Профіль

Богдан Бо

Богдан Бо

Україна, Львів

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Богдан Бо

Богдан Бо

Популізм у світі: основні характеристики й загрози

Популізм у світі: основні характеристики й загрози



Останнім часом термін «популізм» використовується направо й наліво. Проте, що ж насправді він приховує у собі?

Протягом останніх років спостерігається поява нових форм популістського націоналізму, який сьогодні становить головну загрозу ліберальному міжнародному порядку, що став основою глобального миру та процвітання з 1945 року. Впродовж минулого століття ліберальна демократія постійно перебуває під загрозою авторитарних режимів, проте сьогодні виникла інша загроза: демократії поступаються впливу неліберальних політичних сил, керованих популістськими настроями. Поняття популізму, проте, використовується наліво й направо для характеристики широкого спектру явищ, які не обов’язково пов’язані між собою. Отже, що насправді означає цей термін.

Між політологами немає повного консенсусу щодо визначення популізму, проте є принаймні три характерні його ознаки. Перша – це режим, який реалізує політику, популярну у короткостроковій, проте нежиттєздатну у довгостроковій перспективі, як правило, у сфері соціальної політики. Наприклад, цінові субсидії, щедрі пенсійні виплати або безкоштовні медичні клініки.

Друга – це визначення «людей», які становлять основу легітимності: багато популістських режимів не включають усе населення, а скоріше певну етнічну або расову групу, яка, як кажуть, є «істинними» людьми. Таким чином, Віктор Орбан в Угорщині визначив, що угорська національна ідентичність ґрунтується на етнічній приналежності, що виключає неугорців, які проживають в Угорщині, та включає багатьох угорців, які живуть у таких країнах як Словаччина та Румунія. Прем’єр-міністр Нарендра Моді в Індії також намагався змінити визначення індійської національної ідентичності з інклюзивної ліберальної, встановленої Ганді та Неру, на таку, що заснована на індуїзмі. Польська партія «Право і справедливість» наголошувала на традиційних польських цінностях й католицизмі та підштовхнула до виникнення більш відкрито расистських груп – таких, як ті, що закликали до «білої Європи» у листопаді 2017 року.

Третя ознака популізму стосується стилю лідерства. Популістські лідери, зазвичай, формують навколо себе культ особи. Вони намагаються встановити прямі та безпосередні зв’язки з «людьми», яких, як вони стверджують, представляють, та спрямовують їхні надії та страхи у дію.

Саме цей персоналізований підхід до лідерства робить популістів такою загрозою для демократичних інститутів. Сучасні ліберальні демократії будуються на базі інститутів спільного використання влади, таких як суди, законодавчі органи та безкоштовні засоби масової інформації, які слугують лакмусовим папірцем виконавчої влади. Всі ці інституції є потенційними перешкодами на шляху до досягнення популістським лідером своїх цілей і, отже, є основною мішенню його нападу. Таким чином, персоналізований характер популізму становить загрозу ліберальним інститутам.

Ці три визначення дають нам змогу окреслити різні рухи, які у минулому отримали назву «популістських». Латиноамериканські популісти, такі як Уго Чавес, Нестор і Крістіна Кіршнер, наголошували на популярних, проте нежиттєздатних соціальних програмах та намагалися створити навколо себе культ особи. Аргентинська пара зображала себе як перевтілення класичної популістської пари Єви та Хуана Перона. З іншого боку, вони не обмежували визначення національної ідентичності. Те саме можна сказати про Таксина Чинавата та його сестру Їнглак, колишнього прем’єр-міністра Таїланду: вони просували програми перерозподілу для бідних у сільських районах країни, проте не дотримувалися обмежувального погляду на тайську ідентичність, як їхні супротивники у жовтих сорочках.

Лідери Брекзіту, навпаки, не наголошували на масштабній економічній програмі та не мали жодного харизматичного лідера. Проте вони зіграли на антиіммігрантських страхах та традиційній британської ідентичності. Віктор Орбан, натомість, уособив у собі усі три ознаки: він намагається захистити угорських вкладників від «хижих» європейських банків; він має обмежене визначення «народу»; і він, звичайно, хотів би сприйматися, як харизматичний лідер.

Не зрозуміло, чи відповідає Володимир Путін будь-якій з трьох характеристик, окрім останньої: він з обережністю ставиться до розширення соціальних програм; у той час як підкреслює російську ідентичність та традиції, які не обов’язково мають обмеження в етнічному плані. Безумовно, Путін побудував навколо себе культ особи, хоча важко стверджувати, що він аутсайдер, який прагне повалити правлячу еліту. Те саме можна сказати про індійського Нарендра Моді та навіть про китайського Сі Цзіньпіна: вони обидва стали популярними, нападаючи на існуючу еліту, хоча самі є її частиною.

Слід зазначити, що для Дональда Трампа характерні усі три ознаки. Під час своєї передвиборчої кампанії він грав на економічному популізмі, погрожуючи вийти з Трансатлантичного партнерства та розірвати Північноамериканську угоду про вільну торгівлю. Він пообіцяв захистити програми медичного та соціального забезпечення. І хоча Трамп ніколи прямо не виступав за білий націоналізм, він залюбки підтримав би тих, хто це робить. Трамп мав дуже напружені відносини з афроамериканцями, латиноамериканцями та іншими меншинами; чорношкірі зірки спорту та виконавці були частими жертвами його публікацій у Twitter. І він поводився як класичний харизматичний лідер на мітингах, заявляючи, що «лише я розумію ваші проблеми» та що «лише я знаю, як їх вирішити».

Таким чином, у межах рухів, окреслених як популістські, ми можемо виділити, принаймні, дві широкі категорії. У Латинській Америці та Південній Європі популісти, як правило, дотримуються лівосторонніх поглядів, мають підтримку серед бідних виборців та виступають за перерозподіл соціальних програм, спрямованих на подолання економічної нерівності. Проте, вони не підкреслюють етнічної ідентичності та не займають твердої позиції щодо імміграції. Ця група включає у себе Боліваріанський рух Чавеса та Kiршнеризм в Аргентині, а також Подемос в Іспанії та СІРІЗА у Греції.

У Північній Європі популісти заручилися підтримкою середнього та робітничого класу, також для них характерні більш правосторонні погляди та антиіммігрантські настрої. Вони хочуть захистити існуючий добробут держави, проте не наголошують на розширенні соціальних послуг або субсидій. До цієї категорії належать ті, хто виступав за Брекзіт, Національний фронт Франції, Партія свободи Нідерландів, Данська народна партія, а в Сполучених Штатах багато прихильників Дональда Трампа - з робітничого класу.

Також є групи або рухи, які не підходять до жодної категорії. Італійський Рух п’яти зірок, наприклад, рішуче протистоїть та засуджує італійську еліту. Це відрізняє його від північних та південно-європейських партнерів, оскільки він здебільшого заручився підтримкою не робітничого класу, а міського населення середнього або навіть вищого середнього класу.

Френсіс Фукуяма, 
The American Interest

Переклад з англійської  Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2017/12/01/populizm_u_sviti_osnovni_harakterystyky_y_zagrozy_1217413

Богдан Бо

Богдан Бо

Чи це новий світ? І що він означає - ПЕТРО ПОРОШЕНКО


Виступ на 14-й Щорічній зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES): Чи це новий світ? І що він означає

ПЕТРО ПОРОШЕНКО·15 ВЕРЕСНЯ 2017 Р.

Шановні Президенти,
Високоповажності,
Дорогі гості,
Пані та панове,
Для мене велика честь відкривати чергову 14-ту Щорічну зустріч Ялтинської Європейської Стратегії.
Перш за все, хотів би привітати всіх присутніх з Міжнародним днем демократії – однієї з основоположних цінностей Вільного світу.
Рік тому ми з Вами обговорювали глобальні «Шторми змін» і те, куди вони можуть занести нашу цивілізацію.
Добре пам’ятаю атмосферу, яка панувала тоді в цьому залі.
Тривожні передчуття тоді переповнювали багатьох з нас. А шанси цивілізованого світу встояти дехто оцінював як 50 на 50.
Лише пригадайте масштаб тих ризиків.
Вибори у Франції та Нідерландах, президентські вибори в США, Брекзіт, триваюча російська агресія на Донбасі та в Криму, палаючий конфлікт на Близькому Сході, ескалація тероризму, популізму, який іноді є таким же небезпечним, як тероризм, і ультраправого екстремізму, широкомасштабні інформаційні кампанії проти Вільного Світу, намагання нав’язати йому «альтернативні цінності».
Безвізовий режим та Угода про асоціацію практично висіли на соломинці. Не вщухали сотні обстрілів на день з боку російських військ та бойовиків на Донбасі.
Ми ніби йшли «по лезу ножа» над прірвою хаосу та невизначеності.
Хтось вже відкорковував кримське шампанське і розставляв стільці в окупованій Ялті, щоб наново ділити світ.
Але ми встояли.
Те, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.
Ці слова Ніцше, на мою думку, сьогодні як ніколи точно передають суть того, що відбувається в сучасній геополітиці.
Чи є вже те, де ми знаходимося, новим світом? Думаю, що ні.
Чи можемо повернутися назад у тихий і стабільний світопорядок?
Ні, не зможемо.
І якщо хтось думає, що ось закінчиться війна в Україні (дай Бог, щоб вона закінчилася!) – і все вернеться на круги своя, той помиляється.
Не можна оживити десятки тисяч загиблих українців.
Не можна склеїти порвані договори.
Десяток Будапештських меморандумів вартий менше, ніж один ядерний заряд.
Перед нами нова політична реальність.

Шановні друзі,
Від того, наскільки принциповою, послідовною і безкомпромісною буде наша відповідь тим, хто хоче відкинути світ знову у середньовіччя.
Я переконаний, що саме українська Революція Гідності стала «дзвінком будильника» для демократичного світу.
Кремль цілеспрямовано намагався приспати пильність західних демократій. Непомітно, але системно руйнував їх зсередини.
Гібридна війна проти Заходу вже тривала, а Путіна радо вітали  у світових столицях, на самітах Великої Вісімки, підписували з ним мільярдні контракти.
Всі вважали: «якщо хижака добре годувати, то він не стане вас їсти».
Мало хто брав до уваги, що ці гроші йшли не на підвищення добробуту простих росіян чи освоєння безкрайніх, але безлюдних російських просторів, а на побудову новітньої наступальної армії.
І нібито все йшло за підступним планом Кремля…
Ось вже й Україна під проводом підкупленого й заляканого Януковича відмовляється від зближення з ЄС і повертається до «сфери впливу» Росії.
Вже готові до тріумфального маршу Європою десятки виплеканих Кремлем популістичних партій, готових за першим сигналом з Москви запустити сценарій розвалу Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу.
Вже на західному кордоні Росії вибудована військова потуга, здатна, в разі необхідності, реалізувати будь-які варварські агресивні плани Кремля.   
Але Революція Гідності в Україні не дала цим планам збутися.
Кремль ще не був повністю готовим до гібридного наступу на Європу. Йому не вистачало ще кілька років, щоб підготуватися і діяти напевно.
Майдан в Україні змусив Росію до фальстарту. І це сплутало їй усі карти.
Адже Україна для Росії – це не просто частина колишньої імперії. Це - символ. Це – невід’ємний елемент імперської величі, без якої Кремль цю імперію просто не може уявити. Це – «наш Єрусалим» (слова московського патріарха Кірілла).

