Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...

На промисловому ярмарку виробників з Харкова, що відбувається з 4 по 17 листопада у центральному парку ім.Івана Франка, що коло головного корпусу Університету, приймає агітаційну участь видавець і літератор Богдан Гордасевич. Тільки у нього є ексклюзивні права на розповсюдження творчості поета Жоржа Дикого - поетичний збірник "МОТЛОХ" Також можна придбати альманах "Наш Львів" ч.1 та інші цікаві видання про Львів і його мешканців. Шанувальники творчості української письменниці Галини Гордасевич також можуть прийти та придбати всі видані поетичні і прозові твори. Чекаємо коло "Чаші достатку" на початку алеї з 12 до 16 годин щодня.

Приєднатися до події

Я був у неділю 6 листопада о 10 год. коло пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на урочистому заході покладання квітів і доклав свій оберемок домашніх хризантем, що дуже різнились від офіційних кошиків з трояндами і букетів з тюльпанів у прозорих обгортках.
Враження посередні: добре що хоч так вшанували пам'ять щодо  ювілею цієї видатної людини. Люду зібралося не густо, а на промови взагалі було пусто - жодної за програмою! І думаю, що тут тільки мовчки і варто бути всім від сорому схиливши голови постояти, хіба що Роман Лубківський не з таких і вискочив сказав кілька слів від себе особисто - і то не зле.
Взагалі що тут казати: найкраща пам'ятка для Маркіяна Шашкевича те, що у цю святу неділю люди йшли по цілій Україні до храмів на службу, яку їм правили українською мовою - те, що першим започаткував своєю промовою українською ще будучи семінаристом Маркіян Шашкевич і за що боровся все своє подальше життя будучи священиком. Ось його перемога! Все інше - речі банальні й тривіальні. Тому і кажу постійно: "Добре так, як є. А краще колись та буде."
Зауважу, що був вражений, коли дізнався про відсутність прижиттєвого портрету Маркіяна Шашкевича, бо що є тепер - пізніша посмертна реконструкція зображення подвижника українства. З іншого боку як вчить церковний канон: ікона не є зображенням святих, а є тільки формальною площиною концентрації уваги прочанина при зверненні-молитві до конкретного святого чи Бога.
Також хочу внести трошки іронії: у суботу 5 листопада о 22 год. у Львові відбувся гучний салют з гармат навіть не знаю з якої причини, а я всміхнувся, дивлячись на нього, і сказав вголос: "Гарно ювілей Шашкевича відзначають - з салютом!"
А кожен нехай сам вирішує, що в тому гано - що не гарно: які ми - такі і святкування.

Богдан Гордасевич


Влада Львівщини сьогодні відзначила 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича

6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича, керівники Львівської області та Львова поклали квіти до пам’ятника Маркіянові Шашкевичу.

Про це повідомили у прес-службі ЛОДА.

В урочистій церемонії взяли участь голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови Львівської облради Валерій П’ятак, заступники голови Львівської облдержадміністрації, керівники управлінь та відділів Львівської облдержадміністрації, представники громадськості Львівщини та Львова.
Академічна хорова капела України «Трембіта» виконала музичний твір «Квітка земная» на слова Маркіяна Шашкевича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
«Сьогодні влада продемонструвала, що вона має перспективу – і національну, і політичну, і моральну,», – наголосив на урочистій церемонії лауреат Шевченківської премії України, член організаційного комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, відомий громадський діяч, поет Роман Лубківський.
Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк ознайомився з діяльністю музею «Русалка Дністровая». Він оглянув музей після проведених тут реставраційно-будівельних робіт. Основну увагу було зосереджено на питаннях, що потребують вирішення, зокрема відновлення Церкви Святого Духа, видання творчої спадщини Маркіяна Шашкевича.
Як відзначила завідувач музею Галина Корнєєва, проблемним залишається зберігання фонду Маркіяна Шашкевича, що містить понад тисячу експонатів та перебуває зараз у підвальному приміщенні палацу Потоцьких.
Схвалення викликає громадська ініціатива спонсорів, що доклалися до фінансування реставраційно-будівельних робіт.
Під час ознайомлення з експозицією музею «Русалка Дністрова» Михайло Костюк відзначив велику роботу, проведену музейними працівниками, будівельниками, спонсорами і меценатами. «Ми будемо продовжувати розпочате, будемо й надалі працювати на культурне зростання Львівщини», – наголосив голова Львівської облдержадміністрації.

