Як вже набрид цей "маестро" Гімнюковський



Не люблю обігрувати прізвища, хоча в українському суспільстві вони зачасту точно відповідають характеристиці особи. А як відомо у воді дві речі ніколи не тонуть: поплавки і гімно. Але поплавки не смердять! У нас же випадок протилежний…
Ще коли вперше надцять років тому на поверхню українського медіа і телепростору вискочило оте яко співоче ректореня з піснею «Юний орел», я одразу з огидою поморщився, але не думав і не сподівався, що це так надовго. Не вірив у це і автор слів першого «шедевру», тому явно познущались з виконавця шлягеру Михайла Поплавського, коли в текст пісні вставили слова «Юнний орел, ти іди від джерел до джерел» Погодьтесь самі, що взагалі орли літають, а за римою з ходячих істот тільки один вид  підходить: «козел». Ще осел непогано римується, але то російською і віслюки в Україні хоч водяться, але ними не родяться, та й ким-ким, а ослом Михайло Поплавський аж ніяк не є. Тоді як козли в Україні існують, здавна живуть і процвітають, вони ж і формують сучасний український теле- і  медіапростір, лідером якого і є наш далеко вже не юний козел: безголосий «співаючий ректор» Михайло Поплавський – козел, це однозначно! Огидно? – огидно! І навіть якщо він дійсно колись піде подалі – сморід залишиться надовго…
На жаль, як явище – Михайло Поплавський є неприємним, але закономірним фактом наших реалій, бо хто бував у Києві, той не міг не відчути задухи від важкої культурної атмосфери міста, навіяного етичною потугою деградованого середовища з «русскоязычниых украинцев». Пітер чи Москва – це справді осередки провідної російської культури, але Київ – це убога вторинна переробка щодо російської культури і вкрай кітчева шароварщина щодо сприйняття української культури. Така у нас столиця… Така у нас держава… Скрізь одна смердюча поплавщина…
Мене потішають твердженням, що лайно є найкращим добривом, на що я відповідаю: добривом! Але ж у нас воно стало посівним матеріалом!
Фолькльоризований бутафорський кіч замінив нам високоякісне мистецтво естрадного шоу, а як наслідок ми втрачаємо українську естраду вцілому як культурне явище. Не треба далеко ходити за прикладами, бо в числених музичних теле-шоу типу «Фабрик зірок» тощо можна легко пересвідчитись як з нормальних і обдарованих на початковій стадії юнаків і дівчат творять психофізичних потвор з повною творчою деградацією особистого потенціалу. А все це явище в загальному і можна назвати «школою маестра Гімнюковського-Поплавського». Якщо хтось вважає, що я не правий, то най перечислить цікаві високоякісні естетично естрадні програми і культурні явища в сучасній нам Україні, не кажучи вже про яскраві персоналії з сучасної молоді. Їх нема! Догорають великі зірки колишніх часів і… Попливли Дніпром-Славутичем поплавки, дрібні і смердючі, але багато-багато…

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне   

Не люблю критики без позитиву, тому поясню моє розуміння прогресивного опрацювання етнічного матеріалу в естрадному мистецтві на прикладі ірландського танцювального колективу "Lord Of The Dance", який виконує народний  танець джигу у надзвичайно красивій сучасній інтерпретації – ось це є мистецтво справжнього високоякісного  естрадного шоу.  Від нього я в захоплені! А потім порівняйте це з тими шоу, якими забито українську телевізію зі "співами" юного козла П.


76%, 13 голосів

12%, 2 голоси

12%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Перемога як і війна - у кожного своя

Епіграф: "Біда не втому, що правда гірка, а в тому, що брехня солодка" Фелікс Кривін

Давно переконався, що можу спокійно говорити про війну і щодо неї все, що думаю, не турбуючись про образу когось там своєю нетактовністю висвітлення правди щодо тих чи інших подій. По-перше, правда не може ображати, бо вона є Правда. По-друге, хто не хоче знати правду, тому її казати безтолку, а якщо і скажеш, то не нашкодиш, бо тебе просто не почують, тому що і не хочуть чути такої правди - у них вона своя готова.
Хоча не товариш Ленін винайшов принцип історичної фальсифікації, але він найчіткіше сформулював і втілив в глобальному маштабі принцип так званої "партійності літератури", який звучав просто і однозначно: "Правдою є те, що вигідно нам". Товарш Сталін зробив геніальне доповнення і розвинув геніальну ленінську думку до абсолюту: "Правдою є те, що вигідно нам безпосередньо зараз". Тобто сьогодні влада може говорити цілком протилежне вчорашнім своїм заявам і люди мали сприймати це як істину, чисту правду без жодного сумніву. І тому дуже точною була назва найголовної газети в СРСР "Правда" - органу комуністичної партії, що керувала країною. Кожен свіжий тираж газети "Правда" повідомляв всіх-всіх що є "правдою поточного моменту" в СРСР і упаси Боже комусь у тій правді засумніватись - а концтабори ГУЛагу навіщо?
Вчорашні герої революції і громадянської війни раптом ставала "ворогами народу", а ненависні вороги-фашисти в мить обертались на друзів по зброї тощо. Проте мене турбує не так доказ цього фантому правди-брехні часів "Совка", як утвердження в психиці масової свідомості такого підходу до поняття правди, як: правдою є те, що я хочу! В літературній обробці це звучить наступним чином: "Я ніколи не нав'язую своїх поглядів тому, хто їх поділяє". І що найсумніше, але такого принципу дотримуються не тільки прихильники тоталітарного світогляду, але і значна кількість так званих "демократів" чи "лібералів" тощо, які до смішного тупо ненавидять правду опонентів і не хочуть її розуміти тільки тому, що вона не співпадає з їх хотінням, з їх баченням, якою та правда має бути.
А на мою думку правда - це впершу чергу правда факту! Тобто відтворення чіткої, послідовної і аргументованої доказами з максимальним долученням фактів і свідчень матеріального характеру стосовно хронології перебігу подій, тобто дотримання принципу, на якому базується все досудове слідство зокрема по кримінальних справах тощо. Має бути точно встановлено хто, що і як зробив фактично, а  трактування причин всього того вже є хлібом адвокатів. І тут уже ради нема - брехня має бути. В журналістиці стосовно цього існує байка, що про стакан, наповненний до половини водою, можна написати як позитивне: "Стакан був до половини наповненний водою", а як негативну інформацію: "Стакан був наполовину пустий". Але зміст факту залишається однозначним: стакан і вода у ньому. В сучасних дискусіях рівень аргументації зашкалює на рівнях, коли одні доводять, що стакана на столі взагалі не було, а інші - що був і то не просто стакан, а цілий графін. Звичайно що дошукатись правди у таких вияснененнях стосунків справа нереальна, що і доводять чисельні телевізійні шоу-диспути, де відбувається тупе переливання з пустого в порожнє...
Не можу невіть перелічити кількості диспутів на тему Другої світової війни та її подій у дотичності до України, але фактично всі вони проходили на рівні розмов глухого з сліпим, тобто протилежні позиції представляли люди, які не просто не розуміли опонентів, але що найгірше - і не хотіли зрозуміти!
Простий приклад: скільки вже доводилось чути, як одні казали, що радянські війська є "визволителі", а їх опоненти доводили що вони є "окупанти" - і крапка. " Але шановні,- не один раз хотілось мені сказати,- ви просто робите або підміну понять, або взагалі руйнуєте логічну послідовність, а звідци постає неможливість висновку, як факту правди. Навіть дитині ясно при неупередженому розгляді справи, що радянські війська справді були спершу (!) визволителями, після чого, в другу чергу, стали окупантами - це послідовність! Послідовність, а не  взаємовиключні антитези: або визволителі - або окупанти"
Варто навести кілька прикладів, які виникали у мене в процесі подібних розмов і дискусій про війну. Почну з найсвіжішого: не так давно у телевізійному шоу на російському телебеченні Володимир Путін заявив, що у війні з Німеччиною перемогла обов'язково Росія навіть без допомоги республік СРСР, що тепер стали незалежними державами. Тема не нова, бо стільки вже сказано про "мале значення" допомоги СРСР в часи війни по ленд-лізу з США та інших держав-союзників по антигітлерівській коаліції, як і про нікчемність ваги Другого фронту, а тепер дійшла черга і про мізерність внеску республік СРСР у спільну перемогу...  Коментар тут однозначний: звичайно що пан Володимир Путін цілком правий і Росія спромоглась би перемогти Німеччину, як колись спромоглась скинути панування Золотої Орди - хто б сумнівався щодо "країни-переможниці". Дрібниця за малим: часовими вимірами. Справились з Гітлером гуртом усім світом за 4 роки, а могли б знову десь років за 300 самотужки поборювати світову німецьку імперію - ото й усього. Як сказала одна дитина татові після його оповідей про війну з його участю: "Не можу зрозуміти, навіщо ще якісь війська та армії були там потрібні, якщо війну виграв один мій тато"...
Однозначно це була дуже і дуже неетична заява, що має генезу з відомої промови Сталіна на честь святкування перемоги у 1945 році, де він привітав з перемогою у війні виключно "русский народ", але не даремно кажуть про язик, що він без кісток...
Схожого порядку є загальнопоширене твердження "А що краще, якби переміг Гітлер, а не Сталін?" У мене на це провокаційне запитання було контрзапитання: "А як ви вважаєте, яка хвороба приємніша, краща і гуманніша: чума чи холера?" або "А яка смерть веселіша: розстріл чи від голоду? " Дурні запитання, як і дурним є питати який з тоталітарних режимів кращий: нацизм ніс зло, але комунізм вчинив його не менше для України і світу. Особисто мене шокує рівень соціального безпам'ятсва про голод 1946-1947 років в Україні одразу після отої "великої перемоги", коли застосували принцип "Мир, але смерть" в повоєнній Україні. Здавалось, що може бути жахливішого за війну? Виявляється є таке, що може може бути - радянсько-комуністичне визволення жахливіше за війну, бо у війну все ж гинули вибірково, а в організованому "визволителями" голоді гинули всі поголовно! Гірше від концтабору! І знову, як у голодоморі 1932 - 1933 років у держави хліба було вдосталь, але ешелони і кораблі зі збіжжям йшли від нас до східної Європи для підтримання геополітичних інтересів Сталіна й СРСР... І ось це ми повинні святкувати і з цього приводу веселитись??? Як сказав поет: "Веселитись будемо, як усе забудемо!/ Все, чого не знаємо - ми не пригадеємо!"
Воістину для людини, що хоч трошки обізнана з світовою катастрофою на імення Друга світова війна, святкування якогось Дня перемоги є верхом безпам'ятсва та блюзнірства. Факт перемоги є, але якщо узяти до уваги ту глобальну і непомірну кількість жертв та руйнувань, які зазнали ми у цій війні, то подібна перемога може викликати тільки глибоке співчуття і непомірний жаль. Як не може не викликати прикрого співчуття та глобальна різниця у соціальному і світовому значенні країни, що перемогла у війні - СРСР, і країни, що війну програла - Німеччини. Остання - перша в світі за економікою і соціальними стандартами, а СРСР - зникло, а Росія в такому економічному занепаді і злиднях, що навіть в Україні жити цікавіше стає.
То хто і що святкувати буде  9 травня з червоними прапорами? Свято маразму? Давайте посвяткуємо: одні, що вони хоч і дурні, але переможці, а другі порадіють, що переможці такі дурні... Все це було б весело, якби не було так сумно.
Проте завершити допис хочу на оптимістичній ноті, що стосується червоних прапорів, про які навіть ВРУ щось врушила в розумінні побільшити їх кількість. Анекдот ще з радянських часі: іноземець приїхав до СРСР власним авто і на дорозі попав колесом у вибоїну й розбив машину, а коли повернувся - подав до суду. На суд приїхав радянський адвокат типу Лавреновича з вказівкаю обов'язково виграти процес. Обвинувачення доводить, що їх клієнт зазнав збитків через аварію, бо місце пошкодження дорожного покриття не було огороджено і не мало попередження червоним прапорчиком про небезпеку. Радянський адвокат відповідає у захис: "Коли шановний пан перетинав наш державний кордон, то він не міг не зауважити нашого державного червоного прапора, які є також над кожною заставою по усьому кордону СРСР, отож усе небезпечне місце було огороджене з червоними прапорчиками попередження, а жодними нормами права не передбачено подвійного чи іншого попередження у вже окресленій небезпечній зоні, тому претензії пана є неправомірними"
Для сучасної України цілком слушний випадок: побачите червоного прапорчика - будьте пильні, щоб не вскочити в якусь халепу.

