Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Микола Бердяєв

Анархізм -1907

Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають

велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні

проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку

світу лише анархізм намагається радикально відкинути

будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і

всупереч собі служить він теократичній свідомості,

розчищає грунт для торжества ідеї боговладдя,

поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки

анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського

серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не

завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому

потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,

той любить насильство та владу як самостійне начало та

мету. Хто свободу любить більше насильства, любов

ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-

організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-

організованою державою, той повинен визнати себе

анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне

заперечення влади, державного союзу та насильства над

особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.

Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,

тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало

спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом

Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не

схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна

на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм

Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась

подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою

важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,

та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі

світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти

якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко

протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.

Анархістів всіх відтінків передусім поєднує заперечне

ставлення до держави, радикальне відкидання суверенності

держави, визнання суверенності особистості, хоча й в ім'я

різних цілей. Всі анархісти ненавидять насильство і владу

над особистістю і всі хочуть організувати суспільство на

основі вільних прагнень особистості, хоча б одні, як

Толстой, вбачали це вільне прагнення в християнській

моралі, інші, як М. Штірнер, - в еготизмі, треті, як

Прудон, - у властивій людині справедливості тощо.

Анархізм, як настрій, дуже могутній і значний, але

анархізм як теорія, як філософське вчення, слабкий і майже

жалюгідний. Анархісти ніколи не сягають коренів

поставлених ними проблем, безпорадно лепечуть про

доброту людської природи ії від прекраснодушних і

розумових анархічних утопій так само пахне міщанством,

як і від усіх соціальних утопій.

Послідовний та обгрунтований анархізм неможливий на

грунті позитивізму чи матеріалізму, а здебільшого

анархісти і виявляються позитивістами та матеріалістами.

В анархізмі, як він досі складався, є одна суперечність, що

його роз'їдає: він хоче знищити всяке насильство, але в

розпорядженні своєму має для цієї мети насильство ж, він

хоче знищити будь-яку владу, але вдається для цього до

влади ж, він хоче організувати суспільство зсередини, з

природи особистості, а не ззовні, не з державно-суспільної

необхідності, але нічого внутрішнього не має, змушений

знову вдаватися до того ж зовнішнього. Анархісти-

- практики вдаються до найжахливіших насильств над

особистістю, бажаючи знищити всяке насильство,

гвалтують з ім'ям свободи на устах; анархісти-теоретики

нічого, крім матерії та зовнішньої необхідності, не можуть

назвати для обгрунтування безмежної свободи особистості

у вільній, бездержавній громадськості. Позитивна та

матеріалістична філософія не визнає будь-якої іншої

об'єктивної людської природи, крім тієї зовнішньої

природи, яка підпорядкована закону необхідності, відкидає

творчу свободу особистості і навіть саму ідею особистості

ставить під сумнів. Яка ж внутрішня сила може бути

протилежною зовнішньому насильству, де джерело

анархічної свободи, де гарантія, що анархічне суспільство

не пригнічуватиме особистість? Анархісти, як і соціалісти,

хочуть свободу вивести із необхідності, особистість - із

безособової природи. У динамітних бомбах, у збройних

повстаннях і бунтарських спалахах так само мало свободи і

так само багато насильства, як і в державних кулеметах,

в'язницях, стратах та ін. максималістська мораль є

Немезидою анархізму. Анархічна свобода є спрагою до

розімкнення ланцюгів як природної, так і соціальної

необхідності, й анархісти цілком залишаються у порядку

природної та соціальної необхідності і нічого іншого не

знають. Анархічне виділення особистісного начала тому й

безплідне, бо у анархістів особистість не надприродна,

вільна з монада, а випадковий продукт природи й

суспільства, отож вся їхня робота протікає в замкненому

колі і поступається соціалістам у послідовності.

Анархісти так само наївно вірять у доброту людської |

природи, як державники - у доброту державної природи.

Більшість анархістів думає, подібно до Руссо, що людина

вийшла досконалою з рук природи, але зіпсована

державним і громадським життям. Достатньо зняти з

людини державні ланцюги та суспільні узи - і настане

досконале, вільне життя, протиприродний стан, який був

досі, заміниться природним. У світі є якесь зле начало

влади, державності, суспільного насильства над

особистістю, але в чому корінь зла, чому влада людини над

людиною з'явилася у світ і панує, анархісти, мабуть, не

знають і тому не можуть знайти сили для викорінення

злого джерела.влади та поневолення. Їхній філософський

світогляд нічого не може сказати про людську природу і

навряд чи істини біології в силах виправдати і

обгрунтувати ідею доброти людини в її природному,

позагромадському стані. Адже з позитивно-біологічної та

позитивно-соціологічної точки зору людина є звіром, що

приборкується державою їі муштрується соціальним

середовищем, і особистість є такою, якою її створює

природне та соціальне середовище. Що ж може природна

людина протиставити насильницькій державі та

протиприродному суспільству з їх нерівностями та

поневоленнями? Первісний природний хаос, до-суспільні

звірині інстинкти, але на цій підставі дуже важко створити

вільну гармонію. Анархізм побачив джерело зла на самому

початку владарювання, якогось первинного поневолення

людини людиною, визнав будь-яку владу аморальною і

заглянув глибше за інші вчення в темну стихію суспільних

лих і несправедливостей. Початкове насильство людини

над людиною лежить набагато глибше за економічне

поневолення, тож економічне звільнення не рятує ще від

неправди будь-якої влади, не рятують від влади і усі

політичні | удосконалення | держави. Але анархісти-

позитивісти не можуть дійти до кінця, з фатальною

неминучістю зупиняються посередині: вони не в змозі

вказати на внутрішні сили, які перемагають будь-яку владу

і творять вільну гармонію, нічого не знають про

метафізичну та містичну природу особистості і закінчують

свій світовий бунт досить вульгарною проповіддю

економічних громад та проектів, взятих напрокат у

соціалістів. Анархічні громади -- справа дуже поважна, і ми

готові їй співчувати, але чи в них шукати протиотруту від

будь-якої влади, чи запоруку остаточного звільнення?