Нагадаємо, що у рамках програми відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича також відбудуться такі заходи:
8 листопада
Відкриття музею М.Шашкевича в с.Нестаничі Радехівського району
13 листопада
Відкриття пам’ятника М.Шашкевичу та музею-садиби М.Шашкевича в с.Новосілки Буського району
Нагадаємо, що з нагоди 200-річчя від дня народження видатного громадсько-культурного та релігійного діяча, письменника, фундатора «Руської трійці», речника і символа українського національного відродження Маркіяна Шашкевича видано розпорядження голови Львівської облдержадміністрації №381/0/5-11 від 5 травня 2001 р. «Про відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича», яким затверджено низку важливих заходів з нагоди 200-літнього ювілею Маркіяна Шашкевича.

Довідка.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині в сім’ї священика.
Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. – у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).
Перу М. Шашкевича, крім низки поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший з них – казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.
Маркіян Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.
Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року.
Музей «Русалки Дністрової» присвячений першому західноукраїнському альманаху «Русалка Дністровая» та його творцям: Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу і Якову Головацькому.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці Свято-Духівської церкви – семінарської церкви при Греко-католицькій духовній семінарії, в якій навчалися творці «Русалки Дністрової»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Свято-Духівська церква була зруйнована 15 вересня 1939 року. Тоді авіабомба з німецького літака, що атакував будівлю Головної пошти, поцілила у Богословську Академію. Були зруйновані будівлі церкви, бібліотеки. Залишилося лише дзвіниця з бароковим завершенням, яка є пам’яткою архітектури національного значення.
Експозиція музею розповідає про історію створення і подальшу долю альманаху, про тогочасні соціально-політичні умови, а також про історію «Руської трійці», і особисто її членів: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького.


Маркіян Шашкевич - світоч Галицької України

6 листопада 2011 року виповнюється 200 років з дня народження невтомного проповідника української національної ідеї, Великого Будителя і Просвітителя галицької України, поета і священика Маркіяна Шашкевича. Українціпатріоти вже давно на рівні генної пам'яті усвідомили, що доля посилає нації таких світочів тільки раз на століття. Хотілося б, щоб двохсотрічний ювілей людини, діяльність якої наближала незалежність рідного народу, згуртованою родиною відзначила вся Україна. Однак тішимося, що принаймні на Львівщині 2011й проголошений роком Маркіяна Шашкевича.