Богдан Горадсеви
м. Львів-Рясне

А дебілоїдам у Верховній Раді треба подякувати, що принаймні вони розуміють всю небезпечність своєї законотоврчої діяльності для України, тому і
вирішили понатикати скріз червоних радянських прапорів у якості застереження про небезпеку. До перемоги і війни це не має жодного відношення.

25%, 9 голосів

17%, 6 голосів

58%, 21 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

А ти заплатив комунальні побори?!





КОМУНАЛЬНА  КОБРА  2011


Образне порівняння сучасного комунального забезпечення скоріше нагадує поводження пітона, що оплутує жертву кільцями свого тіла і стискаючи їх - задушує свою жертву. У нас в Україні споживачів комунальних послуг справді затисли у «люблячі обійми» різних ЖКК та комунальних підприємств, теплопостачання, облгазів,  обленерго та інших їм подібних кровопивць, що тільки й знають дерти гроші за переважно поганенько надані послуги за невідомо знати ким і як «економічно обгрунтованими  тарифами».
Проте я вирішив порівняти наше комунальне господарство з коброю, тому що щоб задушити себе - більшість  люду не дається, а ось щоденне життя ця проблема отруює нам постійно. Проте з нещодавнім опрацюванням і наміченим утвердженням нашими народними дебілоїдами якогось Житлового кодексу, я передбачаю таке «покращення життя вже сьогодні», що прямо хоч вже записуйся у чергу на придбання статусу бомжа.
Зізнаюсь, що я особисто давно не чекаю від наших депутатів-дебілоїдів всіх рівнів та органів влади всіх рівнів у нашій любій Україні послідовних розумних кардинальних реформ, але все ще якась надія жевріла принаймні на крихту того розуму, щоб зробити нормальну корекцію хоча б в тому законодавчому полі, що існує. Та де там! Марні всі надії...
Для кращого розуміння теми, давайте зробимо історичний екскурс у часи СРСР, звідки ми всі маємо нещастя походити разом з комунальним господарством. В радянський час весь житловий фонд багатоповерхових будинків знаходився у державній власності, навіть якщо це було службова будова, тому що все в СРСР належало державі - все! Існуючий тоді приватний сектор житла вважався рудиментарним і мав бути зліквідованим у подальшому процвітанні і зацвітанні «розвинутого соціалізму» при переході з нього до  стадії «недоразвинутого комунізму», але то окрема тема.
Як власник житлового фонду багатоповерхівок держава передала повноваження управління і розпорядження ним місцевим виконкомам, які для цього створили мережу житлово-комунальних контор (ЖКК). Житло в СРСР справді роздавали безкоштовно, але далеко не всім бажаючим і потребуючим, а тільки тому, кому влада забажала дати. Зрозуміло, що ця вибірковість (у тому числі за хабарі!) була далека від справедливого розподілу житла, хоча працювали на його зведення всі сукупно, цілою країною. Тому коли після розвалу СРСР одна частина людей фактично за дурно отримала домівки, приватизувавши свої квартири, тоді як інша частина людей отримала великого облизня, якого з «радістю» долучила до конфіскованих Росією вкладів з Українського відділення Ощадбанку СРСР. І про цей хитрий обман мовчок в Україні всі 20 років! Жодних компенсацій нікому! Хоча з людей вилучали податками кошти на зведення державного житла і вони одночасно тратили власні кошти на будівництво хоч якоїсь там своєї хатини, щоб жити по-людськи. Про справедливу компенсацію цього обману - жодних натяків від української влади, жодних! В той час як мали б зробити відповідні нарахування згідно стажу і видати людині, яка не отримала від держави житла, відповідний цільовий рахунок, з якого можна було в індивідуальному житловому секторі принаймні оплачувати газ та електрику. І то якась користь і повага, а то надурили більше за ваучерну приватизацію - просто приховали і замовчали проблему, як і багато інших подібних проблем, а саме: компенсації за всі репресії з поверненням конфісковано майна і коштів Росією, як правонаступницею СРСР, а не Україною. Те саме стосовно ветеранів війни, Афганістану та інших конфліктів, інвалідів Чорнобиля і ще хмару чого. То було б, якби у нас були справді народні депутати, а не безродні дебілоїди.
Радянська держава, як власник житла, мала право встановлювати квартплату і вона цілком справедливо взяла за одиницю обрахунку квартплати квадратиний метр житла. Все просто і однозначно: скільки квадратів площі має квартира - така і оплата. Іноді однокімнатна квартира мала більшу площу, аніж трьохкімнатна «хрущовка», але кого то обходило? Тільки електоенергію кожен платив окремо по 2 копійки за кіловат. Фактично виходило, що держава всі свої витрати на утримання житлового фонду складала до купи і ділила його на всі наявні квадратні метри житла в СРСР - звідси і виникав тариф оплати за житло від вартості квадратного метра. Просто, чесно і логічно, бо нагадую: держава була власником усього житла. І наскільки я пам’ятаю, цей тариф квартплати був дійсний на весь Радянський Союз від Владивостока і до Бреста, від Воркути і до Ташкента. Одна такса, хоч умови скрізь різні. Відповідно житлові контори, які збирали квартплату, мали різні умови праці в наданні комунальних послуг, проте різниця була не суттєва: від поганих до дуже поганих. Скрізь по всьому Союзу на ЖКК було чутно одні нарікання і ніде - позитивних відгуків. Не вірите – перевірте в архівах, або можете переглянути тогочасні художні фільми типу  «Афоня» тощо.
Також зазначу, що не була квартплата за СРСР такою мізерною, як про це оповідають ностальгуючі «совки», тому що і 10 - 15 рублів при середній пенсії у 40 - 60, зарплаті  60 - 80 у жінок та 80 - 100 рублів у чоловіків - це теж значний відсоток, але звичайно з дикістю сучасних завищених комунальних цін  з  мізерним загальним рівнем пенсій та зарплат то не йде в ніяке порівняння!  А чому так відбулось я і пробую розібратись, тому продовжую історичний екскурс.
І от до нас прийшла жадана хвилина щастя:  Радянський Союз розвалився і припинив своє існування в серпні 1991 року за дієвої допомоги України в тому. Настала вистраждана довгоочікувана мить державної незалежності! Відтепер ми самі господарі в своїй господі! Самі усім в державі керуємо у тому числі і комунальною господаркою, тарифами тощо. І ось вже 20 років керуємо так, що скоро без нічого залишимось. Господарі з нас, м’яко кажучи, вийшли не дуже добрі. Де криється причина цього стану? Зрозуміло, що винувата в першу чергу влада, але оскільки владу обирає народ - то...
Не хочеться ображати людей, проте я не можу зрозуміти цього сумирного поводження мільйонів громадян України від Луганська до Ужгорода і від Харкова до Сімферополя, коли вони кожного місяця покірно віддають свої гроші за те ніщо, яке має назву «комунальних послуг» або й часто-густо навіть - «квартплати». І це щодо фактичних власників квартир!
Особисто мене цей процес оплати «невідомо чого невідомо чому» нервує вже не перший рік, а мої численні спроби розібратись логічно в комунальній господарці взагалі шокували мене своєю безглуздістю. Хто може роз’яснити мені сучасний принцип обрахування комунальної послуги в залежності від квадратури моєї квартири? Це було актуально за радянської системи, але не зараз! Тепер я власник квартири – я! Тому надавачів комунальних послуг має турбувати тільки надання послуг мені, як споживачу, без жодних зауваг до квадратури квартири, окрім хіба що опалення і то через саботаж комунальників по встановленню систем індивідуального опалення та поквартирних лічильників обліку тепла. Однозначно площа моєї квартири є сферою інтересів тільки мене і моєї родини!
Та ось я беру «повідомлення на оплату житлово-комунальних послуг за березень 2011 року», які мені наче надало «Львівське комунальне підприємство «Рясне - 402», де чітко і однозначно сказано наступне:
Складові тарифу на послуги з утримання будинку та прибудинкової території:

