Зустріч звільнених українських заручників у Харкові та виступ Порошенка
Останні статті
- Конституція обумовлює державність
05.07.2023, 18:06 - Сьогодні Свято Збройних Сил України
06.12.2018, 20:01 - Хто буде представляти Україну на Євробаченні-2018
16.01.2018, 23:21
Свіжі фотографії
Робоча поїздка Порошенка в Одеську область
- 29.12.17, 20:04
- Ми любимо тебе, Україно!
Робоча поїздка Порошенка в Одеську область
Підсумки року 2017 для України
- 29.12.17, 19:58
- Ми любимо тебе, Україно!
Підсумки року 2017 для України
Олексій Гарань
Київ, 27 грудня 2017.
Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва представив результати загальнонаціонального опитування громадян та експертів щодо підсумків 2017 року. 74% респондентів вважають, що Україна рухається у неправильному напрямку, однак 59% українців почувалися цього року щасливими. 73% респондентів вважають себе громадянами України, 15,8% опитаних – мешканцями регіону, в якому проживають. 77% мешканців підконтрольного урядові Донбасу вважають себе громадянами України. «Почуття загальноукраїнської ідентичності зросло всюди. Найбільш радикальні зміни відбулися на Донбасі, де раніше переважала сумарно-регіональна або локальна ідентичність», – зазначив науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань під час презентації результатів опитування в Українському кризовому медіа-центрі.
69% населення вважають, що ситуація в Україні змінилася на гірше. Минулого року так вважали 73% респондентів.
Для того, щоб Україна почала рухатися у правильному напрямку, потрібно припинити війну на Донбасі, переконані 75% опитаних. «З одного боку, люди хочуть миру, з іншого – вони не згодні на мир за будь-яку ціну. І вони не згодні на чимало компромісів, які пропонуються», – додала директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. Окрім цього, 50% українців вважають, що «сигналом» того, що країна рухається у правильному напрямку, стане економічне зростання.
До трійки головних подій 2017 року увійшли запровадження безвізового режиму з ЄС, справа Саакашквілі та війна – 26%, 10% та 9% відповідно. 10% українців назвали політиком року Петра Порошенко, 7% – Міхеїла Саакашвілі та 6% – Юлію Тимошенко. «Це в жодному разі не можна порівнювати з рейтингами. По-перше, це інше питання, по-друге – це відкрите питання. На відміну від рейтингів та ситуації виборів, коли громадянам пропонується обрати зі списку, тут жодних списків не було: громадяни називали те, про що самі думали навіть у пасивному стані», – зауважив директор соціологічної служби Центру Разумкова Андрій Биченко.
Головна поразка року для України – погіршення репутації держави внаслідок невиконання зобов’язань у рамках домовленостей з МВФ та ЄС, переконаний виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський. «В опитуваннях, зокрема, в експертному опитуванні, колеги багато вказували на різноманітні конфлікти навколо антикорупційних установ, невиконання інших домовленостей, які підписали керівники держави з Міжнародним валютним фондом. Основна поразка – українська нинішня влада остаточно вирішила поставити хрест на своїй репутації вже перед міжнародними партнерами. Події, які відбувалися протягом цього місяця, були дуже показовими. Таке несерйозне ставлення до своєї репутації для керівників держави, насамперед Президента, є, як мені здається, дуже небезпечним для країни», – наголосив Гліб Вишлінський.
На думку учасників дискусії, у зв’язку з наближенням виборів, у наступному році не варто чекати змін, якщо тільки вони не є частиною піару політиків та передвиборчих кампаній. «Це буде рік політичного протистояння, рік підготовки до виборів. Ні реформа Парламенту, ні інші реформи не будуть мати вже такого смислового навантаження, як навіть восени цього року», – підкреслив директор програми USAID «Рада» Ігор Когут.
Науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко зробив прогнози діяльності України на міжнародній арені. «Слід бути готовими, що наступного року у нас буде менше перемог. Цього року ми мали безвіз, мали завершення з Угодою про асоціацію, мали достатньо непоганий розвиток відносин з США. Я думаю, що наступного року ми можемо не мати подій, які були б еквівалентом до подій цього року. Головне – утримати той рівень, який є, і не дати «розповзтися» скепсису та відчуттю браку успіху», – зазначив Олександр Сушко.
Загальнонаціональне опитування проводили 15- 19 грудня 2017 року в усіх регіонах України, окрім АР Крим і тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитування здійснено в рамках проекту МАТРА Посольства Королівства Нідерланди. Опитування серед експертів проводилося з 15 до 22 грудня. У ньому взяли участь 55 експертів.
10 маловідомих фактів про Степана Бандеру
- 26.12.17, 20:02
- Степан Бандера
Провідник Організації українських націоналістів народився 1січня 1909 року в селі Старий Угринів — тепер це Калуський район Івано-Франківської області.
Пропонуємо Вашій увазі 10 маловідомих фактів про нього.
1. Бандера ніколи не ходив до школи.
Дитинство майбутнього провідника ОУН припало на Першу світову війну, коли школи в селах не діяли. Окрім того, хлопець хворів на ревматизм суглобів, тому не міг нормально ходити.
“Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок”
— згадує в автобіографії. Попри це 10-річним зміг вступити до Стрийської гімназії. А на четвертому році навчання вже давав лекції гімназистам.
Ревматизм давав про себе знати й надалі. Через хворобу довго не міг стати членом скаутської організації “Пласт”. Туди Бандеру прийняли з третьої спроби.
2. Перші псевда — “Сірий”, “Лис”, “Баба”.
Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання”, — описує Степана Бандеру газета “Батьківщина” під час судового процесу 1934-го. У поліційній анкеті вказано, що в 19 років він мав зріст 159 см. У дорослому віці — 162 см.
3. До першого арешту 1934 року Бандеру близько десятка разів затримувала поліція.
Уникнути розправи допомагали, зокрема, й акторські здібності. Його співмешканець Григір Мельник згадує літо 1931-го. Тоді ОУНівці в центрі Львова застрелили Євгена Бережницького, поліційного донощика. Влада затримала сотні українських студентів. Зокрема Бандеру.
“При першому переслуханні його запитали, чи знає він, за що його арештовано, — пише Мельник. — Степан тільки здвигнув плечима: мовляв, звідки йому це знати, але як треба, то треба. Тоді його поінформували, що ось українці замордували порядну людину Бережницького. Степан з удаваним задоволенням сплеснув долонями і з усмішкою висловив свою опінію: “То мусили бути мурові хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?” Переслухуючі поглянули на себе, здвигнули й собі раменами і по короткій шептаній розмові відпустили Степана як до нічого не причасного. Натомість чимало перестрашених маминих синків допитували цілими тижнями”.