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Ці до щему тужливі, наповнені гарячою любов'ю до рідного слова патріотичні рядки прозвучали з уст Маркіяна Шашкевича в роки цілковитого занепаду і зубожіння галицького українства. Це був час, коли після поділу Польщі західні українські землі в 1772 році перейшли під владу Австрії у стані повної економічної і культурної руїни. Український народ Галичини в основному репрезентували селяни, що лише недавно стали вільними від панщини (цісар Йосиф ІІ зніс кріпацтво в тому самому році (1782), коли цариця Катерина затвердила його у Великій Україні). А тогочасна інтелігенція в побуті і в культурних цілях послуговувалася чужими  польською, німецькою  мовами, ще й незрозумілою їх мішаниною з народних, церковнослов'янських і польських слів.
Яскравим спалахом у цій темряві національного життя став альманах "Русалка Дністровая", виданий у 1837 році в Будапешті (Угорщина) живою народною мовою. Збірка пропагувала три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав і заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та прославлення народних героїв  борців за соціальне й національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Було очевидним, що "Русалка Дністровая" вийшла за межі культурнопросвітницької діяльності й зачепила проблеми політичні. Книга відразу ж стала забороненою, майже весь її тираж було конфісковано (вісімсот примірників із тисячі), а автори  Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич  мали великі неприємності із владою. Якось під час допиту один із чиновників Львівської поліції запитав Маркіяна: "Як ви посміли воскресити народ, якого вже давно не існує?". І саме тоді, у відповідь, Шашкевич прочитав вищеназвану поезію… Керівникові гуртка "Руська трійця" на той час сповнилося 26 років, а його літературна, наукова і громадська діяльність вже була позначена плідними подіями для національнокультурного відродження рідної Галичини…
1832 рік став роком народження славнозвісного гуртка "Руська трійця", який мужньо виступив на захист рідної української мови. Засновник гуртка  Маркіян Шашкевич разом з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким збирали фольклорні зразки галицького люду, вивчали історію України, писали літературні твори. Згодом ряди гуртківців поповнили й інші молоді патріоти. 1833 рік відзначився упорядкуванням першої рукописної збірки під промовистою назвою "Син Русі". Ця збірка була пройнята волелюбними ідеями, глибоким співчуттям до галицького люду, бажанням покращити його життя. Пристрасні слова "Ти не неволі син…" стали могутнім поштовхом хвилі відродження української національної ідеї та державності. У 1834 році був підготовлений до друку збірник "Зоря", лейтмотивом якого зазвучав заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. 12 лютого 1835 року в день 67річчя цісаря Маркіян Шашкевич у приміщенні семінарії виголосив першу публічну промову живою українською мовою. У 1836 році вийшла брошура "Азбука і абецадло", в якій автор рішуче виступив проти спроб запровадити в українське письменство латинський алфавіт. У жовтні того ж року юнак в соборі Святого Юра виголосив проповідь чистою українською мовою. З нього взяли приклад, відкинувши застарілу старослов'янську мову з богослужіння, й інші патріотично налаштовані священики. У 1836 році Шашкевич упорядкував "Читанку для діточок", по сторінках якої, за його власними словами, "веде дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їхньої хати у широкий світ". До речі, навіть слово "читанка", сьогодні таке милозвучне і таке звичне для нас, створив саме він, Будитель духовності Галичини. Усі ці події доказують, що Маркіян Шашкевич перший у Західній Україні зрозумів велику місію українцяпатріота в умовах Австрійської монархії і показав придатність української мови для культури, науки та освіти.
Такий рішучий виступ Поета, Священика, Громадянина вражає і нині. Звідки ця мужність, ця безмежна сила духу, зрештою, ця самовіддана любов до свого знедоленого люду? Дещо можна збагнути, якщо пройтися слідами Маркіянового життя... Народився він 6 листопада 1811 року в мальовничому селі Підлисся Золочівського повіту в родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у Львівській і Бережанській гімназіях. З 1829 року юнак слухав філософський курс у Львівському університеті, а водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії. У 1830  1837 роках Маркіян розгорнув у Львові активну культурнопросвітницьку й громадськополітичну діяльність. Коли одружився й висвятився на священика, отримав бідні парафії  у Гумниськах, Нестаничах. Знесилював туберкульоз, гнітили матеріальні нестатки. Відрадою була підтримка дружини Юлії. Турботи про сина Володимира, який народився в 1839 році, і письменницька діяльність скрашували останні роки письменника. Помер 7 червня 1843 року у тридцятидвохрічному віці. Спершу був похований у селі Новосілки, а у 1893 році з ініціативи "Просвіти"  перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові. На могильному пам'ятнику  напис "Маркіян Шашкевич", однак поряд з Маркіяном тут знайшли вічний спочинок і його дружина Юлія, і син Володимир, який, взявши приклад з батька, теж став письменником і присвятив свою творчість служінню народові.
Сьогодні нам, українцям початку ХХІ століття, треба навчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості, навчитися жити і діяти так, щоб ніхто із наших ворогів не забирав у нас держави, мови, історії, літератури, щоб ніхто не смів живцем шматувати нашу українську душу.

Оксана ТРОШИНА,
вчитель української мови і літератури
Сокальської гімназії імені Олега Романіва.

Вшануймо гідно будителя українського духу в душах українців



Далі моє не сьогодні писане, але і сьогодні не скажу краще, хіба ще більше маю пошани до людини, що була першою в боротьбі за Україну:

Будитель української національної свідомості в Галичині

Цього 2003 року у червні виповнилося 160 років від дня смерті і 110 річчя від перепоховання у Львові на Личаківському цвинтарі видатного українського літератора, святого отця Маркіяна Шашкевича, якого по праву називають «будителем української національної свідомості в Галичині» А ще він був першим українцем Галичини всеукраїнського типу, тому що започатковані ним справи давно стали надбанням цілої України.
Бути першим завжди важко, та ще важче першим залишатись. Маркіян Шашкевич за своє коротке 32-річне життя встиг зробити стільки, що йому у Львові нащадки встановили пам’ятник, а премією на його ім’я нагороджують щороку найкращих львівських письменників. Неможливо стисло описати життєпис, творчий доробок та його значення для нас, тому відзначимо одну з головніших дій Маркіяна Шашкевича: він навчив галицьких українців поважати самих себе і свою націю, розпочавши з утвердження поваги до рідної мови. Наскільки це було важко свідчить те, що в греко-католицьких церквах, де збирались русини-українці, священики виголошували свої проповіді до громади винятково польською мовою. Тому перші проповіді українською мовою у Львові, які водночас виголосили на свято Покрови 1836 р. Маркіян Шашкевич в соборі св. Юра , Юліан Величковський у церкві Успенія і Микола Устиянович у церкві св. Параскеви - стали революційним потрясінням для галицьких русинів.
Утверджувати повагу до рідної мови Маркіян Шашкевич почав з себе під час навчання у Львівській богословській семінарії спілкуючись виключно українською мовою, у той час як інші русини-семінаристи рідну мову зневажали, насміхались, вважаючи її безкультурною. Лише двоє семінаристів приєдналися до Шашкевича: Яків Головацький та Іван Вагилевич, яких за вірність рідній мові в семінарії прозвали «руська трійця». Про небезпеку такої поведінки свідчать спогади польського шовініста з тогочасної семінарії Івана Сінкевича, який писав: «Аж в 1835 р. виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і проповідує по-руському! Це розсердило мене так, що півроку я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; якщо він був би й загинув у моїх руках, я не уважав би цього за проступок, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу, тим більше, що загинув один «москаль».
Першим літературним твором Маркіяна Шашкевича стала рукописна збірка поезій його і найближчих друзів, що мала назву «Син Русі», а наступного 1834 р. зусиллями «руської трійці» було укладено альманах «Зоря», друк якого заборонила цензура, але в доопрацьованому вигляді і під назвою «Русалка Дністрова» він був надрукований у Будапешті 1837 р. Значного розголосу набула написана Шашкевичем ода «Голос галичан», яку він видав без зазначення авторства у 1835 р. У своїх спогадах Микола Устиянович зазначав, що цей один віршик «зробив цілу переміну на землі Галича, він збудив Русь із глибокого сну». Примірники вірша розійшлись по місту і провінції.
Багато зусиль доклав Маркіян Шашкевич стосовно упорядкування правопису української мови, наполягаючи на його фонетичному підгрунті та спростовуючи намагання ввести латинську абетку. У 1836 р. він укладає вперше підручник для українських народних шкіл «Читанку для діточок в народних училах руських», який був виданий уже посмертно у 1850 р. Слабке здоров’я, нестатки і легенева хвороба спричинили передчасну смерть Маркіяна Шашкевича у 1847 р., та його син Володимир пішов батьківським шляхом і став не тільки гарним ліричним поетом і публіцистом, але й одним із засновників «Просвіти» у 1868 р.
У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» є такі рядки: «Судилося нам послідніми бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохапують і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій мряці гибіти». Слова доволі пророчі, бо хоч судилося Маркіяну Шашкевичу не останнім, а першим бути, проте у «мряці гибіти» доводиться багатьом нашим землякам і досьогодні.

Богдан Гордасевич,
«Діловий діалог», №28 (166),
4-10 липня 2003 р.

Багато про Маркіяна Шашкевича і всі його твори ось тут
http://spavedfront.io.ua/s124456/200_rokiv_vid_dnya_narodjennya_markiyana_shashkevicha_6_listopada_2011_roku

Чисельність населення України, за даними на 1 вересня цього року, досягла 45,6 млн чоловік, повідомила Державна служба статистики республіки. Чисельність української армії складає 193 тис. чоловік. Чисельність української міліції включаючи внутрішні війська, досягає 357 тис. чоловік.
Особовий склад інших силових структур перевищує 40 тис. чоловік : штатна чисельність Служби безпеки України - 33,5 тис. чоловік, Служби зовнішньої розвідки України - 4,3 тис. службовців і, нарешті Управління державної охорони України (УДОУ) - 2,9 тис. чоловік.
 У організаторів гіпотетичного озброєного повстання непросте завдання - їм протистоїть півмільйонне угрупування урядових сил
Найбільше підрозділів спецпризначення мають Внутрішні війська МВС України. У їх числі головний елітний загін антитерору Омега, який розташовується в селищі Нові Петровцы Київської області. Там же дислокується бригада спецназу Барс у завдання якої входить охорона громадського порядку в столиці. В деяких випадках в Київ перекидається і полк запорізького спецназу Гепард, який за часів "помаранчевої революції" охороняв підступи до резиденції президента Кучми.( А самого президента Кучму в зюзю п'яного охороняв у цей час на дачі в Кончі-Заспі елітний російський спецпідрозділ "Витязь" всупереч всім міжнародним нормам державного суверенітету з кількома вертольотами на напоготові для екстреної евакуації - ось вам і демонстрація довіри після Пукача та  Мельниченка до своїх спецсиловиків - Бо)
Таким чином у організаторів гіпотетичного озброєного повстання непросте завдання - їм протистоїть півмільйонне угрупування урядових сил. Головне в такій ситуації щоб у тих, що захищають уряд Януковича бійців вистачило грошового постачання і моральної мотивації.