Тому Путіну довелося піти ва-банк, «зірвати маски» і показати всьому світові своє справжнє хиже обличчя.
На жаль, в цій ситуації жодний нейтралітет, жодна позаблоковість не допомогли б Україні. Тепер вже зрозуміло, що це казки, якими агресор заколисує свою потенційну жертву.
Не допомогли і гарантії безпеки за Будапештським Меморандумом.
Окупація та анексія Криму, вторгнення на Донбас, збиття Малайзійського Боїнгу, нескінченні кібератаки проти України та західних країн, спроби вплинути на волевиявлення в цілій низці країн Заходу.
Кремль розпочав гібридний наступ на демократичний світ, розпочав війну за свій світопорядок. Світопорядок, де існує право сили і воля царя, а не сила права і воля народу.
Історія нас вчить, що Росії не можна вірити. Ні за яких обставин.
З Москвою треба завжди бути готовими до найгіршого. Про це вам розкажуть десятки тисяч кримських татар та українців, які переслідуються в Криму та на Донбасі. Сотні з них загинули від рук вбивць та катів лише за українське слово, український прапор чи український паспорт.
На жаль, Кремль і надалі відмовляється визнавати свої злочини.
Тому ми повинні зберігати єдність та солідарність.
Санкції проти Росії мають діяти до повного виконання Мінських угод та відновлення суверенітету України над Кримом і Донбасом.
Хотів би подякувати Сполученим Штатам за лідерство у питанні посилення санкцій проти агресора.
Ціна окупації та агресії для нього має зростати. Щоб тримати в руках незаконно захоплене, а по суті – цинічно вкрадене, було нестерпно важко.
Про Крим нам постійно підказують – відкласти, заморозити, а то й просто забути. Так можуть радити лише недалекоглядні політики. Які забувають, що нинішня битва за світовий порядок розпочалася з окупації Криму.

Тому майже два роки тому я виступив з ініціативою про створення міжнародного механізму з відновлення суверенітету України над Кримом.
Йдеться про поступове – мирне – витіснення Росії з Криму.
Нашими союзниками на цьому шляху є інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди і арбітражі, міжнародні платформи і моніторингові механізми – починаючи від ООН, і закінчуючи ЮНЕСКО.
І той факт, що в рамках ООН вдалося зафіксувати за Росією статус окупаційної держави – підтверджує, що ми на правильному шляху.
Кожного дня маємо нагадувати Росії про вчинений нею злочин.
Розраховуємо на скоординовану і цілеспрямовану підтримку наших міжнародних партнерів. Сьогодні хотів би запропонувати ідею створення міжнародного кола друзів деокупації Криму для координації спільних кроків і дій. Я планую детально обговорити цю ініціативу під час перебування в Нью-Йорку на Генеральній асамблеї ООН.

Пані та панове, представники Вільного світу,
Вільний світ став на шлях боротьби за новий світопорядок.
Від нашого успіху чи невдачі залежатиме те, яким врешті буде цей світ, якою буде Європа, якою буде Україна.
Це може бути світ демократії, сталого розвитку і процвітання. Світ, в який житиме здобутками нашої цивілізації, досягненнями Ілона Маска, можливостями штучного інтелекту, дослідженнями андронного колайдера чи перспективами криптовалюти.
А може бути світ, який житиме постійною загрозою ядерної війни та гонки озброєнь, гібридних агресій та інформаційних диверсій. 
Вибір очевидний. Шлях до нашої перемоги – це єдність та солідарність.
Необхідно зміцнювати трансатлантичний альянс, відкинувши, як контрпродуктивні і небезпечні, будь-які штучні та непринципові розбіжності між Європою та США. Цього тільки й чекають наші опоненти і вороги і ми не маємо права давати додаткові козирі в руки.
Ідея європейської інтеграції має отримати нове дихання, нову динаміку.
Я підтримую бачення щодо подальшого розвитку Європейського Союзу мого друга та щирого друга України Президента Єврокомісії Жан-Клода Юнкера, яке він виклав у своєму Посланні про стан ЄС у 2017 році 13 вересня.
Запропонована ним Дорожня карта до більш об’єднаного, сильного та демократичного Союзу відкриває можливості для створення якісно нової Європи, здатної відповідати глобальним викликам 21-го століття.
Разом з цим, вважаю, що започаткована дискусія щодо Майбутнього Європи не повинна обмежуватися виключно теперішніми країнами ЄС.
До дискусії повинні бути запрошені і країни-кандидати, і асоційовані з ЄС країни, які прагнуть розділити з Євросоюзом відповідальність за нову Європу.
Це буде символічним сигналом про місце цих країн в новій Європі.
Найкращою нагодою могла б стати зустріч глав держав та урядів ЄС щодо Майбутнього Європи, яка відбудеться 28 вересня у Таллінні.
Незважаючи на певні ситуативні виклики, які сьогодні переживає ЄС, небезпечно залишати у стратегічній невизначеності європейські країни, які прагнуть стати частиною Об’єднаної Європи.
Я підтримаю польського колегу Анджея Дуду у тому, що відмова від політики відкритих дверей буде для європейського проекту помилкою.
Це стало б сигналом для Росії, що реванш залишається можливим, і що ЄС, відмовляючи сусідам у праві на європейську перспективу, враховує так званими «особливими інтересами» Росії в регіоні.
Це стало б поганим сигналом для європейських народів та глибоким розчаруванням і означало б втрату впевненості у завтрашньому дні, відсутність гарантій того, що шлях до демократії, свободи і добробуту є незворотнім.
Я закликаю Захід прийняти важливе стратегічне рішення, яке кардинально впливатиме на подальший розвиток України у новому світі.
Україна де-факто стала східним кордоном об’єднаної Європи.
Сьогодні ми знову виконуємо свою тисячолітню місію оборони нашого спільного європейського дому від загроз зі Сходу.
Сотні тисяч українців зі зброєю в руках захищають не лише свободу і незалежність держави, але й безпеку всієї Європи, наші спільні цінності.
Ніхто в історії Європейського Союзу такою кров’ю і таким залізом не виборював собі європейської перспективи та асоціації з ЄС.
Україна перебудовує свою економіку та інфраструктуру, перетворюючи їх в інтегральну складову європейського континентального господарства.
Поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі дозволила нам реструктурувати нашу зовнішню торгівлю і підвищити частку європейського ринку до 40%. За вісім місяців цього року наш товарообіг зріс на третину у порівнянні з минулим роком і склав 25 млрд. доларів США.
За перші 90 днів безвізу понад чверть мільйона українських громадян вже скористалися можливістю вільних подорожей країнами Шенгенської зони, відчувши на собі всі переваги свободи руху осіб.
Українське суспільство зрозуміло, що зближення з ЄС – це потужний фактор збереження та зміцнення суверенітету, безпеки та добробуту.
Нашим наступним спільним завданням має стати синхронізація українських прагнень і європейських та євроатлантичних можливостей.
Ми працюємо над перебудовою нашої безпеки за стандартами НАТО.
Нагальне питання – доступ до озброєнь та військових технологій Альянсу. Агресор має знати, що шлях вглиб Європи через Україну закрито.
Практично тріщить по швам і Європейська політика сусідства. Треба вдихнути нове життя у «Східне партнерство». Після набуття чинності угодами про асоціацію та безвізовими режимами воно втратило стимули.
Україна дедалі глибше інтегруватиметься до секторальних політик ЄС, боротиметься за повне поширення на нас чотирьох свобод – вільного руху товарів, послуг, капіталів, осіб.
Рухаємося далі, в напрямку асоціації із Шенгенською зоною, приєднання до Митного Союзу та Енергетичного Союзу, Єдиного цифрового ринку ЄС.
Мені було б дуже цікаво ознайомитися з результатами дослідження щодо оцінки наслідків інтеграції України до Митного Союзу ЄС, яке, як мені відомо, буде представлено завтра учасникам Форуму.
Переконаний, що реалізація цих проектів є вигідною не лише для України, але й для самого Європейського Союзу.
Політичну волю до системних перетворень ми уже неодноразово перетворювали у наш спільний успіх.
Незважаючи на триваючу російську агресію, за три роки Україна не лише довела здатність проводити реформи, але й продемонструвала результати.
Зростає економіка, очищено банківську систему, скорочено бюджетні витрати, триває успішна співпраця з МВФ.
Позитивні очікування відображені і у підвищенні наших рейтингів провідними кредитними агентствами.
Європі потрібна сильна Україна - політично, соціально, економічно.
Для цього маємо не лише створити умови для переходу від економічної стабілізації до економічного зростання, але й реалізувати їх.
Я вітаю та підтримую ініціативу наших литовських друзів щодо розробки плану підтримки України.

Дорогі друзі,
Україна знайшла своє місце і покликання в новому світі.
Наше історичне місце – в сім’ї об’єднаної Європи та трансатлантичному західному альянсі.
Наше покликання – стати східним кордоном європейської цивілізації, контрибутором європейської та світової безпеки, двигуном континентальної економіки.
І ми разом з Вами, дорогі друзі України, втілюватимемо це покликання.
Ми рухатимемося до повноправного членства в Євросоюзі та НАТО.
Це, як показали події останніх років, є  справжньою гарантією української незалежності, суверенітету, добробуту та процвітання.
Бажаю вам плідних дискусій і дякую за увагу.
Слава європейській Україні!


Богдан Бо

Богдан Бо

Ще одне вітання з 1-м грудня Референдум Незалежності

«ТЕБЯ ЖДУТ ДОМА»: В ОККУПИРОВАННОМ ДОНЕЦКЕ ПОЯВИЛИСЬ БИЛБОРДЫ ОТ СБУ
Опубликовано: Пятница, 01 декабря 2017 11:07

В центре оккупированных Горловки и Донецка появились билборды с агитацией программы "Тебя ждут дома".

Билборды от СБУ на оккупированных территориях.

Об этом в Facebook сообщает спикер СБУ Елена Гитлянская со ссылкой на публикацию с данными центра "Миротворец".

Согласно данным, опубликованным пресс-службой центра в Facebook, плакаты были размещены Службой безопасности Украины.

"Граждане боевики и их пособники, уже под вашими окнами баннеры вывесили, чтобы напомнить вам, что у многих из вас есть еще шанс. Или хотите, чтобы с такими плакатами к вам в квартиы приходили?", – говорится в сообщении.

3 copy

Отмечается, что программа СБУ "Тебя ждут дома" распространяется на лиц:

- которые добровольно отказались от участия в незаконных вооруженных формированиях (НВФ) "ДНР / ЛНР";

- готовы добровольно отказаться от участия в террористической деятельности и сотрудничать с правоохранительными органами Украины;

- не участвовали в убийствах, пытках, изнасилованиях и других тяжких преступлениях;

- имеют искреннее желание исправить собственные ошибки честным трудом на благо Украины.