Анархісти твердо знають, що треба зруйнувати вщент

старий світ. Новий світ, кажуть найреволюційніші з них, на

руїнах старого виникне, на згарищі збудується. Слабкість і

безпорадність сучасного анархізму - у повній відсутності

творчих сил, у його неспроможності створити новий

вільний світ (кажуть: він сам собою виникне), а тому і зло

старого світу він не в змозі остаточно розтрощити, не має

достатньо сильної протиотрути. Слабкість і убогість

анархізму пов'язані з раціоналістичним позитивізмом і

втратою релігійного сенсу. Бакунін досягає іноді майже

містичної сили, щось передсвітове відчувається в цьому

колосі, але вирішується лише вульгарними і плоскими

ідеями, раціоналістична свідомість здавлює, його анархізм

недостатньо радикальний, тому що не бачить коріння

особистого та суспільного буття. Анархізм заперечує

першородний гріх, і це усвідомлення безгрішності закриває

шлях до спасіння.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Тема анархізму не є для мене ідея-фікс, а це просто реакція людини, яка постійно була в тюрмі, де житло і харчі дають, де наглядачі наглядають, а ти взамін щось начебто робиш. Нагадаю, що в радянському союзі хто не працював – того судили і відправляли в зону реальну з режимом примусової праці. Закон про тунеядців існував. Кримінальний злочин якщо не працюєш, бо повинен десь працювати. А де? Правильно! Десь в державній установі чи на заводі, фабриці і тому подібне, тому що усе навколо тільки державне – усе! Відповідно, коли усе навколо державне то і люди так само державні! Тобто – раби! Не знаю як для кого, але свобода, це коли ти вибираєш, як жити, де жити, в що вірити, де робити і все інше – ти вибираєш! І навпаки. Є гарна українська глибоко наша народна приповідка, коли бандити пограбували селянина і вирішують, що далі з ним робити: Один каже: Зріжемо! Інший каже: Повісимо! Ще інший: Утопимо! А селяни на те: Ой, робіть як воно найліпше…

Життя-буття в тюрмі навіть дуже великій як серусеру було в більшості вибір без вибору в усьому. Комуністична партія узурпувала абсолютно всю владу, що навіть було усталено в Конституції, отже простим людям, щоб чогось в житті добитися, потрібно було вступити в компартію і там робити свою життєву кар’єру. Або йти просто десь працювати як раб-роботяга. Зрозуміло, що в кожного своє виходило комусь ліпше, комусь гірше, але людина до всякого призвичаюється, тому і вижила в процесі еволюції за Дарвіном. Я визначав цей стан життя в радянському союзі як державний феодалізм, коли є певний рівень особистої свободи, але суто в межах дозволу від господаря, тобто держави, тобто від комуністів.

Тепер поговоримо про термін «держава», бо досить частенько доводилось чути: - Держава має зробити це! І це! І оте! Держава мусить! Тобто для багатьох людей існує своєрідний фантом Держави, як якогось чарівника, що може робити чудеса і все тільки хороші та для всіх одночасно. Я іноді іронічно питаю: - Ви де і коли бачили державу особисто? І сам відповідаю на це риторичне запитання: Отож і воно, що ніде і ніколи. Бо скрізь ви стикаєтесь не з державою, а з людиною, а точніше: з чиновником, що є носієм певних державних функцій. За ідеєю багатьох, держава має бути як універсальний механізм, тобто чиновник має бути як коліщатко чи бездоганний пристрій з чітко вивіреними функціями, але ж так не є. Людина скрізь людина з усіма своїми якостями і вадами. І вадами! Ось в цьому моменті й головна проблема отої міфічної держави: бюрократія! Тобто славнозвісна Система замість Держави! А це не тотожні речі. Тому що Держава є для всіх, а Система тільки для своїх, кого включено до її числа. Всі інші буквально там десь. Коли Система підміняє Державу, то вона, держава!, просто зникає, що і сталося з радянською країною, яку знищила комуністична партія – основа Системи. На привеликий жаль, але метастази отої комуністичної Системи дотепер мордують Україну, яка ніяк не стане Державою саме через те. Отож у підсумку не наше українське прислів’я, але нас стосується повністю: Не було б щастя, так нещастя посприяло. Війна формує Українську Державу і знищує злочинну Систему підкилимних договірняків і усе тому подібне. Усім розумним і не дуже людям України потрібно чітко зрозуміти, що Держава – це всі ми сукупно! Всі ми! Ми справді є всі – президенти! Просто кожен – по-різному. Яким вже вийшов його формат – таким він і є, а називається він однаково: громадянин Держави Україна. В Одесі на тепер особливо зрозуміла різниця в цьому. Шабаш з державою і знову до анархії.

Дуже часто для пояснення людям хочеться наочно побачити як воно є і я пропоную вийти в будній день в так звану «годину пік» на центральну вулицю свого міста і подивитись на стовписько людей на ній. На перший погляд це якийсь хаос, в чому часто звинувачують анархізм, але якщо уважніше придивитись, то виясниться, що ніякий це не хаос і навіть не «броунівський рух», а кожен йде скеровано за своїм бажанням – кожен має свою програму проходу. Навіть гуляки, бо вони гуляють! Щось подібне можна побачити на великих автотрасах: Йой! Що то діється?! Куди всі їдуть? Відповідь проста: кому куди треба – той туди і їде. Тобто класика анархізму! Але…

Існує велике АЛЕ для всього анархічного руху, який жорстко і навіть жорстоко заперечує існування держави як апарат насильства. Так, тільки держава має законне право на насильство над іншими, бо є ЗАКОН! Право! Змушений знову повернутися до теми держави, де, як відомо, задіяні люди і не знаю як в інших країнах, а в Україні їх влучно означено як правоохоронці: це поліція, прокуратура, судді і всі інші силові структури, окрім армії. Хоча армію також можуть залучити, але це незаконно коли, тому що основні функції держави є безпека своїх громадян! Безпека внутрішня і зовнішня. Зрозуміло – кожному своє: армія пильнує зовнішню, а всі інші – внутрішню безпеку. Для анархізму ці питання проблемні, бо він не обумовлює ні першого, ні другого. Теза основна анархії: «маємо домовлятися і дійти згоди добровільно» дуже і дуже сумнівна, а тому – держава мусить бути! Основне в тому: яка? Держави бувають різні і всі ми то знаємо. В основному спрацьовує принцип: які ми – така і наша держава. Або: які ми – така і наша влада. Саме тут ми маємо другу головну проблему анархізму: людина.

Переважна кількість теоретиків анархізму та його популяризаторів дотримуються ідеї природнього альтруїзму в людині та вродженого добропорядного поводження в житті, але його псує середовище, в якому людина опинилась. На жаль, все до навпаки, чому свідчать випадки типу Мауглі: діти, які вижили серед диких тварин і потім у старшому віці попали до людей – ніколи не ставали нормальними людьми. Ніколи! Новонароджена дитина має тільки генетичні особливості, а в усьому іншому це буквально «чиста сторінка»: що вкладемо – те і будемо мати, а що вкРадемо – того не будемо мати. Інакше кажучи, мова йде про виховання, або науково: процес соціалізації. Варто визнати, що Світ є таким, які люди в ньому живуть. Анархізм навряд чи буде світовою ситуацією, а, можливо, і не треба. Просто новий час глобалізації змушує людей бути мобільними, щоб вижити і добре жити. Доведеться змінювати місця життя та роботи, країни і середовища. Багатьом доведеться покладатися суто на себе, що по факту є анархізмом, а визнавати себе анархістом чи ні – то не є суттєвим. Будь людиною і користуйся принципом: живи сам і дай жити іншим. А якщо ні, то прошу пана до гілляки! Гарна українська приказка перед повішанням злочинця, якого в Україні не було багато, оскільки частіше на кілок саджали. Тобто: прошу пана до держави з її правом на насилля.