14 жовтня я останні роки проводжу коло пам'ятника Степану Бандері у Львові, що збираюсь зробити і цього разу. Спершу приходив просто з державним прапором і стояв, розмовляв з тими, хто підходив і переконався, що варто тримати коло себе літературу про ОУН, УПА, лідерів руху націоналістів, а тому з того часу беру книжки.
Цього року в мене якраз вийшла гарна книга "Роман Шухевич: з минулого в сучасне", що є своєрідною фіксацією інтернет-дискусії щодо цієї видатної особи з нагоди ювілею 100-річчя від народження - отож зроблю на свято Покрови і УПА своєрідну презентацію.
Бажаю всім гарного святкового настрою і бути гордим, що ми нащадки таких героїв!




15 жовтня буде 52 роки від дня загибелі Провідника і Героя України Степана Бандери, прах якого ще на далекій чужині, але душею він завжди з нами

 
 

У Львові на могилі Лева та Дарії Ребетів відправили панахиду 12 жовтня ц.р. на могилі Лева та Дарії Ребетів, що на Личаківському цвинтарі, відбулися поминальні заходи за участі депутатів Львівської обласної ради, керівників громадських організацій. Ректор духовної семінарії Святого Духа отець Микола Фредина відслужив панахиду, яку супроводжував хор семінаристів. Про це повідомила прес-служба Львівської обласної ради.

Квіти від Львівської обласної ради поклали до могили депутати Андрій Холявка та Орест Шейка. В почесній варті стояли пластуни та вихованці Львівського ліцею Героїв Крут.

Як зазначив у своїй промові Андрій Холявка, сьогодні ми віддаємо шану відомим діячам національно-визвольного руху, подружжю Ребетів.«Їхнє життя та смерть мають навчити нас прагнути єдності, - зазначив депутат. – Адже з наших суперечок найбільше користають наші вороги».

54 роки тому, 12 жовтня 1957 року, Лев Ребет загинув від рук агентаКДБ Богдана Сташинського у Мюнхені. Був провідником крайової екзекутивиОУН в Західній Україні. Після проголошення відновлення Українськоїдержави у червні 1941-го Лев Ребет став заступником голови Українськогодержавного правління, яке очолював Ярослав Стецько. В еміграції бувпрофесором Українського вільного університету, редактором журналу«Український самостійник». Був похований у Мюнхені. У жовтні 2010 рокуйого тіло перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Лев Ребет народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім'ї поштового урядовця.У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.У 1934-1938 рр. - провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.1940-1941 рр. - після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.30 червня 1941 р. - Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів - до власного арешту 12 липня - виконує обов'язки голови українського уряду.

З осені 1941 до грудня 1944 р. - в'язень концтабору в Освенцімі.

Лев Ребет в останні роки життя

У 1945-1948 рр. - головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. - один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН. 1949 р. - захищає докторську дисертацію на тему "Держава і нація". З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). З 1954 р. - професор Українського вільного університету. З 1955 р. - головний редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник". Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, "Теорія нації", "Держава і нація", "Формування української нації", "Світла і тіні ОУН", "Похо­дження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій". 12 жовтня 1957 р. - убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським. Похований на цвинтарі "Вальдфрідгоф".

У жовтні 2010 року за сприяння Львівської міськради прах Лева і Дарії Ребетів був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року.

Детальніше тут:http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/

Дивіться відео тут: http://5.ua/newsline/184/0/69395/

В якості епіграфа анекдот:
Магазин, черга, розмова продавця з покупцем
...
- Прошу, ось ваше замовлення.
- Спасибо
- "Спасибо" -  жителям Донбаса, а мені - дякую.