Основания для освобождения от уголовной ответственности для участников террористических формирований "ДНР/ЛНР" предусмотрены в рамках действующего законодательства Украины.

Билборды от СБУ на оккупированных территориях.

Билборды от СБУ на оккупированных территориях.

Фото: "Миротворец"

  • 30 ноября в Донецкой области задержали бывшего боевика, который собирался вступить на службу в ряды Вооруженных сил Украины.
  • 16 сентября сотрудники Службы безопасности Украины задержали в Славянском районе Донецкой области информатора террористической организации "ДНР".
  • 14 сентября сотрудники Службы безопасности Украины задержали в Славянске (Донецкая область) информатора боевиков "ЛН

Богдан Бо

Богдан Бо

Йому сьогодні 26-ть: Всеукраїнський референдум 1991

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року 
Результати референдуму 1991 року.

Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдумна території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Організація[ред. • ред. код]

Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР.

Перебіг[ред. • ред. код]
Бюлетень для голосування.

Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниць для голосування[1]. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати[1]. 31 943 820 осіб або 84,32% тих, хто мав право голосувати, отримали бюлетені для голосування[1]. З них взяли участь в референдумі 31 891 742 осіб або 84,18%[1].

Одночасно з референдумом проходили перші в історії незалежної держави Україна вибори Президента України.


Богдан Бо

Богдан Бо

Всеукраїнський референдум 1991 - сьогодні 26-та річниця

Всеукраїнський референдум 1991

Першим загальнонаціональним референдумом був референдум щодо проголошення незалежності України, який було проведено 1 грудня 1991 р. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала за, відповівши «Так».

Результати референдуму 1991 року[1]
Ukr Referendum 1991 Gen.png
Ukr Referendum 1991.png
Ukr Referendum 1991 No.png
діаграма«Так»«Ні»

Богдан Бо

Богдан Бо

У справі Сергія Колмогорова

Справа Колмогорова: про баланс між обвинуваченням і захистом
Сергій Колмогоров. Фото: tsn.ua
Сергій Колмогоров. Фото: tsn.ua
Сергій ЯРОШ14.11.2017 р.
Вирок у справі прикордонника Сергія Колмогорова не можна вважати ані законним, ані справедливим

Нещодавно генеральний прокурор України Юрій Луценко зробив заяву про те, що у кримінальній справі прикордонника Сергія Колмогорова доведеться знайти баланс між обвинуваченням і захистом. Як юрист я повністю підтримую цю точку зору генпрокурора, однак у мене виникли запитання. Чому «доведеться»? Тобто органи прокуратури в принципі не бачать необхідності в такому балансі, але змушені його шукати саме в цій конкретній справі? Чому цей баланс необхідно шукати тільки у справі Колмогорова? Хіба в інших кримінальних справах немає такої потреби?

На мою думку, головна проблема правової системи України — наявність системного конфлікту між законністю і справедливістю. Врегулювання цього конфлікту і є основним завданням держави та суспільства. Саме це завдання мало бути наріжним каменем усіх проведених в Україні реформ. На жаль, це питання практично навіть не обговорюється.

Тому подібна заява, зроблена саме генеральним прокурором України, є вкрай важливою. Вона може стати тим камінчиком, який нарешті зрушить з місця лавину змін у кримінальному процесі. Якщо це станеться, то Юрій Луценко назавжди залишить свій слід в історії права України, незалежно від інших його досягнень або невдач.

Одна з основних проблем, пов'язаних з правовою реформою в Україні, — вкрай односторонні підходи до її вирішення в основних учасників процесу. Правоохоронці нав'язують свою точку зору, адвокати — свою, бізнес — свою, громадські активісти та політики — кожен свою. При цьому практично ніхто не намагається оцінити ситуацію системно — з погляду балансу між обвинуваченням і захистом, хоча такий підхід міг би вирішити багато спірних питань.

У зв'язку з цим виникла ідея написати цикл статей, в якому буде проаналізовано найбільш спірні моменти у сфері кримінального права і процесу саме з цього погляду.

Таких питань багато, але буде справедливо, якщо ми почнемо саме зі справи Сергія Колмогорова.

Наприкінці жовтня 2017 року група прикордонників пікетувала Вищий спеціалізований суд, вимагаючи скасування вироку у справі свого товариша по службі Сергія Колмогорова. Ця подія інтенсивно висвітлювалася у ЗМІ, які повідомили публіці таку версію: перебуваючи на бойовому посту в зоні АТО, прикордонник Сергій Колмогоров отримав наказ зупинити підозрілий легковий автомобіль, який рухався в його бік. На накази зупинитися і попереджувальні постріли водій не реагував і продовжував рух, створюючи загрозу бійцям. По автомобілю було відкрито вогонь, внаслідок якого загинула жінка-пасажир. Стріляло кілька осіб, але саме Колмогорова звинуватили у навмисному вбивстві, засудивши до 13 років ув'язнення.

Справа набула великого суспільного резонансу. Народний депутат Дмитро Тимчук заявив про необхідність перевірити суддів у справі на предмет їхньої прихильності ідеям «русского мира», а генпрокурор Юрій Луценко зробив заяву, яка стала приводом до написання цієї статті.

Вищий спеціалізований суд України вирок скасував і спрямував справу на новий розгляд.

Справа є безумовно цікавою як з професійного, так і з суспільного погляду. Однак, як лікар не може ставити діагноз, не опитавши й не оглянувши хворого, так і юрист не має робити висновки, не ознайомившись з усіма обставинами справи. На жаль, не опубліковано жодних подробиць. Було зовсім незрозуміло, чому суд виніс такий вирок, якщо все відбувалося саме так, як це описували ЗМІ (стан української юридичної журналістики проаналізуємо іншим разом).

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя в Єдиному державному реєстрі судових рішень виявилося засекреченим. Незрозуміло чому, адже за законом таке рішення не підлягає обмеженню в доступі.

На щастя, Апеляційний суд Донецької області виявився ліберальнішим, і його ухвала у справі є у відкритій частині реєстру.

Спробуймо сформувати неупереджену думку у справі виходячи з інформації, яка є в цій ухвалі. Ми не бачили матеріалів справи, не досліджували особисто докази, не чули свідків і не можемо самостійно оцінити правдивість їхніх свідчень. Давайте просто візьмемо на віру висновки суду з цих питань і вважатимемо, що всі описані у вироку обставини дійсно мали місце.

Моя особиста думка: під час розслідування справи та розгляду її судом мали місце системні помилки, які роблять винесений вирок як мінімум несправедливим, а як максимум — незаконним. Безумовно, така думка є суб'єктивною і не може вважатися істиною в останній інстанції, проте не можу не поділитися нею.

Для початку слід викласти суть справи так, як вона виглядає в описі апеляційного суду (природно, все максимально спрощуючи й узагальнюючи).

7 вересня 2014 року близько 21.30 в Маріуполі з боку зони бойових дій в'їжджав легковий автомобіль, в якому перебували чоловік з дружиною. За кермом був чоловік. Автомобіль зупинився на узбіччі. Особливістю цього автомобіля було те, що при включенні запалення на кілька секунд спалахували фари. Подружжя курило в машині й для відкриття вікон включало запалювання. Тому в автомобілі, що стояв, кілька разів спалахували й гасли фари. (Саме через це автомобіль здався бійцям підозрілим — подавав сигнали!)

Надалі автомобіль почав рухався в бік поста прикордонників, який не був відповідним чином освітлений і обладнаний. Знаків, що зобов'язують водія зупинитися, не було. Наказів зупинитися і попереджувальних пострілів водій не чув і чути не міг — вогонь на ураження було відкрито, коли автомобіль був у 68 м від поста.

Більшість випущених куль потрапило по мотору і колесах, але кілька потрапили по лобовому склу та вбили жінку-пасажира. Куль не знайшли, але експертиза встановила, що вони прилетіли з того місця, де займав позицію і вів вогонь Сергій Колмогоров.

Суд встановив, що водій автомобіля не скоював жодних правопорушень, не міг чути наказу зупинитися, не мав можливості зрозуміти, що попереду є правоохоронці й не становив для них загрози (суд відхилив доводи захисту про те, що автомобіль швидко рухався в бік поста, оскільки стан дорожнього покриття був поганим і на вулиці практично не було освітлення).

Суд визнав, що, відкривши вогонь у такій ситуації, Сергій Колмогоров перевищив свої посадові повноваження і вчинив умисне вбивство, оскільки, відкриваючи прицільний вогонь з автомата по лобовому склу автомобіля, він свідомо допускав можливість смерті осіб, які перебувають у ньому. Суд зробив висновок, що стану необхідної оборони у Сергія Колмогорова не було, адже з боку водія і пасажира автомобіля не було жодної загрози ані для нього особисто, ані для інших осіб.

Скоріш за все, багато хто з юристів погодиться з такими висновками суду (за умови, що всі зазначені факти дійсно були підтверджені належними доказами). Подобається це комусь чи ні, але такий вирок повністю відповідає чинній судовій практиці. Подібних справ і вироків у країні величезна кількість (не за фактичними обставинами, а за підходами слідства й суду до розслідування і розгляду подібних справ). Водночас сам вирок виглядає несправедливим, та й до його законності є певні запитання.

Сергій Колмогоров
Сергій Колмогоров

Розгляньмо ситуацію детальніше.

Перше запитання: що прикордонники робили в Маріуполі? Хіба державний кордон України проходить тут? Чи мали взагалі прикордонники право встановлювати будь-які блокпости на в'їзді в місто?

Згадаймо ситуацію. Початок вересня 2014 року. Щойно завершилися події під Іловайськом. Офіційної лінії розмежування немає. Місто Маріуполь хоча й не розташоване безпосередньо в зоні бойових дій, але однозначно перебуває в зоні ризику. Бойові дії тут можуть початися в будь-який момент. За день до події було розстріляно українські прикордонні катери. Офіційно було оголошено про проведення антитерористичної операції, але воєнний стан не введено. Керівництво АТО дезорганізоване й не має необхідних організаційних і матеріальних ресурсів.

Навіть не вивчаючи питання, впевнений: розташування та обладнання поста прикордонників на околиці Маріуполя не відповідало чинному законодавству. Таких ситуацій ним просто не було передбачено. Якщо підходити формально, то ані Сергій Колмогоров, ані решта бійців узагалі не мали права перебувати в тому місці й тим більше не мали повноважень зупиняти машини. Тобто сам факт їх виходу на цей пост вказує, що і бійці, і ті, хто їх послав, порушили закон. При цьому не має значення, стріляли вони в когось чи ні.

Чому ж щодо цього нікому не було пред'явлено жодних обвинувачень? Відповідь очевидна: це дії в стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України). Під час організації поста були явно порушені вимоги законодавства, але ці порушення очевидно мали вимушений характер і були допущені з метою запобігти більшій шкоді, тому не розглядаються як злочин.