4. У 27 років поляки засудили Бандеру до двох довічних ув’язнень.
Підсумком підпільної діяльності стали два гучні процеси, що відбулися у Варшаві та Львові в 1935–1936 роках. Їх назвали “справою Бандери та товаришів”. У Варшаві Бандеру засудили до смертної кари. Згодом її замінили на довічне ув’язнення. У Львові отримав ще один довічний присуд.
Коли Бандеру — тодішнього крайового провідника ОУН на Західній Україні — ввели до залу суду, підсудні встали і привітали його традиційним окликом “Слава Україні!” Спантеличені оборонці, судді та присяжні також підвелися.
“Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом, — описує “Батьківщина” його виступ у суді. — Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: “До вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку”.
5. Під час сповіді в тюрмі передавав таємні записки.
“Я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року, — пише Бандера в автобіографії. — П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину — в суворій ізоляції. За той час провів три голодівки — по 9, 13 і 16 днів. Одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті”.
Інформацію від проводу ОУН отримував під час сповіді через капелана в’язнів — отця Йосифа Кладочного. Той також передавав олівці, всередині яких замість графіту були мініатюрні записки — “ґрипси”.
“Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є “іберменш” (надлюдина. — “ГПУ”), то він власне був з такої рідкісної породи. І він був тим, який ставив Україну понад усе”, — згадує Кладочний.
6. Гроші на втечу з тюрми дала американська діаспора.
У травні 1938 року в Роттердамі радянський агент вбиває провідника ОУН Євгена Коновальця. Харизматичний Бандера — найкраща кандидатура на його посаду. В цей час він перебуває у в’язниці міста Вронки — за 9 км від польсько-німецького кордону. Роман Шухевич організовує втечу майбутнього провідника. Кошти на це — 50 тис. злотих — виділяє українська діаспора в США.
Наглядачам тюрми дають аванс — по 500 злотих. В останній момент акцію скасовують. Ключник в’язниці, коли втратив можливість заробити велику суму, почав зазирати в чарку. Під час посиденьок зізнався про плани втечі. Як наслідок — поліція арештувала понад 80 осіб.
7. Брати загинули від рук нацистів, а сестри відбували покарання в радянських таборах.
Під час радянської окупації Бандера двічі намагався вивезти батька-священика і трьох сестер з України. Проте отець Андрій передав через зв’язкового: “Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу”. Більшовики розстріляли його в Києві 10 липня 1941 року. Сестер ув’язнили.
Двоє братів — Василь та Олекса — загинули в концтаборі Аушвіц у липні 1942-го. Василя побили, а потім дали смертельну ін’єкцію в таборовій лікарні. “Його обсипали вапном, били до непритомности і кидали в бочку з водою, щоб він відійшов, а потім знову це кількакратно повторяли”, — описує очевидець Василь Пасічняк. Через кілька днів до Аушвіцу привезли третього брата — Олексу. “Два дні безперервно тортурували його капи й форарбайтери, поки непритомного не відвезли тачкою до кранкенбав — лікарні”, — свідчить Петро Мірчук.
Молодший брат Богдан у складі Похідних груп ОУН пішов на південь України. Найімовірніше, загинув від рук гестапо в Херсоні 1943-го.
8. У нацистських концтаборах підтримував конкурентів-“мельниківців”.
В лютому 1940 року відбувся розкол ОУН. Більш радикальна частина націоналістів підтримала Степана Бандеру. Помірковані — Андрія Мельника. Згодом гестапо ув’язнило обох керівників.
“Мельниківець” Дмитро Андрієвський згадує, що саме Бандера поінформував його про загибель ще одного члена ОУН (м) — поета Олега Ольжича. При цьому запропонував провести солідарну хвилину мовчанки по впавшому другові: “Бандера відразу виявив товариськість супроти мене. Він питав про моє здоров’я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти і чи не бракує грошей. Ініціатива зносин з Бандерою і далі мала лишатись в його руках”.
9. Наталя Бандера до 13 років не знала, що її батько — провідник ОУН.
Після війни за Бандерою влаштують полювання радянські спецслужби. До 1948 року сім’я шість разів змінювала місце проживання. Зокрема, мешкали в одинокій хаті без води й електрики на краю лісу. Пізніше переїхали до Мюнхена під вигаданим прізвищем Попель.
Наталя Бандера випадково дізналася, ким насправді є її батько: “У 13 років я почала читати українські газети, і читала там багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Степан Бандера — це мій батько”.
“Мені довелося двічі випадково бачити його в Мюнхені в дещо незвичайному вигляді, — згадує публіцист Василь Гришко. — Одного разу у вигляді типового баварця — в коротких шкіряних штанцях та в зеленому піджачку й капелюсі з метілкою. Другого разу — в вигляді типового польського єврея з тих дахавських кацетників (в’язнів концтабору. — “ГПУ”), яких тоді було багато в Мюнхені, в кепці й характеристичному плащі старомодного крою”.
10. Про своє вбивство дізнався напередодні.
—Дякую! Смертний вирок приймаю, — заявив Степан Бандера у 1950-х, після чергового обрання провідником ОУН. Доти радянські спецслужби здійснили на нього кілька невдалих атентатів — замахів.
—Повідомили мене із служби безпеки, що буде атентат, але це не вперше, — цитує його слова 14 жовтня 1959 року охоронець Василь Шушко. — Застерігають мене як малу дитину, пригадують мені. Але коли, і хто, і де, і в який спосіб — все під знаком запитання. Цього разу дуже серйозно попереджували, і я вчора зробив несподіванку, покликав усіх хлопців із друкарні на вулицю, щоби продемонструвати свою присутність.
Бандера відмовився від супроводу охорони. Наступного дня агент Богдан Сташинський застрелив його з пістолета, наповненого отруйним газом.
Українська дипломатія на перехресті епох (ч. 1)
- 26.12.17, 19:22
- Слава Україні!
До 100-річчя заснування дипломатичної служби України
З-поміж усіх визначень дипломатії (жартівливих і серйозних) мені найбільше до вподоби слова англійця Ернеста Сатоу, який вважав, що дипломатія — це насамперед інтелект і почуття такту, поставлені на службу державним інтересам. А також думка ще одного англійця — Гарольда Ніколсона, який серед чеснот дипломата на чільне місце ставив правдивість.
І той, і інший написали у першій половині XX століття монографії, базові для розуміння основ дипломатії. І той, і інший доводили своїми працями, що справжня дипломатична професія має мало спільного зі стереотипами навколо неї. Всі дотепні сентенції про дипломата як "людину, що тричі подумає перед тим, як нічого не скаже…" або про "людину, послану за кордон, аби брехати в інтересах держави…" — це скоріше жарти, матеріал для застільних тостів, проте з реальністю дипломатичного буття вони мають досить мало спільного.