Нещодавно випадково попав на дивний сайт http://bezyanukovicha.org.ua/ - суто російськомовний і чітко проти Януковича, і то є прикольно, особливо що атрибутика націоналістично-державна, а українців мало що задіяно.
В котре переконуюсь: Україна парадоксальна країна, де росіяни виступають в якості супер українських націоналістів, а  "свідомі українські націоналісти"- западенці запопадливо співпрацюють в тандемі з Путіним, щоб обламати роги власній владі, яка чогось заартачилась в стосунках з Росією і не погоджується на Митний союз і подібні москальські "добра" - просто якась містерія-буф!
Я не збираюсь надто розписувати хто дурний, а хто розумний - вирішуйте самі, але для мене рух проти власної влади є подібним до назви, що надав тому руху поет Жорж Дикий: "антипідарасівці". Розшифровуйте це як кому захочеться, але я в ньому участі брати не маю охоти.
Моя позиція проста: влаштовувати повну обструкцію власні владі є великою дурістю, навіть якщо вона малосимпатична по персонах. Потрібно аналізувати і де треба - протестувати, а коли треба - то підтримувати владу. Ганебні "Харківські угоди" однозначно зрада державних інтересів України і зневага до влади має підстави бути, але теперішня чітка позиція-опозиція Януковича і Ко стосовно диктату з Москви вартує тільки підтримки, якщо ти людина розуму, а не інстинктів, як бики на кориді...
Нам в Україні потрібно нарешті перестати робити єдність на темі "проти зла", а єднатись довколо тем "за добро" - це мій висновок з сумного фіналу прекрасної Помаранчевої революції, коли ми "зло" перемогли і... загрузли у взаємних чварах так і не зробивши жодного "добра", через що і відбулось те, що є. І або справжні люди інтелекту в Україні почнуть послідовну працю в пошуках позитивної дії, яка нас поєднає в потужну силу, або будемо далі витрачати зусилля на лайку, безглузді протести та обструкцію влади, ось таку малоестетичну "поетичну творчість" тощо - ну то й будемо далі тупцювати на місці і мати те, що маємо в розумінні погані.
Далі наводжу два віршика в стилі "про і контра" і Маніфест "Украина без Януковича!" суто в стилі комуністичного агітпрому: сказати захопливе легко - зробити неможливо, бо дурне по-суті. Вже маємо прикрий досвід, як з подібними гаслами будували "світле майбуття" і нічого, окрім всезагальної тюремної зони СРСР збудувати не змогли.

Поэт Юрий Винничук посвятил Януковичу стихотворение «Убей пи*ораса»
06.10.2011 21:27

В блогосфере активно перепечатывается написанное на украинском стихотворение «Убей пи*ораса». Произведение впервые появилось на личной странице львовского поэта Юрия Винничука в сети Facebook.
В качестве автора указан «Юзьо Обсерватор». Под таким псевдонимом Винничук пишет еженедельные колонки для сайта Западной информационной корпорации.

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

 Запись оканчивается призывом «Прочитал? Передай дальше».

censor
Интересная статья? Поделись ей с другими:
Обсудить на форуме (0 комментариев).
Комментарии
 
#1 Богдан Рясне 08.10.2011 07:13

Антипідарасівцям присвячую

Ми боролись, боролись, боролись
і не знати на що напоролись,
бо усе ми назад задкували
і спиною вперед наступали.

Ми грозилися грізно з підвала,
щоби влада боялась й дрижала,
якби влада погрози ті знала,
але влада нас "мала і мала"...

Зека задницями ми залякаєм -
підарасом його обзиваєм!
Ми свідомі антипідараси
невідомої статі і раси.

Переможемо всіх рачкуванням
як не вийшло те діло лизанням
грізні ми - ми до влади спиною
ми від влади вклонились юрбою!

