Провокация удалась или как разводят лохов

Провокация удалась и уже пожинает свои плоды.

Все прекрасно понимали чем закончатся гастроли пророссийских "Русское единство" и "Родина" во Львове. Писали уже месяц. И все равно сделали удивленное лицо и стали кричать об неуважительном отношении к ветеранам.

Уже мы видим, что "ходит призрак по Европе", что стариков избили. Вот только ни фото, ни видео самого избиения нету, есть только факт блокировки автобуса. Полное видео можно на "Zaxid.net" посмотреть.

А как собственно позиционировали акцию сами активисты? Помните? Нет? Кто говорил о ветеранах? Никто. Позиция "Родины" была, что они везут КРАСНЫЙ ФЛАГ, но не ветеранов


А теперь зачем всё это делалось. Начавшаяся истерия всему ответом. Теперь пророссийские организации смогут отчитаться перед хозяевами в Кремле, что оин работают. И заодно попросить денюжку на дальнейшую борьбу с "галицким фошизмом". Враги Украины сделали еще один шаг к разделу Украины. Вот тут уже и в бойцы восточного фронта записывают некоторые. Восточные элиты смогут привязать себе лохторат в борьбе с "бандеровской чумой". Западные привязать к себе угрозой "восточных москалей". 

Поздравляю, господа! Вас снова развели...

PS Активистам "Родины" и "Русского единства" которые прикрылись пожилыми людьми для своих корыстных политических целей позор!!!

Світла пам'ять всім загиблим!

Світла пам'ять всім українським воїнам, що боролися в роки другої світової по всі сторони баррикад - і в складі Вермахту, і в складі Червоної армії. і в складі УПА, а також всім загиблим українським мирним мешканцям, що загинули від рук коричневої або червоної чуми. Всім живим ветеранам здоров'я та довголіття!

Світла пам'ять моїм двом дідам, один загинув у 1941 році на білоруському кордоні, інший дійшов до Берліну, тричі поранений і помер у 1974 році. 

Ви всі в наших серцях!

PS Всі хто почне розглагольствування про те хто "герой", а хто "зрадник" будуть видаляться. Без образ. Танці на кістках тут не потрібні!

             

Хватит врать про Галичину!

Вот тут развелось сейчас много историков – мастурбаторов, которые начали «антигалицкую истерию». Типа Галичина это не Украина, чуть ли не поляки и т.д. и т.п. Хватит врать, господа (хотя вы скорее «таварищи»). 

Галичане это исторические русичи и украинцы. Галицко – Волынское княжество было единственным законным правопреемником Киева, в отличии от Владимиро-Суздальских сепаратистов. Основатель Галицко-Волынского княжества Роман Мстиславович был сыном Мстислава Изяславовича, сына князя Киевского Изяслава Мстиславовича, который защищал Киев от набегов лже-князя Юрия Долгорукого, который вел себя в Киеве не как князь, а как иноземный завоеватель. Именно князья Владимиро-Суздальские, в особе Юрия Боголюбского начали позорную практику разграбления киевских земель. В 1204 году Роман Мстиславович закрепил правопреемственность Галицко-Волынского княжества став одновременно Князем Киевским.

После монгольского нашествия политическая столица Руси переместилась в Галич, причем князь Данило Галицкий присоединил Киев к Галицко- Волынскому княжеству. Духовная столица Руси осталась в Киеве, где и есть по сей день.

Именно князь Данило Галицкий был центром антиордынского сопротивления. Мир признал Данила Галицкого единственным законным правителем Руси, что было потверждено коронацией Данила Галицкого в титуле Короля всея Руси. Данило Галицкий поднял восстание против монголов, но был предан своими западными союзниками и вынужден был капитулировать 1259 году.

В 1349 году Галичина была анексирована Польским королем Казимиром ІІІ.

Но это не значит, что галичане не боролись с окупантами. В 1490 – 1492 произошло крупное антипольское восстание под руководством народных предводителей Мухи и Борули. С 16 ст. набирает обороти опришковское движение, которое своего апогея достигло в 17 ст. под руководством Олексы Довбуша.