Питання друге. По автомобілю стріляло кілька людей. Чому обвинувачення пред'явлено одному тільки Сергію Колмогорову? У чому різниця в їхніх діях? У тому, що він випадково влучив, а решта випадково не влучили? Якщо його звинуватили в умисному вбивстві, тоді чому всіх інших не звинуватили в замаху на умисне вбивство?

Суд намагався обґрунтувати, що Сергій Колмогоров прицільно стріляв по лобовому склу, а решта — тільки по капоту і колесах. На мою думку, цей висновок не витримує критики: о 21.30 у вересні в Маріуполі якщо ще не зовсім темно, то вже глибокі сутінки (горять ліхтарі, машини їдуть з фарами). Уявіть собі: як можна в темряві вести прицільний вогонь з автомата на дистанції близько 70 м?

Але питання не в цьому. Якщо Колмогоров стріляв неправомірно, то неважливо, куди він цілився: сам факт відкриття ним вогню — вже злочин, а це означає, що інші стрілки скоїли такий самий злочин. Однак головне питання в іншому. П. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України передбачає, що в кримінальному провадженні підлягають доказуванню умисел, мотив і мета вчинення злочину. І якщо умисел ще так-сяк наша правоохоронна система якось намагається доводити, то в більшості справ мотив і мета злочину просто ігноруються.

Справа Сергія Колмогорова не виняток. Звинувачуючи його в умисному вбивстві, ані слідство, ані суд так і не довели: який же саме мотив був у нього для умисного вбивства потерпілої і яку мету він переслідував, відкриваючи вогонь?

Здавалося б, не встановлено мотив і не треба — яка різниця? Але це тільки на перший погляд. Мотив і мета злочину — це ті обставини, які можуть обтяжувати або пом'якшувати вину, а в деяких випадках можуть змінювати кваліфікацію або навіть бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

Який мотив і яка мета могли бути у Сергія Колмогорова, якщо виходити з описаного судом фактажу? Та такими ж самими, як і у решти бійців — відбиття нападу і затримання злочинців.

Уявімо: початок вересня 2014 року. Чіткої лінії розмежування немає. До зони боїв близько 30 км, але саме місто в зоні ризику. Всіх турбує питання — захоплюватимуть росіяни Маріуполь чи ні. У такій ситуації їде автомобіль, який поводиться підозріло (постояв — моргнув фарами, потім поїхав). На крики з вимогою зупинитися і попереджувальні постріли не відповідає. У крові адреналін — страшно. Досвіду немає, часу на роздуми теж немає. Дорога погана, машина, начебто, не повинна їхати швидко, але в темряві здається, що вона мчить з величезною швидкістю. Могли в такій ситуації бійці сприймати автомобіль, що їде в їхній бік, як загрозу? Мені здається, так. Тому й стріляли усі. Своя життя дорожче за якісь інструкції із застосування зброї.

Пізніше з'ясувалося, що стрілки помилилися й насправді автомобіль не становив загрози. Жодного реального нападу не було, але ж це стало відомо вже пізніше.

Яке це має значення для справи? Та пряме. У КК України окрім ст. 36 про необхідну оборону є ще й ст. 37, яка дає визначення уявної оборони, тобто стану, коли людина помилково вважає, що відбувається напад, якого насправді немає. Особа, яка завдала шкоди в стані уявної оборони, залежно від обставин або повністю звільняється від кримінальної відповідальності, або несе відповідальність як за шкоду, заподіяну з необережності.

Ми не знаємо матеріалів справи й не можемо стверджувати, що Сергій Колмогоров діяв у стані уявної оборони. Проблема не в цьому. Проблема в тому, що слідчі, прокурори та судді зобов'язані були перевірити наявність у діях обвинуваченого ознак уявної оборони, однак не зробили цього. У вироку суд мотивував, чому дії обвинуваченого не є необхідною обороною, але не згадав про уявну оборону. Саме з цих причин вирок у справі не можна вважати ані законним, ані справедливим.

Фото: facebook.com / Андрій Ляшенко
Фото: facebook.com / Андрій Ляшенко

Мені здається, якби суд визнав дії Сергія Колмогорова уявною обороною і засудив його навіть до максимального строку за вбивство з необережності, то ця справа не мала б резонансу. Ба більше, цілком імовірно, що обвинувачений сам визнав би свою провину і весь тривалий судовий процес був би не потрібен.

Якщо ж докази у справі вказують на відсутність уявної оборони, то суд мав на ці докази послатися і встановити справжній мотив і цілі дій як Сергія Колмогорова, так і інших, хто стріляв. Якщо всі стріляли по машині для відбиття загрози, нехай і уявної, то це одна ситуація. Якщо ж стрілки розуміли, що цей автомобіль не становить загрози, і стріляли сп'яну заради розваги — це принципово інша ситуація.

У першому випадку запитання — чому засуджено Сергія Колмогорова, у другому — чому не засуджено решту бійців, які стріляли.

Чому ані прокуратура, ані суд не звернули уваги на ці аспекти справи? Відповідь зрозуміла: це практика роботи правоохоронної системи, що склалася за багато років. По-перше, доводити мотив і цілі обвинувачених складно, тут хоча б наявність умислу довести. По-друге, якщо в кожній подібній справі встановлювати істинні мотиви й цілі обвинувачених, то їм же потім потрібно буде давати оцінку у вироку, а вони можуть істотно змінювати кваліфікацію дій обвинуваченого. По-третє, українські прокурори та судді в принципі дуже рідко застосовують норми закону про крайню необхідність і необхідну оборону — що в такій ситуації казати про якусь уявну оборону. Можливо, багато хто з суддів і прокурорів після завершення навчання навіть і не пам'ятають про те, що поняття уявної оборони взагалі існує.

Крім того, слідчі й прокурори зацікавлені в розкритті резонансних справ. Розкрите умисне вбивство — це гарний статистичний показник, просування по службі, піар та інші позитиви. Розкрите вбивство з необережності, а тим більше справа, закрита на підставі ст. 36, 37, 38 або 39 КК України, таких результатів не принесуть.

То навіщо брати на себе відповідальність — закривати справу чи перекваліфікувати її? Якщо є підхожий труп і потенційний обвинувачений, то з імовірністю 99% йому буде інкриміновано саме умисне вбивство, незалежно від фактичних обставин. Якщо є обопільна бійка з тілесними ушкодженнями, то один учасник обов'язково буде злочинцем, а інший — безневинною жертвою, і ніяк інакше. Для нашої правоохоронної системи в принципі характерний чорно-білий підхід.

Підіб’ємо підсумок. У справі Сергія Колмогорова баланс між обвинуваченням і захистом знайти дуже легко — просто потрібно виконати вимоги закону і встановити справжній мотив і мету його дій і тим самим або підтвердити, або спростувати наявність у нього стану уявної оборони. Але робити це слід у всіх подібних справах.

Для цього у генерального прокурора України є унікальний інструмент — згідно з п. 9 ч. 1 ст. 9 закону «Про прокуратуру» він має право видавати методичні рекомендації для всіх нижчих прокурорів.

Тож попросімо шановного Юрія Віталійовича, щоб він «порекомендував» усім прокурорам України під час складання та спрямування до суду обвинувальних актів обов'язково вказувати в них мотиви та цілі дій обвинувачених, а також перевіряти наявність у діях обвинувачених ознак крайньої необхідності, необхідної оборони або уявної оборони.

Богдан Бо

Богдан Бо

Літати чи пролітати - ось в чому питання

Омелян: стратегія популізмуВолодимир Омелян. Фото: facebook.com/volodymyr.omelyan
Володимир Омелян. Фото: facebook.com/volodymyr.omelyan
Авіаційна транспортна стратегія України до 2030 року скоріше нагадує документ, в якому сформульовані бажання щодо освоєння грошей

У суботу, 25 листопада 2017 року, авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України», що належить Ігорю Коломойському, виповнилося 25 років. Цього дня чверть століття тому було виконано перший рейс за маршрутом Київ — Лондон. Напередодні ювілейної дати президент авіакомпанії Юрій Мірошников 24 листопада в Києві дав велику прес-конференцію, на якій розповів про перемоги та плани МАУ, а також про проблеми, які можуть виникнути у її конкурентів. Останнє стосувалося планів міністра інфраструктури Володимира Омеляна щодо реєстрації ще до кінця року нового українського лоукостера, про який міністр говорить з весни нинішнього року.

«З професійної точки зору, повноцінний український національний лоукост-перевізник неможливий, оскільки немає двох критично важливих умов для його існування. Його можна створити, але він скоро помре. По-перше, потрібен доступ до великих обсягів дешевих грошей. Без цього неможливо досягти дешевих цін при закупівлі літаків, а без дешевих літаків неможливо побудувати лоукост-модель. І по-друге, лоукост не буде успішним без масового ринку. На превеликий жаль, Україна зараз таким не є», — зруйнував Юрій Мірошников міністерські ілюзії.

Воно й зрозуміло: монополіст не хоче бачити жодного конкурента в українському небі. Але і стратегія Омеляна виглядає вкрай сумнівною.

Омелян планував залучити іноземного авіаперевізника для створення бюджетної української авіакомпанії. У цій ролі готовий був виступити турецький лоукостерPegasus Airlines, який ще в червні подав заявку до Державіаслужби України для реєстрації як української авіакомпанії. У листопаді директор турецької авіакомпанії з продажу та розвитку Емре Пекесен розповів Forbes про те, що менеджмент вже провів переговори з Мінінфраструктури в Києві про створення можливого спільного підприємства. Саме про ці переговори загадковий Володимир Омелян казав: «Чекайте в грудні новини. Буде добре».

Менш як за тиждень настане грудень і стане ясно, що ховалося під цим «добре». Бельгійське видання EUReporter в серпні повідомило, що український міністр провів закриті переговори з представниками турецької авіаційної індустрії, перебуваючи на відпочинку в місті Бодрум (Туреччина). Для реалізації спільних проектів на території України інвесторам потрібно спиратися на підтримку профільного міністерства, а розширення присутності на нашому ринку турецьких авіаперевізників стане своєрідною компенсацією в громадській думці після провалу переговорів з ірландським лоукостером Rayanair. Всі ці дії допомагають перерозподілити транзитні потоки в стамбульський аеропорт Ататюрка, який нинішнього року планує прийняти 90 млн пасажирів і є третім в Європі за пасажиропотоком.

Успіхи Борисполя виглядають скромніше: минулого року він прийняв 8,5 млн пасажирів і зараз нарощує цей показник, плануючи нинішнього року переступити рубіж у 10 млн пасажирів. 2014 рік аеропорт «Бориспіль» закінчив зі збитками в 44 млн грн, 2015-й — з прибутком у 467 млн грн, а у 2016-му поліпшив показник до понад 1,2 млрд грн. Відповідно змінювався і обсяг платежів на користь держави: 2014 рік — 183 млн грн, 2015-й — 265 млн грн, 2016 й — 924 млн грн. Добре якщо присутність турецьких перевізників на нашому ринку добре позначиться на показниках галузі, проте закритий формант домовленостей і невизначеність у стратегії викликають багато запитань.