Врешті, кому цікавий той, хто нічого не каже? Або хто слухатиме професійного брехуна?
Дипломатія і правда
Відносини між дипломатією і правдою — це вічна тема, глибину якої усвідомлюють далеко не всі.
Свою несподівану тезу про правдивість як базову вимогу до дипломата Ніколсон пояснює в такому ключі: дипломатичний фах — це насамперед діалог, який базується на довірі між керівниками держав і дипломатами, а також між самими дипломатами різних країн. І якщо твої стосунки з правдою апріорі напружені або ж ти апріорі погодився бути інструментом неправди — то і твій діалог буде напруженим. А значить — раніше чи пізніше довіра зникне, як правило, раніше, ніж пізніше. Ти можеш успішно збрехати і раз, і два, і десять — але момент, коли тебе бачать як рупор пропаганди і особливо коли ти сам перестаєш розрізняти правду і неправду — це момент, коли ти перестаєш бути дипломатом у повноцінному сенсі цього слова (політиків та й усіх інших це теж стосується, тільки дещо по-іншому).
Нині, в добу соцмереж, до двох "ніколсонівських" складових дипломатичного діалогу можна додати і третю: діалог між дипломатами і громадськістю. Але й тут базові вимоги лишаються аналогічними: компетентність, довіра, відданість принципам і обов'язково патріотизм, без якого все інше втрачає сенс.
Отож, попри поширені стереотипи, насправді триматися за правду — це альфа і омега дипломатичної професії. Мінімально — перед самим собою. Оптимально — всередині країни й зовні.
Цього не розуміли ті українські політики, які впродовж років незалежності часто застосовували дипломатію для вирішення поточних політичних проблем. Усі ці внутрішньополітичні скандали, за які доводилося "віддуватися" дипломатам, усе це екстрене відмивання (подекуди невідмивної) політичної репутації — наші політики надто часто не розуміли, що дипломатія так не працює. Для цього існують брудні гроші й цинічні політтехнологи — але, як показує досвід, і їх бракує, аби приховати правду. "Нема нічого таємного, яке не стало б явним".
Звісно, ніхто не збирається в усьому звинувачувати тільки політиків. Є й дипломати, які вважають цинізм професійною чеснотою. Проте тенденції змінилися, і я радий, що настав час, коли в стосунках дипломатів і політичного класу нарешті з'явилася взаємна повага. У друге сторіччя української дипломатії ми вирушаємо з новим, позитивним настроєм.
Дипломатія і (нова) геополітика
У безвідповідальних руках дипломатія перетворюється на інструмент війни. Як, наприклад, у сучасній Росії, де функції дипломатії часто зводяться до функції черевика, яким Хрущов свого часу стукав по оонівській трибуні.
Мені шкода дивитися на російських колег, принаймні на тих, які знайомі мені зі старих часів як світлі голови (порядні чи ні — інше питання) і які змушені тепер відпрацьовувати порядок денний війни, ненависті та брехні. Важко забути, як минулого тижня на віденській конференції міністрів ОБСЄ досвідчений дипломат Сергій Лавров на запитання щодо можливого засудження дій Росії не знайшов нічого кращого, ніж зневажливо кинути: "Засуджуйте!".
Я маю надію, що колись, ще за мого життя, "хрущовський черевик" усе ж таки перестане стукати — і російська дипломатія повернеться до своїх нормальних функцій: відчиняти двері для співробітництва, а не поширювати брехню та нехтувати чужим болем.
Протистояння Росії із Заходом було вибором Росії, а не Заходу й тим більше не України. У Росії був шанс хоча б спробувати стати частиною Заходу, але вона обрала постімперський проект, який є самодеструктивним за своєю природою.
Один з головних світових гравців, по суті, вирішив будувати свою політику на парадигмі протистояння, відкинувши саму можливість спільного процвітання Сходу і Заходу в умовах глобалізації. Путін поставив світ (а також і самого себе) перед дилемою "або—або". Або західний світ захищає свої цінності, не боячись конфронтації з Росією, або він уникає цієї конфронтації, погоджуючись, що диктатори в різних кінцях світу мають право на авторитарну владу та агресію. Іншими словами: або ми проявляємо силу (і не тільки військову) і лишаємося у XXI столітті, або ж дозволяємо Росії поділити світ на зони впливу й повернути історію до реалій XX, якщо не XIX століття.
Популярна ідея "вести з Росією рівноправний діалог", яка, на жаль, є комфортною для багатьох на Заході, може привести його до прикрих розчарувань. Росія не може бути рівною Заходові, оскільки наразі не хоче й не здатна грати за загальноприйнятими правилами. Вона бачить себе домінуючою силою, яка має право і на свою виключну зону впливу, і на боротьбу без правил у будь-якій точці світу. Наскільки швидко Захід усвідомить цю нову парадигму — велике питання. Коли це усвідомлення стане керівництвом до дії — питання ще більше.
Водночас саме тепер хоча б частина західної спільноти стала нарешті розуміти, що Росія почала системну гру проти демократичних інститутів та інституцій, на яких західний світ власне й заснований, і що кінцева її мета — зруйнувати Захід і трансатлантичну цивілізацію як явище.
Будучи неспроможною вести проти Заходу відкриту війну, Росія користується гібридними методами. Разом із тим проти України вона веде одночасно і воєнну, і гібридну агресію. І в цьому сенсі наша перемога й успіх українського проекту як демократичного європейського суспільства є фундаментальним тестом на здатність Заходу залишатися самим собою, бути вірним власним цінностям і надалі виступати рушійною силою сучасного світу.
Зазначу, що, будуючи наш український проект, ми навряд чи можемо залишатися комфортними в усьому й для всіх. Однак ми готові послідовно обстоювати логіку й право нашого проекту, в тому числі й у діалозі з нашими західними сусідами.
У тому, що Захід тільки починає усвідомлювати, ми вже переконалися на власному гіркому досвіді. Понад те, ми вже перегрупувалися й адаптувалися до нових реалій. Наш наступний виклик — самим створювати нові реалії. Це завдання мають вирішувати в тому числі й дипломати. Бути готовими і надалі працювати в умовах жорсткого протистояння — така необхідність стоїть перед нашою дипломатією і зовнішньою політикою. У цьому — ідея і драйв перетворень та реформ, які відбуваються і будуть відбуватися в системі МЗС України.
Українська дипломатія на перехресті епох (ч. 2)
- 26.12.17, 19:14
- Слава Україні!