На завершення: постарайтесь зрозуміти і не плутати анархізм з тероризмом та іншими різними актами насилля. Стан анархізму існує для кожного тоді і тільки тоді, коли він робить свій вибір. І все! Далі він той, що вибрав: порядна людина або ні, тобто терорист, злодій, чи ще якась паскуда, що є в чомусь схожими до анархістів, але реально ними не є і навряд чи будуть, хоча стати добропорядною людиною завжди можливо. Для яких це і написано.

Богдан Гордасевич

12:52 18.10.2025

Коментарі: 4

Богдан Бо

Альманах «Наш Львів»

Богдан Гордасевич

Історично-культурологічний альманах, в якому зібрано різноманітні матеріали переважно з друкованих періодичних видань про м. Львів та його мешканців впродовж всього історичного існування міста від часу його офіційного заснування 1256 р. Королем Данилом Галицьким до теперішнього часу.

Альманах приурочено до відзначення видатного ювілею: 750-річчя м. Львова у 2006 році.

Авторська праця однієї людина, як пошана до міста, у якому живеш. Дуже виснажлива праця для одної людини: зібрати матеріали, відсканувати, розпізнати, вичитати, закласти в макет і художньо його оформити. Марив видати ще ч.2 і ч.3 альманаху "Наш Львів", але передумав - життя дорожче. В часі дізнався про існування в діаспорі суто літературного альманаху з аналогічною назвою "Наш Львів" виданого до 700-річчя Львова у 1956 році і зрадів, що на інтуїції став продовженням цього процесу і назви. Богдан Гордасевич

В електроній бібліотеці "Чтиво" увесь текст. Посилання в коментах.

Коментарі: 2

Богдан Бо

Середня освіта і зарплата така сама

У 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить приблизно 295 євро.

Питання рівня заробітної плати українських педагогів традиційно викликає жваві обговорення. У країнах Європи ситуація інша - там працю вчителів оцінюють значно вище. Європейські уряди усвідомлюють, що інвестиції в освіту - це внесок у майбутнє, тому прагнуть утримувати кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи їм гідні оклади. Про це пишуть Новини.LIVE, передають Dengi.ua.

Зазначається, що згідно з даними Державної служби статистики, у 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить 14 307 гривень, що еквівалентно приблизно 295 євро за курсом Національного банку на кінець вересня.

Водночас педагоги-початківці, які не мають стажу або категорії, заробляють істотно менше - близько 6 400 гривень (приблизно 130 євро на місяць). Це пояснюється тим, що розрахунки оплати праці, як і раніше, ведуться за Єдиною тарифною сіткою. Згодом дохід збільшується завдяки різним доплатам: за престижність професії, вислугу років, класне керівництво, роботу в складних умовах і перевірку зошитів.

Повідомляється, що в країнах Європи розмір зарплат вчителів залежить від регіону, кваліфікації, досвіду та економічної ситуації. Однак, за даними порталу Europa.jobs, найвищими доходами можуть похвалитися педагоги Люксембургу, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів.

Видання наводить середні місячні зарплати вчителів у деяких європейських країнах, а саме:

Швейцарія - 6 200 євро;

Данія - 5 600 євро;

Нідерланди - 5 000 євро;

Норвегія - 5 000 євро;

Австрія - 3 900 євро;

Фінляндія - 3 500 євро;

Швеція - 3 400 євро;

Франція - 3 000 євро;

Німеччина - 2 900 євро;

Іспанія - 2 550 євро;

Італія - 2 550 євро;

Польща - 1 200 євро.

Коментарі: 3

Богдан Бо

День учителя

День учителя – одне з найтепліших і найщиріших професійних свят, яке в Україні традиційно відзначають у першу неділю жовтня. У 2025 році цей день припадає на 5 жовтня. Свято покликане вшанувати працю всіх педагогів – від вихователів дитячих садків до викладачів університетів. Саме завдяки їм зростають нові покоління українців, формується свідоме та освічене суспільство. День учителя в Україні має довгу історію. Вперше його почали відзначати ще у 1965 році, а згодом свято набуло офіційного статусу. З проголошенням незалежності України воно залишилося важливою датою в освітньому календарі, набувши національного змісту – символу поваги, подяки й підтримки освітян.

ЯК СВЯТКУЮТЬ ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ Традиційно цього дня школярі та студенти вітають своїх педагогів квітами, листівками, теплими словами та творчими виступами. У школах і вишах проводять урочисті лінійки, концерти, а в багатьох навчальних закладах діти навіть символічно “замінюють” учителів, проводячи уроки самостійно. Останніми роками в Україні поширюється традиція дякувати педагогам у соцмережах – публікувати фото улюблених учителів і ділитися спогадами зі шкільних років.

СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ День учителя – це нагадування, що освіта є фундаментом майбутнього. Педагоги – не просто люди, які навчають, а ті, хто формують характер, цінності й світогляд дітей. Їхня праця – основа розвитку нації. У День учителя 2025 року бажаємо всім освітянам натхнення, міцного здоров’я, вдячних учнів і визнання їхньої важливої місії.

Коментарі: 9

Богдан Бо

Про анархізм і навколо нього

Гарний чоловік з Житомира Віктор Канчура надіслав мені гарні книжки, серед яких є в його перекладі українською праця світового філософа Миколи Бердяєва «Анархізм», про що і буду далі оповідати. Як відомо, найбільше ідею анархізму паплюжили носії ідеї комунізму, тому що це справді протилежні світоглядні напрямки: комуняки кажуть, що головне колектив, а особа є другорядне і підлегле рішенням колективу, тоді як анархісти навпаки стверджують домінанту особи і її особистий примат серед інших приматів. Притому ніхто не заперечує істини, що жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо, але головна теза анархізму: живи сам і дай жити іншим – тому не суперечить.

Тепер дещо особисте: переважно ті, хто пропагують якусь соціальну ідею доводять її позитивність для тих, хто нею переймається, але я до навпаки вважаю анархізм дуже складною і проблемною для його носія варяцією життя. Чому? Тому що тут все сам! Домінує твоє рішення і що найголовніше – твоя особиста відповідальність за все. Простий приклад з демократичного устрою, де депутати різних рівнів приймають колективні рішення, але жодним чином не несуть відповідальності за то – жодного! Єдине покарання, що їх більше не оберуть і все! Все! Розумієте? Всі депутати приймають присягу, але ще нікого не покарали за її порушення. Нікого, бо це не демократично. Тоді як анархіст за кожне своє рішення несе особисту відповідальність. Особисту відповідальність навіть за умови спільного голосування за щось. Перед ким? Та перед собою! У тому і різниця, що правдивий анархіст не буде ховатися за ситуативними виправданнями: як всі – так і я. Всі десь, а ти – ось. Для прикладу наведу випадок з відомим для багатьох Георгієм Кирпою, який сам собі був прокурор, суддя і кат. Нікого більше своєю провиною не обтяжував окрім себе. Класичний приклад анархізму. Врешті, кожне самогубство таким є, тому це ще одна підстава остерігатись і не заглиблюватись в анархію безкінечно.