Міністр Омелян, наприклад, вважає, що для розвитку регіональних аеропортівкритично важливим є залучення туди бюджетних авіакомпаній. У презентації «Авіаційна транспортна стратегія України до 2030 року», розміщеній на сайті Мінінфраструктури, зазначено, що необхідно розвивати аеродроми Гостомеля, Житомира, Ніжина та Білої Церкви для лоукост-перевезень пасажирів до Києва і прилеглих населених пунктів. Куди збирається літати міністр з Ніжина та Білої Церкви, розсудливій людині зрозуміти непросто.

Ніжин. Колишній військовий, ще радянський, аеродром. Важко порахувати, скільки коштів знадобиться для переобладнання аеродрому МНС у сучасний цивільний об'єкт
Ніжин. Колишній військовий, ще радянський, аеродром. Важко порахувати, скільки коштів знадобиться для переобладнання аеродрому МНС у сучасний цивільний об'єкт

Вся ця «стратегія до 2030 року» нагадує документ, в якому сформульовані бажання щодо освоєння грошей. Шалені кошти потрібні для організації авіаперевезень з кожного міста, зазначеного в міністерській стратегії. Так, наприклад, авіатранспортному підрозділу ДП «Антонов» — «Авіалінії Антонова», якому належить аеродром в Гостомелі, необхідно 1 млрд грн, щоби створити там базу для обслуговування лоукостерів. Про це в інтерв'ю «РБК-Україна» розповів директор авіакомпанії Михайло Харченко.

Бориспільський аеропорт видирається з проблем без допомоги стратегів з міністерства, аеропорт Львова нарощує кількість міжнародних рейсів за допомогою європейських лоукостерів, з вересня в аеропорту Одеси планово запущено новий термінал. Внутрішні рейси могли б з'єднати схід країни (Краматорськ, Маріуполь) з Києвом, але про це в авіаційній стратегії ані слова.

Постійний подразник — МАУ, до якого є безліч справедливих претензій з боку пасажирів, — збирається оновити й збільшити свій флот протягом наступних п'яти років, зокрема розпочавши експлуатацію далекомагістральних широкофюзеляжних літаків типу Boeing-777 і з подальшим розвитком транспортного вузла «Бориспіль» зі збільшенням кількості стикувань. Стратегія бізнесу часто відрізняється від державного планування. В основі бізнесу — отримання прибутку, в основі державних стратегій нерідко звичайний популізм.

Богдан Бо

Богдан Бо

Українські вчені за кордоном

Українські вчені за кордоном: Ми не виловлюємо мізки в Україні, навпаки — повертаємо, збагачені новими ідеямиСпалах на Сонці 14 травня 2013р. (NASASolar Dynamics Observatory). Фото: HO, AFP/Getty Images
Спалах на Сонці 14 травня 2013р. (NASASolar Dynamics Observatory). Фото: HO, AFP/Getty Images
Про те, як прискорити інтеграцію українських вчених у міжнародну наукову спільноту, особливості британської вищої освіти та телескоп на повітряній кулі

Допоки підтримка науки державою залишається словами, не перетворюючись на гідну фінансову базу, наша країна продовжує втрачати таланти. Подивившись, скільки українських вчених працює за кордоном, ви жахнетеся від статистики. Однак багато хто з них, залишаючи рідну країни, не спалює мости, а намагається допомогти вивести вітчизняну науку на новий рівень.

28 серпня — 1 вересня в Києві пройшла IV Британо-україно-іспанська конференція з фізики Сонця і космічних наук. У великому конференц-залі Національної академії наук зібралися 50 вчених з 10 країн: Бельгії, Великої Британії, Грузії, Ізраїлю, Китаю, Німеччини, США, Туреччини, України та Швеції. Велику Британію — співорганізатора конференції — представляли десятеро вчених. Частина з них — наші співвітчизники.

Про те, що українським вченим можуть дати такі заходи, про особливості британської вищої освіти й телескоп на повітряній кулі «Ракурс» розмовляв з Віктором Федуном, викладачем кафедри управління та системної інженерії університету Шеффілда (Велика Британія).

— Це вже четверта конференція, що проходить в Україні, співорганізатором якої ви є. Які основні цілі ставите перед собою і на якому рівні перебуває фізична наука в Україні?

Віктор Федун
Віктор Федун
— Головна ідея — інтенсифікувати інтеграцію українських колег в міжнародну спільноту. Україна прагне бути в ЄС, але наука (принаймні в тій галузі, якою ми займаємося), перебуває в гнітючому стані. Це не тільки недостатнє фінансування досліджень загалом, але й значні труднощі в поданні отриманих результатів. Тут і дорожнеча публікацій в провідних міжнародних наукових журналах, і чималі кошти, необхідні для участі в зарубіжних конференціях, і поки що низькі рейтинг і популярність в світі вітчизняних наукових видань.

Мій науковий напрям — фізика Сонця. Для спостережень потрібні дорогі інструменти, яких в Україні гостро не вистачає. Тому спостереження практично не ведуться й українські вчені змушені користуватися даними зарубіжних досліджень.

У сонячній фізиці, крім спостереження, важливо також чисельне моделювання. Використовуючи суперкомп'ютери, можна зробити досить точну імітацію реальних фізичних процесів. На жаль, цього в Україні поки також практично немає, оскільки побудова власних і навіть використання зарубіжних суперкомп'ютерів вимагає значних коштів.

Підсумовуючи, зазначимо два моменти. Спостереження і чисельне моделювання в Україні практично відсутні або перебувають у досить жалюгідному стані. З іншого боку, на високому рівні залишаються фундаментальні теоретичні дослідження. Тому вчених з України досить добре приймають за кордоном, охоче використовуючи їх результати. Головна ідея таких наукових зустрічей — об'єднання теоретичних досліджень українських вчених з іншими ланками європейського і світового наукового процесу.

— Розкажіть докладніше про те, чим саме сьогодні займаються вчені, які присвятили себе фізиці Сонця...

— Всім відомо, що Сонце — це зірка в центрі нашої Сонячної системи, величезна плазмова куля. Це дуже динамічний об'єкт, що впливає на всі аспекти життя на Землі. Ми намагаємося зрозуміти, як сонце працює. Як передається енергія з нижніх шарів атмосфери у верхній шар, чому воно сильно гріє корону, як можна передбачати виникнення великих фізичних ефектів на сонці, наприклад, спалахів. Чому спалахи важливі? Вони виділяють величезну кількість енергії, відповідно, можуть впливати на наші супутники, зв'язок, самопочуття тощо. Необхідно навчитися прогнозувати спалахи. Ми сподіваємося, що років через п'ять, крім звичної погоди, в щоденних прогнозах буде і надійно передбачена космічна погода.

З іншого боку, фізика Сонця — фундаментальна наука. Сонце — природна жива лабораторія плазмових процесів, вивчення яких важливо для вирішення завдань термоядерного синтезу і багатьох інших. Спостерігаючи та досліджуючи їх, ми можемо краще зрозуміти, як магнітні поля взаємодіють. Це колосальний обсяг робіт різних напрямків. Ми плануємо в лабораторних експериментах (це робилося і раніше, але наш підхід інший) промоделювати процеси, що проходять на Сонці, в мікромасштабі. Чому це можливо зробити? Рівняння, яким описуються плазмові процеси, зокрема хвильові, масштабуються. Грубо кажучи, рівняння ті самі, але масштаби процесів можуть бути різні. Суть процесів не змінюється.

— Хто в Україні вас підтримує, чи відчуваєте сприяння на державному рівні?

— Співорганізаторами конференції з українського боку виступають Інститут космічних досліджень НАН України, Астрономічна обсерваторія Львівського національного університету ім. І. Франка та фізичний факультет Київського національного університет ім. Т. Шевченка. Постійну і дуже активну допомогу надає доктор фізико-математичних наук, професор Олег Черемних, заввідділу космічної плазми Інституту космічних досліджень НАНУ.

IV Британо-україно-іспанська конференція з фізики Сонця і космічних наук. Фото:new.nas.gov.ua
IV Британо-україно-іспанська конференція з фізики Сонця і космічних наук. Фото:new.nas.gov.ua

З України виїхало багато вчених. Буквально в кожному університеті світу доволі високого рангу є наші співвітчизники. Вони готові допомагати й щось робити для своєї країни. Якщо взяти конференцію, то з тих, хто за службовим обов'язком має бути зацікавлений у просуванні української науки, прийшли не всі. Але ж усі знають, що конференція проводиться. На жаль, тут це мало кому цікаво.

Хочу зауважити ще одну річ. Є Міжнародний інститут космічної науки у Берні, Швейцарія (International Space Science Institute, ISSI). Це міжнародний майданчик для зустрічей різних наукових груп, який повністю забезпечує і оплачує всі оргвитрати. Я теж брав участь в цих проектах. На сайті ISSI серед спонсорів і партнерів можна побачити Space Research Institute — Інститут космічних досліджень. Це Москва. Мені незрозуміло, де Україна? Росія якимось чином бере участь і в ISSI, і в Європейському геофізичному товаристві, і в Лондонському королівському товаристві... Україна ніде не фігурує.

Наприклад, в Лондонському королівському товаристві (The Royal Society of London for the Improvement of Natural Knowledge — провідне наукове товариство Великої Британії, одне з найстаріших наукових товариств у світі. — Ред.) є International Exchanges — доволі простий грант, всього-на-всього на 12 тис. фунтів на два роки. Ідея в тому, що вони дають гроші на квитки, житло, харчування тощо. Сенс у тому, що вчені з різних країн, які працюють над спільною тематикою, можуть їздити один до одного протягом двох років. В принципі, нам більше й не потрібно. До нас приїжджатимуть українські колеги для спільної роботи. Потім можемо разом подати на більш вагомий грант.

Є одна заковика. Така система існує для досить великої кількості країн, наприклад, Китаю, США, Росії... України в цьому переліку немає. В цьому напрямку ми почали рухатися ще у 2013 році. Підготували всі листи. Запропонували організувати схему, щоб Україна мала можливість подавати на цей грант хоча б один раз на рік (наприклад, для Японії передбачено три раунди, тобто можна подавати на грант тричі на рік до 10 осіб). Далі була Революція гідності й у вирі подій наші домовленості в Україні канули в Лету. Люди на місцях змінювалися дуже швидко. Ми не знали, до кого звертатися. Тепер знову намагаємося просувати цю ідею — встановити зв'язок між Королівським товариством і Академією наук України, щоби принаймні одна програма почала працювати. Це стосується не тільки фізики. Королівське товариство цікавиться всім спектром наук. Сподіваюся, що цього разу у нас все вийде.

— Одне з нагальних питань: хто фінансує конференції?

— Все відбувається на особистому ентузіазмі, і це непросто. Нам вдавалося отримувати підтримку різних фондів. Наприклад, успішними були заявки на гранти в Science and Technology Facilities Council (STFC) і European Office of Aerospace Research and Development. Це говорить про те, що міжнародні організації зацікавлені в тому, щоб українська наука була гідно представлена на міжнародній арені, адже теоретична фізика та інші наукові дослідження в Україні досить сильні. Підтримку надавав також університет Шеффілда, в якому я працюю. Цього року значну допомогу ми отримали також завдяки зусиллям нашої співвітчизниці — професора Валентини Жаркової (університет Нортумбрії, Великобританія).

