На улицах оккупированного Луганска неизвестные развесили самодельные флажки Украины, разукрашенные цветными карандашами, с патриотическими надписями: «Луганск - это Украина», «Україна єдина», «Україна переможе». 

Фотографии символики в Твиттере опубликовал один местных жителей.

«Вот они настоящие Луганчане, простые и чистые душой. Спасибо, что Вы не сдаетесь», - прокомментировал автор публикацию.

Свободный Донбасс

Уроки Риги

Саміт «Східного партнерства ЄС», якій відбувся в Ризі, досі викликає дискусії і питання, чи зустріч була успішною, чи все ж таки провальною? Багато чого відбувалося за лаштунками цього форуму. Деякі подробиці з джерел, близьких до головних фігур саміту, стали відомими нашим кореспондентам.

Отже, які висновки можна зробити з аналітичної інформації наших експертів?

Перший висновок. Узгодити позиції 28 країн-членів ЄС і 6 країн-партнерів було важкою роботою. Але це в основному вдалося зробити, що свідчить про зрілість політиків широкої Європи.

Другий. Декларація, в якій засуджуються дії Росії у відношенні до України, а захват Криму названо незаконною анексією, викликала на саміті найбільші дебати. Як відомо, до останньої хвилини формулювання її тексту не могли узгодити, і вже лунали голоси, що декларацію не буде прийнято. Натомість завдяки наполегливості президента України Петра Порошенка, канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Литви Далі Ґрібаускайтє та їхніх дипломатичних команд вдалося відстояти найбільш точне формулювання того, що насправді відбувається. Цікавою була позиція Білорусі. Мінськ - за офіційними даними! - висловився не проти терміну «анексія», а проти обговорення ситуації без участі Росії. Це факт, якій дозволяє краще зрозуміти, що насправді відбувається на євразійському просторі. Лише одна делегація з 34 відмовилася визнавати дії Москви щодо Криму як анексію. Це делегація Вірменії. Утім декларацію підписали всі країни-учасники з зауваженням на особливу позицію Єревана і Мінська.

Третій висновок. Вперше ЄС визнав, що кожна країна-партнер матиме індивідуальний план інтеграційного процесу. Це дуже добра новина для України, Грузії і Молдови. Раніше на країни-партнери старожили ЄС дивилися лише як на блок якихось напівєвропейських утворень. За десять років перебування в ЄС, східноєвропейські країни довели, що вони всі дуже різні. До речі, не останню роль тут зіграли такі дивні для європейського розуміння особи, як прем'єр Угорщини і президент Чехії. На них і дивляться з великою долею іронії і навіть деколи з їхніх висловлювань відверто сміються. Рига не стала виключенням.

Четвертий. Саміт не відмовив Україні в її праві на членство в ЄС. Тим не менше, і президент ЄС Дональд Туск, і лідери Литви, Польщі, Німеччини, Британії, Швеції, і голова Єврокомісії нагадали, що формат «Східного партнерства» не є інструментом розширення. Тому Києву треба шукати інших форматів для обговорення цієї теми, а головне - впроваджувати реформи. Про реформи в Ризі не казав хиба що ледащий.

П'ятий. Україна і Грузія отримують безвізовий режим з ЄС в 2016 році. Але - знову ж, все залежить не від бажання ЄС (воно як раз існує!), а від зусиль Києва і Тбілісі. А делегації обох країн приїхали до Риги ні з чим в галузі впровадження безвізового режиму. Казали про технічні проблеми. Насправді, обидві країни не бажали робити дуже важливі кроки в цій площині. Ось один з прикладів, який навели в Ризі головам МЗС України і Грузії. Але, маю підозру, що міністри про це знали і без зауважень колег з Брюсселю. Мова йде про захист внутрішніх паспортів і бази даних. Справа в тому, що купа бланків українських паспортів (кажуть про сотні тисяч!!!) залишилася на окупованих територіях Криму і частині Сходу України. Є свідчення, що кремлівські диверсанти намагаються використовувати ці документи для інфільтрації своїх агентів, тих самих «зелених чоловічків» і засилати їх на Україну, а звідти - далі в Балтію, Польщу, Румунію, Німеччину. Вряд чи, офіційний Київ про це не думав. Подібна ситуація з бланками грузинських паспортів в анексованій Абхазії. І про це мали би замислитися в Тбілісі ще до того, як добиватися лібералізації візового режиму з ЄС. А вихід простий - впровадити документ європейського зразка. З усіма засобами захисту, включаючи біометричний.