Тепер надаю слово Миколі Бердяєву:

«Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають

велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні

проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку

світу лише анархізм намагається радикально відкинути

будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і

всупереч собі служить він теократичній свідомості,

розчищає грунт для торжества ідеї боговладдя,

поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки

анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського

серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не

завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому

потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,

той любить насильство та владу як самостійне начало та

мету. Хто свободу любить більше насильства, любов

ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-

організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-

організованою державою, той повинен визнати себе

анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне

заперечення влади, державного союзу та насильства над

особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.»

Найперше, я згоден, що анархізм не є однозначно хаосом, але я не згоден з повною відсутністю державності. Тут я стаю прихильником лібералізму, тобто допоки я нічого не порушую – мене ніхто не зачіпає. Якщо порушую – прошу пана до в’язниці та суду. Наявність державності необхідна, але вона має бути мінімальна щодо особи-громадянина. Навіть інакше: як анархіст я сам маю обирати ту кількість стосунків з державою, скільки я забажаю. Бо який це анархізм, коли я хочу держави, а того не можна? Потім цю тему обговоримо детальніше, тому що зараз головним є зауваження про неможливість повного ігнорування державного примусу, тому що самоврядність також його передбачає. Мої негації підтримує Микола Бердяєв:

«Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,

тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало

спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом

Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не

схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна

на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм

Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась

подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою

важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,

та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі

світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти

якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко

протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.»

(далі буде, можливо)

Богдан Гордасевич

04.10.2025

Коментарі: 1

Богдан Бо

Пост імені Андрія Парубія

Я не був особисто знайомий з Андрієм Парубієм, але бачив цього політика і його роботу очима засобів масової інформації, яка мені дуже подобалась. Хотілось, щоб у нас більшість політиків були такими. Вражала добросовістніть та працездатність Андрія Парубія, як і його порядність, бо займаючи високі посади він не зазнався і не зажерся, а залишився таким, яким був відпочатку: самовідданим патріотом України. За це його і вбили, проте я щоденно в своїй молитві до Бога промовляю, що "Герої не вмирають, допоки їх справа живе". Саме тому після похорону вчора 2 вересня 2025 р. мені на думку спала ідея створити суто для себе обов'язок працювати взамін Андрія Парубія. Дуже содіваюся, що всі вихованці, яких виплекав свого часу Андрій Парубій, продовжать його справу і саме в них оживе особистість Андрія Парубія.

Зі свого боку буду робити все від мене можливе, щоб мій пост імені Андрія Парубія був гідним його поглядів і зачинань, а девізом для себе я обрав відому відповідь Андрія Парубія мерзотнику Новіцькому: - Відійди від мене, нечисть!

Дасть Бог, і люди, щось добре з того буде.

Богдан Гордасевич

Андрій Володимирович Парубій (31 січня 1971, Червоноград, Львівська область, Українська РСР, СРСР — 30 серпня 2025, Львів) — український політик. Голова Верховної Ради України з 14 квітня 2016 року по 28 серпня 2019 року.

Співголова міжпарламентської асамблеї Верховної Ради України, Сейму Литви та Сейму й Сенату Польщі. Голова Виконавчого комітету Національної парламентської групи в Міжпарламентському союзі. Член РНБО (2014, 2016—2019).

Секретар Ради національної безпеки і оборони України з 27 лютого[5] по 7 серпня 2014 року. Народний депутат України 6-го, 7-го, 8-го та 9-го скликань. Член СНПУ (1994—2004), «Наша Україна» (2004—2012), «Фронт Змін» (2012), ВО «Батьківщина» (2012—2014), «Народний фронт» (2014—2019) та «Європейська Солідарність» (2019—2025). Під час Євромайдану був комендантом Самооборони Майдану.

Життєпис

Народився 31 січня 1971 року в Червонограді (на тепер - Шептицьку) Львівської області України. Онук кулеметника Збройних сил Української держави та Української галицької армії, учасника битви за Львів 1918 року[6].

Стрийки воювали в лавах УПА. Родина була виселена до Сибіру строком на 10 років.

Закінчив історичний факультет Львівського університету (1994, спеціальність — історик, викладач історії), аспірантуру Львівської політехніки (2001, спеціальність — політологія та соціологія).

Працював:

лаборантом (1987—1989) та старшим лаборантом (1991) Карпатської архітектурно-археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР;

лаборантом Верхньодністровської слов'яно-руської археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР (1987—1988);

керівник націоналістичної молодіжної організації — Товариство «Спадщина» (1988). Брав участь у національно-визвольному русі, організовував перші в Україні пікети. У 1989 році його було арештовано за організацію несанкціонованого мітингу.

У 2006 році Парубій знявся у заставках, ще на той момент новоствореного каналу «Кіно» (зараз «2+2»).

Початок політичної діяльності

Депутат Львівської обласної ради

1-го скликання

Безпартійний 1990 — 1994

4-го скликання

СНПУ 2002 — 2006

5-го скликання

Наша Україна 2006 — грудень 2007

Народний депутат України Україна

6-го скликання

НУНС 25 груд. 2007 — 12 груд. 2012

7-го скликання

Батьківщина 12 груд. 2012 — 17 бер. 2014

8-го скликання

Нар. фронт 27 лист. 2014 — 29 серп. 2019

9-го скликання

ЄС 29 серп. 2019 — 30 серп. 2025

Картка на сайті Верховної Ради України

З 1990 року — депутат Львівської обласної ради, секретар постійної депутатської комісії з питань молоді й спорту.

У 1991 році разом з Олегом Тягнибоком був одним з засновників Соціал-національної партії України (СНПУ), перейменованої у 2004 у Всеукраїнське об'єднання «Свобода».

У 1994—1998 роках — депутат Львівської міськради, голова депутатської групи.

З 1996 року — керівник Товариства сприяння Збройним Силам та Військово-Морському Флоту України «Патріот України».

З 1999 року — редактор науково-політичного журналу «Орієнтири».

З 2002 року — депутат, заступник голови Львівської обласної ради.

Активний учасник «Помаранчевої революції». Під час подій листопада-грудня 2004 року був комендантом Українського дому в Києві. Нагороджений пам'ятним знаком «Визначному учаснику Помаранчевої революції». Член політичної ради партії «Наша Україна».

З 2005 року — голова партії «Народний союз «Українці!»», реорганізованої в Громадянське об'єднання «Український дім».

З квітня 2006 року до грудня 2007 року — депутат Львівської обласної ради від «Наша Україна».