— Чи вдалося досягти поставлених цілей?

— Перша конференція у 2011 році проходила в Криму, тоді паралельно ми організували Літню школу для студентів. У Британії є державні фонди, які здебільшого виділяють гроші для місцевих студентів. Ми спробували зробити річну школу у нас, переконавши відправити британських студентів в Україну, щоб молодь взаємодіяла. Лекції читали експерти з різних країн. Деякі зв'язки утворилися — це позитивний момент. Ми намагаємося це продовжувати.

Такі конференції допомагають встановлювати нові, і, що не менш важливо, — відновлювати втрачені наукові зв'язки. Наприклад, кілька років тому університет Шеффілда спільно кількома європейськими університетами та київським Інститутом космічних досліджень (ІКД) подали успішну заявку на участь в «Горизонт 2020» (найбільша в історії ЄС програма з досліджень та інновацій з бюджетом близько 80 млрд євро, розрахованим на сім років (з 2014 по 2020 г.), на додаток до приватних інвестицій, які будуть залучені фондом. — Ред.). За цією програмою ІКД отримав досить сильну підтримку. Кілька місяців тому ми також подали спільну заявку на грант Королівського товариства.

У чому наш інтерес? Ми аж ніяк не виловлюємо мізки в Україні, навпаки — повертаємо, збагачені новими ідеями. Натомість отримуємо теж багато свіжих ідей та задумів. В цьому і полягає специфіка і користь наукової взаємодії — у симетричному взаємному збагаченні результатами.

— Перед інтерв'ю я переглядала сайт університету Шеффілда, у вас зі студентами є цікавий проект телескопа на повітряній кулі SunbYte. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

— Ідея сонячних спостережень за допомогою висотної надувної кулі не нова, було зроблено близько десяти подібних інструментів. Однак такі місії дорогі та плануються дуже довго. Час життя проекту від подачі до запуску доходить до 5-10 років. Слід розуміти, що якщо ми почали розробляти сьогодні, а запуск за десять років, то обладнання застаріває, змінити його не можна, адже воно вже внесено в проект. Це все одно як сказати комусь: давай ми тобі дамо iPhone 1 замість останньої моделі. Це проблема. Ми хотіли термін цієї розробки набагато зменшити. Для цього потрібна проста система, яка підніматиме телескоп і перебуватиме в робочому стані певний час. Кілька років тому ми запропонували multiballoon — систему з повітряних куль, яка буде піднімати платформу з телескопом. Це дуже складний проект і поки він лежить у столі.  

Фото: rexusbexus.net
Фото: rexusbexus.net

Близько року тому ми звернули увагу на проект REXUS/BEXUS — Rocket and Balloon Experiments for University Students — використання ракет і повітряних куль як платформи для проведення університетських студентських досліджень. Ми зібрали команду студентів, зацікавили колег з інших університетів і спільно приступили до розробки повітряної сонячної наглядової місії. На сайті програми можна більш детально дізнатися про проект, тут також йде зворотний відлік: скільки залишилося до запуску.

Студенти, які працюють над проектом. Фото: facebook.com/projectsunbyte
Студенти, які працюють над проектом. Фото: facebook.com/projectsunbyte

— Ви читаєте лекції британським студентам. Наскільки відрізняється підхід до навчання в Україні та Британії? 

— Підхід відрізняється кардинально. Головна відмінність у тому, що в Британії студент — це покупець. Ми надаємо послугу. Тут освіта три роки, потім магістратура один рік. Освіта слабкіша, ніж колись у радянських університетах, та й у деяких українських вузах. Але сенс в тому, що навчання протягом трьох років дає хорошу базу, така собі підвищена середня освіта. Студентів навчають думати, приймати рішення, загалом готують до життя. Багато студентів після цього йдуть працювати в різні компанії, банки тощо. Університет націлює на те, що не обов'язково йти в науку. Продовжують навчання тільки найсильніші.

Університет Шеффілда Фото: study.ua
Університет Шеффілда Фото: study.ua

Коли я був студентом фізичного факультету Київського університету, вчитися було нелегко Якщо не здав — до побачення. У Британії освіта досить дорога.Університетам невигідно відраховувати студентів — вони головне джерело їх фінансування, вузи за ними «полюють». Атмосфера навчання вкрай доброзичлива. Припустимо, я питаю студента: скільки буде два плюс два? Він відповідає — п'ять. Що ви йому скажете?

— У нас би сказали, що така відповідь неправильна.

— Тут так говорити не прийнято. Потрібно сказати, що відповідь хороша, але є кращий варіант. Потім учневі слід пояснити, чому мій варіант краще. Ображати не прийнято. Тут ніколи не говорять, що ти не правий. Іноді це трохи дратує, але в цілому це робить людей більш спокійними.Коли глузують з британських вчених та освіти — це все неправда.

Система британської освіти налагоджена, як годинниковий механізм, і дозволяє працювати зі студентами будь-якого рівня знань з будь-якої країни й будь-якого достатку. Можна подавати на різні фінансові підтримки. Тут багато курсів, організацій, які допомагатимуть, скеровуватимуть студента. Все запротокольовано. Британія — стара колоніальна країна і знає, як розмовляти з людьми, вміє домовлятися. Точно так само і зі студентами університету.

Богдан Бо

Богдан Бо

...в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

Найкраще відзначення 26-ї річниці Всеукраїнського референдуму за 
Незалежність України 1 грудня 1991 року.


Четвер, 30 листопада 2017, 18:30 • Маріанна Присяжнюк

Українські військові: на репетиції параду в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

Українські військові: на репетиції параду в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

КИЇВ. 30 листопада. УНН. У перший день зими сусідня Румунія відзначає День Національного Єднання. У 1918 році румунські землі об'єдналися і вже 99 років країна існує в сучасних кордонах. "Це у нас як ваш День Незалежності", - порівнюють румуни, пояснюючи, що для них означає цей день. Щорічно в цей день проходить військовий парад, в якому беруть участь і представники союзних держав. На тлі зближення Румунії та України, в торжестві візьмуть участь і військові Збройних сил України. З побажаннями Румунії з України приїхали курсанти Військової академії міста Одеси.

Напередодні ми зустрілися в Бухаресті з підполковником ЗСУ Іваном Чайкіним і курсантами, які пронесуть прапор України на параді разом з представниками більш ніж 10 союзних країн - Болгарії, Канади, Франції, Німеччини, Греції, Італії, Польщі, Португалії, Сполученого Королівства, Північної Ірландії, Республіки Молдова, Словаччини, США, Туреччини та України. В ексклюзивному інтерв'ю УНН українські військові розповіли, як проходили репетиції, про що говорять військові і що бажають громадянам Румунії в цей день.

Прапороносна група українських військових приїхала в Бухарест у складі підполковника Івана Чайкіна і Військової академії міста Одеси - Едуарда Антухова, Володимира Мужика, Олександра Матвійчука та Андрія Фазлутдінова. Вони прибули в Бухарест ще 24 листопада, весь цей час проживають на території румунської військової академії.

- Ви вже брали участь в репетиції, яке враження у вас від запланованої програми? Яке значення для вас має цей захід?

Едуард Антухов: Перш за все, представити Батьківщину. Усе ж таки, тут ми як обличчя України. Хочемо, звичайно ж, показати себе завтра (1 грудня - ред.) якнайкраще.

Іван Чайка: На репетиції було дуже приємно, коли проходили румунські діти, кричали "Слава Україні!"

Олександр Матвійчук: Ми спочатку подумали, що це українські діти, але до нас потім підійшли і сказали, що це з Румунії.

- З боку румунських колег ви відчуваєте підтримку Україні в спілкуванні між вами?

Володимир Мужик: Так, відчувається. Найголовніше, вони (Румунія - ред.) і інші країни НАТО, що ми - не росіяни, а Україна.

Едуард Антухов: Тут ще шведи прибули, Італія, Німеччина - їх не було у нас на параді. Ми з ними не спілкувалися, оскільки "коробки" стояли далеко, не випало нагоди.

Іван Чайка: Але вони нас підтримують. Канада тут - до нас приїжджають інструктори в Україні. І я вам скажу, що український солдат став сильнішим, розумнішим, краще орієнтується в бою, як нас ще за радянським статутом вчили.

- Український солдат, який представляє завтра Україну поруч з країнами НАТО, може вже пишатися своєю підготовкою?

Іван Чайка: Так. Тому, що і я, і всі курсанти були в АТО і мають бойовий досвід.

- У програмі заходу зазначено, що в параді братимуть участь країни-союзники. Ви відчуваєте, що Румунія і Україна союзні держави?

Андрій Фазлутдінов: Звичайно. Є ж надія, що ми і в НАТО вступимо.

Іван Чайка: Сподіваємося і на Європейський Союз, і стати членом НАТО.

Едуард Антухов: Не те, що сподіваємося - ми впевнені, що через деякий час обов'язково так і буде.

- Участь у таких заходах сприяє, на ваш погляд, цій меті?

Іван Чайка: Такі заходи створюють передумови для поліпшення взаємин не лише між двома країнами, а й між країнами-членами НАТО безпосередньо.

- Чи плануються в майбутньому якісь двосторонні навчання з румунською стороною?

Володимир Мужик: Так, таке проводиться. На полігоні у Львові проводилися навчання в цьому році і представники з Румунії теж були. І в минулому році були, ми брали участь.

- Як тут між вами відбувається комунікація?

Едуард Антухов: Англійською мовою спілкуємося.

Володимир Мужик: Ми тут живемо поруч з військовими з Молдови, курсантів ми не бачимо, ще спілкуємося з ескорт-офіцером (з Румунії - ред.), який нам все показує.

- У Молдови та України схожі прагнення, ви обговорювали з колегами наші військові перспективи?

Андрій Фазлутдінов: Ну, ми не обговорювали наші Збройні сили. Ми знаємо, що вони теж розвиваються, переходять на контрактну основу. Але, чесно кажучи, вони більше з румунами тут спілкуються.

Володимир Мужик: Кажуть, що "погано, що у вас четвертий рік війна йде", говорили, що підтримують нас. Відчувається, що вони за нас.

Едуард Антухов: Ми - сильна країна і переможемо будь-якого ворога.

- Розкажіть докладніше про ваших враження від репетиції.

Едуард Антухов: Ми стоїмо між Туреччиною і Америкою (згідно з протоколом, військові шикуються за алфавітом: Turkey, Ukraine, USA - ред.), ми проходимо, потім їх (румунські - ред.) війська йдуть. У них і реконструктори є, потім жандармерія, поліція, війська, техніка. Буде великий парад, дуже красиво заплановано. Це 99 років великого об'єднання румунської землі, як вони кажуть.

- Яке у вас склалося враження від інших учасників?