Дипломатія і слово
"Зробіть так, щоб Францію любили" — за легендою, ці слова Талейран часто казав послам, відряджаючи їх за кордон. У цьому, у примноженні позитиву, у побудові мостів і засипанні прірв бачу базову заповідь дипломатичного фаху. Але очевидно, що ця заповідь не єдина і що від неї періодично доводиться відступати, кажучи партнерам і світові неприємні речі.
Цілі, мотиви, прагнення України мають бути зрозумілими для світу. Але маємо домагатися не тільки розуміння, а й позитивного сприйняття України. Так, ми пливемо проти течії. У часи євроскепсису ми боремося за Європу. У часи цинізму, замаскованого під прагматизм, ми прив'язуємо своє зовнішньополітичне мислення до європейських принципів та ідеалів. У часи, коли дехто хоче, щоб ми здалися, ми не здаємося.
Ми продовжуємо ґенезу Єдиної Європи, над якою працювали і про яку мріяли інші європейці. Тієї самої Єдиної Європи, яка має більше сили й витривалості, ніж багато хто сподівається. Деякі з європейських країн уже не здатні або ж не хочуть боротися за Європу так, як вони це робили раніше. Однак ми йдемо до успіху європейським шляхом, на якому перед нами досягли успіху інші. Ця проста, на перший погляд, ідея насправді лежить в основі нашої сили.
Головне, аби ми справді йшли. Головне, аби в наших очах була щирість. Головне, аби наші слова збігалися з нашими діями. Наше слово повинно щось значити. Катастрофа для дипломатії — це коли слово стає пустим. Як це трапилося, наприклад, 2013 року, коли після десятиліть рішучої європейської риторики тодішнє керівництво держави так і не спромоглося на одну рішучу європейську дію — не підписало асоціації.
Отже, завдання української дипломатії нині є ширшим, ніж у талейранівській максимі. Нам треба, щоб Україну підтримували — дієво, а не тільки на словах і в заявах. А також — упізнавали в обличчя. З цієї причини, до речі, значну частку дипломатичних бюджетів віднині становитимуть системні іміджеві проекти. Уже цього року наші посольства нарешті отримали фонди на проведення власних культурних, просвітницьких, інформаційно-роз'яснювальних проектів. Наступного року можливостей буде ще більше. Як і повноважень та відповідальності. Для цього запускається проект "Український інститут" — спочатку в п'яти ключових для нас столицях, а потім, сподіваюся, й ширше.
Дипломатія і війна
Війна з Росією змінила все. Інші завдання. Інші виклики. Війна — це за визначенням боротьба за виживання і відповідальність перед тими, хто жертвує й ризикує всім. Немає відповідальності вищої, ніж ця.
Але в нас не просто війна, а, як я вже казав, суміш класичної агресії та гібридної війни. Себто війна особливо підступна й підла. Війна, яку дехто намагається не називати війною. Війна, яку дехто волів би сховати за евфемізмами — "громадянський конфлікт", "зіткнення", "зона нестабільності"… Це війна не лише проти українців і України, а й проти самої ідеї свободи. Це битва цивілізацій, в якій ми неочікувано опинилися на передньому краї.
Заснований на запереченні свободи світ рабства кинув виклик світові, для якого свобода є невід'ємним правом кожної людини. Світ рабства (зухвалий і впевнений у собі, не зв'язаний жодними правилами і необхідністю пояснювати чи обґрунтовувати свої дії) готувався до цієї війни давно, тимчасом як світ свободи досі не може збагнути у повній мірі масштаб проблеми, з якою йому довелося зіткнутися.
Багато хто вірить, що проблема "розсмокчеться" або ж що її можна "заговорити". Дехто навіть морально готовий до нового поділу світу як компромісного варіанта. Не усвідомлюючи при цьому, що допоки під "компромісом" мається на увазі втрата Україною своєї землі або свободи, ніякого компромісу не буде.
Функція української дипломатії в умовах війни — не в тому, щоб заговорювати проблему, а в тому, щоб формулювати її максимально чітко: ось проблема, а ось її вирішення. Іншими словами, більш конкретно: ось — російська агресія, ось — єдність світу свободи, яка її може зупинити, а ось те, що цей світ може і повинен зробити. Гібридна війна — це в тому числі й війна ідей, а війна ідей — це в тому числі й війна слів і смислів. Правильно підібране, переконливе слово важить нині як ніколи багато. Знайти його — це теж талант дипломата, професійна функція, нагальніша, ніж будь-коли раніше.
Війна поставила на порядок денний докорінну зміну і стилю, і змісту дипломатичної роботи. Поки триває агресія, місія української дипломатії — бути другим фронтом, дипломата — бути побратимом для українського солдата, працювати для перемоги. У той час як солдат боронить територію України — дипломат боронить її добре ім'я і забезпечує їй підтримку. Так має бути. Це — не гасло, це — голос людської совісті, елементарного національного самозбереження.
Дипломатія і реформи
Україна прийняла на себе удар, пішла на небачену в новітній європейській історії жертву. Заради чого? Все просто: Україна прагне зламати негативну рутину своєї історії і стати кращою нацією. Для себе, для своїх дітей, для світу.
Відповідь на питання, чому громадяни країни, якій дано так багато, століття за століттям живуть у бідності, слід шукати в історичному контексті. Зокрема в історії українських суперечок, які систематично переростали у "війну его", в український розбрат. Нам потрібні не просто термінові реформи, а зміни самих себе. Ми це вже почали, тепер мусимо довести справу до кінця.
Ейнштейн казав, що типове безумство — це робити одне й те саме, очікуючи іншого результату. Наша війна за незалежність (а саме це відбувається сьогодні) — це спроба припинити робити одне й те саме, перестати ходити зачарованим колом нашої історії, зламати рутину нашого розбрату та рішень, які ми десятиріччя за десятиріччям, століття за століттям ухвалюємо на межі Сходу і Заходу. Це — цивілізаційний вибір на користь того набору цінностей, який зрозумілий і випробуваний і який по праву можна вважати рецептом успіху.
Мету можна сформулювати й простіше — успішна європейська трансформація. Війна — не виправдання, щоб зволікати зі змінами, війна — це час, коли мусимо проводити їх негайно.
Для дипломатії ця вимога така ж нагальна, як і для інших сфер української держслужби. У цьому — суть нового закону про дипломатичну службу, який має бути ухвалений найближчим часом. Залучити в дипломатію достойних, дати дипломатам змогу ефективно працювати, мати можливість спитати з тих, хто працює неефективно. А ще — це спроба синхронізувати українську дипломатію з дипломатіями європейськими. Сподіваюся, з ініціативи президента та за політичного консенсусу в парламенті новий дипломатичний закон незабаром стане новою дипломатичною реальністю.