У лютому 2010 року Парубій звернувся до Європейського парламенту переглянути свою негативну реакцію на рішення екс-президента України Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері, лідеру «Організації українських націоналістів», звання Героя України.[7]

З 2007 по 2012 роки — народний депутат України VI скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Голова підкомітету з питань контролю над здійсненням зовнішніх відносин Комітету Верховної Ради у закордонних справах. Член депутатської групи В'ячеслава Кириленка «За Україну!».

3 лютого 2012 року написав заяву про вихід з партії «Наша Україна». 6 червня вступив до партії «Фронт Змін».

З 2012 по 2014 роки — народний депутат України VII скликання від ВО «Батьківщина». Голова підкомітету з питань законодавчого забезпечення інтеграції України в міжнародний науковий та освітній простір Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти.

Євромайдан

Парубій на сцені Євромайдану. Київ, 8 грудня 2013 року

З листопада 2013 по лютий 2014 року координував щоденне функціонування Євромайдану (м. Київ, Майдан Незалежності); був фактичним комендантом і очільником його наметового містечка та керівником загонів Самооборони Майдану.

Після підписання Президентом Януковичем і лідерами опозиції 21 лютого 2014 року Угоди про врегулювання політичної кризи в Україні, в ніч з 21 лютого на 22 лютого загонами Самооборони, під керівництвом Парубія, був узятий під контроль урядовий квартал в Києві — будівлі Верховної Ради, Адміністрації президента, Кабінету міністрів і МВС України[8][9].

Парубій добровільно склав депутатські повноваження 17 березня 2014 року у зв'язку призначенням на посаду секретаря РНБО.

Секретар РНБО

27 лютого 2014 року, після перемоги Євромайдану і відсторонення Віктора Януковича від влади, указом виконувача обов'язків Президента України Олександра Турчинова Андрій Парубій призначений Секретарем РНБО[5]. На час його перебування на посаді припали початок тимчасової анексії Криму Росією і збройний конфлікт на сході України. Як секретар Ради національної безпеки і оборони, Парубій курирував антитерористичну операцію проти сепаратистів на сході України[10].

19 березня Парубій доручив МВС посилити охорону ядерних об'єктів,[11]. 24 березня — «провести розслідування на предмет того, наскільки діяльність російських телеканалів відповідає українському законодавству, якщо є там факти розпалювання міжнаціональної ворожнечі, заклики до війни, сепаратизму тощо»[12].

7 серпня 2014 року оголосив, що подав відставку із займаної посади[13], додавши, що «в час війни коментувати відставку вважаю неприйнятним»[14]. Того ж дня заяву про відставку підписав Президент Петро Порошенко.[15]. 18 серпня виведений зі складу РНБО[16]. Пізніше Парубій пояснив свою відставку існуванням розбіжностей з главою держави. Зокрема, як стверджує Володимир Семків, він критикував мирний план Петра Порошенка, вважаючи його безперспективним[17].

Депутатство (2014–2016)

26 серпня 2014 року покинув політраду партії «Батьківщина».

10 вересня 2014 року на з'їзді партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів був включений до Військової ради — спеціального органу, для розробки пропозицій по обороноздатності України.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року обраний народним депутатом України за партійним списком (№ 4 у списку) від Народного фронту[18].

4 грудня 2014 року голосами 313 народних депутатів обраний Першим заступником Голови Верховної Ради України[19]. Як і голова Верховної Ради, В. Гройсман, А. Парубій підтримав Постанову про особливий порядок самоврядування на Донбасі[20], а також і проєкт змін до Конституції щодо «децентралізації влади», що передбачає цей особливий порядок[21].

Спікер

14 квітня 2016 року Парубія було обрано Головою Верховної Ради[22]. Він замінив на цій посаді Володимира Гройсмана, який очолив Кабінет Міністрів України. Член РНБО[23].

15 лютого 2019 року Парубій підписав розпорядження про створення Офісу парламентської реформи. Голова ВР зазначив, що до роботи в офісі планується залучити 15 співробітників відповідно до напрямів парламентської роботи[24].

2 серпня 2019 року Шевченківський суд Києва зобов'язав ДБР відкрити кримінальне провадження щодо Парубія через можливе втручання його у виборчий процес[25].

Смерть

30 серпня 2025 року близько опівдня Андрій Парубій загинув у результаті збройного замаху у Львові на вулиці Єфремова[26][27]. Обставини загибелі з'ясовує слідство[28][29]. За словами очевидців, стріляла людина, яка мала сумку із кур'єрської служби «Glovo». Нападник був у чорному шоломі з жовтими розводами та їхав на електровелосипеді. За даними із джерел в правоохоронних органах, у Парубія стріляли вісім разів[30]. 1 вересня 2025 року Володимир Зеленський повідомив про затримання підозрюваного у вбивстві[31][32].

2 вересня 2025 року у Львові відбувся чин похорону в Архикатедральному соборі святого Юра. Після цього на площі Ринок провели загальноміську церемонію прощання. Був похований на Личаківському цвинтарі[33].

Спадщина

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга охарактеризував Парубія як «патріота і державного діяча, який зробив величезний внесок у захист свободи, незалежності та суверенітету України»[34]. Президент Петро Порошенко назвав вбивство політика «пострілом у серце України», підкресливши значимість його постаті для держави[35]. Політичні лідери та громадські діячі відзначили роль Парубія у формуванні сучасної української державності та його непохитну відданість демократичним цінностям.

Політичні погляди

Андрій Парубій спілкується з Романом Червінським перед засіданням у Шевченківському суді м. Києва. 18 липня 2024 року

Андрій Володимирович Парубій був прихильником створення Балто-Чорноморського союзу. Про це він, зокрема заявив 20 травня 2016 року в інтерв'ю телеканалу «Рада» після зустрічі 16 травня з главою польсько-української групи дружби у парламенті Польщі Міхалом Дворчиком. За словами Парубія «Україна має стати одним із центрів ухвалення рішень, одним з центрів впливу як велика могутня держава». Він також зауважив, що «ідея Балто-Чорноморського союзу, як одного з форматів європейської інтеграції України, є надзвичайно перспективною і важливою для нашої держави»[36].

18 липня 2024 року в Шевченківському суді м. Києва підтримав звинуваченого полковника Романа Червінського.

Нагороди та почесні звання

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (23 червня 2009 року) — за вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм у захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина[37]

Орден «За заслуги» III ст. (6 грудня 2006 року) — за вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм[38]

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016 року) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу[39]

Почесна грамота Президента України

Відомча заохочувальна відзнака МВС України «Вогнепальна зброя» (31 березня 2014) — пістолет «Форт 17-05» (№ 110468, калібр 9 мм)[40].

Орден хреста Святого Андрія Первозванного. Вселенський патріарх Варфоломій нагородив 6 січня 2019 року[41].

Родина та особисте життя

Дружина — Уляна Юріївна, працює на кафедрі фольклористики Львівського національного університету. Дочка — Ярина (нар. 2001).