Жорж Дикий

http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2119%3A-l-r&catid=34%3Aukraina&Itemid=59

Манифест народного фронта Украины
08.06.2011 15:43

4 июня 2011г. движением "Украина без Януковича!" был утвержден МАНИФЕСТ НАРОДНОГО ФРОНТА УКРАИНЫ

Мы, Народ Украины, заявляем:
Начиная с 24 августа 1991 года, власть в стране захватывали различные олигархично-бандитские кланы, которые на протяжении уже 20 лет своими бездарными экономическими и политическими действиями загоняют Украину в пропасть! На протяжении всех этих лет, горе правители, с особым цинизмом грабили и издевались над народом Украины. Народ терпел и верил в светлое будущее своей страны. Но в 2010 году, путем массовых фальсификаций, власть в стране захватил преступный клан под предводительством уголовника рецидивиста В.Ф. Януковича. Полный развал страны, произошедший всего за год их правления, стал последней каплей в чаше терпения украинского Народа.
Поэтому мы требуем:
• Немедленную отставку Президента Украины, Правительства Украины и роспуск Верховной Рады Украины.
• Немедленную отмену Налогового кодекса и возвращение к старой системе налогообложения . Налоги для малого бизнеса должны быть минимальные.
• Люстрация всех членов, всех парламентских партий, начиная с 24 августа 1991 года, и пожизненный запрет им избираться на государственные посты и занимать руководящие должности в государственных структурах.
• Проведение национализации, всех промышленных объектов украденных у Народа Украины начиная с 24 августа 1991 года.
• Немедленной национализации всех состояний более полумиллиона долларов.
• Создать на переходный период Комитет Народного Самоуправления.
Новоизбранная власть обязана:
• В кротчайшие сроки провести налоговую реформу, которая введет единую налоговую ставку для каждого вида деятельности. Реформа должна быть проведена в тесном сотрудничестве с представителями всех сфер бизнеса.
• В течении максимум полугода проведет реформу ЖКХ, в которую войдет расчет реально обоснованных тарифов и программа модернизации системы ЖКХ.
• В кротчайшие сроки разработать программу поднятия украинской экономики.
• Создание законодательства закрепляющего реальные права граждан Украины на управление государством и равенства перед законом
Власть объявила Народу Украины войну. Мы принимаем вызов!
http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1026&Itemid=111

bezyanukovicha.org.ua
vkontakte.ru/bezyanukovicha

Богдан Бо: Маю задум зробити власні коментарі по тезам даного Маніфесту, як буде на те час.

Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято - СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили - і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові - щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн - все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли - вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим - це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню "бандитську владу" в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади - це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів - СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми - все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є "примітивна шароварщина", а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя - закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших - разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади - все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал - м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на "ману небесну". Вже мало хто вірить і живе в очікуванні "доброго лідера"-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує - вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати - тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково - то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість - бути щасливими.
Будьмо!

Слава Україні!
Героям слава!
http://spavedfront.io.ua/s83480/14_jovtnya_-_svyato_presvyatoe_bogorodici_pokrovi_i_svyato_stvorennya_upa

Богдан Гордасевич
м. Львів

Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
 Походження
Михайло Грушевський, 1895. Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
 Університети
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
 Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
 Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
 У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
Могила Грушевського на Байковому цвинтарі
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

 Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[2]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
 Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у Луцьку
У Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[3]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Пам'ятна монета НБУ 1996 року
Пам'ятна монета НБУ 2007 року

Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
    Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
    Історія української літератури
    Історія України-Руси
    Ілюстрована Історія України
    Художні твори на сайті ukrlit.org
    Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
    На порозі нової України

 Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 2: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). — Київ, 2005. — 704 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-000-0 (т. 2).
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-453-0 (т. 3).
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
    * * * *
Том 4. Книга 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). — Київ, 2007. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-499-4 (т. 4, кн. І).
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
    * * * *
Том 5: Історичні студії та розвідки (1888 – 1896). — Київ, 2003. — 592 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-276-7 (т. 5).
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
    * * * *
Том 6: Історичні студії та розвідки (1895 – 1900). — Київ, 2004. — 696 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-367-4 (т. 6).
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
    * * * *
Том 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-439-5 (т. 7).
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
    * * * *
Том 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). — Київ, 2007. — 776 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-484-0 (т. 8).
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
    * * * *
Том 9: Історичні студії та розвідки (1917 – 1923). — Київ, 2009. — 592 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-628-8 (т. 9).
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
    * * * *
Том 11: Літературно-критичні праці (1883 – 1931), “По світу”. — Київ, 2008. — 784 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-568-7 (т. 11)
Одинадцятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
    * * * *
Том 14: Рецензії та огляди (1888 – 1897). — Київ, 2008. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-592-2 (т. 14)
Чотирнадцятий том розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.