вивезення твердих побутових відходів                           - 0,23920;
витрати на дереватизацію                          - 0,00238;
обслуговування систем водопостачання та водовідведення     - 0,26335;
обслуговування димовентиляційних каналів                         - 0,00546;
обслуговування поточного ремонту                     - 0,07182;
витрати на освітлення МЗК                          - 0,02148;
підготовка будинку до осінньо-зимового періоду             - 0,02727;
прибирання прибудинкової території                     - 0,20750;
прибирання сходових кліток                         - 0,32056;
електроенергія ліфтів                             - 0,10504;
електроенергія місць загального користування             - 0,05174;
технічне обслуговування та ремонт                     - 0,19203;

тариф без ПДВ - 1,51 ; ПДВ 20% - 0,30; тариф з ПДВ - 1,81

І це тільки частина цього повідомлення, але про то піде мова далі, а зараз я прошу хоч одну не психічно хвору людину знайти логіку і розум у подібному обрахуванні послуг - дуже прошу! Оті гарні й дуже розумні на вигляд дробові числа замало не з вищої математики є гривневим обчисленням послуг щодо одного квадратного метра мого жила. Як на мене, це всеодно, що радіохвилі помножити на кілограми і додати кількість сходинок у пожежній драбині - ось яка логіка в наших «економічно обгрунтованних тарифах»!
Простий тому приклад: за графою «електроенергія місць загального користування» я маю сплатити 0,05174 грн. за м. кв. Шановні - це що? Я чомусь вважав і вперто вважаю, що витрати електроенергії рахують в кіловатах і за допомогою лічильника, а не квадратними метрами. Ставлять на під’їзд лічильник і рахують по ньому кількість використаного світла і ділять по квартирно - все чесно і прозоро. А головне - світло буде у під’їзді! Бо від нашого поселення 20 років тому і до тепер якщо я сам не вкручу лампочку на площадці - ніхто її не вкрутить, тому що комунальникам вигідніша темнота: електрика не витрачається і лампочки цілі, а грошики капають однаково! А щоб їх було більше - додано дико-загадкову послугу «витрати на освітлення МЗК - 0,02148», що, як я розумію, і є оті не вкручені лампи. Геніальна знахідка, якій позаздрить сам Остап Бендер: платити за не вкручену лампочку і то в квадратних метрах вашої квартири, хоча мова йде про освітлення площадки у під’їзді!   
Те саме стосується використання електрики ліфтом - знову в розрахунку квадратури моєї квартири, а не за лічильником фактично витраченої електрики. І якого милого «технічне обслуговування ліфта» теж обраховано в квадратних метрах? Ясно ж, що кожна технічна проблема має свою вартість і вона абсолютно незалежна від площі квартир мешканців під’їзду.
Однозначно і те, що оплата вивозу сміття має бути порахована від його фактичної кількості, а не від загальної житлової площі в будинку. Щонайменше, то від кількості людей, тому що сміття реальні жильці будинку створюють, але аж ніяк не сама по собі площа їх квартир.
Не менш дико від житлової площі мешканців будинку проводять обрахунок прибирання прибудинкової території і під’їздів, хоча ясно і дурнику, що тут є своя чітко усталена кількість квадратури площі і власне за неї і потрібно платити, якщо взагалі за ті послуги жильці повинні робити, бо є великі в тому сумніви. Я підрахував, що мій дев’ятиповерховий будинок на три під’їзди тільки за ці дві послуги сплачує понад 3 тис. гривень в місяць! Та за такі гроші можна по двірнику-консьержу на кожен під’їзд винайняти!
Про графу послуги «підготовка будинку до осінньо-зимового періоду» я просто не маю слів для обурення, тому що навіть уявлення не вистачає, як таку послугу можна проконтролювати її споживачам і обрахувати на скільки квадратних метрів нашого житла вона потягне по сумі. Для прикладу, якщо розбилось скло в під’їзді – його поміняли і склали кошторис: вартість скла, доставки і роботи склали до купи – і чітка картинка. А в квадратних метрах як це все обчислити? Дурістика явна, але ж саме так обчисляють наші комунальники і їх начальники! І ми платимо за це!
Робимо висновки: хоча власниками житла давно вже є окремі особи, але держава у вигляді депутатів та чиновників продовжує робити обрахунки комунальних послуг так, наче все житло є державна власність. Факт! Ми сплачуємо квартплату, будучи власниками житла! І цей стан продовжується вже від початку приватизації з 15 років тому і кінця-краю не видно цьому дебільному стану, про що каже процес прийняття нового Житлового кодексу, який базується власне на цьому дебільному, дурдомівському, ідіотському принципі обрахунку комунальних послуг у квадратних метрах, з чим і вітаю наших народно-безродних депутатів-дебілоїдів всіх скликань, партій і конфесій.
Але підемо далі.
Дещо розумнішою на цьому фоні повного ідіотизму виглядає оплата наступних послуг, які прописані в іншій частині даного повідомлення, хоча заслуга в тому «розумнішому обрахунку» зовсім не комунальників, а жильців нашого будинку, про що мова далі:

гаряча вода                      - 17,24 за м. куб.
холодна вода  в т.ч.
відвід підігрітої і холодної води            - 1,37000 за м. куб.
постачання холодної води                  - 3,17000   за м. куб.
центральне опалення в т. ч.
приєднане тепло навантаження             - 1,53000 за м. кв.
за фактом спожитої теплової енергії в ГКалл.             -  163,64000

Розумність обліку за показниками лічильника не викликає сумніву, а ось формула обрахунку «економічного обґрунтування» тарифу практично споживачами не контролюється: як скажуть – те і маєш сплатити. Єдина радість, що принаймні можна регулювати об’єм споживання послуги водопостачання, за умови, якщо ви спромоглися встановити лічильники і то виключно власним коштом! Як власним коштом мешканці нашого будинку встановили і будинковий лічильник тепла! Жодної допомоги від комунальників у тому не було, а навпаки – досить відчутний супротив. Ще б! Без лічильника вам начисляли стандартний тариф місячного споживання води на людину, який настільки завищений, що з лічильником в 6 -7 разів менше виходить! От і спитатись: хто подібні тарифи виробляє, якщо вони мають таку різницю? І хто контролює подібне фальшування реальності витрат? Риторичне запитання. Як і дивна вартість водовідведення, тобто каналізації, яку у Львові просто скидають в річку Полтву без жодної очистки – і за те, що безцеремонно природу загаджують ще влада дере з нас гроші і чималі як за один куб стоків – оту гривню явно дописали для себе комунальники, а копійки може й справді йдуть на догляд за каналізацією.
Взагалі і дивно, і не дуже споглядати комунальну кобру в сучасній стійці погроз вжалити своїм отруйним жалом різних штрафів та підвищень тарифів, але з того не так страшно, як огидно, тому що за всім цим проглядає огидна пика наших дебілоїдних депутатів та їх породжень-перероджень у вигляді державних  чиновників, що мають тільки одну звивину в мозку на тему як би що вкрасти у людей.
А здавалось, що це такий потужний стимул економіці країни проводити маштабну реорганізацію комунального господарства завдяки масовому  встановленню лічильників індивідуального обліку – це ж які глобальні об’єми робіт! Скільки виробничих потужностей можна задіяти! Скільки нових робочих місць створити! Додати до цього утеплення будинків та заміна старих вікон на з склопакетів! А встановлення окремих автономних систем опалення на будинок, чи під’їзд, або квартиру! Артезіанські свердловини бурити і встановлювати побудинкові чи поквартальні компактні насосні станції для автономного забезпечення водою – це хіба зайве?  Навіть малі будинкові автономні системи очистки каналізації та утилізації відходів вже існують в доступних цінах! Все це просто шалені об’єми! І що? Держава у писках чиновників-депутатів і їх посіпаки-комунальники тупо гнилять і продовжують жити і робити за радянським методом праці «латання дірок і обрахунку споживачів за всі свої прорахунки». Навіщо щось міняти, коли  їм і так добре живеться! Як же це осточортіло!
Вся модернізація комунального господарства ведеться виключно на індивідуальній ініціативі приватних виробників та особистій ініціативі й грошовому забезпечення жильців будинків в супереч сучасній державній та муніципальній владі, що є дико! Тому у нас і вигляд у будинків дикий: кавалки стін багатоповерхівок мають латки утеплення на фоні не утеплених площ. Вікна і балкони – те саме!  Лічильники і автономні системи – також все самі! І це при дикому саботажі  комунальних служб! А нещодавно прозвучала ще цікавіша новина: новоутвореним «кондоміумам»  влада зобов’язується проводити ремонти під’їздів, дахів та оплачувати значну частку видатків на утеплення будинку. Оце прикол! За наші гроші, які здирають за комунальні послуги, будуть облаштовувати не наші будинки, а тих., хто у комунальну скарбничку вже нічого не платить! Оце так логіка! Ну і держава нам з вами дісталась! Ну і порядки!
І то подібне обжучування куди не поткнись. Чергова «геніальність» львівських мудрагелів комунального господарства було введення двоставкового тарифу на послугу теплопостачання. Звичайно, ідея введення своєрідної постійної «абонентплати» щомісячно має певну рацію, але ж на в такому дурнуватому виконанні, коли це не дрібна сумма грошей десь гривень в 10 - 20, а добряча копа грошей від сотки й більше! Знову не знати чому здирають по 1,5 грині за квадратний метр житла, при тому, що про тепло не йдеться! Тільки на технічне обслуговування мережі! Цілої і справно діючої у нашому будинки! А якщо десь у когось тепломережа погана, то чому я повинен оплачувати з своєї кишені її ремонт? І все це робиться під гаслом «енергозбереження», хоча насправді його і близько нема!
Ні, я розумію, якщо б ця абонентплата за літній період потім відмінусовувалась в опалювальні місяці, але ж ні! Тепло в зимку проплачуємо окремо в повному об’ємі! Або ці «абонентські» гроші накопичували на модернізацію нашої мережі теплопостачання в будинку, бо давно потрібно на горішніх поверхах поставити регулюючі перемички, щоб можна було зменшувати подачу тепла, а то гаряча вода подається згори і там люди балкони і квартирки мусять відчиняти, щоб не задихнутись, а на нижніх поверхах люди мерзнуть і жаліються на холод в квартирах. Нам теж треба робити свої ремонти в будинку, але ж і тут комунальниками кажуть ні нашим бажанням! Тоді що це, як не саме натуральне здирництво! І спасу від того нема! Влада нагло обкрадає людей – їй можна, тут все законно!   Вона ж – влада!
В одній з своїх інтермедій «В греческом зале» знаменитий Аркадій Райкін говорив рефреном від імені простого радянського обивателя: «Дурять, нашого брата, ой дурять!» Держави з того часу помінялись, а обивателі залишились ті самі, і влада мало що змінилась: дурить нас, як і дурила. Інакше я не сприймаю балачки влади про потребу вивести комунальні платежі на «економічно обгрунтований рівень» як «у всьому світі».  Наперед можу передбачити яким буде це «економічне обгрунтування», про що вже йшла мова: метри помножені на літри - от тобі і гривні!
І я не дивуюсь і навіть не надіюсь, тому і не збираюсь обговорювати потребу дій влади впершу чергу щодо піднесення життєвого рівня українців до світових норм, про збільшення зарплат і пенсій паралельно зростанню цін і тарифів - це буде розмова живого з мертвим і не інакше. Тому не хочу говорити з мертвими, але хочу сказати дещо живим про можливі виходи з ситуації, але одразу зазначу, що це буде не просто. Тому що розпропаговані тою самою владою «кондоміуми» - інакше кажучи: «товариства співвласників» обставлені владою у такому вигляді, що годі братись добровільно за цю справу. Вкотре владою задіяно формулу: «Вся відповідальність вам, а всі ваші грошики - нам», - але як мудро зауважив один споживач в теледискусії по комунальних проблемах: якщо влада перекладає на нас виконання всіх її обов’язків, то навіщо нам взагалі утримувати таку владу?
Проблема створення «товариства співмешканців» найбільше впирається в питання існування величезної кількості пільговиків, які отримують їх у вигляді процентних скидок від загальної суми комунальних платежів - допоки пільги від держави чи установ не почнуть виплачувати живими грошима, доти це питання не буде вирішено. І доти не буде вирішено всієї проблеми комунального господарства. Пільговики отримують послугу, але не оплачують її як належить в повному об’ємі, тобто автоматично перекладають додаткові витрати на тих співмешканців будинку, які пільг не мають. Хіба це правомірно? Пільга від держави у формі крадіжки з кишені у свого сусіда - це огидна пільга! Най всі пільговики зрозуміють, чому їх зневажають, а не заслужено поважають - вони злодії! Їх пільги - не халява! Не дармівщина! Це обкрадання ближнього свого!
Не меншою проблемою є монопольне становище надавачів оптових комунальних послуг, коли вони фактично безконтрольні перед споживачами. Ось у нас котельна зацікавлена спалити як можна більше газу і нагнати кількість спожитих гекакалорій, тому навіть коли на вулиці панувало незвичне взимку тепло - батареї були розпечені як вогонь і жодні обурливі дзвінки до адміністрації котельні не доходили, бо що ми їм можемо зробити? А нічогісінько! Як кажуть: жалійтесь Богу чи Алаху, а влада над гвинтелем у нас! А ми в свою чергу підчиняємось керунку вищої над нами влади, яка нас наймає і звільняє! Звідти команда чітка: «Тисни на газ! І без понтів!»
Як я вже зазначав, що у нас у Львові кілька років тому так званим «явочним порядком», тобто просто рішенням монополіста теплопостачання, було введено двоставковий тариф оплати послуги з цілорічною її проплатою окремо за тепло і окремо - як абонентплату, вартісь якої просто дико завищенна і ніхто не може дізнатись методи її вирахування. Жодної згоди від жодного споживача на це не було, бо нікого просто не питали про згоду! І це нормально?! Люди обурювались, навіть судились, але толку від того не чутно. І не почуємо, поки владі буде вигідно обдирати людей і люди цьому будуть коритись – змін на краще не сподівайтесь.
Як в таких умовах державного «беспредела» пробувати брати на себе якісь додаткові повноваження і зобов’язання? А утворення «товариства співвласників» якраз цього і вимагає. Звичайно, що обдумувати цей варіант потрібно - інших, за нього кращих, просто нема, але однозначно ясно, що допоки не запрацюють належним чином такі державні контролюючі інституції як прокуратура, монопольний комітет, контрольно-ревізійне управління, профільні комунальні інституції облдержадміністрацій, міськвиконкомів та районів, доки  нарешті не почнуть діяти численні контролюючі контори типу Управління захисту прав споживачів, контролю стандартів метричного обліку тощо. Причому всі запрацюють не на користь власної кишені, що вони і так з успіхом освоїли, а запрацюють на користь простих громадян - доти нормального життя  і нормальних комунальних послуг нам не бачити починаючи від своєї домівки і нею закінчуючи.
Однозначно також, що самотужки переінакшити на краще таку глобальну махіну по викачуванню з населення грошей, якою є комунальна сфера, - малоймовірна справа, тому я чекаю на допомогу народних мас, які поки що вперто терплять комунальні знущання і вперто платять свої грошики  за ніщо, а при тому нарікають на погане життя - хто вам винуватий? Скажіть дружно місцевій владі: «Досить нас обкрадати! А ну або робіть таку комунальну господарку, де кожен платить справедливу ціну за реально спожиті послуги, або - забирайтесь геть!»
То є моя головна порада всім, хто хоче покращення життя на тільки сьогодні, а завтра і позавтра - впливайте на владу всіма можливими засобами, щоб було «Влада для народу, а не народ для влади». Допоки влада ставить за мету обкрадати свій народ, як це робили всі попередні владці і продовжують теперішні, - доти добра нам не бачити. Доти комунальна кобра буде щоденно отруювати нам життя - однозначно!

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
2011 р.




Комунальна   кома  2007

Ось і дочекались ми як і ви новітнього часу платежів за новими тарифами. Вражень одержано значно більше від очікуваних, бо що не кажіть, але такого глобального ідіотизму від наших провладних структур всеж-таки не сподівались. Одночасне підвищення всіх комунальних тарифів в двічі-тричі, а найбільше за спожите тепло при тому, що і раніше це задоволення коштувало недешево - шокує кожного. Це справді можливо хіба що в країнах розвинутого дебілізму колишнього СРСР, з якого ми і маємо нещастя походити. Як раніше ставили народ в ніщо різними реформами, коли міняли гроші за 3 дні, а хто не встиг - той втратив, або взяли і заморозили гроші Ощадбанку, тобто влада нагло пограбувала людей - і що? А нічого: народ не ремствує й мовчить. І кожен поокремо тихцем зі заздрістю поглядає на новітніх олігархів, які ними стали якраз тому, що скористались владними важелями для привласнення людських грошей. І все так само тихцем чекає, щоб хтось, якась незнати яка вселенська сила явилась і навела справедливість на цій землі у цій богом проклятій країні.
Ми пережили вже і обманні трасти, і контрасти роботи без зарплати, і злочинну ваучерну прихватизацію, і кучмівську мафіозну приватизацію, і ще бог зна чого включно з поганим продажем та вдалим перепродажем «Криворіжсталі», хоча яка народу користь і де ті гроші поділись з тої оборутки – все одно неясно. А могли з тих грошей спокійно виплатити всім обкраденим вкладникам Ощадбанку вклади до 5 тисяч. Тобто задовольнити майже 90 % вкладників, але навіщо це владі? Хіба не краще для влади вчинити галасливу політичну бучу навколо цієї теми, а мільярди за цей час розчинились невідомо де і спитати нема в кого.
Так особисто я добре пригадую, як президент України Кучма продав наш Чорноморський флот Росії за 400 мільйонів доларів, що пішли на погашення боргу України за газ тій самій Росії, але я не можу пригадати і ніхто не пригадає про одночасне списання комунальних боргів за газ простим українцям, хоча Кучма продав народну, а не свою власність! Доля тих грошей невідома, зрозуміло, що для суспільства, а не для їх крадіїв.
Тепер та сама історія: газ закуплено по одній сталій ціні і до кожного (кожного!) споживача він доходить за однаковою ціною, але тут відбувається владний «фокус-покус» і опля-ля: в залежності від кількості спожитого газу за минулий рік вам встановлюють несусвітну ціну без жодних пояснень і тим більше - додаткових витрат. Геніально! Навіщо якісь там договори, умови про обов'язки сторін тощо. Як там у байці Глібова про вовка і ягня?
І най нам не морочать голову, що тарифи встановлює місцева влада! Ми то знаємо, хто пише партитуру і диригує, чи не так, пане Асахав? Тобто Азазель. Тьху ти: Азаров! Це ви хвалились, що 14 бюджет впроваджуєте в життя, ще й озвучили головні свої принципи: «Да пошли вы!» А не підемо, бо за 13 разів вже вдосталь отам набулись, тож чи не час вам самому туди переселитись? Ви не хочете, бо он як назад до влади дерлись, але підете, ще й як підете.
Повернемось, одначе, до своїх баранів, тобто до керівників комунальної сфери. Вас не дивує, що влада полюбляє говорити про позитивні якості товариств співвласників, так званих «кондоміумів» чи як їх там, але насправді зовсім не поспішає докладати зусиль по їх глобальному впровадженню. Чому так? А ви б стали відмовлятись від умов, коли ви нічого не робите, а грошики загрібаєте і то добрі. Хіба не так працюють наші комунальні ЖЕКи або їх різноіменні дублікати: формально на папері вони надають кожному підопічному мешканцю зо три десятка послуг. А фактично? Двірник, вивіз сміття та паспортистка вряди-годи, а більше - що? Сантехник чи електрик? Їм як не схочеш приватно домовитись і заплатити, то матимеш ремонт гірший за попередній аварійний стан - це перевірено на всі сто. Тоді навіщо ми платимо за їх послуги комунальникам? Бо звикли. Так-так: саме звикли. Від нас дотепер вимагають «квартплату», хоча 99% помешкань вже є приватизованим житлом., то як може бути, щоб власники квартир платити комусь «квартплату»? Тільки за звичкою комусь за це платити. Можу вам це твердо заявити, тому що проживаю тривалий час в особняку в м. Львові і плачу за досить пристойне помешкання тільки раз на рік! І зовсім небагато, бо це податок на землю. І ще окремо за газ по лічильнику. Все! Так само і власники квартир повинні платити тільки земельний податок, а усе інше -тільки за власним бажанням! Тільки за індивідуальним договором! Але ніхто його не укладає і не переукладає при зміні тарифів на послуги, а просто з власників помешкань у багатоквартирних будинках вимагають оплати комунальних послуг за так званим «явочним порядком», тобто послуги надаються без попереднього їх замовлення. Приносять рахунок з комунконтори, що ви їм винні стільки і стільки, а послати їх під три чорти, тобто відмовитись індивідуально від цих послуг ви не маєте права - влада не дозволяє, бо нема такого закону: тільки всі мешканці будинку одразу мають право таке зробити за певних умов. Можу це так само досконало оповісти, бо донька вже понад шість років є власницею квартири і ніяк не може вивести свої платежі у якесь нормальне логічно обгрунтоване становище. Безлад повний і просвіту не намічається.
 А навіщо він? Для прикладу у Львові тема водопостачання і оплати стала буквально трилером: воду подають по три години зранку і ввечері, а оплату проводять за тарифами цілодобової подачі води, але навіть цього керівникам Водоканалу було замало і вони самочинно підвищили оплату, був суд, який відмінив це рішення, але у львівському Водоканалі закони України не діють і там відмовились виконувати постанову суду, однак при тому самі активно звертаються до суду щодо насильного примусу сплати боргів з мешканців будинків. Який тут бардак і деструкція важко переповісти: послуга постачання води надається погано, а оплату вимагають повністю. Мало того: воду відключають взагалі, пояснюючи це недостатньою проплатою всіх мешканців, але тоді ті, хто оплатив вчасно все одно не отримує ні послуги, ні компенсації за її відсутність. А тепер рахуйте: тариф підвищують з врахуванням боргів, але борги не списують, тобто ці гроші рано чи пізно до Водоканалу потраплять і вже будуть повторною оплатою послуги, а відключення води всім споживачам будинку ще раз проводить оплату боргів через ненадання води тим, хто за неї заплатив. Уявляєте? Потрійна оплата за однаковий об'єм послуг. Ну яка влада від такого бардаку відмовиться?
Є ще одна улюблена фішка всіх комунальних служб: помилка комп'ютера. Штучка безпрограшна, бо крайніх найти неможливо і якщо після тривалих ходіннях по муках та інстанціях ви зумієте довести свою правоту, то в самому найліпшому випадку перед вами вибачаться, бо про якусь матеріальну компенсацію за витрачений час і гроші на дорогу у нас годі сподіватись - нема на те закону. Багато хто і цього не робить, а просто сплачує ті «незрозумілі» 20-30 грн., а щоб довести справу до суду - то треба бути вираженим параноїком. Небагато підкидають, бо на тому все і тримається: з голого по нитці -багатому ще один мерседес. Мені особисто один колега хвалився, що мав за квартиру боргу 2 тис. гривень, то зайшов до начальника і домовився: 1 тис. йому в руку, а він оформляє відсутність боргу. Класика. Як і заява одного чиновника, що у нас у Львові немає корупції, бо немає випадків, щоб когось ловили на хабарництві. Справді класика: якщо не ловити хабарників, то і корупції не існує.
Про надання субсидій взагалі говорити не хочеться: як там над людьми знущаються важко переповісти. А тепер з цими новітніми тарифами взагалі чортівня повна, бо можна відмовити і під приводом: а чому багато напалюєте? А цей самочинний поділ комунальниками оплати за теплопостачання на цілий рік - хіба не підлість? Вийшло значне нарахування всього разом в один місяць - треба субсидію давати, а на кожен місяць порозкинь - вже субсидія не положена.
Я перераховую все це не просто так, а хочу показати в цілому, що наша комунальна господарка знаходиться в стані, що у медиків називається «комою», тобто передсмертний стан, який тим жахливіший, чим довше триває. Отож я певен, що чим скорше теперішня комуналка «спочиє в бозі» -тим краще. Справа в іншому: що буде далі. По діях влади, які достатньо продемонстровано вище, і по нашому теперішньому побуті, однозначно ясно, що очікувати чогось доброго від неї годі. Влада не може бути зацікавленою в передачі своїх повноважень комунальній самоуправі, яка ж потім почне допікати владі справедливими вимогами чесного управління. Залишається одне: тільки самоорганізація мешканців будинків і встановлення ними справедливих правил комунальної господарки. А як це буде -питання складне, тому що негативний приклад кооперативів, коли арештовували рахунки за неплатоспроможність когось з його членів, або коли голова кооперативу ставав некерованим самовласником, якого не могли переобрати члени кооперативу просто тому, що голова не давав можливості провести легітимні збори тощо. Багато проблем з тими ж кондоміумами, які добре проявляють себе тільки у будинках з однаково заможними мешканцями, чого нема в теперішніх багатоповерхівках з їх соціальнонерівномірним заселенням.
Попервах, на мою думку, краще всього розпочати з домоуправ: від під'їзду жильці обирають одну-дві довірені особи, які з іншими представниками складають домоуправу, обирають голову і заступника. Ті створюють ТзОВ, якому жильці сплачують гроші на утримання будинку і куди звертаються про всі свої квартирні проблеми. При бажанні та потребі кілька будинків можуть об'єднатись домоуправами у більшу структурну одиницю, де буде штат працівників, які повністю будуть залежати від мешканців будинків. А тоді можна добре попрацювати над оптимізацією комунальних витрат: чому приватний сектор може проводити собі воду з артезіанських свердловин, а багатоповерховий будинок мусить залежати від водопостачання з водозаборів десь за сотні кілометрів? А економічні мінікотельні під'єднанні до артезіанських скважин забезпечують автономне і цілодобове постачання води і тепла без зайвої оплати великої кількості побічних проблем. Свій двірник, який пильнуватиме і чистоту, і правопорядок. Вивіз тільки свого сміття, а не кого завгодно. Обладнання дитячого майданчика, а в квартирах, які можуть залишитись після померлих без нащадків, можна зробити класи для своїх дітей або кімнати відпочинку, сімейного дозвілля і тому подібне. Не кажу, що все буде легко і просто, але знаю однозначно одне: хтось комусь гарне життя робити не буде. Тільки самі закасуйте рукави, об'єднуйтесь і беріться до праці по поліпшенню свого комунального побуту. Це єдиний реальний шлях по виведенню з коми нашої комунальної господарки.