Книги

Погляд справа: статті, виступи, інтерв'ю. — Львів: Орієнтири, 1999. — 44 с.

Записки коменданта: хроніка Українського дому — фортеці Помаранчевої революції — Львів: Ліга-Прес, 2005. — 112 с. — ISBN 966-397-011-1

Коментарі: 4

Богдан Бо

Чужого не хочемо, свого не віддамо

Багато наслухався розмов на тему, а як воно далі буде з Україною? Сподобалась найбільше ось це: " Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, Україна має отримати гарантії безпеки, аби утримати свій суверенітет і територіальну цілісність. За її словами, Європа та держави Коаліції охочих готові зробити свій внесок. Про це вона сказала під час спільної пресконференції із президентом України Володимиром Зеленським у Брюсселі 17 серпня"

На цьому можна і завершити, але я хочу заторкнути тему, яку всі дивним чином оминають: гарантом територіальної цілісності України мала бути Російська Федерація згідно з Будапештським меморандумом і згідно з кордонами на 1 грудня 1991 року. А за це Україна передала РФ всю свою ядерну зброю - всю! Зробила це Україна під дуже значним тиском зі США! Саме президенти США погрожували санкціями і міжнародною ізоляцією у випадку відмови це зробити. Нижче в додатку текст Меморандуму. Тепер щось подібне обзивають мирна "Угода".

А тепер суть проблеми: в тексті не зазначено, але де-факто було визнано саме РФ як головного опікуна над Україною, бо зброю віддано їй. Проте, перепрошую, якщо когось призначають опікуном, то це зовсім не означає, що все майно опікунів належить йому - ні, не належить! Все майно належить його власників! І тут згадаємо Аляску: президент РФ приїхав на колишню землю, що належала Російській Імперії і була продана США - чия це земля?

Отож! Не російська, а виключно американська!

Так само вся земля в Україні з Кримом включно - українська! І за то заплачено РФ! Не мені то рахувати скільки, але свого не віддамо!

Додаток

Меморандум

про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України

до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї

Дата підписання: 05.12.1994

Дата набуття чинності: 05.12.1994

Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки,

вітаючи приєднання України до Договору про нерозповсюдження

ядерної зброї ( 995_098 ) як держави, що не володіє ядерною

зброєю,

беручи до уваги зобов'язання України ліквідувати всю ядерну

зброю, що знаходиться на її території, у визначений період часу,

відзначаючи зміни ситуації в галузі безпеки в усьому світі,

включаючи закінчення холодної війни, що створили умови для

глибоких скорочень ядерних сил,

підтверджують таке:

1. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами

Заключного акта НБСЄ ( 994_055 ) поважати незалежність і

суверенітет та існуючі кордони України.

2. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її

використання проти територіальної цілісності чи політичної

незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде

використовуватися проти України, крім цілей самооборони або

будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних

Націй ( 995_010 ).

3. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами

Заключного акта НБСЄ( 994_055 ) утримуватись від економічного

тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам

здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким

чином отримати будь-які переваги.

4. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради

Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги

Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної

зброї ( 995_098 ), що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо

Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з

використанням ядерної зброї.

5. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої

Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

підтверджують щодо України їх зобов'язання не застосовувати ядерну

зброю проти будь-якої держави-учасниці Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї ( 995_098 ), що не володіє ядерною

зброєю, крім випадку нападу на них самих, їхні території чи їхні

підопічні території, їхні збройні сили або на їхніх союзників з

боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє

ядерною зброєю.

6. Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство

Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки

будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації,

внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань.

Цей меморандум набуває чинності з моменту підписання.

Підписано у чотирьох рівно автентичних примірниках

українською, англійською та російською мовами.

За Україну За Російську За Сполучене За Сполучені

Федерацію Королівство Штати Америки

Великої Британії

та Північної

Ірландії

(підпис) (підпис) (підпис) (підпис)

Л. Кучма Б. Єльцин Дж. Мейджор У. Клінтон

Будапешт, 5 грудня 1994 року.

Коментарі: 2

Богдан Бо

Мені сьогодні 64 рочки виповнилося

Щасти нам, а не ворогам

День народження річ цікава допоки малий найперше подарунками, а по-друге — святковим столом зі смачними наїдками і особливо тортом. Якось моя мама вирішила обмежитись тістечками, але я принципово заявив: - Немає торта і мені далі 5-ть рочків! Змушена була купити торт, щоб мені стало 6-ть в мені. Після 20-ти день народження став гарною причиною зустрітися з рідними та друзями і чим далі в далі — тим більше це ставав суто сімейний солодкий стіл зі тортом та якоюсь печенею курки чи ще чогось такого, що у сучасності обзивають барбекю. Хороша річ святкувати день народження за хорошого життя з хорошими людьми. Повірте мені на слові.

І знову чим далі в далі — тим спокійніше і якось сумніше стає відзначати свій черговий день народження особливо після 60-ти. Є така іронічна загадка: чого хочуть досягти всі люди, а як досягли — не радіють? Відповідь: старість. То до того, що відзначати не дуже приємно: ось ще на рік постарів ти... Приємно тільки, що дожив до такого віку з волі Божої. Особисто я не мав думки жити довго і був досить нерозважливим, але ось зустрічаю 64-й свій день народження і дещо здивований з того. Завдячую цьому диву найбільшому моєму оберегу — жінці Галині. Дуже вдячний, дружинонько рідна, за твою турботу про мене. Бувало, що ми сварилися і я обзивав жінку “гальмом”, бо не дозволяла чогось мені ризикованого, а я доводив, що без ризику чогось значного досягнути неможливо! Ну так і не досяг, але є живий і відносно здоровий — чого ще треба? Які досягнення? Маю на тепер чимало прикладів таких ризикованих, які або в землі на цвинтарі, або десь по світу ошиваються в бігах і вже не за, а від. Дякую долі та Галі, що оминув подібне щастя-злощастя. Як там співав колись прекрасний Вахтанг Кікабідзе: “Нехай грошей я не надбав, проте в душі я спокій мав — мої роки моє багатство” Чиста правда! Переклад мій досить довільний, але задовільний.

Ще хочу поговорити на одну прикру тему, як вороги. Ось чим я щиро тішуся, що не маю ворогів! Тобто вони може в мені є, але в мене їх немає. Немає нікого, щоб я його ненавидів й бажав йому зла. Немає! І це дуже приємно. Я, буває, жартую про цей феномен, що бути ворогом Богдана Гордасевича занадто велика честь. Так само немає людей, яким би я заздрив. В межах Львова — жодного! В Україні також, а в Світі певний час захоплювався Ілоном Маском і його космічною мрією, але в космос полетіло його авто, а сам Маск вилетів у вікно з димом від косячка. Більше нікого такого, на жаль.