Сучасна дипломатія працює не просто в інших умовах, ніж сто, п'ятдесят чи навіть десять років тому. Ми не тільки мусимо швидко орієнтуватися й робити правильні кроки в політично більш небезпечному, підступному й непередбачуваному світі. Ми маємо бути готові до зміни парадигм одразу за багатьма різними напрямами, передусім у технологіях, комунікації, енергетиці, науці і культурі. Дипломатія повинна проникати й регулювати відносини в нових для себе сферах, таких як кліматичне середовище й кібернетичний простір.
Отже, сьогоднішній, а тим паче завтрашній дипломат — це, по суті, нова професія, яка суміщає в собі десятки інших. Сучасний дипломат — це і аналітик, і політик, і іміджмейкер, і перекладач, і блогер. Можливо, дипломат є останнім у нинішньому світі універсалом.
Навчатися все життя — це не ідеалістичне побажання, а функціональний обов'язок кожного, хто належить до цієї благородної професії. Я сам нагадую собі про це, відкриваючи підручник нової для мене, але такої чудової іспанської мови. У цьому, в постійному русі — принада і складність дипломатичного життя. Точніше — дипломатичних життів, адже кожна нова країна і кожна нова посада — це новий початок. Зупинився — відкотився назад. Перестав розвиватися — перестав бути дипломатом.
Дипломатія і світ
Отже, бачу дипломатію не лише як фах, а й як почесне покликання і шанс.
Якщо дипломат справжній, то він добре це відчуває: покликання представляти свій народ — і шанс залишити свій слід в історії. Не прославитися і не назбирати "вподобайок". Прожити життя не на арені, а скоріше за лаштунками. Але хоч трохи змінити речі на краще. За умови доброї політичної волі дипломатія дає шанс на кращий, більш прогнозований та мирний і менш абсурдний світ. З цього погляду якість дипломатії — це точно якість держави. Над цим маємо працювати!
Щиро вітаю всіх колег зі столітнім ювілеєм нашої дипломатичної служби й бажаю щастя та нових успіхів у служінні Україні!
#Павло Клімкін
https://dt.ua/internal/ukrayinska-diplomatiya-na-perehresti-epoh-263587_.html#_=_
Про Леона Василевського варто знати зараз
- 26.12.17, 18:50
- Ми любимо тебе, Україно!
Коли історія могла піти по-іншому…
Було б історично справедливо перейменувати вулицю Ванди Василевської на честь її батька - найбільшого польського українофіла початку ХХ століття - Леона Василевського.
В історії кожного народу є особистості, котрі уособлюють певний альтернативний шлях історії. Особистості, чиї ідеї з тої чи іншої причини не були реалізовані.
Сьогодні такі особистості та їхні ідеї не лише дають підґрунтя для роздумів "а що якби…", а й часто є символами героїчної боротьби та, що найважливіше, можуть давати нам уроки на майбутнє.
В нашій країні такими особистостями, безумовно, є ряд громадських, політичних діячів та мислителів початку ХХ століття, кожен з котрих мав свою візію і до певної міри реалізовував ідею незалежної України — це і Симон Петлюра, і Павло Скоропадський, і Євген Петрушевич, і Михайло Грушевський. Та тоді жодній з їх ідей про незалежність не було дано стати реальністю, і Україна ще понад сімдесят років була поневоленою.
У 1918 році по-іншому склалися обставини для Польщі — після 123 років поневолення польська держава знову з'явилася на мапі Європи. Одним з перших питань, котре постало перед керівництвом відтвореної держави, — яким чином будувати Польщу? Чи це має бути мононаціональна країна, де має проводитися політика асиміляції національних меншин, чи все ж Польща може бути багатонаціональною країною. Саме цю другу ідею пропагував та був її концептуальним архітектором перший міністр закордонних справ Польщі в ХХ столітті, випускник Львівського Університету, історик, котрий спеціалізувався на українській тематиці та справжній українофіл Леон Василевський.
Він народився у 1870 році в тодішній столиці Російської Імперії — Санкт-Петербурзі, де його батько був органістом в Костелі святого Станіслава. Вдома родина Василевських розмовляла виключно польською мовою, батьки привили Леону патріотизм, волелюбність та навичку самонавчання. Василевський мав лише мінімальну формальну освіту, але він дуже швидко визначився з колом своїх зацікавлень та постійно вчився чомусь новому. Одна за одною молодий Леон Василевський поглинав книги з історії, літературу слов'янських народів та нові мови. Він був справжнім поліглотом — крім польської та російської, володів українською, білоруською, хорватською, чеською, німецькою та англійською мовами. Не дивно, що ще в юному віці він почав співпрацювати з окремими петербурзькими часописами. Саме тоді почав глибше цікавитися українською тематикою. В цей період виходять перші статті Василевського про українців в Галичині. Також він поглиблюється у вивчення української політичної думки.
У 1893 році 23-річний Леон Василевський переїжджає до Львова, де стає студентом філософського факультету Університету. Там він знайомиться особисто з низкою представників української інтелігенції, серед яких був Іван Франко.
Львівського Університету Василевський не закінчив, переїхавши наступного року у Прагу. Його схильність до самонавчання робила майже неможливими спроби вписати його в певну освітню систему. Ось що пише про Василевського політолог Барбара Стошевська: "Він ранньої молодості розвивався інтелектуально дуже самостійно та незалежно. Можна сказати, що створив свій власний університет, аудиторіями котрого були редакції часописів та салони, а професурою там були, між іншими, такі люди як Іван Франко та Томаш Масарик".
Паралельно Василевський починає цікавитися популярними в той період соціалістичними ідеями. На хвилі цього зацікавлення, у 1894 році Василевський починає листування із засновником українського соціалізму Михайлом Драгомановим. А наступного року у Празі Василевський видає польський переклад брошури Драгоманова, про стосунок соціалістів до релігії. Ще за два роки Василевський стає членом Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS) та знайомиться з Юзефом Пілсудським.
З того часу Василевський активно починає займатися не лише науковою діяльністю, а й політикою. Дуже швидко він показує себе як грамотного організатора, палкого оратора та далекоглядного політика і стає одним із впливових членів PPS. Членом Польської соціалістичної партії Василевський залишатиметься до кінця свого життя.
Втім, попри активну політичну кар'єру, Василевський не кидає і своєї наукової діяльності, та продовжує займатися в тому числі й українською тематикою. У 1912 році публікується фундаментальна історична праця Леона Василевського "Україна і справа українська", в котрій він описує всю історію України, починаючи він слов'янських племен на майбутніх українських територіях і аж до початку ХХ століття. Окремий розділ в цій праці Василевський присвячує українській культурі. Він розповідає про творчий спадок Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенко-Карого, про значення українського театру, а також публікує повну бібліографію Тараса Шевченка.