Олександр Матвійчук: У нас це відбувається трохи по-іншому. В українській армії більше стройової підготовки, ну, у нас стройовий крок відрізняється від стройового кроку країн НАТО. Плюс у них формування самих колон і шеренг - військових "коробок" менше, ніж у нас. У нас "коробки" масштабні йдуть, трохи темп інший. Як для нас, це хороший досвід подивитися, як це відбувається в інших країнах, робити для себе якісь відкриття.

- Яке враження на репетиції справили ви, з вами ділилися?

Едуард Антухов: Фотографувалися. Дуже приємно було, що військові з інших країн впізнали нас, підходили, говорили, що Україна - сильна, фотографувалися. Це американці говорили. Вони самі до нас підійшли, ми навіть шевронами обмінялися.

Андрій Фазлутдінов: Вони до нас приїжджали теж на парад (у 2017 році - ред.), ви ж бачили, там майже всі країни-партнери були представлені.

- Як часто були репетиції?

Іван Чайка: Один раз. Для нас, для іноземних представників - один раз. Нам досить було цього, щоб зорієнтуватися, яку команду подавати.

- На ваш погляд, як керівника, участь військових у таких заходах підсилює відчуття "союзництва" між учасниками, не на рівні штабів, а на рівні солдатів, курсантів? Чим корисне таке спілкування?

Іван Чайка: Перш за все тим, що спілкуються, обмінюються досвідом.

- Що будете бажати румунським колегам в їх важливий день?

Едуард Антухов: Щоб ніколи не було війни.

Андрій Фазлутдінов: Щоб вони не тільки сто, а все тисячу років жили в мирі.

Володимир Мужик: Так, як вони об'єдналися в 1918 році, - нехай ніколи не роз'єднуються.

Олександр Матвійчук: Щоб все було у них добре і з нашою країною були дружні відносини.

Іван Чайка: Перше - це найголовніше - щоб ніколи не було війни. Це найголовніше. Тому що Україна на собі знає, що таке війна з Росією і по сьогоднішній день, щодня, ми втрачаємо-втрачаємо-втрачаємо особовий склад. Це дуже погано. Я їм бажаю, щоб їм не довелося воювати ні з Росією, ні з якою іншою країною і всередині країни був тільки мир. І сподіваємося, що будемо підтримувати один одного і не лише з Румунією, а й всі члени Альянсу.

http://www.unn.com.ua/uk/publication/1701764-ukrayinski-viyskovi-na-repetitsiyi-paradu-v-rumuniyi-diti-krichali-slava-ukrayini

Богдан Бо

Богдан Бо

Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту

“Після війни вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, а що навпаки – неоціненне”
Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту, – про трагічні події під час оборони летовища, життя в повному оточенні ворога та нові погляди після війни і поранення
фото: Олег Огородник (2)
Цього тижня, 21 листопада, Україна вперше відзначила День десантно-штурмових військ Збройних сил України. Раніше День десантника святкували 2 серпня. Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, а служба в них – найважчим випробуванням, але водночас і дуже престижним. Українським десантникам судилося відіграти важливу роль під час проведення Антитерористичної операції на сході України, зокрема і у боях за Луганське летовище.
Незламно давала відсіч ворогові і 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокується у Львові. У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об’єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів. Сьогодні цих відважних хлопців називають кіборгами. Самі ж бійці кажуть, що така назва їм навіть імпонує.
У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об'єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів
Богдан Дишко – десантник 80 окремої десантно-штурмової бригади, кіборг Луганського аеропорту, головний сержант десантно-штурмового взводу погодився розповісти “Львівській Пошті” про усі подробиці боїв за аеропорт. Він також брав участь у бойових діях в Артемівську, Мар’їнці, Лисичанську, Авдіївці та у Пісках.
Попри все пережите, Богдан вражає своєю стриманістю та оптимізмом. Зізнається, що війна таки змінила його, однак, тільки у кращу сторону.
Про шлях на війну
–  Розкажіть про те, чому вирішили присвяти своє життя військовій справі?
– У 2005 році мене призвали на строкову службу до армії. Відслужив рік строкової служби на посаді кулеметника на БТР-80. Після звільнення трішки працював у сфері будівництва. Згодом, у 2007-ому, навіть вступив на навчання у тоді ще Академію митної служби України, що в Дніпрі. Однак всі ці роки відчував, що мені чогось не вистачає.
Це була певною мірою навіть ностальгія за тими часами, коли служив в армії. Хотілося знову поринути у вир цих подій: полігони, стрільби, стрибки з парашутом. І тому у 2012-ому я твердо вирішив йти на контрактну службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду у Львові. І вже у лютому 2013 року підписав контракт на посаду кулеметника на БТР-80. Тепер така посада, до слова, називається навідник. Так і почалась нова сторінка мого життя. Зізнаюсь, що тоді й подумати собі не міг, які непрості події ще матиму на шляху.
– Яким вам запам’ятався день, коли отримали приказ давати відсіч ворогові?
– Весна 2014-го. Ми тоді якраз із хлопцями були на полігоні. Пригадую, що ще завтра планував здійснити два стрибки з парашутом, але вже ввечері нас збирають командири і на шикуванні повідомляють, що військові підрозділи Російської Федерації ввійшли до Криму на абсолютно незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.
– Чи знали ви в той час, куди їхатимете?
- По правді кажучи, до останнього моменту ми вважали, що матимемо завдання у напрямку Криму, адже тоді якраз вся увага країни була прикута до півострова. І всі були дуже здивовані, коли літак сів у Міжнародному аеропорту “Бориспіль” у непасажирських терміналах. Тоді нам і повідомили, що прямуємо не в Крим, а на північний схід України, у містечко Гончарівське. Вже в той час розуміли, що вторгнення ворога можна очікувати на території України з будь-яких напрямків – з Чернігівщини, Сумщини, Луганщини тощо. Однак, щоби встановити контроль по всій лінії кордону, на мій погляд, не вистачало об’ємних підрозділів, які б це одразу все взяли під охорону.
– Це все наближалось до 8 квітня…
– На той час ще ніхто не знав, що буде далі і як буде. У певні моменти навіть здавалося, що все почало налагоджуватися. Але одного дня нас підняли вночі. Ми швидко зібралися, отримали завдання. Розсілися по екіпажах і вирушили у дорогу. Було якесь навіть передчуття і я, пригадую, навіть жартома сказав товаришам, що ще в Луганську ми не були. І тут ми приїжджаємо саме у Міжнародний аеропорт “Луганськ”.
– Як сприйняв ваш приїзд колектив летовища?
– Працівники аеропорту поділились на привітних і не дуже. Останні просто уникали спілкування з нами. Але ми на це не зважали. Адже виконували завдання, яке полягало у тому, щоби взяти під свою охорону та контроль всі об’єкти цього аеропорту та стежити, аби жоден літак без нашого дозволу і підтвердження, особливо якщо мова про якийсь військовий літак, не міг здійснити посадку.
Потрібно розуміти, що летовище – це стратегічний об’єкт, який дозволяє швидко у певній ділянці наростити великий об’єм сили з технікою, засобами, продукцією. Одразу в перший день перебування там ми організували кілька постів, сформували екіпажі та зміни чергування. Разом із хлопцями я тоді охороняв дальній західний привід аеропорту, що неподалік села Георгіївка. Певною мірою нам пощастило, бо тоді поля були ще необроблені, і коли на вулиці сира погода, то до нашого об’єкту було неможливо пройти непомітним. Таким чином ми повністю контролювали ситуацію.
Віч-на-віч із ворогом
– Коли ситуація почала загострюватись?
– Одразу після Великодня на мій об’єкт на “жигулях” приїхали четверо чоловіків, двоє з них були у камуфляжі, ще двоє – у цивільному одязі. Вони зупинили машину на півдорозі до об’єкту і дуже нахабно себе вели. Разом зі ще одним бійцем вирішив піти з ними на переговори. Один з них одразу спитав мене, чи маю я намір у нього стріляти. Запитує мене російською, кому я давав присягу. На що я відповідаю: “Народу України”. Тоді він показує мені свій паспорт із Луганською пропискою і каже: “Я гражданин Украины тоже”. Відповідаю йому, що все чудово бачу, однак, пояснюю, що цей об’єкт знаходиться під охороною, і перебувати тут без відповідного дозволу суворо заборонено. Тому попросив їх залишити територію летовища. Після цього один з них виймає посвідчення офіцера МВС, і каже мені: “Я майор милиции. Давайте все это собирайте. Где ваш БТР, оружие – все сдавайте мне. Вы снимаетесь отсюда”.
Щоби переконати мене, наші “гості” ще гортали фото на планшеті, показували, що мають міномети, а тому можуть обстріляти наш об’єкт разом зі мною і хлопцями. І ще приговорювали: “Ты вообще знаешь, что это такое?!”. Вони думали, що аеропорт охороняють молоді, “зелені” хлопці. Але вони не врахували, що це саме 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка має за плечима цілу низку навчань, в тому числі і міжнародних.
Бойовики навіть пропонували нам, як вони казали, “зняти кіно”. Ніби ми з боєм втратили БТР, склали боєприпаси, попали в полон. Щоб пізніше у держави до нас не було жодних претензій. Я їм тоді пояснив, що це повні нісенітниці. І при будь-яких їхніх діях, які загрожують нашому життю чи безпеці об'єкту, ми будемо відкривати вогонь. І при подальшому неприпиненні цих дій – вогонь буде на ураження. Вони зрозуміли, що ми налаштовані серйозно, а тому просто поїхали звідти до самого аеропорту, щоб спробувати домовитися зі старшими.
– Як тривали ваші будні в аеропорту?
– Коли була нагода, то у вільний час займалися спортом, відпочивали, телефонували додому до рідних. Це допомагало трохи пришвидшити час. Бо час на передовій ніби сповільнювався. До слова скажу, що будівля аеропорту на той час була в дуже хорошому стані. Кілька років до бойових дій його відновили. Після польових харчувань і умов, ми мали можливість нарешті нормально помитися, випрати свій одяг, поїсти. Там також були банкомати, тому хлопці мали доступ до своїх зарплатних коштів.