Богдан Гордасевич
 2007 р.  м. Львів - Рясне



Директору ЛКП «Рясне - 204» п. Козак І.І.
Від мешканця буд. 400  м. Львова
Гордасевича Богдана Олексійовича


                    ЗАЯВА

В зв’язку з вимогами стосовно підписання договору  про надання комунальних послуг які наразі очолюване вами ЛКП «Рясне – 204» виконує самочинно без моєї особистої згоди, як власника житла, вимагаю надати мені наступні роз’яснення по таким пунктам.

1. Чому договори про надання комунальних послуг та теплопостачання надані в одному екземплярі? Що саме я маю підписати і віддати до ЛКП? Де примірники договору, що мали б залишитись у мене, як учасника угоди, як це передбачено ст. 22  і ст. 33 наданих  договорів відповідно?

2. Також я не одержав копії роздруківки тарифів згідно п. 2 договору – прошу роз’яснити причину цього. Як я маю цей договір підписати, якщо інформація про його змістовні параметри є утаємничена?

3. Згідно договору комунальний тариф складає 1.10 гривні за кв. метр починаючи з січня цього року, але мені  нараховано оплату за послуги: в січні – за тарифом 1.54, в лютому – 1.49, а в березні – 1.51 (все без врахування ПДВ) – прошу пояснити і вказати нормативні документи, якими ви користувались при начисленні значно завищеного тарифу. Оскільки ви надаєте послуги і без підписаного договору, бо ніколи раніше я з вами жодних договорів не укладав, тому  вимагаю пояснень щодо застосування іншого тарифу від передбаченого наданим мені договором..

4. Прошу повідомити нормативні акти, які дозволяють вашому ЛКП надавати послуги за сукупністю, а не поокремо кожну з відповідним правом споживача обирати перелік послуг особисто. Якщо є послуги обов’язкові для всіх – то вони повинні бути вказані окремо, як і послуги  за бажанням споживача. Не надання зумисно відповідної інформації при укладанні договору, що передбачено ст. 5 цього договору я розцінюю як шахрайство.

5. Як я вказував вам особисто у заяві позаминулого року з вимогою припинити надання послуг ЛКП в повному або принаймні частковому об’ємі, на що отримав безпідставну відмову, то наголошую знову, що однією з головних причин моєї особистої відмови від підписання такого договору окрім вище перелічених недоречностей є також неправомірне надання завищеного переліку різних прав надавачу комунальних послуг (виконавцю) та вимога неправомірних обов’язків від  споживача щодо обов’язкового інформування і дотримання законодавства, у тому числі і вимога цілодобового безперешкодного доступу до житла, що суперечить Конституції України. Такий антизаконний документ я підписувати просто не маю права. З усіх вимог до споживача тільки підпункти 1 і 9 є правомірними для ЛКП і то в іншій редакції: 9. – сприяти завчасній поквартирній технічній підготовці мережі опалення коштом ЛКП. Усі інші вимоги виходять далеко за компетенцію ЛКП. Відмовка про затвердження Кабміном України стандартного взірця договору не є причиною відмови змінювати договір, оскільки угода має юридичну силу тільки в межах сторін, що укладають угоду. Кабмін чи райдержадміністрація жодної юридичної відповідальності за порушення угоди ЛКП не несе і тому не має права обумовлювати директивно зміст конкретного  договору.

6. Хочу також знати чіткі умови накладання пені, які зовсім не прописано в договорі: пеня 0.1 відсотка є визначеною ЛКП чи Урядом України або принаймні Міськвиконкомом? І який процес її обчислення? Без цього брати на себе обов’язки щодо сплати пені я не вважаю за можливе.

7. В умовах про пеню вимагаю аналогічного статусу для споживача, тобто начислення штрафних санкцій за неякісно надані послуги і щодо ЛКП, а не просто зменшення оплати неякісно наданої послуги. Моральні збитки повинні бути також відшкодовані споживачу в автоматичному режимі, про що має бути вказано в договорі.

100%, 41 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Як жити веселішає...

Миттєвий візит Президента Україна Віктора Януковича у Львів для львів*ян був помітним хіба що ускладненням проїзду - отого і всього. Розмов і пліток мінімальна кількість - своєрідна демонстративна неповага вже тим, що ми до цієї влади байдужі! Поки що... Терпимо...
Але по телебаченню традиційно показують матеріали протестів у Львові, де на лаву міліціянітв-спецназівців пре-напирає згуртована лава молодиків яко протестувальників. Я зумисно кажу "яко", бо для мене давно не дивно, що ось такі групи згуртованих молодчиків у шкірянках чи спортивних куртках раптово з*являються у значній кількості в конкретній конфліктній точці, дружно вчиняють бучу і потім дивно миттєво розчиняються безслідно, наче їх не існує взагалі ні до - ні після інцинденту.



В мене є товариш як і я з "динозаврів-контреволюціонерів", що в межах можливого проявляли свою незгоду з владою ще за радянських часів. Тож коли я тільки почав говорити йому: "Ми з тобою досвідченні контрики, тому знаємо, що скакати на ментів без зайвої потреби не варто, а роблять це з легкістю тільки ті...", - мій товариш мене перебив і докінчив мою думку: "...хто наперед знає, що їм за це нічого не буде" І тоді я з іронізував: "Точніше: їм буде, якщо нічого не буде!"



Не раз про це писав, що дивуюсь: навіщо показують відеоролики про тренування спецназу МВС України, а особливо протистояння-масовки зі значною кількістю спецназвців у екіпіровці та "неконтрольованою товпою", яку відтворюють ті самі спецназівці, перевдягненні в "гражданське" вбрання. Коли я порівнюю людей, що приймали участь у навчаннях МВС з товпами протестуючих, які в різних противладних протестах починають бійку з міліцією, то майже на сто відсотків бачу однаковісіньки обличя і методи. Кадри "протестуючих" свободівців у Львові яскраве тому свідчення - цілком прозора режесура команди Могильова. Та львів*яни - народ загартованний і на примітивні провокації не йдуть...
Якщо у когось виникають сумніви у моїх словах, то прошу віднайти відео Майдану і ви пабачите чітку різницю: на Майдані всі від малого до старого, а тут все калібровані молодики-качки! Придивіться уважніше. І обдумайте добре, навіщо це робиться, бо як я вже казав: вдумливий протестувальник зайве міліціанта не зачепить, бо то тільки дурний пес гризе палку, якою його луплять, а розумний вже хапає руку, яка ту палку тримає, а надрозумний пес - скаче і вгризається в горлянку тій сволоті, що його палкою б*є!
Для антинародної влади надважливим завданням стає створення атмосфери ненависті і зневаги у силових структурах стосовно народу. В наших теперішніх українських ЗМІ вперто твориться негативний образ міліціонерів, що мимоволі примушує їх гуртуватись у своєрідну замкнуту касту, цілком відірвану від мас народу, озлоблену і направлену проти народу. Дуже і дуже небезпечне явище, тотожне до протистояння в тюрмі наглядачів та зеків, але це тоді абсурдне життя, якщо вільне життя стає аналогічне тюремному!
Я постіно наголошую, що вся українська міліція, і СБУ, і прокуратура, і митники, і судді - це все наші люди! Нам не з Африки чи Китаю їх привезли, а вони вийшли з нашого загального людського масиву, нашого соціуму! Тому якщо ці люди із ПРАВОзахистників закону для народу стають протиправними захистниками сил антинародного характеру - то в цьому і наша спільна проблема як суспільства вцілому: що ми за середовище, якщо породжуємо монстрів замість гуманоїдів?
Технології розпалювання ненависті в громадянському середовищі не нові, особливо якщо пригадати яскраві "совецькі" взірці замученого "банедрівцями" червоноармійця-зв*язківця з вирізаними на тілі зіркою або навіть тризубом не знати задля чого, або як "бандерівці" залишали забиті трупами криниці, з яких самі ж бандерівці і набирали воду... Одним словом не можна дати теперішній владі натравити силовиків, що є частиною нашого народу, на весь народ - і напаки: не можна дозволити навіювати народу сприймати простих службовців-силовиків як ворогів.
Майбутнє зароджуєть сьогодні - давайте не забувати про це.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне

89%, 17 голосів

0%, 0 голосів

11%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Співчуваю білорусам з їх трагедією

Ось посилання на архів відеофайлів жахливої події в мінському метро
http://www.ex.ua/view/6362753?r=1987,23775

І продовжую співчувати згідно вчорашній заяві від 13 квітня самого Лукашенка, що злочинці вже знайдені і що то вони також організували попередні теракти в Вітебську та Мінську, в чому зізналися, за що подякував "чекістам" та міліції.
Особисто я маю величезний сумнів, що заарештовано дійсно винуватих у теракті, тому що бачу традиційну схему вирішення проблеми силовиками: схопити когось і примусити мордобоєм зізнатись в усьому, що і не робив ніколи - от діло закрито. А що справжні злодії залишаються на волі й далі є потенційною загрозою для людей - то вже якось-какось...
Якраз прозвучало класичне "чекісти"...
Дай то Бог, щоб то була дійсно правда, бо як ні - нові теракти це покажуть.