В той же період почала формуватися ідея, котру згодом почнуть називати федераційною ідеєю Пілсудського, хоча й реальним її автором був Леон Василевський. Та час цієї ідеї настав тільки у 1918 році, коли після Першої світової війни Польща врешті отримала незалежність, але визначеним був лише її західний кордон. Саме тоді розгорталися палкі дискусії між прихильниками федераційної ідеї Пілсудсього та інкорпораційної ідеї його головного опонента Романа Дмовського. Архітектором федераційної ідеї був власне Леон Василевський, чиї численні опрацювання зрештою стали частиною програми PPS. Ця ідея базувалася на тому, що в інтересах Польщі є підтримка та виникнення незалежних України, Білорусі та Литви та міцного, передусім, військового союзу між цими країнами для опору агресивній Радянській Росії. Сама ж Польща, згідно з ідеями Василевського, мала стати багатонаціональною державою, де будуть враховуватися та шануватися права національних меншин, передусім, українців, білорусів та поляків. Натомість в інкорпораційній концепції Романа Дмовського говорилось про те, що головна загроза для Польщі — не Радянська Росія, але Німеччина. На Росію ж Дмовський дивився як на потенційного союзника та вважав, що Польща має бути виключно мононаціональною країною, де національні меншини мали б полонізуватися та асимілюватися.
В першому польському уряді після відновлення незалежності у 1918 році, Леона Василевського було призначено міністром закордонних справ. Зрештою, це говорить не лише про авторитет Василевського, а й про настрої тогочасної польської еліти відносно східних територій.
Втім, міністром Василевський пробув лише без одного дня два місяці. Після зміни першого, тимчасового уряду, змінився й міністр. Та Василевський залишився працювати в Міністерстві закордонних справ. Як делегат від Польщі він брав участь в Паризькій мирній конференції, а у 1920—1921 роках був послом Польщі в Естонії.
Тим часом тривала кривава радянсько-польська війна. Польща мала стати першою країною, котрій безумні більшовицькі бандити хотіли нав'язати свій варіант кривавого комунізму. Втім, "Диво на Віслі" та польські солдати, в союзі з армією УНР на чолі з Симоном Петлюрою не дали цьому відбутися.
А в 1921 році відбувся фактичний крах ідей Василевського. І відбувся він в Ризі, де у складі польської делегації на підписанні мирного договору після радянсько-польської війни, був і сам Леон Василевський.
До того часу, після низки кривавих воєн, значно поміцнішали позиції націоналістично налаштованих польських політиків. Фактично ціла польська делегація у Ризі, крім Леона Василевського та Генрика Страсбургера, належала до прихильників ідей Романа Дмовського. Тому майже одразу польська делегація визнала як учасників переговорів не УНР, а УРСР. Фактично цією дією був покладений кінець ідеям про незалежну Україну на початку ХХ століття.
Важко сказати, чи могла польська делегація поступити інакше. Польське суспільство та армія були виснажені тривалими війнами, тоді як Радянська Росія залишалася великим, агресивним та небезпечним ворогом. Після визначення східних кордонів Польщі, стало ясно, що федераційній ідеї був покладений край.
Після підписання Ризького мирного договору Леон Василевський майже припиняє політичну діяльність, залишаючись при цьому членом PPS. Але він активно продовжує займатися науковою діяльністю, друкує статті та праці, між іншими — і щодо українського питання. У 1924 році Василевський стає головою Інституту досліджень новітньої історії Польщі.
Після травневого перевороту та повернення у владу Юзефа Пілсудського у 1926 році, Василевський на цей раз не приєднується до нього, займаючись лише науковою діяльністю.
Ідеї Леона Василевського в певній мірі стали джерелом для концепції Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, котра була сформована в 1970-х роках та стала концептуальною основою для визнання та прихильної політики Польщі по відношенню до України, після реального отримання двома країнами незалежності.
Таким чином, хоч ідеї Василевського не збулися і не могли відбутися за часів його життя (Василевський помер у 1936 році), вони стали фундаментом для приязних польсько-українських стосунків наприкінці ХХ століття.
Саме тому, у важкі часи у відносинах між Польщею та Україною, ми можемо та маємо згадувати про людей, котрі протягом усього життя працювали задля примирення та мирного співіснування двох народів.
Зараз в рамках декомунізації у Києві має бути перейменована вулиця, названа на честь дочки Леона Василевського — польської радянської письменниці Ванди Василевської. Можливо, було б доволі креативно та головне історично справедливо перейменувати цю вулицю на честь, мабуть, найбільшого польського українофіла початку ХХ століття — Леона Василевського.
Олександр Шевченко
https://dt.ua/personalities/koli-istoriya-mogla-piti-po-inshomu-263573_.html
Вперше в Україні Різдво 25-го грудня державне свято!
- 24.12.17, 23:11
- Слава Україні!
З нагоди першого святкування Різдва Христового 25 грудня як державного свята в Україні разом з усім цивілізованим Світом за Григоріанським календарем публікую наступний свій роздум на тему віри в Бога. Думаю, що то є початком серії матеріалів на релігійні та духовні теми, а можливо, що і ні. Як каже відоме прислів'я: Хочеш насмішити Бога - розкажи йому про свої плани.
Завжди з особливою обережністю ставлюся до релігійних тем, оскільки це є найсокровенніша частина людського єства. Особисто я дуже не люблю такого втручання зовні без мого бажання щодо моїх стосунків з Богом. За власної волі я можу питати в когось з його дозволу щось по темі релігії, переважно то фахові священики, але вважаю повністю недоречним самому доводити комусь щось по темі релігії і тим більше - нав'язувати як примат, як істину чи догмат.
Водночас і зовсім нічого не говорити на тему віри чисто у власному міркування є не зовсім розумно, тому що вся Людська Цивілізація є акумуляція і єднання усього індивідуального. Кожна реальність Світу була започаткована окремою особистістю спочатку як ідея, потім - як слово, як діло і результат. Щось з того набирає ваги спільного значення на віки, як приклад: "П'ятикнижжя" (Тора) Мойсея, або "Новий Завіт" від Ісуса Христа. Ще різні речі зберігаються довго, але значно більша частина їх зникає в безвісті - набагато більша. Попри те щоб зникнути - воно має спочатку з'явитися. Саме цим я особисто і займаюся: доповнюю вже існуюче своїм новим тлумаченням.