фото: slovoidilo.ua
Без доступу до води та перший відчай
– Під час боїв за Луганський аеропорт, Інтернетом ширились новини, що вам, оборонцям летовища, катастрофічно не вистачало їжі. Пізніше були спростування цього самими ж вояками. То як було насправді з харчами?
– Літаками нам привозили продукти харчування. Їсти було що. Не розкошували з їжею, але було достатньо. Так, справді, в той час по всій Україні говорили, що ми не маємо що їсти, що стріляємо у місцеву фауну, збираємо флору. Це все неправда. Тому наші хлопці тоді оприлюднили відеозвернення, щоб у такий спосіб повідомити, що ми не голодуємо, і щоб наші рідні не хвилювались. Водночас скажу, що на той час і особливого апетиту не було ні в кого. Їли для підтримки організму і все. Більше курили цигарок, більше пили кави, бо виснажувалися, я весь час працював над вдосконаленням своїх вмінь та системи охорони летовища. Також через інтернет ми повідомляли бойовикам, що на жодні перемовини йти не маємо намірів, і здавати аеропорт – теж не в наших планах.
Гірша ситуація була з водою. Вкінці травня бойовики навіть похизувалися в Інтернеті відзнятим відео про те, як вони підірвали труби і вода в аеропорт не надходила. На певний час нам води вистачало, бо мали запас бутильованої води. Потім ми користувалися водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту. Для прання одягу збирали дощову воду. Тоді дощі приносили нам радість і ще – добряче підбадьорювали. Також використовували воду із підземних резервуарів. Так і жили.
– Чи були у вас моменти відчаю?
– Вперше відчув якусь безвихідь після падіння літака Іл-76 у червні 2014-го. У той час я відпочивав після зміни, як раптом до мене прибігає один із наших бійців і тривожно перепитує: це збили літак? Коли я вийшов подивитися, що трапилося, то побачив, як у східній стороні все небо палає. Було дуже важко сприйняти це, бо ми розуміли, що на борту літака було мінімум півсотні пасажирів.
Пригадуючи це зараз, розумію, що якраз той момент і став для кожного з нас переломним. Бо тоді ми чи не вперше повірили в те, що можемо додому не повернутися. Всі тоді пережили шок: хлопці майже не їли, мало говорили між собою… Наступними днями ми вивчали територію, звідки здійснювався запуск ракети, що влучила в Іл-76. Літаки в той час взагалі не літали. Лише через кілька днів ми відправили літаком додому тіла рештки загиблих побратимів. Посприяла погода – було дуже вітряно, на дощ насувалось. Літак швиденько, по-бойовому, без світла злетів угору і попрямував на захід.
– Вам було, вочевидь, вдвічі важче, адже ви відповідали не лише за себе, а й за інших хлопців.
– Так, я завжди намагався підтримувати побратимів. Хоч інколи бувало і непросто, та я не дозволяв собі цього показувати. Тому що знав: від мене чекають певних команд, і якщо я показуватиму собою достойний, відважний приклад, то в бійців з’являться додаткові сили.
Про непрості випробування – поранення та операції
– Як думаєте, що вам особисто допомогло вижити?
– У моєму випадку – так склалась ситуація. Хоч допомогло також і бажання залишитися живим, і підтримка товаришів, і правильні рішення командира. Зокрема, після того, як я був поранений, командир наголосив на моїй евакуації, за що йому дуже вдячний.
– Коли та за яких обставин ви отримали поранення?
– Це було 17 серпня 2014 року у селі Хрящовате. Під час обстрілу з реактивних систем “Град” одна ракета влучила в нашу машину, в силове відділення. Ми тоді ховались за машиною, бо інших варіантів у нас не було. Розуміючи, що зараз все взірветься, ми пошкандибали звідти, хоч після вибуху всі були не в собі, і навіть не усвідомлювали, що нас усіх поранено і якої степені ці ушкодження.
Коли бойовики перекрили нам воду, ми користувались водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту
Сам процес поранення мені запам’ятався на все життя. Це було якось так, ніби час сповільнився, і мене всього вдарило, як муху хлопавкою, але так сильно і протяжно – на кілька секунд. Перше, що зробив після того, як прийшов до тями, намагався нащупати чи цілі ноги.
– Де вам надавали першу медичну допомогу?
– Командир роти прийняв рішення евакуювати мене в аеропорт. Дорогою нас ще раз обстріляли. В полі нам надали першу допомогу. Поранення були множинні, осколки проникли у м’які тканини тіла. Але, дякувати Богу, всі кістки були неушкоджені і не було втрати кінцівок, хоча мав поранення обох ніг. Також осколки зачепили лопатку. На той момент я на це не зважав. Мені здавалось, що мене перебинтують і вже завтра я буду на ногах та повернусь до товаришів. Я тоді й болі особливо не відчував.
Коли ми прибули в аеропорт, я побачив, що там вже чимало поранених. Хлопці були вже втомлені, багато хто вже занепав духом через все побачене і пережите. На другий день ми вирушили у місто Лутугіне, де на території заводу мені зробили перев’язку. Звідти ми виїхали разом із колоною до поселення Побєда. Коли вибралися до безпечної зони, то одразу стало так легко на душі, ніби все так далеко, хоча у думках і далі переживав за хлопців. Розуміючи, що в них нема мережі, писав навіть смс, бо хотів дізнатись, як в них справи.
– Скільки всього ви перенесли операцій?
– Близько десяти, три з яких – під загальним наркозом. В селі Побєда, у польовому шпиталі, мене цілу ніч оперували. Спочатку під місцевим наркозом, але я вже відчував, що не витримую, що мені страшенно боляче. Було дуже важко. В мене тремтіли ноги від болю, коли я лежав на операційному столі. І лікар прийняв рішення продовжувати операцію вже під загальною анестезією. Пізніше нас вертольотом перевезли до Харкова, де я пробув дві доби. І вже тоді літаком я прибув до Одеси. Вперше побачив море, але на той час був весь у бинтах і залізти у воду не міг, хоч і дуже хотів. Щодня проривався перший у процедурну, робив перев’язки, просив обезболюючий укол, брав із собою один костиль і прямував до моря. Море стало тоді моїм добрим лікарем.
В Одесі про нас дуже добре піклувалися, і волонтери допомагали всім на світі. Ми мали все необхідне. Та попри все це, в думках все одно був із хлопцями, переживав за них.

фото: архів Богдана Дишко 
Як оговтатись після війни, не втративши себе
– Кажуть, що після війни психологічно важче реабілітуватися, ніж фізично…
– Так, погоджусь. В голові постійно крутиться війна, пригадуються щоразу важкі моменти. Коли під час обстрілів ворожими артилерійськими системами, поряд розриваються снаряди… І ти пірнаєш в укриття, в окоп. В той час хочеться, щоб той окоп був ще глибшим – хоча б на метр. Хочеться так глибоко в землю закопатися, щоб тебе не дістали нічим. Але ти розумієш, що снаряд може і в окоп попасти. Під обстрілами думаєш, як мало часу, щоб згадати все своє життя, оцінити його. В голові тільки одна думка – як мало часу, щоб це осмислити. А інколи думаєш – ні, так просто мене не взяти, і йдеш у бій, не зважаючи на власний страх.
А коли все вщухає, першим ділом перевіряєш, чи все гаразд із хлопцями, чи всі живі. І така радість переповнює серце, коли бачиш, що всі неушкоджені, – не передати просто.
Я служив у чудовому колективі і мав хороших командирів, а це дуже важливо!
– Чи можете зараз сказати, що ви пройшли цю реабілітацію, чи це щось, що триватиме ще дуже довго?
– Я вважаю, що з багатьма психологічними станами можна впоратись і самотужки. Насамперед, не треба дозволяти собі опускати руки. Сказати собі: “Агов, чого це ти? Зберися!”. Якщо важко, можна зустрітися із другом, товаришем по службі чи командиром, поділитися думками, попросити поради чи просто поговорити.
Також, думаю, що боєць після передової має хоча б місяць мати змогу відпочити від побаченого, оговтатися. Поїхати в село, в гори чи погуляти незнайомим містом. Щоби приємне витіснило весь той негатив, який довелося пройти. Щоб відкинути від себе всі погані думки.
– Як думаєте, війна вас змінила?
– Змінила. Дуже змінила. До війни я хотів багато що побачити, багато чим пожити, щось нове відчути, зрозуміти, порозважатися, відпочити. Після війни я дивлюсь на світ дещо інакше. Я вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, які нічого не варті, а що навпаки – неоціненне. До війни я живився світом, а тепер я стараюся собою живити близьких мені людей. Зараз мені цінніші моя сім'я і друзі. На службі також зустрів багато хороших людей. Більше ціную життя. Мрії змінилися і ставлення до них також. До АТО мрії були просто мріями, а тепер мріями займаюсь, щоб втілити їх у життя. Тепер у мене інше розуміння цінності часу.
Про чоловічу дружбу на передовій та підтримку рідних
– Кажуть, що на війні невіруючі – починають вірити в Бога, віруючі – буває, зневірюються. Вас можна до якоїсь із цих категорій віднести?
– Важко сказати. Були випадки на передовій, які не мали шансів закінчитися якось позитивно для мене чи для когось із моїх побратимів. Але ставалося чудо. Десь снаряд не здетонував, а якби здетонував, то вже б нікого в живих не було. Але всі чомусь отримали другий шанс. Вочевидь, маємо ще щось в житті зробити.
– Як вважаєте, під обстрілами чоловіча дружба міцнішає?
– Скажу так: на війні ти справді готовий віддати життя за побратима. І це без перебільшення. Інколи навіть підсвідомо прикриваєш друга, не замислюючись, що це може стати для тебе фатальним.
В цей час мої побратими знову ж таки виконують чергові бойові завдання в зоні проведення АТО. Я горджуся ними і тим, що мав можливість захищати Батьківщину від загарбників, проходячи службу в чудовому колективі серед справжніх Героїв!
– Після демобілізації підтримуєте зв'язок зі своїми побратимами?
– Так, звичайно, переписуємося в соцмережах, зідзвонюємося час до часу, цікавимося життям один одного. Якщо є можливість, збираємося за чашкою кави чи кухлем пива.
Дуже шкода, що не всі хлопці повернулися додому… За добу після мого поранення під “Градами” загинули мої товариші з найближчого оточення. Мені до сих пір важко описати біль від цієї втрати.
– А ваші рідні підтримували вас, коли ви були на передовій?
– Так, звісно. Хвилювалися за мене. Буває, що тижнями не виходив на зв'язок, бо не було можливості. Уявити важко, що переживали мої близькі. Інколи, коли говорили по телефону, поруч розривалися снаряди і я розумів, що вони зараз падатимуть поряд. У таких випадках казав, що мене командир кличе, щоби тільки мої близькі цього всього не чули. Коли мене поранили, то рідні запитували, що зі мною. Відповідав, що нічого особливого, кілька подряпин, а насправді ледь із милицями міг стояти і говорити.
– Зважаючи на власний досвід, скажіть, будь ласка, чи важко ветеранам знайти роботу після повернення додому?
– Хто опускає руки, той роботи не знайде ніколи. А якщо хотіти чимось займатися, то ти обов’язково себе знайдеш. Після війни я прийняв рішення і зараз працюю заступником директора в одній із охоронних фірм.
– Вам імпонує те, що захисників Луганського аеропорту, як і Донецького, називають кіборгами?
– Спочатку якось незвично було. А зараз так, подобається. Звучить гордо.
– На ваш погляд, чому так склалося, що про кіборгів Донецького аеропорту говорять більше, ніж про кіборгів, які охороняли Луганське летовище?
– Думаю, причина у тому, що до Донецького аеропорту тривалий час був сухопутний доступ. І туди в тому числі могли приїхати і медіа. А от у Міжнародний аеропорт “Луганськ”, який знаходився в повній ізоляції, наземним способом ніхто добратися не міг, бо це було надто ризиковано.
Розмовляла
Олена Петришин
Сторінки:
1
…
176
177
178
179
180
181
…
298
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2025.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.