомо увійшов у цей варіант гри: зазвичай суперники, котрі є молодшими, котрі поступаються в рейтингу, не витримають тривалого напруження і в якийсь момент роблять помилку. Десь на межі між 4 і 5 годиною гри суперник справді зробив помилку.

– Єдина твоя поразка на турнірі була від харків’янина Антона Коробова, котрий зрештою отримав «срібло». Як ти оцінюєш ту гру?

– У шахістів є таке поняття – дебютна катастрофа. Коли ти на початку партії щось переплутав, або десь щось недогледів, або припустився якогось нехарактерного провалу, для якого навіть нема логічного пояснення. Щось таке у мене сталося з Антоном Коробовим. У дебюті мені напали на ферзя, і я мав два варіанти ходу – або вперед, або назад. Я, не замислюючись, зробив хід назад. А потім думаю: «Стоп, це ж було в іншому варіанті!» Я просто переплутав, і білими фігурами відразу отримав гіршу позицію.

– Мені здавалося, ти згадаєш про інше – про те, що Коробов зумів поставити на дошці два чорних ферзя. До речі, наскільки це дошкульно для шахіста, коли суперник отримує дві королеви? По-футбольному це, мабуть, гол п’ятою?

– Після кожної поразки важко. Весь час думаю про те, чому не зробив цей хід, чому не підготувався для такого ходу – хоча партію вже завершено, треба готуватися до наступної. Треба себе перебороти. Так, два ферзя – це як гол п’ятою. Таке буває рідко, і треба зробити щось геть не те, щоб це сталося. Та ще й у міттельшпілі, при повній дошці фігур… У принципі, можна вважати це нищівною поразкою. Мені соромно не було. Ми обоє грали на перемогу, і в повноцінній боротьбі проявився сильніший.
Але саме цей момент допоміг мені спуститися на землю. Я програв Коробову у п’ятому турі після дуже вдалого початку турніру. Це був ляпас, що привів мене до тями: «Думай про гру!». І я відразу облишив думки про турнірну таблицю і про свої шанси – а зосередився на кожній конкретній партії і на кожному конкретному супернику.

– Ця гра виявилася переломною, бо після неї ти набув невідпорного розгону – набрав 5 пунктів із 6 можливих – натомість Коробов очки втрачав і втрачав.

– Наша гра подіяла на Антона, мабуть, навпаки. Після 5-го туру він став одноосібним лідером, випереджаючи найближчого суперника на 1,5 пункта. Це означало, що для зміни лідера він має дві партії поспіль програти, а хтось інший – дві партії поспіль виграти. Виглядало, що він усіх уже обігнав, і в нього залишився відносно простий фініш. Багато хто, включно зі мною, подумали: «Ну все, він справді дуже добре грає, тому буде заслуженим чемпіоном». Антон, напевне, теж про це подумав. Але після цього він жодної партії не виграв.

– У якому турі ти все ж таки обігнав Коробова? Тоді ти вже міг дозволити собі думку про чемпіонство?

– У дев’ятому турі я грав проти Андрія Волокітіна чорними фігурами. Коробов свою партію програв, а я переміг і став одноосібним лідером. У якомусь сенсі мені пощастило, бо після 22-го ходу в мене була все ще домашня підготовка, а суперник уже витрачав дуже багато часу на свої ходи. І зрештою він зробив помилку.

– Це відразу помітно – що шахіст робить помилку?

– У мене виникло внутрішнє переконання, що він схибив. Я пам’ятав, що комп’ютер у нашій позиції пропонує зовсім інші ходи. Але я вагався: сидів, дивився на суперника, стежив за його реакцією, намагався визначити по його поведінці, чи він бачить на дошці цю помилку. Якщо в дереві варіантів хоча б у одному місці є дірка – це означає, що все дерево погане. Ти мусиш усе прорахувати і пересвідчитись, що в тебе всюди все добре. В одній зі своїх гілок Волокітін не побачив хід, яким я міг би походити – а я його бачив, виграв матеріал і потім впевнено зумів його реалізувати. Фактично, він зробив одну помилку у цій партії.
Після партії Андрій Волокітін сказав, що передає мені звання чемпіона. Це було символічно, тому що він став чемпіоном минулого року, вигравши у останньому турі в Юрія Кузубова, позаминулорічного чемпіона. Він забрав чемпіонство у нього, а після 9-го туру передав його мені. Звісно, я мав іще два тури, але мені дуже сподобався цей символізм, і ці його слова.

– Є багато випадків, коли чемпіонами стають у молодому віці, «вундеркіндами». Ти став чемпіоном зрілою людиною. І твій тренер Володимир Грабінський, коментуючи твою перемогу, написав зворушливий текст, у якому ствердив, що ти став сильнішим, тому що отримав життєвий досвід. Ти згоден із його спостереженням?