Наголошую, що жодним чином не бажаю руйнувати існуючі ідеологеми релігійні. Не бажаю виправляти церковні канони тощо. Просто якщо визнати за апріорну річ, що все у Світі від Бога, а саме це для мене є найвища Істина, то і думки є частиною Божого Помислу, тому не варто їх знищувати через замовчування. Їх потрібно оприлюднити. Амінь.
Не буду затягувати вступну частину, а просто оприлюднюю свій особистий варіант молитви у зверненні до Бога, що є переспівом чи перелицюваннями знаного "Отче наш", де мені важко сприймати фрази щодо Бога "і не введи у спокусу" або "вбережи від лукавого", бо останнє є фактично персоналізацією нечисті, а перше - його підступною справою "спокушати людину на гріх". Я вважаю, що Бог може випробувати людину, але аж ніяк не спокушати. І не може молитва до Бога мати останнім слово-ефемізм "лукавий", що означає персонально чорта (сатану). Навпаки, слово "погане" є повністю деперсоналізовано і чітко узагальнює всі сили і процеси негативного змісту.
Молитва "Боже, Батьку мій"
Боже, Батьку мій, що є скрізь,
хай святиться Ім'я Твоє,
хай прийде Царство Твоє,
хай буде Воля Твоя
і на Небі, і на Землі.
Хліба щоденного вділи мені
і пробач за всі мої провини перед Тобою,
а я прощаю щиро всіх покривдників своїх,
і не впровадь мене у випробування
та вбережи від поганого.
Бо Твоє є Царство, і Сила, і Слава повік.
Богдан Гордасевич
25 грудня 2017 р.
м. Львів
Папа Римський хоче «підкоригувати» текст молитви «Отче наш»
Папа Римский Франциск. Фото: kanal24.az
08.12.2017 19:07 Коментарі
Папа Римський Франциск пропонує змінити текст молитви «Отче наш» через неправильний переклад однієї фрази
Понтифік вважає, що фраза з молитви «Отче наш» «не введи нас у спокусу» може невірно трактуватися через допущені у давнину помилки в перекладі. Про це повідомляє 112.ua.
«Це не дуже гарний переклад», — прокоментував він текст молитви.
Папа Римський Франциск пояснив, що формулювання, яке міститься зараз у молитві, може трактуватися так, ніби Бог вводить людей у спокусу. У приклад, він навів позицію католицької церкви Франції, яка прийняла рішення таки змінити текст на «не дозволь нам впасти в спокусу».
Таким чином Папа Римський запропонував обрати нове формулювання, яке буде прийнятне повсюдно.
Нагадаємо, глава католицької церкви під час недільної проповіді 26 листопада помолився за мир в Україні. Понтифік згадав про жахіття Голодомору в 1932-1933 роках, який забрав життя мільйонів українців.
День пам’яті в день народження Василя Сліпака 20 грудня 2017 р.
- 20.12.17, 11:17
- Ми любимо тебе, Україно!
День пам’яті Василя Сліпака: спогади про легендарного Міфа
Василь Сліпак / Facebook
Василь Сліпак встиг поєднати успішну кар’єру оперного співака, активну громадянську позицію, волонтерську діяльність та участь у війні за незалежність України в одне життя. Він 19 років прожив у Франції, здобув світове визнання та залишився українцем.
Василь Сліпак пішов воювати добровольцем, взявши собі позивний "Міф" — скорочення від Мефістофель із його улюбленої опери "Фауст". Він загинув у бою на Світлодарській дузі 29 червня 2016 року. 20 грудня йому мало б виповнитися 43 роки.
До дня пам’яті Василя Сліпака журналісти сайту "24" зібрали спогади бойових побратимів та волонтерів про легендарного "Міфа".
Проста їжа, погані цигарки, а у години відпочинку – і дешевий алкоголь. Війна смакує інакше, ніж вечері у паризьких кафе. Звісно ж, Міф давився із нами "Мівіною". Курив "Прилуки", а почувши якось від спільного друга здивоване "Ти таке куриш?!" незворушно відповів: "Ну так, ми ж співаки". Як манні небесній радів потопаючим у прогірклій олії біляшам, вперше за кілька тижнів вирвавшись з позиції на "велику землю", тобто у найближче село. Ми жували їх, всівшись просто на сходинках крамнички, запиваючи кефіром з пляшки...
Пам’ятаю, як реготали в один з вільних вечорів у Маріуполі, запропонувавши Василю Сліпаку спробувати вже нарешті вельми популярний серед бійців алкоенергетик. Міф, звісно ж, погодився. Ми довго сиділи на лавці у густих приморських сутінках, пили і теревеніли. Зрештою, Вася одним ковтком рішуче прикінчив другу банку пекельної суміші й розсміявся: "Гидота страшна…"
Пізніше, повернувшись до Франції – він завжди повертався туди з війни, і завжди, крім останнього разу, чітко знав та казав усім, на скільки тижнів приїхав на Схід цього разу та коли саме планує вирушати назад – Міф надіслав мені фото. Він. У Парижі. Із банкою "Рево". Попросив когось привезти цей "напій Богів" до столиці Франції. І насолоджувався… Звісно ж, справа була зовсім не у смакових якостях. Точніше, не у смаку тривожної суміші цукру, спирту, кофеїну та яскравих барвників, а у смаку війни. Смаку нічного азовського повітря, повітря ще однієї ночі, коли ми просто гуляли, просто сміялися і просто раділи тому, що живі – на другий рік війни вже добре розуміючи, що кому-кому, а нам точно не слід це сприймати як належне.
… Коли Міф загинув, жоден боєць нашого підрозділу не зміг поїхати на похорон. Людей дуже бракувало, а на Світлодарській дузі ще не один день тривали серйозні бої. Ховали Василя у Львові, але й у Києві ті, хто знав та любив його, зібралися разом, аби попрощатися з ним на Майдані. Знаю, що там, посеред квітів та свічок, стояла й алюмінієва баночка. Баночка "страшної гидоти". Коли мені сказали про це, у голові мимоволі промайнуло: "Чорт, як дивно це, напевно, виглядало"… Але Міф все зрозумів би. І це – головне.
Миф любил распеваться по утрам под блиндажом. Громко так: сначала – гамму, потом – "Аллах акбар", потом – переходит на что-то украинское. Очень красиво. Когда сидишь рядом и знаешь, что тебе через час на смену идти, сидишь и наслаждаешься пением. Но когда приходишь со смены часа в четыре утра, уставший, только-только засыпать начинаешь, а тут – Миф поет. Вот тогда единственная мысль: "Сейчас пойду и пристрелю заразу". Но вставать уже лень. Поэтому лежишь, не спишь и слушаешь.
Всегда шутил. Все конфликты переводил на шутку. Постоянно что-то как ляпнет – так уже все ржут и ругаться никому не хочется. Часто повторял "Ну, ми ж – українці! Давайте вирішувати все спокійно".