Шостий висновок. Він торкається тіні «Русскага мира», яка лякала учасників Ризького саміту. Саме під час зустрічі Москва заявила про можливість застосування ядерного вдару, якщо плани в Ризі шкодитимуть інтересам Росії. Тобто Кремль натякнув Заходу, що він має визнати країни «близького зарубіжжя» як природню зону впливу Москви. На це в Ризі ніхто не погодився. Тому свідчення - різки виступи Туска, Юнкера, Меркель, а також лідерів Великої Британії, Литви, Естонії, Хорватії, Скандинавських країн і навіть Франції та Італії. Країни ЄС вирішили діяти більш обережно, утім заявили, що відступати не збираються. І в цій тенденції ще одна добра новина для України. Взагалі, саміт відбувався під гучний акомпанемент апологетів «Русскага мира», починаючи від протестів російськомовних бабусь» біля будинку Національної бібліотеки, в якому відбувалися головні події саміту і закінчуючи урізаним інтерв'ю президента Литви Далі Ґрібаускайтє на каналі Латвійського ТБ. Останній курйоз викликав обурення не лише у Вільнюсі, але і в інших столицях. Латвійські журналісти без дозволу литовського президента вирізали всю критику влади путінської Росії щодо подій в Україні. А саме - Ґрібаускайтє передала глядачам каналу спільну думку лідерів країн ЄС, назвавши Росію країною-агресором. Цих різких формулювань злякалися латвійські журналісти або керівники телебачення. Якщо до того приєднати крики ризьких бабусь і дідусів «Путін - допоможи» і «Крим - це Росія», то картина «Русскага мира» як на долоні, хоча й в окремо взятій країні і в особливих обставинах.

Сьомий висновок. Україна стає пріоритетом в стосунках ЄС з країнами «Східного партнерства». Про це свідчить рішення надати Києву допомогу більш ніж 1,8 млрд. євро. Утім в Ризі було чітко сказано, що Брюссель готовий розмовляти з Україною про найсміливіші проекти і мрії, але за умови - впровадження реформ. Амбіції Києва щодо членства ніхто не відкинув. Натомість ЄС це не святий Христофор, якій переносив людей через річку незгод. Подолати проблеми має сама Україна - за експертної, фінансової і технологічної допомоги європейських друзів. Але домашнє завдання мають виконати самі українці. Крапка.

Віктор ЧЕРНИШУК

Нещодавно відбулася церемонія вручення нагород для учасників конкурсу української мови Петра Яцика. Цей конкурс відбувається щорічно вже двадцять років поспіль. Десятки тисяч молодих людей пройшли цей конкурс. Усі добре знають українську мову. У незалежній Україні мовою навчання у початкових, середніх школах та вищих навчальних закладах стала українська мова. Абсолютна більшість людей віком до 50-ти років володіє українською мовою. Володіє нею і більшість старшого покоління.

Прикрим є факт, що у Києві, столиці незалежної держави України, єдиною державною мовою якої є українська, більшість людей спілкуються російською. Російська мова домінує у бізнесі, спорті та засобах масової інформації.

Якщо йдеш до ресторану, офіціанти починають спілкуватися російською. Я російську мову вивчав у 1939-1941 роках по 2 години на тиждень під час навчання у Бучацькій середній школі. Я її розумію, проте вільно спілкуватися не можу. Саме тому у відповідь на звертання російською мовою я завжди прошу перейти на українську. У більшості випадків люди з легкістю і навіть із радістю переходять на українську мову. Я повернувся до України у 1988 році, їздив до різних регіонів, побував у Ялті, проте завжди і всюди спілкувався української мовою. І практично ніде не мав проблем із цим.

