Унікальні світлини, які ніде ніколи не було оприлюднено!




















І це теж варто глянути на завершення
http://www.youtube.com/watch?v=PObxvb2Rtyk

Рівно 70 років тому у цей день 22 червня розпочався найкривавіший етап Другої світової війни, що отримав у світовій історіографії узагальнену назву "Східний фронт" (Восточньій фронт).
Тут важко щось коментувати... Війна є узагальнене безумство людей, що починають як це не дико звучить: свідомо вбивати одне одного.
На сьогодні мене турбувало тільки одне: чи не стане і цей день 22 червня 2011 року черговим трагічним днем в історії України через роздмухування вогню ворожнечі, який спробували  розпалити і рознести по Україні прикрі події у Львові на 9 травня цього року. На щастя, як я бачу, влада дійшла до розуміння всієї небезпеки таких провокаційних "урочистостей" у власній державі,  а тому поки що усе спокійно.
Хто хоче вшанувати цю дату, то найправдивішим чином того буде молитва на пошанування пам'яті всіх, хто дочасно загинув у вирі цих страшних подій.
 

                             ВІТАЄМ!!!    БАЖАЄМ!!!    ЧИТАЄМ!!!

Сьогодні 19 червня

святкує свій ювілейний

50-тий день народження

  Богдан Гордасевич

 

 

ПОВАЖНИЙ ЮВІЛЕЙ,  ДРУЗЯКО !!!

НЕ КОЖНА ПТАШКА ДОЛЕТИТЬ ДО СЕРЕДИНИ  ДНІПРА І НЕ ГЕПНЕ...

Що  можу сказати з цього приводу я, його найрідніший з усіх друзів –  Жорж Дикий? Нічого новішого від того, що я сказав у своєму невеличкому вірші-враженні при нашому знайомстві, коли Богдану виповнилось усього 30-ть:

 ***

                        Богдану Гордасевичу Земля-колиска страждає, небого, жде, коли людство дiйде до пуття, з неї відправляться люди в дорогу: або у вічність, або в небуття.

Більше не маю чого додати. За мене це куди краще зробили інші поважні персони і я додаю величне відео-вітання від президента України, прем'єра, спікера-снікерса ВРУ і загально від всіх народних депутатів, які під тему групи «Ногу звело» гарно переповідають зміст життя Богдана Гордасевича і висловлюють гарні побажання на майбутнє життячко.

УСПІХІВ ТВОРЧИХ І ФІНАНСОВИХ ТОБІ БАЖАЄМО, БОГДАНЕ !!!  І ВСЬОГО, ЩО ГАРНЕ І ВЕСЕЛЕ, РОЗУМНЕ Й НЕ ДЕБЕЛЕ !!!

СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

початок теми тут
http://blog.i.ua/community/662/697401/?p=2#comments


Переслухав масу передач по радіо і телевізору по комунальній тематиці, але корисного з того взнав в об'ємі відомої постанови консиліуму лікарів, де половина висловила діагноз, що пацієнт скоріше мертвий, чим живий, а друга половина заперечила і поставила діагноз, що пацієнт скоріше живий, чим мертвий.
Подібний діагноз можна сказати про все, що є у нашій державі, але я зосередився на комунальних проблемах і хочу зробити підсумок темі, щоб не повертатись до неї найближчим часом.  З моєї точки зору всі розмови дивним чином актуальні і розумні за змістом, проте абсолютно нікчемні і безглузді за результатами. Ніхто толком так і не узагальнив: що ж маємо робити в державі Україна, щоб комунальні послуги були якісні за змістом і чесні за оплатою.
Особливо мене злостять ті базікали, які радять споживачам контролювати послуги і судитись з їх надавачами. Ото мені робити більше нічого, як день-в-день проводити особисту калькуляцію комунпослуг у всіх їх аспектах, а тоді ще за кожні соті відсотків скандалити і судитись. Не життя - а суцільна інквізиція по винищенню комунального зла... Своєрідний заклик до хрестового зрушення кожного у боротьбі з комунальною гідрою о багатьох головах.
Та спершу поясніть мені і собі: для чого людині домівка? Для того, щоб прийти з тяжкої праці додому й відпочити в затишку і спокої коло сімейного вогнища чи щоб з одної роботи перейти до іншої - контролера у під'їзді, підвалі, на горищі тощо і позивача в суді? Переконаний на всі 100 відсотків, що домашній затишок потрібен усім, а комунальна війна - нікому. То якого милого нас якісь шурли-мурли закликають до війни? Знаю чому: бо вони скорше всього і є юристи, які з того живуть, або мають інші корисливі інтереси з тої войни. Тому договір щодо комунальних послуг, який я маю підписати заради виключно прав на контроль і судові позови можете одразу засунути туди, за допомогою чого його і укладено! Такий договір мене не цікавить!
Я хочу договір про те, що і скільки: пропозиції та їх вартість. І я хочу сам вибрати послуги і в кого захочу. А зараз мені комунальщики дають, що хочуть по скільки захочуть, а як я не заплачу-у, то запла-ачу, бо на мене вмить нацьковують псів-реелторів. Ідеальний дурдом! Шиза, як складова комунальних послуг. Без неї розумній людині сучасний комунальний сервіс переносити неможливо!
Це моє узагальнення всіх розмов на комунальну тему. Тепер кілька зауважень щодо того, про що всі говоруни уважно обминули сказати.

1. Законодавство комунальних послуг є суцільна неузгодженна мішанина законів, постанов, рішень, змін і доповнень, роз'яснень до всіх них тощо. Розібратись в ньому неможливо - це сказав колишній міністр ЖКГ!
Хто в цьому винуватий? Однозначно, що Верховна Рада України - вона єдиний законодавчий орган в державі. І що всі дружно визнають: комунальна гідра така прожерлива саме тому, що серед її чисельних голів чимало депутатських, тож поки не постинаємо - добра марно буде очікувати.

2. Проблема вартості послуг. Споживачі стверджують, що оплата послуг перевищує всі можливі межі при нікчемній якості, а надавачі навпаки стверджують, що вони збиткові, що вони просто добрі самаритяни і майже задарма роздають своє добро. При тому всьому кажучи про "економічно обгрунтовані тарифи" ніхто не спроможний це поняття розшифрувати: як визначати економічно обгрунтовані тарифи? Надавач послуги вважає, що він має право вкладати в тариф максимальну вартість всього, чого тільки можна і не можна. Образно кажучи, "Водоканал" візьметься прокладати трубопровід до пустелі Сахари і почне качати звідти воду та виставляти цілком "економічно обгрунтовані тарифи" і спробуй їм заперечити. Навіть в суді вони документально доведуть, що в Сахарі вода дорога як ну, отож треба оплатити їх послугу і не нариватись на неприємності...
Одним словом монополізм і безконтрольність у надаванні комунпослуг наявні у нас в  найбрутальнішій формі.
    
3. Неправомірність обрахунку послуг всіх комунальних підприємств, де проводять оплату не за вартістю конкретних послуги, а з квадратного метра житла - дикість неймовірна, тому і прибуткова надмірно! Бо очевидну дурість неможливо ні проконтролювати, ні заперечити, а ось оплатити - мусиш.
Відміна обрахунку за квадратний метр - першочергове в комунальному сервісі.