31 березня Галині Гордасевич виповнилось б 76

Куди та пташка відлетіла...




Громадскість Львівщини цілою низкою заходів вшанувала чергову річницю від часу смерті письменниці Галини Гордасевич. Так 11 березня, в її день смерті, у Львівському Аграрному університеті відбулась презентація книги-мартиролога "Нескорена Берегиня", над якою останні роки свого життя напружено працювала письменниця. Потім 13 березня, в день похорон Галини Гордасевич, у Львівському обласному Будинку вчителя відбулась презентація її книги перекладів світової лірики "Українка в світі".  Таким чином хоч і з-запізненням, але ще одна мрія письменниці здійснилась завдяки її сину Богдану і львівському видавництву ЛА "Піраміда", яке видало обидві названі книги.
Заключним став вечір пам'яті письменниці Галини Гордасевич у музеї Івана Франка у Львові, на який  син письменниці Богдан Гордасевич приніс дві посмертні нагороди Галини Гордасевич: Почесну відзнаку-хрест "За заслуги в боротьбі за волю України" від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих і Нагрудну відзнаку-орден "За вірність" імені Василя Стуса від Всеукраїнського товариства "Меморіал".
- Це справді одні з найцінніших нагород для Галини Гордасевич,- наголосив в своїй розповіді її син і висловив щиру вдячність пп. Петру Франку і Євгену Гриніву за таке високе пошанування його мами. Далі він прочитав кілька віршів Галини Гордасевич, які віднайшов серед архіву і які ще ніколи не друкувались.
 
Доля поета

Минули дні поразок й перемог,
Верхів'я щастя й урвища розпачні.
За кожен день, який тобі дарує Бог,
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом!
Той, що укрився за твоїм плечем,
Твоїм не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,-
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі,
Пускають плітки й дотепи солоні,-
Відкрий вночі вікно - і Бог тобі
Найкращу зірку покладе в долоні.


***
Покинуте гніздо, мов хата опустіла,
Де вибиті шибки і на порозі сніг.
Скажіть: куди та пташка відлетіла,
Що так його мостила навесні?

Було ж: від сонця шибка золотіла
І в хаті пахло хлібом і теплом.
Скажіть: куди та пташка відлетіла,
Що зносила стебельце за стеблом?

А час прийшов - від холоду тремтіла.
І в небі тих доріг - лиш вибирай!
Скажіть: куди та пташка відлетіла -
У вирій а чи в Рай?

Своєрідну естафету вшанування письменниці Галини Гордасевич підхопили її земляки: 27 березня у відновленому Кремянецькому педагогічному інституті, який очолює ректор Афанасій Ломакович, відбулось обговорення творчого доробку письменниці Галини Гордасевич, проведене завідуючим гуманітарною кафедрою Олегом Василишиним; 28 березня у Кремянецькому ліцеї, очолюваного директором Анатолієм Аврамишиним, пройшли літературні читання вже вчетверте від часу смерті письменниці - отже уже традиційними, але кожного року інакшими, бо літературно-музична композиція за поезіями Галини Гордасевич у виконанні ліцеїстів під керівництвом вчительки Віри Трачук була побудована у формі послідовного представлення кожної з 8 збірок поезій, які вийшли за останні роки.
29 березня відбулась ще одна зустріч громади Кремянця з сином письменниці Богданом Гордасевичем та знайомство з новими виданнями очолюваного ним Видавничо-благодійного фонду ім.Галини Гордасевич відбулась у міській бібліотеці ім Юліуша Словацького, якою керує директор Оксана Вальчук. В усіх цих заходах активну участь брав давній приятель Галини Гордасевич, відомий літературний дослідник і краєзнавець Гаврило Чернихівський, автор книги есеїстики "Портрети пером". Від керівництва району добре слово висловив завідуючий відділом культури Василь Скоропляс, а від місцевих письменників - поетеса Ольга Біркова.
Нарешті 30 березня вшанували Галину Гордасевич у обласному центрі - м.Тернополі, де в неділю -  в приміщенні Спілки письменників якраз проходило засідання літоб"єднання письменників і початківців з районів. Голова Тернопільської організації НСПУ Володимир Барна високо оцінив творчу спадщину покійної письменниці і закликав всіх долучитись до святої справи спорудження гідного надмогильного пам'ятника на могилі Галини Гордасевич до часу  відзначення її ювілею - 70-річчя від часу народження у 2005р.
Проте і цей величний акорд не став останнім, тому що крапку було поставлено таки у Львові: 2 квітня в Центрі української книги Товариства "Просвіта" Франківського району, який очолює директор Леся Калічко, за ініціативи Громадського об'єднання "Етра" в особі його голови поетеси Наталки Криничанки відбулась зустріч з двома героїням-політв'язнями, про яких опивасано в книзі-мартирологу "Нескорена Берегиня": з Ганною Іваницькою та Мирославою Зваричевською. Самим проведінням останнє слово в усьому загальному циклі заходів по вшануванню пам'яті письменниці Галини Гордасеви дісталось її посестрам по мученецькій долі і незборимому духу.

2003 р.  "Діловий діалог"

Біографія Галини Гордасевич

Галина Гордасевич народилась 31 березня 1935р. в м. Кремянці на Тернопільщині в родині священника Леоніда Гордасевича та матінки Олени з роду Хомчуків. Дитинство  поетеси пройшло на Рівненщині під час послідовної окупації її  польськими, радянськими та німецькими військами; юність - за  колючим дротом сталінських таборів за ст.54 КК УРСР( "антирадянська агітація"); молодість - на  індустріальних будовах Донбасу; в останні роки проживала у м.Львові разом з сином Богданом, невісткою  Галиною та внучками Іриною і  Соломією.
За фахом Галина Гордасевич - професійний  письменник. 1971 року закінчила Літературний інститут ім.М.Горького у Москві. Член Національної Спілки письменників України з 1984р. Брала участь в русі дисидентів, була членом оргкомітетів та делегатом установчих з'їздів Товариства української мови, НародїногоРуху України та Демократичної партії України.
Галина Гордасевич лауреат літературного конкурсу "Шістидесятники" за 1996р., премій ім.Олександра Білецького в галузі  критики та ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 рік.  
Галина Гордасевич була обрана членом правління Львівського товариства "Тернопільщина". Плідно працювала в редакціях часописів "Демократ" та "Поклик сумління".
Життєвий шлях Галини Гордасевич скінчився 11 березня 2001 року. Вона похована згідно заповіту у свому рідному місті Кремянці на старовинному Монастирському цвинтарі поряд з могилою Січових стрільців.

                          
                            Радимо прочитати:

1. Веселки на тротуарах. Поезії. Київ "Радянський письменник", 1966.
2. Відцвіла шипшина. Повість і оповідання. Київ, "Радянський письменник", 1974.
3. Наречена сонця. Поезії. Донецьк, "Донбас", 1976.
4. Високе полум'я дня. Поезії. Київ, "Радянський письменник", 1980.
5. Твій тихий дім. Повість і оповідання. Донецьк, "Донбас", 1980.
6. Двадцять років і один день. Повісті. Київ, "Радянський письменник", 1984.
7. Двадцять років і один день. Повісті. Виданння перероблене і доповнене. Донецьк, "Донбас", 1985.
8. Слід зірниці. Поезії. Київ, "Радянський письменник", 1986.
9. Письма к другу. Публицистические ессе. Донецьк, "Донбас", 1986.
10. Силуети поетес. Літературні портрети. Київ, "Радянський письменник", 1989.
11. Прекрасні імена жіночі. Повісті. Донецьк, "Донбас", 1990.
12. Казка про хлопчика Ромчика і трьох чарівних коників. Дубно, "Наш край", 1991.
І3. Яничарська балада.. Поезія. Дубно, "Наш. край", 1993.
14. З сімейного альбому. Есе. Дубно, "Наш край", 1993.
15. Казка про Сонце і його синів-променів. Львів, "Каменяр", 1996.
16. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Київ, "Бібліотека українця", 1999.
17. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка.Друге доопрацьоване. Львів, "Сполом", 2000.
18. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Трете з іл. і дод. Львів, ЛА"Піраміда".2001.
19. Вибране сином. Поезії. Львів, "Сполом", 1999.
20. Рядок з літопису. Поезії. Львів, "Сполом",2000.
21. Ера України. Поезії. Львів, "Сполом", 2000.
22. І сказав Ісус. Поезії. Львів, "Сполом", 2000.
23. Ішла весна по місту. Поезії. Львів, ЛА"Піраміда", 2001.
24. Над озером холодної води.Поезії. Львів, ЛА"Піраміда", 2001.
25. Сонце, вітер і жінка.Поезії. Львів, ЛА"Піраміда", 2001.
26. Станція "Ворожба".Поезії. Львів, ЛА"Піраміда", 2001.
27. Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. Львів,  "Добра справа", 2001.
28. Українка в світі. Переклади світової лірики. Поезії. Львів, ЛА "Піраміда", 2001.
29. "Нескорена Берегиня". Документальна антологія репресій проти українок у ХХ ст. за упорядкування Галини Гордасевич. Львів, ЛА"Піраміда", 2002.