Тому повертаюся до теми ворогів, яким віддаю своєрідну вдячність. У мене є приказка, що за погане не дякують, але погодьтесь, що вороги і невдачі дають певний вишкіл життєвий. З того є моя особиста мудрість: люди вчаться на чужих помилках, а мудрішають суто на власних. Бували в моєму житті моменти, коли виникали гарні домовленості про потрібну і вигідну справу, але раптом все розвалювалося і потім мені нашіптували чому і через кого то сталося. Звичайно, що тоді я дуже переживав і злився, але потім розумів: добре є як воно є. Видавнича справа не має перспектив без того, щоб не відмивати “брудні гроші” і тому подібного криміналу, чого мені не хотілося апріорі. Дякую, що не затягнуло, хоча могло бути весело. Не вийшло, а ідея була цікава, як видавати розважальний вісник під назвою “Вечірній Львів”, де поза реклами ресторанів та готелів, різноманітних імпрез та шоу-програм тощо. З гумором розповідати про наше чарівне місто Львів і різні цікавинки, анекдоти, легенди і реалії побутового життя. Не без політики, але без упередженості проплаченої, без чого у Львові нічого, тому і не спрацювало. За тим пропав і Крим — жартую. На тепер розумію, що у подібних ворогах або недоброзичливцях я мав ще одне гальмо, яке мене вберегло, а то б розігнався у вдалій справі й налетів би як Гія Гонгадзе... Амінь.

Далі про хороше: про тих, кому я вдячний, а це найперше моя вже покійна мама Галина Гордасевич, бо дала мені життя і виховання. Другою подякою є моя жінка також Галина Гордасевич, але вже не Леонідівна, а Володимирівна по-батькові. Коли в мене народилася донька, то я і їй хотів дати ім’я Галина, яке дуже люблю, але старша донька Ірина аааанамовила назвати Соломія і дуже вдало. Мене веселило те, що Галина в перекладі з грецької є “тиша”, ім’я Ірина з грецької означає “мир” і Соломія з гебрейської також, але за характерами всі дівчата войовничі подібно амазонкам праукраїнського степу, імен яких не зберіглося. Всім їм вдячний, як і родині по лінії жінки, що майже усі вихідці з села Лопушани і це окрема історія. Зовсім неподалік цього села на Тернопільщині є інше село Батьків, де народився мій дід Леонід Гардасевич, тобто там його і мій спадок міг бути, якби ота окупаційна “чарівна радянська влада” не відібрала усе і не засадила його на 10-ть років до Сибіру на Колимську каторгу коло м. Сусуман. Причина проста: дід відмовився співпрацювати з органами, тому що для священника таємниця сповіді неможлива для розголошення за жодних умов! Навіть якщо то терорист чи ще хто. Бути правдивим представником Бога на землі справа складна, що не кажіть. Вдячний діду за такі родові гени, бо зовні схожий не нього.

Вдячний я багатьом тим, хто сприяв моїй діяльності та виживанню, але про яких я не маю гадки хто вони: просто було відчутно, що вони є і допомагають. Є і більш конкретні люди, а саме: Микола Горинь та Михайло Ковтало. Пан Микола просив не розголошувати його допомогу мені, тому я не наважився присвятити йому своє видання альманах “Наш Львів”, але воно побачило Світ саме завдяки Миколі Гориню. Пан Михайло Ковтало допоміг мені зі сталою роботою у державному закладі у дуже важкий момент мого життя, за що дуже і дуже вдячний. Працював у приватників, де робота завжди є, а зарплата навпаки все чогось затримується, а жити за що?

В кінці цього допису з нагоди свого дня народження хочу сказати, що завершую свою щоденну молитву словами: “...нехай Божа Благодать завжди буде наді мною, всіма моїми рідними, друзями і благодійниками, особливо силовиками України: ЗСУ, СБУ, ГУР, МВСУ, Пограничниками та всіма іншими нашими захисниками.” Дай Боже, щоб все у нас було гоже! Амінь.