4. Ніхто не підняв проблеми, що завищені тарифи є такими через долучення до них всіх пільговиків комунальних послуг та боржників. Не зрозуміло, чому активні споживачі, що справно оплачують послуги, повинні покривати борги інших споживачів, якщо вони всеодно будуть змушені розрахуватись колись - подвійна оплата за послугу чи не занадто, а то і потрійна, якщо в надаванні послуги роблять "виховну паузу" для всіх споживачів.
Всі пільги мають бути тільки у грошовому еквіваленті, а не відсотках - в сучасному вигляді це обкрадання простих і чесних споживачів комунпослуг, які платять і за себе, і за "того парня"... Особливо огидно, коли пільговики-халявники подібні до наших бідних на совість народних депутатів і до їх керманича голови-снікерса-спікера Володимира Литвина, що має пільгу на дві третини щодо всіх комунальних послуг. Все йому мало, все не нажереться, бідака, з людської біди, собака! Дійсно інвалід і як дитина війни, і як афганець, і як чорнобилець, і як звихнутий член цека компартії УРСР...

5. Ніхто не сказав правди про т. з. кондомініуми - товариства співвласників квартир. А це є колгосп, самий справжній колгосп з усіма наслідками такого урядування. Колгосп з багатих буде процвітати, що і підтверджують товариства у новобудовах, де бідним робити нічого - ціни на квартири не дозволяють там поселитись. Ну а як людині байдуже, чи 1-у, чи 2-і, чи 5-ть тисяч сплачувати до каси, якщо "общак" в їх руках, - вона сплатить без проблем.
Але якщо одні будуть в тому шизоїдному кондомініумі сплачувати до спілки і за себе, і за всіх пільговиків - там буде чорт знає що, а не добропорядок. А владі що до того? Вона в стороні...

6. Тема влади, як контролера і відповідального за порядок в наданні комунпослуг теж всіма нівелюється - споживач сам один має відстоювати свої права! З цього приводу полюбляю цитувати слова споживача в телемості одному комунальному начальнику: якщо я сам себе маю захищати в усьому, то навіщо нам взагалі здалась якась там влада? Це її обов'язок контролювати і підтримувати порядок! Для того владу і обирають!"
Мені просто дико було слухати голів міськрад, які казали про приватні структури в комунальній сфері як суцільне зло. Шановні, а що на з приватизацією комунальних підприємств місцева влада припиняє своє існування? В Україні тільки всеукраїнських контролюючих управлінь понад 60! Починаючи від прокуратури і завершуючи особистими повноваженнями голови міста чи району. Все можна зробити - було б бажання! Приватник підняв тариф занадто, а ви податки вкатайте йому по всіх верхах і "гоп-стоп" у всіх справах на місцевому рівні - він на другий день прибіжить домовлятись про зниження тарифів. Або з конвертом, щоб "кришували" і тоді... "Ах, ці приватники, такі безпардонні і ми нічого не можемо зробити, шановні виборці, але оберіть нас ще раз і ми вдруге спробуємо і вдруге не зможемо з ними дати ради, але збагатіємо вдруге на противагу вам..."  

7. Заключний висновок, який теж ніхто ніде не озвучив належним чином і я не берусь, але він у старому анекдоті ще з радянського репертуару: До тюремної камери дисидентів посадили простого сантехніка за найжахливішою статтею "заклик до повалення влади", за яку тому світить "вишка" тобто розстріл. Всі дисиденти в шоці, отож розпитують сантехніка як те все героїчне діяння сталось, а він і розповідає: "Послали мене комуняки з нашого начальства до їх райкому прорив у трубі полагодити, а я прийшов, подивився і кажу: "Тут вже зремонтувати неможливо, так все прогнило - тут всю систему міняти треба!"