Настоящий такой козак. Никогда не рвался в командование, ему предлагали, но он просто не понимал, зачем оно ему надо. Когда встал вопрос подписания контракта, он походил, помялся. И когда начали бойцы грузиться в бусик, чтобы ехать на штаб бригады, Миф самый последний в него залез, сказал "Ай, та поїду! А що робити?".
Когда приехал к нам на Светлодарку летом 2016 года, Миф осмотрелся и сказал "Так, а де у вас тут найстрашніша позиція?". Я ему объяснил, что сначала он пойдет на самую спокойную, обживется, а там – посмотрим. Миф согласился, сказал, что это логично. Беспонтовой подростковой бравады в нем не было. Он был воином, а не дебильствующим героем.
Операция, в которой он погиб, она была недодумана и недоработана. В ней не было смысла и логики. В итоге – Миф "двухсотый", еще двое – "трехсотые". То, что некоторые рассказывают, будто в него снайпер стрелял – не мог там снайпер попасть. Снайпер их в кустах даже видеть не мог.
Познайомились ми з Василем випадково. Я мав зустрітися з одним хлопцем з української громади, йому потрібно було відправляти спорядження для фронту, я мав йому це все передати. Ми домовились, що він приїде до мене на вокзал у Лувр.
Це як раз було 24 грудня, вечір різдвяної вечері. У Франції це вважається таким сімейним вечором. От я стою, чекаю на вокзалі Володю. Приїжджає цей хлопець, ми з ним говоримо. Тут до нас ще підійшов величезний хлопчина у камуфльованій кепочці, трубку курить. Я по його кепочці і зрозумів, що точно українець, бо такий окрас речей не сильно характерний для французів. Дивлюся на нього і думаю, що певно десь в охороні працює – бо великий і сильний. У Парижі українцям легше знайти роботу або на будівництві, або у секторі охорони. Пішли в кафе, щоб поговорити. Сидимо, говоримо, дуже приємна зустріч вийшла. Мене дружина видзвонює, каже: "Іди вже додому, качка стигне, ми тебе чекаєм". Я все відповідаю, що вже виходжу, але розмова настільки цікава, що ми ніяк розійтись не можемо. Я ще під час цієї зустрічі звернув увагу, що Василь багато сміється. Легко і сильно, цей сміх такий щирий, що від того ще голоснішим звучить.
Любив співати. Хоча казав, що вдома музику не слухає – вистачає тої музики, яка є у нього в житті. Коли приїжджав до нас у гості та лишався ночувати, прокидався завжди рано. Любив зранку покурить, поспівать і голосно поговорить. Моя дружина йому постійно пояснювала, що у нас навколо маленьке село, люди зранку всі сплять, і його спів зранку не всі сусіди оцінять.
Коли він повернувся після своєї першої поїздки на війну, ми зробили у нас вдома барбекю, прийшло тоді десь близько десяти людей. Тоді Василю, можливо, і хотілось розповісти про те, як там йому було. Але він чекав, поки я про війну запитаю, а мені було незручно лізти до нього з питаннями, бо то особисте, і якщо він не розповідає – значить не охоче. Можливо, це була моя велика помилка. Він тоді лишився у нас ночувати і на наступний день ми пробували про це все поговорити, але розмова якось не клеїлась.
Чим мені ще Василь подобається, у нього була така особлива дипломатія. Він розумів, що всі люди різні, не можна всіх прогибать під свої бажання. Тому він став таким об’єднуючим фактором в українській громаді Парижа, яка займалась допомогою фронту. Він вмів об’єднувати абсолютно різних людей, бо основним було досягнення мети, а не чиїсь людські якості. Міг знайти підхід до всіх, зупиняв, коли хтось про когось починав говорити погано.
- Так, а почему "МІФ"?
- Тому що "Мефістофель", але то в рацію довго казати.
Мы познакомились еще во Франции, где он явно выделялся на фоне парижского бомонда: в арафатке, тактических штанах, червоно-черная татуировка-вышиванка на руке. Сразу видно – наш человек. В Париже ему тесно, он говорит только о Донбассе, о том, как вернется, мы сплетничаем и обсуждаем последние новости с фронта. Я точно знаю, что он приедет.
Киев, летний месяц. Мы собираемся на Восток. У нас полный бусик волонтерки: медицинские расходники для добровольческого госпиталя, передачи для солдат, экипировка. Миф падает нам на хвост. Он только-только прилетел из Парижа и планирует провести лето на фронте. Все гастроли и концерты отложены на осень, его ждут побратимы-правосеки на востоке Украины.
Миф такой высоченный, что с трудом помещается в наш перегруженный бус. Мы хохочем всю дорогу, дурачимся и распеваем песни. Ну, как, распеваем – поет в основном Миф и своим невероятным басом перекрывает наш мышиный писк.
Конечная остановка – Светлодарская дуга.
Вокруг бурая степь и слышно, как тяжело бухают снаряды где-то поблизости.
- Нарешті я дома! – в полную грудь ревет Миф, ступая на донбасскую землю.
В Париже никто особо не догадывается, что он воюет на самых нулях. Своим коллегам и друзьям он рассказывает, что он на подхвате – чистит картошку, моет казармы, сидит на базе. Ложь во благо, из тех, что мы рассказываем родным, чтобы они не волновались лишний раз. Картошку он, может, и чистит, но чаще всего чистит все-таки свой автомат. Он не из тех знаменитостей, которые приезжают пофотографироваться на блокпостах. Он полноценная боевая единица, солдат, боец, правосек. К нему нет никакого "поблажливого" отношения, да и сам он не задирает нос. Мне сейчас даже сложно представить его во фраке и на сцене, настолько органично он смотрится в окопе с сигаретой в зубах.
Спокойный, рассудительный. Он здесь на своем месте. На передовой с оружием в руках. Это не какой-то мимолетный порыв патриотизма или мальчишеское желание поиграть в войнушку, это совершенно осознанный шаг, решение, достойное масштаба личности нашего Мифа.
Ничего не екнуло в груди, никакого хваленого предчувствия. Да и что, в конце концов, может случиться плохого с Василем? Он же человек-легенда, герой, звезда и энергетическая батарейка, заряжает всех вокруг себя на победу.
Мы прощаемся, как положено на фронте, тепло, но непринужденно. Мы ведь скоро увидимся.
Миф, увидимся обязательно, просто не так скоро. Ты настоящий. Живой! Про тебя снимут кино, напишут книжки, нарисуют картины. Твой голос всегда будет громко звучать в Украине. Обіймаю, братику.
Автор: Євгенія Мазур