Люстрація і репресія - час настає

Мені довелось перечитати масу різнородної літератури стосовно революції і громадянської війни 1917 - 1991 років ( я не помилився з датою: саме так - до 1991 року, до розвалу СРСР). Так от я давно переконався, що масовий терор ленінізму-сталізнізму мав цілком обгрунтованні причини, тому я ніколи не погоджусь з примітивним посиланням всього на вину одної особи: Сталіна або Леніна, як і Гітлера тощо.
Громадянська війна відбулась в царській Росії тому, що дворянство і їх владу народ ненавидів масово! І народ виловлював дворян-панів і нищив без особливих цькувань з боку більшовиків, а з власної ненависті. І репресії були соціально підтримані значною масою населення. Як влучно сказав слідчий  на допиті у НКВД майбутньому відомому дисиденту Зиновьеву ( не плутати з жидом з псевдо Зиновьев!): "Мы будем репрессировать до тех пор, пока не будет кого репрессировать!" (твір "Зияющие высоты")
І вони свого досягли: станом на час смерті Сталіна 1953 р. в Росії дворянство було знищено абсолютно, як і всі інші опозиційні сили. Не буду описувати деталі, а зосереджу увагу на методології репресій, яку частково розкрив пан Солженіцин у своєму творі "Архипелаг ГУЛаг": репресії проводити не за виною, а за приналежністю до певного прошарку. Так з 20 по 30 роки органи ЧК-ГПУ-НКВД методично відстежували і знищували всіх офіцерів, жандармів, юнкерів, кадетів тощо просто за списками навчальних закладів,  або за списками дворян з відповідних реєстрів, за партійними архівами - тобто все, що було захоплено більшовиками серед архівів у тому числі царської охранки. І те, що потім багато хто з цих людей вірою і правдою воював на боці більшовиків - не мало жодного значення! Репресували всіх однаково! І правильно: хто зрадив раз - зрадить і вдруге! Особливо якщо він вже не потрібний!
Я тривалий час не міг повністю усвідомити цей процес, але до його розуміння мене наштовхнула сучасна дискусія в українському інтернетпросторі щодо необхідності люстрації владного прошарку. Я постійно казав, що неможливо проводити люстрацію, спираючись переважно на суб*єктивні фактори: як і головне - хто має право на те, щоб визначати хто є "праведним", а хто "неправедним", хто є "хорошим", а хто є "поганим" тощо.
А тепер я знаю принципи люстрації і репресій в Україні! Так!
Якщо наш народ піднімиться вдруге, то всі вже знають, що це не буде ремікс Помаранчової революції з її абсолютно мирною стихїєю, коли не було зафіксовано жодного значного  акту вандалізму чи бійок, а однозначно все буде до навпаки: нова хвиля повстання в Україні буде явно на знищення владного прошарку за всю його деструктивну діяльність впродовж останніх 20 років.
А репресія народу буде відбуватись за СПИСКАМИ ДЕПУТАТІВ! І то всіх рівнів! Всіх! І головне, що є чітка відповідь на питання "хто?" - народ буде репресувати "кого?" - депутатів! І тільки за те, що є чи був депутатом!
Мені почнуть заперечувати, що серед депутатів чимало правдивих людей,  на що я відповім наступним: хороший був депутат, чи був злодієм - не рахується, бо маємо оснований результат - повну руйнацію України і абсолютне зубожіння основних мас народу. Якщо народ вибухнув на повстання - всі депутати винуваті! Всі до одного! Всіх скликань за всі 20 років!
І всі міністри! Всі вищщі чини та урядовці! Всі ті, хто мав владні повноваження, але не використав їх належно для благополуччя народу - ВСІ!
Я вже не кажу про таку "дірібничку", що практично всі сучасні  українські мільйонери і мільярдери підпадають під цей процес репресій - а на здоров*я, панове! А чи не час вам відчути драйв від українського сафарі під назвою "Коліївщина 2012"?

Не знаю, наскільки я правий, але моя думка відтепер така!
  

Богдан Гордасевич

86%, 49 голосів

9%, 5 голосів

5%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Галина Гордасевич, українська поетеса (31.03.1935 - 11.03.2001)

13 березня рівно 10 років тому прийняла в своє лоно рідна земля Кремянця відому українську письменницю Галину Гордасевич - вічная шана і вічний спокій


***
На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.
На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.
На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї руки
Пройшла самотня русалка.
На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.


Читайте твори тут:
http://edit.io.ua/edit_story.php?edit_story=99409
http://vilavi.ru/pod/271006/271006.shtm
http://blog.i.ua/community/662/436622/

http://ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/19243/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87
http://edit.io.ua/edit_story.php?edit_story=99409
http://vilavi.ru/pod/271006/271006.shtm

Володимир Івасюк навічно з нами!

Йому б виповнилось сьогодні 62, але його нема в живих уже 32 роки...




Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.
Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.
Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.
Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії





Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.
У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.
1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.
Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.
Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.
Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.
І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.
Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».


4 березня 2011 року. м. Львів
 
Коментар Богдана Гордасевича: коли я працював над альманахом "Наш Львів", то дізнався про унікальний епізод стосовно Володимира Івасюка: з якоїсь причини медсестра мала закапати ліками йому очі ще немовлятові, але забула перед тим ліки розбавити і крапнула концентрованим розчином, але якимось дивом  рідина не виїла очі, але стекла по кутках очей немовляти і виїла добіла шкіру, залишивши на все життя Івасюкові "сліди сльози" від очей... Пророчі сліди сліз...
 
http://iwasyuk.narod.ru/bio.html

98%, 56 голосів

2%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ювілей у Лесі Українки

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ СЬОГОДНІ Б ВИПОВНИЛОСЬ 140 -  ВОНА  НАЗАВЖДИ З НАМИ! Леся Українка (1871 – 1913) – найславніша українська поетеса,послідовний та енергійний борець за утворення українського народу, за його консолідацію в політичну націю. Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». З’явився цей образ – і цілі маси людей збагнули, що вони не просто обивателі, а українці, що це звання їх зобов’язує, що їм є за що боротись і віддавати життя.

Як кожен ідеал, цей образ не може бути повністю втіленим у земному житті, але він і сьогодні зобов’язує нас випростатись і вірно служити тій високій ідеї, що зветься «Україною». Леся Українка

"Одержима"  Драматична поема (уривок) Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег. Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині. Міріам Він там, він все сидить так нерухомо, як те каміння, що навколо нього. Над ним – мені здається, я те бачу, – нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрілить ясна блискавиця і цілий світ осяє. Ох, коли ж, коли вона розіб’є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетіла, щоб хоч на мить чоло те просіяло. Годівлю дав юрбі, тілам і душам, всім дав спокій, а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку… Який він одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже він завжди буде одинокий? «Месія прийде в славі світ судити» – так сказано в пророцтві, більш нічого. І правда, й милосердя – все для світа, а для Месії що? Чи тільки слава? «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землі і щастя в людях…» А для Месії? – знову «слава в вишніх»? І тільки слава? О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого від самотини, від страшної слави? (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.) Чого ж се я слідом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завів на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще, ніж в іншім місці. Я загину тут, я вигострила погляд у пустині, мов соколиний зір, – все виглядала, чи він хоч не подивиться на мене? Не подивився і не обернувся… Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.) Про се співати можна, а сказати слів не стає. (Співає знов.) Яка була юрба за ним, як він ходив по Галілеї. І кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месії, тільки я торкнути не посміла, бо нічого просить не мала в нього: ні здоров’я, ні страви на безхліб’ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою… (Співає знов.) Він нікому не відмовляв потіхи і поради. Кому що бракувало, він давав. (Співає.) А що ж мені бракує? О Месіє, ти, може, знаєш?! Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею. Месія Знаю, Міріам! Міріам(жахнулась) Учителю! Месія Не бійся, жінко, спокій я хочу дать тобі. Міріам О, я не хочу, не хочу я спокою! Месія (лагідно і разом суворо) Міріам, Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. Міріам Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Назареті. Месія Ти дорівнятись хочеш… Міріам (з поривом) Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! Я знаю те, що я нещасна жінка. Месія Так нащо ж ти зрікаєшся спокою, єдиної потіхи всіх нещасних? Міріам (з раптовою одвагою) Бо ти його не маєш, сине божий! Месія Яке тобі до мене діло, жінко? Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть. Месія Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш? Міріам (не одкриває лиця) Я вірю, що ти божий син, Месіє, і всім, окрім мене, даси рятунок. Месія Усім, крім тебе, жінко? Міріам Ти сказав. Месія Я не сказав того. Міріам Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Відступає.) Месія Куди ти йдеш? Міріам Не знаю. Так, на безвість. Месія Чого ж ти йдеш? Міріам Бо мушу йти. Месія Навіщо? Міріам Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю. (продовження і ще багато творів тут http://www.l-ukrainka.name/uk/Dramas/Oderzhyma.html)

70%, 23 голоси

30%, 10 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.