Богдан Гордасевич

м. Львів

19 червня 2025 року

Коментарі: 1

Богдан Бо

Наш Джеймс

3 травня – виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора  Джеймса Мейса… Трагічні двадцяті роковини...
Я ще досі десь, на якомусь перелеті, бачу людину, яка чимось нагадує Джима, і здригається серце, безтямно кидаюся назустріч, бачу чужий здивований погляд і одразу ціпенію від думки: нема, не буде... Моя дорога знову тягнеться на Байкову гору, але й там, в шелестінні калин, я не відчуваю його присутності. Все це дуже несхоже на мого коханого: статичний погляд, непорушний граніт. Навіть спогади там якісь метушливі, недоладні, злютовані в один болючий нерв, навіть молитва не має тієї благодатної сили, яка заспокоює й підтримує. І тільки зайшовши в домашній кабінет, ввімкнувши комп’ютер, обклавшись його книжками, статтями, телефонами, я відчуваю незриму присутність свого чоловіка. Дуже довго після його відходу у вічність приходили грубезні рукописи на нашу адресу, на його ім’я, роками додзвонювалися до пана Мейса, здебільшого літні люди, я їх уважно вислуховувала, як правило, казала, що він уже далеко. «Невже поїхав у Америку?» — дивувалися на іншому кінці проводу. «В Америку...» — відповідала пошепки і клала трубку. Тиша ворушка, неспокійна, вона досі проривається безкінечними проханнями про інтерв’ю, вимогами написати "справжні і правдиві" спогади, а ще якимись безумними злісними балачками про те, що Мейс — це зовсім не те, що потрібне Україні, що він не мав рації й т.д. До цього звикаєш, бо письменник — це медіатор, а дружина за все несе відповідальність. За те, що зроблено і що не встиг. Не дописав, не договорив. Сотні розпочатих тем, сотні начерків, як мені з цим розібратися? Добре, що більшість його праць побачила світ, нестерпно думати, як багато  обірвано на півслові. Спогади... Ми жили, як за склом, було усе всім видно і очевидно. Ми працювали. Обіруч. Конференції, виступи, семінари, поїздки, нічні розмови. В них було мало особистого. Джеймс жив від теми до теми, від одної роботи до іншої. Мої випадання в поетичні чи прозові емпіреї його лякали. Він допоміг мені над завершенням роману «Андрій Первозванний», щиро вболівав за його долю, відшукав кошти на видання; він пишався, що його дружина українська письменниця, але його робота, його дослідження були понад усе. В цьому він був по-дитячому ревнивий, навіть егоїстичний. Цінував мій і свій час. Досить мені було поділитися якимось творчим задумом, як він надійно окуповував комп’ютер — і виходила стаття чи колонка на тему, над якою я довго сушила голову; він чутливо виловлював мої сумніви, мої роздуми. Його формулювання були короткими, різкими, і після них я надовго заспокоювалася, самому йому було важко жити в заданому ритмі, свої ідеї він випробовував на мені, це були безкінечні розмови про економічну ситуацію, історію, політику, літературу. Це були дотепні лекції, й я проходила швидкісний курс гарвардського університету, фактично Джеймс був моїм першим справжнім університетом; маючи унікальну пам’ять, він міг по роках проговорювати історію Франції, Великої Британії, Росії, Давньоримської імперії, та іще з такими деталями, яких я потім не могла вичитати в жодному науковому трактаті. А ще своєрідне відчуття часу і простору. Це тільки здавалося, що він живе в Україні тут і тепер. Насправді він періодично жив із хутсі й тутсі, знаючи достеменно історію ворожнечі цих двох племен, або в Мексиці, або брав участь у засіданнях римської курії, або йшов дорогами творців Старого і Нового Заповіту, був особисто знайомий з учасниками, знав проблеми, які виникали перед Фомою Аквінським чи святим Августином. Його вживлення в історію цивілізації було унікальним — від часів неандертальців, трипільської культури до сьогоднішніх часів. Мені іноді здавалося, що ця його унікальна властивість дещо відсторонювала його від людей, яких він знав і любив. Розмовляючи, наприклад, про Драча, він одразу чітко формулював його історичне значення в часі й просторі. Це не було якесь оціночне твердження, а чітка й точна констатація, що саме Драч зламав українську мовну стилістику, вивівши її на рейки європейського світосприйняття. Він написав коротку статтю про Івана Драча, але вона так ніколи й не була надрукована. Він і знайомих людей сприймав в контексті історії, яка триває.
Тема Голодомору виникала часто, частіше за інші. Вона ламала і мучила його. Як науковець, він знав причинно-наслідкові зв’язки цієї вселенської катастрофи. Особисто знав ініціаторів та виконавців. Але як людина він бачив очі сотень бабусь, старих чоловіків, хоча він мало розповідав про свою роботу в комісії Конгресу США. Йому було по-справжньому боляче. Він там був, він там жив не байдужим спостерігачем, він був дійовою особою цієї історії, тож він говорив за них і від їхнього імені. І нехай нікого не вводять в оману його наукові дефініції чи сухі логічні розробки. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця. З цим було важко жити.
Можна змінити майбутнє, але як змиритися з минулим, особливо з Джеймсовим світосприйманням життя. І з сьогоденням, яке усі свої патології отримало звідти. Жах Голодомору був для нього не вчора, він переживав його щодня, з усіма деталями, з кожною смертю. Хвильовий стрілявся на його очах, разом з Сосюрою він «ходив золотими вулицями Харкова і плакав». На його очах Андрій Головко заносив сокиру над агонізуючими від голоду дружиною і дитиною. Проходячи мимо Жовтневого палацу, він детально описував залізні шафи, в які затовкували скручених українських письменників, показував місце, де стояв кран, що гаками витягав трупи, під безперервний гуркіт машин. Джеймс знав іхні імена напам’ять: «Крушельницькі, Влизько, Буревій, Фальківський, Косинка, Лебединець, Терещенко, Сказинський, Скуба... Двадцять вісім. Встановлено, що їх було двадцять вісім. А скільки насправді?» Ми намагалися якось спуститися в підвали Жовтневого палацу, та нас не пустили в приміщення з європейським ремонтом, осяяне позолотою. Втім Джеймс не дуже й намагався. Він і так знав розташування кабінетів та підвалів, знав, що неможливо пробитися крізь заслін новітньої української бюрократії. Якось, проходячи повз знамениту колись «Кулінарку», що на Хрещатику, він побачив гурт молодих письменників — Євгена Пашковського, Олександра Ульяненка, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Василя Герасимчука, всіх і не пригадаю. Він тихо сказав: «А вони були такими ж молодими, веселими, амбітними». Це про покоління «розстріляного відродження». Мені не треба було пояснювати про кого, власне, йдеться. Його часові перепади мене уже тоді не дивували. Він так жив, так сприймав світ.
Я завжди ловила себе на думці, що він мислить, як американські індіанці. Це було під час моєї поїздки в Оклахому. Саме тоді американська преса вибухнула черговою сенсацією: знайшли останки найстарішого американця, який пролежав у землі 40 тисяч років. Потирали руки археологи, демографи, історики, палеонтологи. Численні експедиції були готові рвонути до місця розкопок. Джеймс тільки підсміювався: нічого не вийде. І справді, невеличке індіанське плем’я не пропустило нікого з учених. Останки були перезахоронені з дотриманням старовинних церемоній. Ніхто не вимірював розміри черепа, не вивчав під мікроскопом кістки, ніхто не посмів порушити спокій людини, яка пішла з життя сивої давнини. Для індіанців не мало значення, скільки йому років, якого він зросту чи статі. Він був людиною, їхнім прародичем, йому віддали честь так, як віддають рідній, щойно померлій людині. Тепер це індіанське святилище з дуже обмеженим доступом відвідувачів. Та й мало хто знає, де воно знаходиться. Це своєрідне відчуття часу незбагненне для нас, але воно притаманне саме цій стародавній культурі. Джеймс ніколи не обговорював цю тему, це було своєрідне табу. Воно було його органікою, емоційною константою його психології.
Будучи західною людиною, приймаючи цінності демократії, він, тим не менш, носив у собі архаїчні, безнадійно втрачені людством навички творення інших вимірів, інших субстанцій. Тому я дуже серйозно ставлюся до розмов про втрачене людиною третє око. Щось дуже серйозне мало трапитися, якщо народ трипільців, тисячами років не знаючи війн, насильницьких смертей, потрапив у часову пастку бездержавності, гноблення, винищення. Джеймс часто повторював, що найголовнішим є зараз духовне будівництво народу, як протидія накопиченню темних сил і темних енергій. І тільки пам’ять може протидіяти тотальній лоботомії, розпаду людського духу. Тільки пам’ять, якою би болючою вона не була, може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам’ять, за своєю природою, гуманізує і олюднює суспільні процеси. Гуманізує людину.
Голодомор 1932—1933 років Джеймс вважав катастрофою біблейного порядку, абсолютним порушенням людської природи, людського права. Зброєю масового знищення наряду з атомною чи водневою бомбами. Він не приховував своєї ненависті до двуликого Януса — Системи, яка, проголосивши, що «все для людини, все в ім’я людини», творила ГУЛАГ, Біломорканал, Катинь, Соловки, Биківню... Він не приховував своєї відрази до тих, які, інфіковані смертоносною ідеологією марксизму-ленінізму та сталінщини, продовжують заражати нею цілі суспільні верстви. І безмежно любив Україну — не такою, якою вона є, а якою неминуче буде.
Сонячною державою, в якiй житиме світлий і щасливий народ. Він у це безмежно вірив. Саме на це він і досі працює.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Коментарі: 1

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Замітки:

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Про анархію мою особисту

Альманах «Наш Львів»

Середня освіта і зарплата така сама

День учителя

Про анархізм і навколо нього

Пост імені Андрія Парубія

Чужого не хочемо, свого не віддамо

Мені сьогодні 64 рочки виповнилося

Наш Джеймс