Завдяки Майдану наша плюроетнічна держава перетворилася на плюроетнічну патріотичну націю з новими цінностями, зокрема – діяти із почуття обов'язку до своїх співвітчизників, до своєї країни. Це продемонстрували волонтерські служби на Майдані та добровільні об'єднання, які нині борються за Україну в Донецьку та Луганську. Цей трансформаційний процес однак ще не завершився. Не всі ми позбулися підсвідомого комплексу меншовартості. Саме тому більшість людей у столиці починають спілкування російською мовою. Виняток становлять люди, які походять із західних областей. Вони спілкуються українською не лише між собою, але і з іншими мешканцями столиці.

Як вийти з цієї ситуації? Відповідь дуже проста. Усі, хто володіють українською мовою, у будь-яких життєвих ситуаціях (в особистому спілкуванні, на роботі, в органах державної влади) повинні починати розмову українською. У виняткових випадках, коли люди не знають української, як, наприклад, вимушені переселенці із Донецької та Луганської областей, зі ввічливості повинні переходити на російську мову.

Декілька років тому був організований конкурс на тему: «Україна моїх мрій». Участь взяли близько 500 учасників, які писали короткі есе про Україну їхніх мрій. Пам'ятаю, що одна 14-річна дівчина з Вінницької області написала: "В Україні моїх мрій люди будуть усміхатися одне до одного». Заохочена нагородою, вона почала втілювати свою мрію, усміхаючись перехожим на вулицях. Спочатку реакція була досить стриманою. Згодом люди почали відповідати їй взаємністю. А ще пізніше вона стала помічати, що люди почали усміхатися й одне до одного. Таким чином, вона зробила перший крок до створення України її мрій. Мене це надзвичайно вразило, і тому я довго підтримував із нею електронний зв'язок.

Моя дружина народилася в Канаді, де народилися і її батьки. Однак вона добре володіє українською мовою. Не знаючи російської, вона з усіма і всюди спілкується українською мовою (з іноземцями – англійською або французькою). Під час покупок у магазинах та на ринках вона зауважила, що у більшості випадків продавці більш радісно обслуговують її, аніж тих, хто розмовляє російською. Я певний, що такі реакції відчують україномовні уродженці України.

Потрібне станеться, якщо люди розпочнуть говорити українською мовою з усіма, усюди, про все. Вони будуть вражені гарними результатами. Згадане вище не є насильною українізацією, не є браком поваги до російської мови та її багатої літературної спадщини. Це радше буде гарною реакцією на спроби Путіна показати, що Україна не відбулася як держава у політичному, економічному і навіть у мовному плані.

Богдан ГАВРИЛИШИН

В тот день Кульчицкий был смущен. В боевом лагере АТО он выстроил бойцов перед встречей с Арсениеем Яценюком.

 Подошел к Арсению строевым шагом и начал доклад:

- Товарищ вице-премьер... – запнулся – премьер...- личный состав сил АТО построен. Без происшествий.

Арсений тогда улыбнулся, тепло поздоровался. Типа не заметил.

Сергей Петрович отошел, расстроенный оговоркой. Раздосадованный, обратился ко мне:

- Извините, никогда премьеру не рапортовал. Сбился...

- Да разве ж это важно. Воспитанники ваши тут за вас скажут – я тогда кивнул на первый батальон Нацгвардии – на ребят, которых Кульчицкий готовил от учебного полигона...

Воспитанники не подвели. Как и сам генерал. От пуль не прятался. Передовой не чурался. Как и тяжелой черновой работы.

Работал не броско, по-военному четко и честно.

А сегодня погиб. Погиб вместе со своими товарищами от рук террористов...

Я гоню от себя гнев и комок в горле... Вспоминаю сегодня то утреннее недоразумение и еще нашу встречу в пасхальное воскресенье...

В учебном городке в Павлограде мы тогда сели в курилке с ребятами из первого резервного батальона Нацгвардии – разбирали проблемы – что не так в деле, которое мы тогда только начинали... Говорили откровенно и, следовательно, не слишком комплементарно... И тут в конце встречи, встал хлопчик и выдал:

- А еще просим отметить нашего генерала! Он классный! – и начали хлопать. А ребята искренне подхватили... Я тогда просто обомлел и порадовался...

Майдановцы хлопали генералу МВД!

Помните, ребята, тот день? Под первой весенней листвой мы все хлопали генералу Кульчицкому Сергею Петровичу, настоящему офицеру!

Вы не ошибались. Слава героям!

Арсен АВАКОВ

генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький