ОЛЕКСАНДР ТУРЧИНОВ: ЯДЕРНА ЗАГРОЗА З БОКУ РОСІЇ - РЕАЛЬНІСТЬ На тлі загального божевілля, яким супроводжується агресія Російської Федерації проти України, особливо небезпечна "ядерна" риторика Кремля. Власне ставлення до міжнародних зобов'язань у сфері нерозповсюдження ядерної зброї Росія продемонструвала, коли віроломно порушила гарантії безпеки і територіальної цілісності, які, разом з іншими підписантами, взяла на себе по Будапештському меморандуму про приєднання України до ДНЯЗ в якості неядерної держави.

Останнім часом не тільки російські пропагандисти, але і керівники держави вдаються до відвертого шантажу і використовують "бомбу" як останній аргумент російської зовнішньої політики.

Про те, чим подібна позиція Росії загрожує не тільки Україні, але й підриває основи безпеки всього світу, "Укрінформу" розповів Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов.

- Генеральний секретар НАТО Столтенберг нещодавно висловив стурбованість можливістю розміщення російського ядерної зброї в Криму. Наскільки реальною, на Ваш погляд, є така загроза?

Ця стурбованість, на жаль, має підстави. Російська Федерація продовжує розгортати на території окупованого Криму додаткові наступальні системи озброєнь, ведеться активна робота по розміщенню на півострові ядерної зброї і засобів доставки ядерних зарядів.

Росія здійснює конкретні кроки щодо забезпечення на території окупованого Криму умов для повноцінного функціонування баз 12 Головного управління Міністерства оборони РФ. На це управління покладено завдання по підготовці до експлуатації та забезпечення боєприпасами з ядерними бойовими зарядами сил Чорноморського флоту РФ (бойових надводних кораблів, підводних човнів, літаків, берегових ракетних комплексів).

За інформацією, наявною у нас, керівництво РФ поставило завдання розгорнути в Криму полк бомбардувальників Ту-22М3, здатних нести ракети з ядерними бойовими зарядами, а також три дивізіони оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) "Іскандер-До" і "Іскандер-М" також укомплектованих ракетами з ядерними боєголовками.

Крім того, на окупованій території Криму РФ планує завершити створення потужної бази підводного флоту. Підводні човни збираються озброїти системою ракет, мають також ядерні боєголовки з можливістю ураження наземних цілей на відстані 1,5-2 тис. км.

- Ми бачимо, що РНБО добре поінформований про військових планах Росії, в тому числі, про військову інфраструктуру РФ в Криму. За Вашою інформацією, де саме в Криму Росія планує розмістити ядерна зброя і яка саме?

Хочу підкреслити, що на півострів вже доставлено 10 одиниць оперативно-тактичних ракетних комплексів "Іскандер-М". Їх розмістили в районі селища Щолкіно (мис Казантип) і Красноперекопська. Крім цього, Міністерство оборони РФ готується розмістити аналогічні комплекси в районі міста Джанкой і селища Чорноморське.

У той же час, активно відновлюється завод, що спеціалізується на торпедах і ракети морського базування в селищі Орджонікідзе (філія суднобудівного заводу "Затока" неподалік від Феодосії) з метою створення бази з обслуговування ядерного озброєння флоту. Інтенсивно зміцнюється периметр цього об'єкта з використанням сучасних видів охоронної сигналізації.

Фахівцями 12 Головного управління МО РФ вивчається можливість тимчасового зберігання ядерних бойових частин для оперативно-тактичного озброєння на флотських арсеналах Севастопольської військово-морської бази і на складах ракетно-артилерійського озброєння військового аеродрому "Гвардійське".

З метою інфраструктурного забезпечення авіаційної компоненти ядерних сил у Криму російське командування приділяє особливу увагу ремонту та модернізації злітно-посадкових смуг на авіабазах "Гвардійське", "Бельбек" і "Джанкой" для можливості прийому і базування бомбардувальників Ту-22МЗ, оснащених керованими ядерними бомбами нової модифікації і ракетами "повітря-земля" Х-15 (у перспективі Х-102). Російські військові вже відновили аеродром у селищі Кіровськ з метою проведення випробувань нових зразків авіаційних озброєнь, у тому числі на базі ракет класу "повітря-земля" Х-15 і Х-102. В січні 2015 року в Крим прибули багатофункціональні винищувачі Су-30.

Нам відомо також про те, що з метою підтримання постійної бойової готовності систем доставки ядерних зарядів планується відновити два базових комплексу по обслуговуванню ядерної зброї - в Балаклаві і в Феодосії.

Ще в квітні-травні 2014 року, відразу після анексії Криму, російське командування проинспектировало об'єкт "Феодосія-13". Розпочато інтенсивні роботи по його відновленню.

Об'єкт "Феодосія-13", або "об'єкт 712" (в часи СРСР використовувався в якості Центрального бомбохранилища) розташований на відстані 18 км від Судака в напрямку Коктебеля і являє собою тунель в скельній породі довжиною понад 2 км з запасним виходом. Використовувався для зберігання ядерних боєприпасів для артилерії та бойових кораблів Чорноморського флоту ВМФ МО СРСР.

До того ж, російські військові почали переобладнання військово-морського музейного комплексу "Балаклава" в центр комплектації і обслуговування ядерних боєголовок для підводних човнів. Останнім часом військові водолази активно досліджують дно морського входу в цей комплекс, дно поблизу бухти і морські підходи до неї.

В радянський час цей комплекс використовувався в якості секретного заводу з ремонту та обслуговування підводних човнів, а також як арсенал для зберігання спеціальних боєприпасів. Об'єкт був побудований в 1961 році у відповідності з комплексним планом захисту від можливих ядерних атак основних промислових і оборонних об'єктів колишнього СРСР.

У червні 2014 року біля Феодосії були розгорнуті ешелоновані засоби протиповітряної оборони, які включають мобільні системи протиповітряної і протиракетної оборони "С-400" (далекий ешелон) і "Панцир-С1М" (ближній ешелон). На сьогодні завершено формування дивізії протиповітряної оборони з базуванням у Севастополі.

Крім того, російські військові приступили до розгортання в районі селища Резервне берегових ракетних комплексів "Бал" і К300П "Бастіон". Останній може бути оснащений ракетами з ядерною боєголовкою, здатні вражати цілі на відстані до 600 км, тобто, фактично, погрожувати значної частини акваторії Чорного моря.

- Які міжнародні договори і власні зобов'язання Росія порушить у разі розміщення ядерної зброї в Криму?

Росія вже порушила міжнародні зобов'язання, здійснивши ретельно спланований захоплення і анексію Криму, скориставшись тим, що в країні після падіння режиму Януковича практично не було армії і силових структур. Все, включаючи саму систему центральної і регіональної влади, рік тому потрібно було відновлювати фактично з нуля.

В 1994 році наша країна зробила безпрецедентний крок - відмовилася від ядерного арсеналу, до речі, третього за величиною в світі, в обмін на гарантії безпеки від Росії, США і Великобританії. У підписаному 5 грудня 1994 року Будапештський Меморандум, одна із сторін - Російська Федерація, до речі, перша у списку країн-підписантів, зобов'язалася... Цитую: "... поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України", а також "утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй".

Агресія Росії, окупація нашої території і реалізація Росією наступальних ядерних програм з розгортанням їх складових на українській землі, безпосередньо порушує без'ядерний статус України, умови Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і штучно виводить Україну за рамки цього договору.

Крім того, відбувається цинічне порушення Росією статей 1 - 3 і 6 - 8 Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, згідно з яким держави-учасники взяли на себе зобов'язання "поважати суверенне рівність прав, суверенітет і територіальну цілісність один одного", "поважати право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи", "утримуватися від застосування сили або загрози силою, спрямованих на порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави".

Аналогічним чином грубо порушені основоположні статті Статуту ООН, Лісабонського протоколу від 1992 року, зобов'язання РФ як члена МАГАТЕ.

- Які кроки в сформованій ситуації буде змушена зробити Україна, щоб убезпечити свою територію і населення?

Україна робить кроки, спрямовані на захист своєї територіальної цілісності і незалежності. Перше і найголовніше для нас - це відновлення та зміцнення наших Збройних Сил, побудова дієвої системи національної безпеки і оборони, відродження потужного ВПК.

Ми підсилюємо оборону кордону від агресора. Крім того, не порушуючи міжнародних угод, відновлюємо наш ракетний щит, головне завдання якого - захистити від військової загрози з боку Росії.

Для того, щоб реально протистояти безумця, загрозливого світу потужним ядерним потенціалом, одних зусиль нашої країни недостатньо. Необхідно взаємодія і системна координація зусиль усіх провідних країн світу. Це повинен бути комплекс економічних, політичних і військових заходів. У тому числі - значне посилення спільної системи захисту від ядерної загрози та розгортання додаткових позицій системи ПРО.

Не виключаю, що для захисту від ядерної небезпеки, ми змушені будемо проводити консультації по розміщенню компонентів системи ПРО на території України. Не допустити війни з застосуванням ядерної зброї - це спільна відповідальність усіх людей доброї волі перед планетою.

- Але, можливо, ті, хто дотримуються політики умиротворення агресора, повинні замислитися над тим, який вплив буде мати розміщення російського ядерної зброї на Європейську та Євроатлантичну безпеку? Чи можливо в принципі цю ситуацію ще більше погіршити порівняно з поточним станом?

Те, що анексія Криму істотно посилила військовий потенціал Росії і відчутно змінила силовий баланс в Чорноморському та Середземноморському регіонах, розуміють усі наші партнери. Але поки ніхто не йде далі заяв про "глибоку стурбованість".

Розумієте, у всіх нас є історичний досвід, згідно з яким політика умиротворення агресора апріорі не може закінчитися нічим хорошим. Вона призводить лише до зростання військової загрози і до руйнування системи колективної безпеки. В тому числі, і до збільшення ризиків початку повномасштабної війни з застосуванням ядерної зброї, яка може стати останньою війною в історії людства і взагалі в історії цивілізації.

Готовність російського політичного керівництва до такої війни зайвий раз підтверджується заявами про плани щодо збільшення їх ядерного арсеналу. Чого тільки коштує хвастощі Путіна про готовність використовувати ядерну зброю у разі виконання нашими союзниками Будапештського меморандуму, згадайте російський пропагандистський фільм про захоплення Криму.

Це нас дуже турбує. Адже ядерна зброя в Криму буде спрямовано, в першу чергу, проти європейських країн. Крім того, реальна небезпека існує і для Туреччини, між іншим, країни-члена НАТО.

Зупинити агресора можна тільки шляхом об'єднання і координації спільних зусиль. Необхідно здійснити комплекс асиметричних результативних заходів, як в рамках масштабних міждержавних програм військово-технічного співробітництва, так і шляхом посилення санкцій, у тому числі, за порушення міжнародних договорів про нерозповсюдження ядерної зброї.

Окупація Російською Федерацією нашій території, захоплення української власності: літаків, кораблів, майна - це не тільки військова агресія, це банальне піратство і мародерство.

Загроза світу, що виходить сьогодні від Росії, вимагає адекватної реакції і активних дій. Вважаю, що варто було б замислитися над тим, щоб додати до санкцій також і блокування проходження військових кораблів через Босфор, відключення від системи SWIFT російської фінансової системи, що підтримує і фінансує як наступальні ядерні програми, так і терористів, а також вжити інші конкретні кроки в цьому напрямку.

Сьогодні Україна відіграє надзвичайно важливу, без перебільшення, історичну роль у світовій політиці. Ми фактично - форпост цивілізованого світу, що протистоїть спробам відновити імперію зла і її наступу на весь демократичний світ.

Дмитро Шкурко, "Укрінформ" Источник: http://censor.net.ua/r336856

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 - Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 - Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 - Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 - Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 - Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 - Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 - Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 - Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 - Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 - Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 - Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 - Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 - Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 - Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)

Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 - Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 - Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 - Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 Олена Британська

Надія Савченко: Війна, полон, викрадення, тюрма, голод у в’язниці та поза нею Надія Савченко _ Понеділок, 11 травня 2015, 15:05 Версія для друку Коментарі2

11 травня 2015, у Надії Савченко день народження, їй 34. У день її тридцяти-чотирохріччя, LaRègleduJeu, одночасно з українським KyivPost, та американською редакцією  HuffingtonPost, публікує початок тексту, який Надії вдалося нам передати через свою сестру, з місця її ув'язнення.

Нагадаємо, що Надія була викрадена 18 червня минулого року всупереч усім законам і правилам ведення війни.

Нагадаємо також, що вона була жертвою абсурдного судового процесу, що не відповідає дійсності, на підставі вигаданих і несумісних "свідчень".

Нарешті, не забудемо і про шість місяців голодного страйку, який вона перенесла ризикуючи своїм життям, з метою висловити протест проти несправедливості щодо її ситуації, але також, поза особистими питаннями, засудити насильство, що вразило її країну.

Ця жінка-патріот, визнана героєм війни 2 березня 2015, ця Жанна д'Арк, ув'язнена незважаючи на дипломатичний імунітет, який вона отримала після її виборів в Верховну Раду та ставши представником України в ПАРЄ, стала символом свавілля путінського режиму, але й також духом українського супротиву.

У той час , коли Росія помпезно святкує сімдесятиріччя перемоги над фашизмом, була надія, що Путін зробить зустрічний крок. Але ж ні.

Помилування політичних ув'язнених, що практикуються всіма цивілізованими урядами, під час таких символічних подій, було проігноровано колишнім кадебістом.

Світові лідери, на чолі з Ангелою Меркель та Франсуа Олландом, мобілізувалися щоб його напоумити. Але дарма. Надія Савченко залишається політичним, або, скоріше, геополітичним заручником  в руках господаря  Кремля.

Таким чином, в останні тижні, Надія Савченко, за прикладом багатьох своїх співвітчизників, відомих або анонімних, з російських чи радянських часів, розпочала нову боротьбу : тюремні нотатки.

Її нова боротьба, це саме ці тексти, і можливо навіть майбутня книга з в'язниці, перші фрагменти якої ми маємо честь опублікувати. У скорому часі буде опублікована і решта її нотаток.

Ми запрошуємо головного тюремщика Володимира Путіна прочитати ці рядки.

Ми запрошуємо Вас згадати всіх в'язнів тоталітарних режимів, які викрили завдяки їхній боротьбі і їхнім творам, всю ганебність режимів, що їх переслідували.

В кінцевому рахунку, тюремщики завжди розплачуються за своїх ув'язнених.

Зі своїх тюремних камер,Сахаров, Вацлав Гавел, Лех Валенса, Паділья, змусили похитнути не менш впевнені у собі і зарозумілі режими, ніж сьогоднішній нео-царистський режим у Москві.

Володимир Путін ще не закінчив слухати нагадувати йому про Савченко.

А ми у свою чергу, вимагаємо її безумовне і негайне звільнення.

Бернар Анрі-Леві

*   *   *

" Українська  правда" друкує в оригіналі уривок із книги, яку почала писати Надія Савченко.  

                                                              

                                                               Шановні читачі,

                                                               Вибачте, що не високим

                                                               Стилем написана книжка,

                                                               Але "із пісні слів не викинеш"…

                                                               Писала простою, розмовною.

                                                              Я розкажу тобі, як другу…

                                                              Та не знаю, чи встигну розказать.

                                                              Я напишу тобі, як другу…

                                                              Може, ти ще встигнеш прочитать.

     Ніколи не хотіла бути письменником, чи написати книгу, скільки мене на це підбивали. Пережитого життя все одно не описати, та й кому воно потрібно, крім самої людини…

     У в’язниці в одній книзі прочитала, що людина починає писати книгу тоді, коли в житті дійшла до тої межі, що хоче застрелитися, а духу не вистачає… А ще до ручки не дійшла! А якби дійшла, то краще б застрелилася…

     Але як подумала, на скільки запитань довго і нудно доведеться відповідати, якщо виживу і вирвуся на волю… Що подумала: краще один раз написати, поки є час, ніж сто разів повторювати… Працювати треба починати! Мені вже й так у Верховній Раді три місяці прогул ставлять!:) А українці, які мені дали мені довіру своїм голосом, виказали від мене дій чекають!

     Отож вирішила, що папір марати в тюрмі буду! Часу тут вдосталь…

     Кажуть, що у в’язниці після року відсидки всі писати починають, хто вірші, хто прозу… Ото вже не думала, що скочуся до такої банальності!:) А ще й року, Слава Богу не сиджу! І, сподіваюсь не буду!!! Нічого тут обживатися! Час вириватись! Роботи багато! ...

      Ну, а поки, писати… папір все стерпить…

Олексій Братущак журналіст Три перемоги України на День Перемоги 11 травня 2015, 16:04

Якось ФБ-спільнота звикає до різного роду "Зрада!" та "Нас_зливають!".

За подібними постами ми втрачаємо дійсно варті уваги. Це перемоги. Можливо, локальні, маленькі, але перемоги. Наші перемоги.

9 Травня я побачив 3 (три) такі перемоги.



Перемога перша – дипломатична

Першу перемогу можна було спостерігати у Москві.

Путін у компанії азійських та африканських лідерів – це не просто ігнорування послідовника Сталіна/Гітлєра європейськими лідерами. Це справжня перемога українських дипломатів.

Ще у січні-лютому офіційний Київ зрозумів, що 9 Травня може отримати величезну проблему. Тоді ще в Москву не надійшли відмови зі столиць європейських держав. Тож картина вимальовувалася не дуже приємна: Путін у колі союзників зразка 1945-го. Тому постало завдання, яке українські дипломати успішно виконали. Хіба це не перемога над російськими дипломатами, на яку варто звернути увагу?



Перемога друга – символічна

Кремль дуже полюбляє говорити про кольорові революції, яку небезпеку вони несуть для всього світу. Російського світу.

Але при цьому Москва сама використовує механізми кольорових революцій. В Україні ще не запустили помаранчеві стрічки зразка 2004-го, як російська пропаганда почала розкручувати свою стрічку – помаранчево-чорну.

Протягом довгого часу цю "гєоргієвскую" стрічку носили або відверті дурні, які не здатні осмислити меседжі Кремля, або відверті посібники того ж таки Кремля.

Помаранчева стрічка у 2004-му виконала свою роль. Вона показала, що невдоволених Кучмою та його наступником Януковичем тисячі і сотні тисяч, що це справжня сила, яка об'єдналася на Майдані.

"Гєоргієвська" так само "об'єднувала". Об'єднувала українофобів.

Довгий час у Києві цьому або не надавали значення, або навпаки підтримували міф про "символ Перемоги".

Але під час прямого військового конфлікту неприпустимо давати шанс символам супротивника на поширення.

Знову таки кілька місяців тому постало питання: як "перебити" кремлівський символ.



Рішення знайшли у маківці. Але замість нав'язування європейського символу офіційною владою обрали інший шлях. І він спрацював.



Я сам зі здивуванням сприйняв 9 Травня тисячі простих українців на урочистих заходах, які носили маківки. Так, частина – це звичайні пристосуванці, які хотіли потрапити на очі своїм керівникам/виборцям з модною штукою. Але це незначна частина.

Більшість же просто сприйняла новий символ відзначення Дня Перемоги. І на це пішло лише кілька місяців. Нагадаю, Кремль нав'язує свою "георгієвську" вже другий десяток років. То хіба це не перемога наших символів?



Перемога третя – адекватна

Ця перемога менш очевидна за попередні.

Про неї свідчать кілька "ряжених", яких 9 Травня ми побачили у Донецьку та Луганську.



Які війни виграли ці "герої ДНР/ЛНР"? У 1945-му фронтовики поверталися з Берліну з меншою кількістю нагород. Тож автомийник "Моторола" на "параді перемоги" – це знущання над фронтовиками 70-річної давнини. Це розуміє кожна адекватна людина. Але не ті, хто 9 травня вітав "героїв ДНР/ЛНР" на вулицях Донецька та Луганська.

Ці "ряжені" вкотре продемонстрували увесь сюрреалізм ситуації на Донбасі.

Про це навіть книжку можна почитати та фільм подивитися. Книжку ще у 1844-му написав Едгар По, називається "Система доктора Смоля і професора Перро".

Ну а фільм зняли у 2004-му, називається "Будинок проклятих".



Подивіться. Побачите, яким буде кінець "ДНР/ЛНР". Ці "герої" власними руками приведуть свої "деенери" до краху. Неадеквати з'їдять один одного, і залишать будинок "Донецьк" для адекватних. Залишилося трохи почекати

Приходько: Нізащо, ні за які гроші не співатиму в Росії!

Співачка Анастасія Приходько, яка бере активну участь у турі на підтримку військових та не боїться казати все, що думає про росіян, відповіла на брехню російських ЗМІ.

Артистка запевнила, що ніколи, нізащо й ні за які гроші не співатиме на території Росії.

Днями російські журналісти опублікували інформацію, буцімто Настя погодилася співати на корпоративі російського олігарха. Мовляв, це підтвердила концертний директор Приходько Оксана Кравченко.

Настя вирішила спростувати брехню, яку про неї розповсюдили російські ЗМІ

Співачка вирішила розставити усі крапки над "і" й у своєму Instagram опублікувала офіційне спростування.

"Повернувшись з туру по звільненим містам Донбасу, хотіла трохи відпочити але не тут-то було! Гортаючи інтернет, натрапила на чудовий приклад російської недопропаганди", - почала Настя.

"Що я можу сказати з цього приводу: 1. Оксана Кравченко не є моїм концертним директором - вона менеджер. 2. Не маючи компетенції, повноважень концертного директора, а також моєї особистої згоди, вона провела переговори в яких припустилася низки непробачних помилок, за що була оштрафована! 3.Вся інформація про мене в цій статті є не правдивою і спрямована на моє очорнення", - пояснила вона.

Останнім часом Приходько весь час їздить до бійців АТО з концертами

А наостанок пояснила так, щоб зрозуміли навіть російські журналісти:

"Повторюю востаннє - ніколи, нізащо, ні за які гроші Анастасія Приходько не співатиме на території Росії, бо вважаю найвищою зрадою співати для окупантів! Слава Україні!!!".

Анастасія запевняє, що ніколи й ні за що не поїде співати до Росії

Нагадаємо, нещодавно у Насті Приходько урвався терпець й вона емоційно звернулась до росіян, назвавши їх "вузьколобими і глухими".

Коментарі тут зайві

«Ядерна загроза» РФ або кому Путін зібрався показувати «кузькину мать»

Ми вже повідомляли про те, що простежуються певні тенденції з боку Росії щодо ймовірного завезення до окупованого Криму ядерного озброєння. Подібні дії країни-агресора не можуть залишитися непоміченими. Не зайвим було б відмітити, що зброя масового знищення у будь-якому випадку є фактором не лише підвищеної небезпеки у мирний час, але й досить дестабілізуючим у час, коли проти України ведеться неоголошена війна, а анексована територія використовується, чи може бути використана у якості плацдарму для тих чи інших агресивних дій.

Отже, за оперативними даними 23 квітня в генеральному консульстві України в Ростові-на-Дону пролунав тривожний дзвінок. За словами того, хто телефонував, який зі зрозумілих причин побажав залишитися невідомим через залізничну станцію м.Ростова імовірно в бік Кримського півострова прослідувало кілька вагонів зі знаком «Ядерна небезпека». За словами жителів півострова, подібні вантажі неодноразово були помічені на території окупованої автономної республіки.

Таким чином, військові експерти не виключають можливості транспортування військовими РФ на Кримський півострів ядерних боєголовок для пересувних ракетних комплексів.

Зрозуміло, що ймовірна присутність російської ядерної зброї в Криму, як свого часу радянської – на Кубі, може становити потенційну загрозу не тільки Україні, яку, згідно з міжнародними домовленостями Росія повинна захищати, що сьогодні виглядає частиною театру абсурду. Така ситуація може стати загрозою також і Європі, частині країн Близького і Середнього Сходу.

Якщо російський вантаж насправді є ядерним озброєнням – з ким же уряд РФ зібрався воювати з її використанням?! З Україною, яка добровільно від такої зброї відмовилася в обмін на гарантії безпеки, які, до речі, сьогодні є досить непевними? Але в такому випадку постраждає не тільки «Київська хунта» але й «исконно русские» жителі так званих ЛНР і ДНР, яких Володимир Володимирович намагається «захищати». Цікаво, що з приводу такого «захисту» скажуть жителі Луганської та Донецької псевдореспублік?

А як загроза спрямована до країн, де на думку Путіна «утискають права росіян», зокрема, наприклад, до тієї ж Туреччини, де Російська Імперія споконвіку цікавиться  територіями, які сьогодні належать курдам, або до Ірану, де, незважаючи на зовні дружні відносини, комуністична партія все ж таки знаходиться в підпіллі? Згадуючи збройне захоплення Криму, агресію Росії щодо Грузії і т.ін., подібні сценарії вже не здаються вигадками хворобливої уяви.

Нам залишається тільки гадати, хто може стати потенційною жертвою надалі. Приклад збитого малайзійського пасажирського «боїнга», на жаль, змушує загадати «мавпу з гранатою»… Бо ж наразі невідомо, що саме спаде на думку «великому збирачеві російських земель». А ми тим часом продовжуємо чекати, коли «великі світу цього», сидячи у комфортабельних кріслах вкотре висловлять «крайню заклопотаність».

 Андрій Галат, Костянтин Кіненко,

Спеціально для Інформаційно-аналітичного центру.

Криваві гроші війни, або чому АТО – це надовго?

Пам’яті чергової заяви ВР про агресію Російської Федерації присвячується.

Крайню заяву ВРУ «Про гідну відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (№ 2332) було підписано учора, 27.04.2015 р.

Ймовірно, це сталося через те, що попередні постанови давали не таку «гідну відсіч»… Мова «Про Звернення ВРУ до ООН, ЄП, ПАРЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором» від 27.01.2015 р. та про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької й Луганської областей тимчасово окупованими територіями від 25 березня 2015 р.

Чи змінилося щось у стосунках з агресором та окупованими територіями після схвалення чергових заяв? За своєю силою ці постанови є політичними документами та носять декларативний характер, тобто не містять норм прямої дії. Їх ухвалення нічого не змінює ні на війні, ні у господарській, ні у правозастосовчій практиці, а лише дає політичну оцінку ситуації. Отже… не змінює нічого.

Далі розглянемо уважніше саме господарську складову відносин Україна-ЛДНР, оскільки саме вона є самою непублічною на цей час.

На окупованій території Донбасу наразі проживають близько 3 млн. осіб та зосереджено до 20% промислового потенціалу України. Енергетика, промисловість та транспорт інтегровані в економіку України. Це великий споживчий та промисловий ринки.

Де факто, економічні стосунки з ЛДНР ніколи не припинялися. Лінію фронту перетинали і перетинають як люди, так і товари. При цьому «побори» до структур ЛДНР платять абсолютно всі суб’єкти, що знаходяться на окупованій території: від ДТЕК до копанки. В них просто немає вибору. Навіть якщо підприємство перереєєструвалося в Україні – воно платить ще й місцевим хазяївам. Тому на практиці абсолютно УВЕСЬ бізнес на території псевдореспублік на даний час фінансує діяльність бойовиків.

Це факт, на який ми не можемо вплинути, оскільки суверенітет України в ЛДНР не діє. Тому давайте з’ясуємо, чому навіть за умов подвійного оподаткування та хаотичних поборів, на лінії розмежування з ЛДНР стоять черги з фур, що шукають найменшої можливості потрапити до бойовиків і назад.

І справа не лише в тому, що Донецьку та Луганську потрібні харчі. Торгувати з Донецьком ризиковано, мутно і… вигідно. Настільки вигідно, що є люди, які зацікавлені в продовженні мутного статусу: «ані війни, ані миру». Саме для збереження схем збагачення на ухиленні від оподаткування. Головна «тема» – прихований від оподаткування прибуток.

Схема працює наступним чином. Як правило, виробник з України продає свій товар дистрибутору, який також має українську реєстрацію та працює легально. Дистрибутор знаходить покупця на окупованих територіях. Зазвичай, дистрибутор і покупець пов’язані через одних й тих самих фізичних осіб.

Укладається угода на поставку продукції, бажано з відтермінуванням оплати поставленого товару. Товар з документами та товарно-транспортними накладними їде до ЛДНР. Все легально, підстав відмовити у перетині лінії розмежування немає, окрім особливого режиму в зоні АТО, про який йтиметься нижче.

Покупець отримує товар, продає його з неймовірною націнкою до середньої роздрібної вартості товару в Україні – тобто приблизно у 30% та ще й виключно за готівку, оскільки українська банкова система в ЛДНР не працює. Уся націнка прихована від фіскалів. Тому вже на цьому етапі Покупець отримує приблизно 40 % неоподатковуваного прибутку від вартості товару. Навіть за відкатів на війну для терористів такий бізнес залишається золотим.

Існує можливість і для більш грубих, але ще прибутковіших оборудок. При наближенні термінів оплати Покупець звертається до штабу АТО (СБУ) й легально отримує документ, що підтверджує проведення АТО на території його реєстрації (господарської діяльності) і заявляє, що не може сплатити за отриманий товар, оскільки йде АТО. При цьому уся готівка залишається у Покупця. Звідси стільки повідомлень про затримання кур’єрів з грошима, що прямують з готівкою зі «стрьомної» ЛДНР в Україну.

Окремо стоїть питання відшкодування НДС при зовнішньоекономічних операціях. На території ЛДНР знаходяться виробництва низки найбільших експортерів України: Алчевський металургійний, АВК тощо. Що робити, якщо експорт здійснюється до Росії, митницю ми не контролюємо, а документи оформлюємо на території, підконтрольній Києву? Як прослідкувати, що товар перетнув державний кордон?

Чому в ЛДНР така неймовірна націнка? Плата за ризик – так, безумовно. Але, окрім іншого, система доправлення вантажів на окуповані території запрограмована на виникнення дефіциту. Особливий режим у районі проведення антитерористичної операції запроваджує Закон «Про боротьбу з тероризмом» (ст.14). Відповідно до ч. 4 цієї статті, «перебування в  районі  проведення  АТО осіб,  які не залучені до її проведення,  допускається  з  дозволу керівника оперативного штабу». У нашому випадку – це штаб АТО. Частиною цього режиму є також «Тимчасовий порядок здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів вздовж лінії зіткнення у межах Донецької та Луганської областей». Відповідно до нього перевізник повинен мати ще й «дозвіл» не проїзд встановленого зразка, який видається однією з чотирьох координаційних груп в зоні АТО. Діяльність цих груп підпорядкована Координаційному центру при штабі АТО, який складається виключно з силовиків.

Керівництво АТО для проведення «відсіву» претендентів має у своєму розпорядженні підстави на вибір:

1)    наявна інформація правоохоронних органів про можливість використання такого товару у злочинних цілях та/або використання такого товару терористичними організаціями на неконтрольованій території;

2)    наявна інформація про порушення отримувачем та/або постачальником вантажу (товару) вимог податкового та/або митного законодавства;

3)    наявна інформація про використання коштів за поставлений товар з метою фінансування тероризму;

4)    наявність інформації про причетність власника або отримувача товару до терористичної організації.

Підкреслю, що усі ці підстави є оціночними, до того ж їх неможливо перевірити. Пам’ятаєте, що абсолютно всі в ЛДНР фінансують бойовиків та псевдореспубліки? Пам’ятаєте, що ніхто не платить податків з кінцевої ціни продажу?

Власне, це все… Нічого кращого для створення дефіциту та черг бажаючих отримати жаданний дозвіл, годі й уявити. Не важливо, хто прийматиме рішення: генерал СБУ чи архистратиг Гавриїл, – корупційною є сама схема. Корупціонерами є усі, хто в ній задіяний.

У підсумку маємо таке:

1. Побори, зібрані на території ЛДНР, використовуються для подальшого фінансування власне ЛДНР.
2. З операцій, проведених на окупованій території Донбасу податки в бюджет України не сплачуються.
3. При перетині «лінії розмежування» створено легальні корупційні схеми.

Найнеприємніше, що йдеться про схеми з мільярдними оборудками. Отримані кошти, наче наркотик, отруюють відразу увесь організм держави: правоохоронців, фіскалів, урядовців та парламентарів. Тих самих урядовців і парламентарів, яких ми обрали рік тому й матимемо нагоду змінити лише за чотири роки. Виникає риторичне запитання: скільки місяців потрібно вести АТО за сьогоднішими правилами, щоб корупція поглинула усю державну систему України?

 Володимир Полевий,

експерт з національної безпеки Інформаційно-аналітичного центру

http://mediarnbo.org/2015/04/28/krivavi-groshi-viyni-abo-chomu-ato-tse-nadovgo/