Богдан Гордасевич

http://www.ex.ua/view/7353073

http://www.ex.ua/view/7353073?r=82476,80934

Голодомор. Україна, ХХ століття (2011)

 

http://www.ex.ua/view/7347875?r=82476,80934

Невідома Україна - частина 2 (2008) 2

 

http://www.ex.ua/view/7208533?r=82476,80934

Українські повстанці - наші герої (2008)

Особисто я вже навчився обминати зайве спілкування з органами так званого "правопорядку" України, але тему цю не попускаю, тому що вона небезпечна для нашого життя як зараз, так і на майбутнє.
Чому я з недовірою ставлюсь до наших правоохоронців? Тому що вони охоронці бог знає чого, але не правопорядку. І що найстрашніше: себе українські правоохоронці рахують поза законом, тобто їм можна закони порушувати - їм прощено все наперед. І їх родичам, і їх друзям, і взагалі кому їм закортить заступитись. Прикладів кричущих злочинів правоохоронців, які хитро прикривають та закривають інші їх "товарищи по ксиве" безкінечна кількість. І я чудово розумію причину такого стану: оплата українських правоохоронців і соціальний захист є дико мізерними, тому вони і придумали дружно собі таку мульку, що грошей у нас мало, але зате ми, правоохоронці, поза законом! Нам можна все! Окрім моментів, коли "своя своїх не познаша": коли п'яний прокурор зніс насмерть постових даїшників, які, до речі, не раз бачили його нетверезим за кермом і не зачіпали, - тільки тоді  цього прокурора покарали суворо. А простих людей давити можна. Ось збив нещодавно мент автом жінку і поніс  за те "страшне покарання" - штраф у 225 гривень.
Як на мене, подібний стан речей надзвичайно тривожний: коли люди в своїй масі остерігаються правоохоронців не менше, аніж справжніх бандитів і злодіїв. Такою є фактична ситуація, при тому що я знаю велику кількість цілком порядних і нормальних чоловіків, які працюють в правоохоронних структурах, але... Якщо бардак є запрограмованим структурно - окремій людині його не пересилити.
Простий приклад: у нас у Львові прийнято постанову, що маршутки повинні робити посадку і висадку тільки на зупинках, або їх водіїв будуть штрафувати і штрафують повсякчас. Бардаковість ситуації у тому, що постанову у міськвиконкомі прийняти зуміли, а облаштувати зупинки - ні. Тому і водії зупиняються де завгодно, і пасажири зупиняють маршутки де завгодно, а міліція успішно працює по виписуванню штрафів - план перевиконують, золоті наші охоронці, аж шуршить купюра за купюрою. Ось тільки порядку від того не більшає. Тому що правоохоронцям він і не потрібен: якщо буде порядок, то як вони гроші будуть заробляти. Я вже багато разів звертав увагу на актуальну проблему оцінки роботи правоохоронних структур за здеградованою радянською методою "від виробітку": скільки злочинців затримано і злочинів розкрито. Одним словом міліція перша, хто зацікавлена в існування злочинності, як це не дико звучить. І прокуратура, і судді, і адвокати, і вся інша правоохоронна наволоч зацікавлена у існуванні і створенні чим більшої злочинної ситуації в суспільстві!
І це не смішно аж ніяк! Хоч і хочеться сказати: "Як це не смішно звучить, але правоохоронці України продукують злочинність, а не поборюють!" І вже тим паче ніколи її не ліквідують при такому трактуванні своїх обов'язків як репресію за злочин, а не наведення правового порядку в суспільстві.
Шановне суспільство України - громадяни нашої держави, якщо ми хочемо нормально жити, то потрібно всім чітко зрозуміти, що обов'язком держави як соціальної інституції є захистити вас, ваше здоров'я і життя, ваше житло і майно, ваших рідних від різних злочинних посягань! ЗАХИСТИТИ! Для того й існує весь так званий силовий апарат держави з гордою назвою "правоохоронні органи". Бо якщо злочин відбувся - держава вже не виконала своїх функцій! Жертві розбійного нападу, побиття, згвалтування, не кажучи про каліцтво або й вбивство, - не дуже потішить і найлютіша покара злочинця. Кожній людині куди важливіше бути так захищеним, щоб ні за яких обставин не стати жертвою злочинних посягань! Особливо жертвою свідомо спланованого злочину!
Ось що головне нам всім потрібно зрозуміти: гарні правоохоронці упереджують злочини, а погані - звітують про розкриття злочинів, що відбулись, причому за часту це розкриття є сфальшованим або і сам злочин надуманим, бо для зарплати важить кількість злочинів і їх розкриття, а не захищеність громадян і їх добробут життя. Повний дурдом від А до Я.
Тому я не можу обливати помиями міліціянта львівського ДАЇ, який був молодим, красивим і гарно вбраним у білосніжну форму - одним словом був взірцевим на вигляд, що придрався до водія нашої маршутки  47 десь опівдні 3 червня 2011 р. і оштрафував його за зупинку коло Привокзального ринку - він виконує свої дурнуваті обов'язки здирати штрафи. І класикою жанру бардаку було те, що поки він був зайнятий процедурою виписування штрафу - нескінченна кількість інших маршуток зупинялась і забирала своїх пасажирів. І я щиро дякую тим порушникам-водіям всіх маршуток, що так роблять! Там сідають переважно жінки, що накупили харчів на ринку,  з важкими торбами, часто старшого віку - їм ще з тим ходити-мандрувати у пошуках неіснуючих зупинок? А нешановним даїшникам ганьба і сором за місце, де вони "пасуться". До речі, дуже вдале визначення, як для худоби, що пасеться, але ж то люди, а не худоба... Як можна себе так зневажати? Прикро. Мені за них - так. Хоч я не належу до правоохоронців, але і до худоби теж себе не прирівнюю на противагу від тих, що роблять вигляд наче не розуміють що і як має бути по честі і гідності.
Не буду повчати самих правоохоронців, які і без мене знають як повинно бути по правді, а навпаки подякую їм за той порядок, що вже є у нашому місті, зокрема вдячний їм за наведення порядку з припиненням розпиття пива де попало у Львові - значно покращало. Ще б з курцями і матюками у громадських місцях дали лад - взагалі місто стало б просто чудовим. Ось чи треба перейматись, а не бути худобою на 9 травня чи на Привокзальній...
 
Богдан Гордасевич

І прошу дати відповідь на просте запитання: Хто робить з правоохоронців України худобу?

КОЛЬОРИ СВІТОГЛЯДУ

Червоний прапор майорить вгорі,
здійнявшись гордо на високій вежі…
На ньому – кров… То кров людська горить!
То пломеніють сполохи пожежі!
Вогонь і кров – немає їм кінця.
Вогонь і кров – без міри та без ліку.
Невже цей прапор справді до лиця
та до вподоби збуреному віку?
Невже й надалі будемо нести
жорстокий символ смерті та руїни?
О ні, червоний прапоре, не ти
символізуєш славу України!
І мимоволі серце защемить…
Куди б мене не закидала доля,
в синівськім серці бережу щомить
жовтогарячу золотавість поля
та неба українського блакить…
Земля і небо. Жовте і блакитне.
Кого ж лякають чисті кольори,
в яких національна єдність квітне
крізь прапори далекої пори?
Уже настійно кличе майбуття
звільняти душі, догмами покуті,
й червоний сором нашого життя
знебарвлювати щирістю покути!
Лиш об однім і мрію, і молю,
щоб жить щасливим та проміж щасливих
під чистим небом, при квітучих нивах
без поклоніння крові і вогню!


12.12.1989р.

Коментарі зайві, як і стосовно того, що через 22 роки таке комуно-криваве ретроградство розповзлось по Україні.

Не буду переповідати те, що і без мене відомо про події у Львові 9 травня.
Мене більше цікавить суто моральна і психологічна картина подій, тому що я розумію обурення львів*ян, яким хтось вирішив порядкувати у власному місті.
Мені, як людині, що народилась і 25 рокі прожила у м. Донецьку, а наступні вже 25 років живу у  м. Львові, не один раз доводилось спростовувати закиди фобій. Я не один раз казав-доводив, що і у Львові, і у Донецьку ви можете спокійно говорити будь-якою мовою з умовою, що ви вічлива і порядна в поводженні людина, але якщо ти поводишся як нагле мурло, то отримаєш сповна по пиці не залежно від мови і національності як в Донецьку, так і у Львові.
Тому для мене є психічною патологією, коли люди з Криму чи інших регіонів їдуть відзначати 9 травня як День перемоги до Львова. Поясніть: що це за така Мекка для відзначення цього свята? Є міста-герої Одеса, Севастополь, Керч, Київ, як є Савур-могила і Сапун-гора, Букринський плацдарм - чому ці місця не в шані, а виключно Львів! Тільки там та перемога набуває значення? Цікаво чому?
Якщо брати до уваги здоровий глузд, то так званий "Прапор перемоги" після мандрівки областями України мав би зайти на 9 травня до Берліна і там бути розгорнутим у всій своїй красі. Але як видно ультрапатріотам "Русского блока" Берлін був явно не по-зубам і взагалі німці знову друзі, не те що вредниє хохли-бандеровци, а тому вони вирішили замінити Берлін на Львів і поперли сюди "водружать знамя победьі" І що з того вийшло? Як кажуть у Львові: "Дурдом "Веселка", а ось його пацієнти...
Також думаю не тільки мене дивує намагання певних верств нашого суспільства в наказовому порядку визначати героїв та обов*язок щодо їх пошани. Герої тим і герої, що їх шанують і поважають душею особисто, а не примусом. Як це має виглядати: хтось врятував людину від небезпеки і в подяку видано указ, щоб цей врятований щодня приходив і дякував своєму рятівникові та привселюно його вихваляв до кінця його чи свого життя... Тут явно якась аномалія психічна, вона і проявилась у Львові 9 травня.
Нарешті, ми бачемо, як "дружня Росія", за гроші якої відбулись всі подібні акції-провокації, в черговий раз... не те, щоб підсунула свиню, а зробила конкретне западло президенту України Віктору Януковичи, бо це в його країні громадяни чубляться і нагнітається соціальна ворожнеча, що навряд чи йому довподоби.
Взагалі якій людині довподоби, коли його роблять перед світом дурнем і свої, і чужі. Одні підсувають Закон, що явно порушує Конституцію, а інші - підсовують провокаторів для суспільного напруження.  Хіба що Віктор Янукович великий шанувальник Мазоха - о тоді йому явно є причина прибути на святе місце поклоніння до Львова! Я навіть підозрюю, що і всі горе-туристи "дев*ятитравники" їхали до Львова виключно як шанувальники і послідовники їх гуру Захер-Мазоха, а не задля якогось дурного Дня перемоги... І Львів їх не розчарував: прийняв як належить гостинно і задовольнив усі забаганки: "Мордобій замовляли? Як ні? Та ви не переживайте - все уже оплачено! Розслабтесь та отримуйте згідно прейскуранту..."
Що буде далі? Те що і було до цього: одні будуть брехати і займатись коньюктурними балачками, а нормальні люди... До речі, такі існують і серед регіоналів, бо саме від одного з них я почув найрозумнішу думку по темі, а саме: "Не в тому справа чи підпише, чі не підпише президент закон про червоний прапор як обов*язковий атрибут, а в тому, щоб свято було як свято, тому нехай місцева влада визначає які прапори вивішувати - їм на місцях краще знати кому і що вшановувати." Я згідний повністю з цією думкою. Сподіваюсь, що далі так і буде.
Доречно зауважити, що всі ці вихідні дні з 7 по 9 травня відзначався День міста Львова і  тому була сила-силенна туристів, які були нормальними гостями і я впевнений, що  вони отримали масу позитивних емоцій від відвідин до славного королівського міста Львова.

прошу подивитись, кому дійсно хочеться знати правду

1. Війна: український рахунок Серії 1-9
2. Ціна перемоги Серії 1-5
http://www.ex.ua/user/rjasne