– Мабуть, що так. Він написав про те, що в мене не було хижацького інстинкту. У принципі, він не дуже й з’явився (сміється), але в якійсь мірі в мене змінилося ставлення до гри, до суперника. Я став чемпіоном у 30 років. У кожного свій шлях.

– Життєвий досвід, вік шахіста, побудова сім’ї – це впливає на ігровий потенціал?

– Існує таке поняття як стиль гри: є атакуючі шахісти, є спортсмени, які люблять зіграти у ендшпілі. І є таке явище, що людина міняє свій стиль гри у шахи. Досить часто це корелює з якимись особистісними змінами, з сімейними обставинами, або пов’язане з реальним життям. Іноді вік допомагає. Захар Єфименко (один із учасників турніру в Рівному) консультує Володимира Крамніка, одного з найсильніших шахістів світу, і стверджує, що зараз Крамнік грає ледь не найсильніше за весь час – хоча він вже зовсім не молодий.

– Щось справді змінилося, якщо про це написав твій тренер?

– Не дуже хочеться відповідати на це питання. Це може підказати моїм суперникам.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ
24.12.2016
http://zbruc.eu/node/60361

Герої не вмирають! Втрати ЗСУ за січень 2017 р.

Загиблі Герої Січня 2017р.



1. Сергій Миколайович Сонько народився 16.12.1993 року у місті Станіславі Білозерського району Херсонської області.

Закінчив Станіславську середню школу.

Вступив на військову службу за контрактом на початку 2016 року. Навіть на війні він мріяв про здобуття освіти: заочно навчався на юридичному факультеті Чорноморського національного університету ім. Петра Могили в Миколаєві.

Молодший сержант, командир 3-го відділення 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП.

Загинув 8 січня 2017 року внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь) Донецької області.

Похований 15 січня у Станіславі. Залишилась мати.

Загиблі Герої Січня 02

2. Микола Іванович Охріменко (позивний Дєд) народився 09.07.1963 року у селі Яструбине Сумського району Сумської області.

1980 року закінчив Яструбинську середню школу.

Працював у Якутії на комбінаті "Куларзолото". До 2014 року проживав у Донецьку разом із дружиною. Коли почалася війна, повернувся на Сумщину, до рідного села, де мешкав разом з матір'ю. Дружина залишилась на Донеччині.

2015 року Микола Іванович пішов добровольцем на фронт, починав бойовий шлях у батальйоні "Артемівськ", пройшов Дебальцеве, був двічі поранений. Був там останні 18 днів, вивіз із пекла 10 хлопців.

2016 року уклав контракт із ЗСУ.

Молодший сержант 1-ї роти 501-го батальйону 36 -ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 8 січня 2017 року внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябр) Донецької області.


Похований 15 січня в селі Яструбине. Залишилися мати, дружина та донька від першого шлюбу.

[ Читати далі ]

Найбезглузді вигадки російської пропаганди

Найбезглуздіше, що вигадали російські пропагандисти про Європу у 2016 році
11 Лютий 2017


Політична карикатура Євгенії Олійник


Президент РФ Володимир Путін стверджує, що то не в його країні, а в Європі провідні медіа ведуть інформаційні війни і стали інструментом маніпуляції громадською думкою.

Тим часом прокремлівська фабрика дезінформації працює понаднормово на те, щоб підірвати основи європейської демократії, пишуть у своєму блозі Якуб Янда та Ільяс Шарібжанов з Аналітичного центру «Європейські цінності».

Упродовж 2016-го російські ЗМІ активно просували ідею, що європейські політики не дослухаються до простих людей, акцентували на розбіжностях між державами-членами ЄС, натякали, що європейці не допоможуть Україні. Така інформаційна атака на Європу, переконані Янда та Шарібжанов, може мати для неї серйозні довгострокові наслідки, проторюючи шлях до влади політикам і партіям, що виступають проти ЄС. Тож експерти вважають за необхідне виокремити основні наративи, створені офіційною Москвою, й розвінчувати перелічені нижче міфи.

Міф 1: Європейці хочуть визнати Крим російським, та високопосадовці ЄС не дають

Рішення регіональної ради в Італії про «визнання» анексії Криму стало доволі гучною новиною для рупорів російської пропаганди. Розповіді про це мали наводити на думку про поступову відмову Європи від статусу-кво з санкціями.

Те, що місцева влада в Італії висловилася за те, щоб Крим був визнаний російським, презентували як голос народу на противагу позиції єврочиновників. Але навіть якби європейці дійсно хотіли визнати Крим російським, то це потрібно було б робити на національному рівні, а не на рівні місцевої громади, чий вплив на міжнародній арені практично нульовий.

Міф 2: Україна – не Європа

Офіційний телеканал російських військових «Звезда» опублікував матеріал із посиланням на інтерв’ю міністра внутрішніх справ Польщі, в якому мовиться, що та планує побудувати стіну, щоб не впускати на свою територію українських біженців.

Проте насправді в тому інтерв’ю ні про яку стіну взагалі не йшлося – лише про зміцнення прикордонної служби Польщі.

Тут експлуатують подвійний наратив: європейці виявляють ворожість щодо України, а це означає, що Україна належить до «російської сфери», а не загальноєвропейської сім’ї; водночас існує складна і неоднозначна історія польсько-українських відносин, яка лише посилює ідею російсько-української єдності, мовляв, Росія та Україна більш споріднені за мовою, культурою і релігією, ніж Україна та Польща.

Міф 3: Латвійці – невиправні фашисти

У смерті російського військового Арсена Павлова на прізвисько «Моторола», який здобув визнання як один з найбільш помітних сепаратистських бойовиків на Донбасі, звинуватили латвійського кілера.

Тиражуючи це повідомлення, російські ЗМІ підкреслювали роль, яку латиші зіграли в історії Росії, згадуючи латиських стрільців, які боролися на боці більшовиків у перші роки після більшовицької революції 1917 року в обмін на незалежність своєї країни. Російські ЗМІ полюбляють нагадувати своїй аудиторії, що латиші вбивали росіян або за влади більшовиків, або як члени військ Ваффен-СС, щоб делегітимізувати і, можливо, навіть знеособити їх як невиправних фашистів. Хай там як, а повідомлення про те, що «Моторолу» вбив громадянин Латвії, виявилися сфальшованими.

Міф 4: Через міграцію Європа стоїть на порозі Армагеддону

Імміграцію у Європу зображають як силу зла, що незабаром знищить «слабкі» європейські країни. Наприклад, провідний у Росії державний телеканал «Россия-1» порівняв новорічне насилля іммігрантів над місцевими жінками у Кельні з «Кришталевою ніччю» німецьких нацистів.

Російські ЗМІ намагалися не змарнувати нагоди наголосити, що правопорушники мали статус біженців або іммігрантів, навіть якщо вони насправді були громадянами ЄС. Наприклад, громадянин Болгарії, який ударив жінку в берлінському метро, був згаданий як «араб», що не відповідало дійсності.

Найбільш резонансним був фейк про російськомовну дівчину на ім’я Ліза, яку нібито зґвалтувала банда біженців. Ця історія запустила цілу кампанію з участю російських ЗМІ, російськомовної меншини в Німеччині і міністра закордонних справ Росії з тим, щоб «викрити» нібито спроби уряду канцлера Анґели Меркель завуалювати злочини, які коять біженці та іммігранти.

Насправді ж цю історію, яка виявилася неправдивою, поширила сумнівна Facebook-група Anonymous.Kollektiv та веб-сайт Asylterror, що висловлює негативні коментарі на адресу біженців. Історії з цих двох джерел дещо відрізнялися одна від одної, а пошуки згаданої в них жертви виявилися безрезультатними. Згодом берлінська поліція спростувала ці повідомлення.

Міф 5: У міграційній кризі винні Меркель, Олланд і ЄС

Історія про зґвалтування австрійського хлопчика іракськими іммігрантами чимсь схожа на кампанію Росії проти Німеччини і політики Меркель. Цього разу російський телевізійний «Первый канал» повідомив, що обвинувачений був виправданий австрійським судом, тому що він «не зрозумів», чи хлопчик був згодний на статевий акт, через недостатнє знання обвинуваченим німецької мови і його «сексуальну надзвичайну ситуацію». Австрію зобразили тут як жертву нерозумної європейської політики.

Це ще один приклад кримінальної справи, деталі якої перекручуються каналами кремлівської пропаганди й використовуються для досягнення його політичних цілей. Насправді ж обвинувачений у зґвалтуванні залишається під вартою, поки не почнеться повторний розгляд, в якому йому світить ще суворіше покарання.

Міф 6: Вбивство парламентаря з Британії Джо Кокс здійснили, щоб розгойдати ситуацію довкола референдуму про Brexit

Російський «Первый канал» порівняв убивство парламентаря з Британії Джо Кокс зі вбивством Бориса Нємцова в Москві, натякаючи, що, ймовірно, до смерті політика, яка загинула незадовго до референдуму про Brexit – вихід Великобританії з ЄС, – мав стосунок уряд цієї країни. Інцидент буцімто мав схилити громадськість проголосувати за те, щоб країна залишилася у складі ЄС.

«Первый канал» вочевидь знову вдався до теми «сакральної жертви», схожої на ту, якою він послуговувався, коли пояснював причини вбивства Бориса Нємцова і Олександра Литвиненка, звинувачуючи західні спецслужби у спробах дискредитувати Росію. У цьому випадку, за версією російських медіа, метою було дискредитувати кампанію за Brexit. Однак доказів цього нема. До того ж, як показали результати самого референдуму Brexit, вбивство не мало визначного впливу на думку суспільства, тож це лише додає сумнівності цій конспірологічній теорії.

Над матеріалом працювала Ярослава Куцай
http://www.radiosvoboda.org/a/28302791.html