Во время Хмельниччины Богдан Хмельницкий совершил два похода в Галиччину, которую считал частью Руси, правда взять Львов ему не удалось.

Из-за первого раздела Польши (1772 год) Галичина попала в состав Австро – Венгерской империи. Лояльное законодательство Габсбургской империи позволило еще больше развиться украинскому (или как его тогда называли русинскому) движению. Во Львове была создана литературное общество «Руська трійця». Девизом общества были слова Шашкевича «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Во Львове началось издание украиноязычного альманаха «Русалка Дністровая». 2 мая 1848 года во Львове была создана первая украинская политическая организация «Головна Руська Рада», которая провозгласила о единстве всего украинского народа.

Со второй половины 19 ст. в Галичине начинают образовываться многочисленные украинские национально-культурные организации: общество «Просвіта», «Літературне товариство ім. Т.Шевченка», спортивные организации «Січ», «Сокіл» и другие.

И хватит врать, что впервые Галичину к Украине присоединил Сталин. Напомню, что Галичина воссоединилась с Великой Украиной 22 января 1919 года, когда законное правительсвто Украинской Народной Республики подписало «Акт Злуки» с правительством Западно-Украинской Народной Республикой. И лишь окупанты - советские с одной стороны, польские с другой разорвали единый народ по разным государствам. А теперь таварищи коммунисты кричат, чтоб им галичане в ножки кланялись, что присоединили. Не надо было Ленину и Ко пхнуть свою морду в Украину!

И возникает вопрос по чью дудку пляшут те, кто с подачи украинофоба Табачника начал «антигалицкую истерию»? Столько грязи в адресс жителей Восточной Украины, как этих коммунистов и прочих недалеких людей в адреса галичан, я от галичан не слышал. Только может какие то недоразвитые политики. И то, та кто кричала огородить жителей Донбасса колючей проволкой, была не галичанка, а моя землячка из Днепропетровска (хай їй грець) Юлия Тимошенко.

И вы тут изголяетесь, что де «галичане – поляки», только любви к Польше я в галичанах не заметил, зато у вас, «истинных патриотов Украины» нет да проскакивает трепетное отношение к России и призывы к воссоединению с «братским народом», которые можно расценить как посягание на территориальную целостность Украины, чего у галичан не заметно в отношении Польши.

Хватит делить Украину! Мы все украинцы - и галичане, и буковинцы, и надднепряне, и жители Донбасса. Займитесь лучше чем то полезным, чем выносить мозг людям вашей брехней и анигосударственной истерией. 

               

Ответы Скоропадского некоторым украинофобам

Деякі уривки зі спогадів Павла Скоропадського, як відповідь деяким розумникам та й просто актуальні речі.

«С другой стороны, великорусские круги на Украине невыносимы, особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором сидели, стараясь всячески подорвать мое значение вместо того, чтобы укреплять его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интеллигентные круги были одним из главных факторов моего свержения. Эти великороссы совершенно не понимали духа украинства. Простое объяснение, что все это вздор, что выдумали украинство немцы и австрийцы ради ослабления России, — неверно. Вот факт: стоило только центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интеллигенции. Она всегда увлекалась украинством; все мелкие управляющие, конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали Раду, увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу. Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины. Поэтому когда великороссы говорят: украинства нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут не при чем, т. е. в основе они не при чем.» (Відповідь на популярний зараз в Росії міф, що українців вигадали австріяки

«Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для усиления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели существенного значения. Просто люди обращались во Львов, т. к. отношение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно, что со временем за это украинство ухватилось и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэтому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно создано нашими бывшими врагами, — неверно. Точно так же неверно, что к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят: народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству. Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому, но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще не разубежден в том, что украинство не есть нечто низшее. Это последнее столетиями вдалбливали ему в голову, и поэтому у него нет еще народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу того или другого условия по общественной лестнице из народа, немедленно переделывался в великоросса со всеми его положительными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не признают украинского языка, они говорят: «Вот язык, на котором говорят в деревнях крестьяне, мы понимаем, а литературного украинского языка нет. Это — галицийское наречие, которое нам не нужно, оно безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, приноровленных к украинскому языку». Бесспорно, что некоторые галичане говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык существует, хотя в некоторых специальных вопросах он не развит. Я вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точность, этот язык нуждается еще в большем развитии, но это частности. Вообще же это возмутительно-презрительное отношение к украинскому языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и нежелании знать украинскую литературу» (Відповідь всім розумникам, що твердять ніби української мови не існує).

«Великороссы говорят: «Никакой Украины не будет», а я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или другой форме будет. Не заставишь реку итти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками ничего не сделаешь». (І умийтися піною всі шанувальники «єдіной і недєлімой»)

«Я лично стоял за твердую власть, не останавливающуюся ни перед чем; одновременно с этим я признавал необходимость созидательной деятельности в области национального вопроса, а в сфере социальной проводил целый ряд демократических реформ». (Відповідь на «що робити»)

«Социализма у нас в народе нет, и потому, если он и есть, то среди маленькой, оторванной от народа кучки интеллигентов, беспочвенных и духовно нездоровых. Я не сомневаюсь, как и не сомневался раньше, что всякие социалистические эксперименты, раз у нас правительство было бы социалистическое, повели бы немедленно к тому, что вся страна в 6 недель стала бы добычей всепожирающего молоха-большевизма. Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой!.. Не тот слабый, мягкотелый, который тлел у нас до сих пор, а всесильный Бог, в ногах которого будет валяться и пресмыкаться тот же народ». (Що зараз і бачимо…)

 «Там, где примешивается национальное чувство, там, в особенности для военного дела, основы всегда здоровые» (критикам націоналізма)

«Я против галичан ничего не имею и уважаю их за их сильную любовь к родине». (Всім послідовникам Табачника й іже з ними

«Петлюра, как я говорил, любил эффектные картины, но он слаб и Украины из омута не выведет. Говорю это без желчи, так как, несмотря на то зло, которое он мне сделал, я все же способен рассуждать объективно. Винниченко и другие — это уже совершенно другая марка, о которой говорить не приходится». (Написано ще до повалення Директорії)

На самом деле это было совершенно не так, яко же Винниченко человек очень левых и совершенно не государственных убеждений. Но это еще ничего, а главное то, что это демагог, находящийся во власти элементов уже прямо-таки антигосударственных. Ясно было, что этот человек никогда не в состоянии будет удержаться хотя бы и на левой ступени, а несомненно покатится все ниже и ниже, пока не докатится до полного большевизма, что, впрочем, уже и факты это показали». (Актуально і про наших сучасних політиків)

Війна за Україну

«Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря 
Россия существовать не может, она задохнется, 
а с ней и советская власть и мы с вами»
Лейба Давидович Бронштейн (Троцький)

От є така думка, що «Україна без Росії ніщо». Тобто не здатна до життя. Я кажу зараз про тих, хто думає в цьому напрямі з економічної точки зору. Точка зору про «братів» чи якихось інших родичів не в рахунок, зомбованих не чіпаємо. Немає сенсу.

Якщо хтось уважно прослідкує зовнішню політику Кремля за останні років десять, я маю на увазі не через призму теле ефіру і шпальтів газет, а так би мовити читаючи між рядків, то побачить, що Росія реально веде боротьбу «не на життя, а на смерть» лише за дві країни – Азербайджан та Україну. Війни з Грузією лише поверхові, я маю на увазі війну з активізацією усіх ресурсів, підривну діяльність і т.п. Це звісно ж не від доброго життя, Росія не має ресурсу рівня СРСР, яке намаглося вести війну в усіх куточках світу з США (в переважних випадках програючи її). Тому Кремлю за відсутністю ресурсів варто обирати найбільш пріоритетні напрямки. З Азербайджаном все зрозуміло - нафта і газ, хоча там дуже сильні позиції США, Росія намагається посунити, хоча б трохи, США і знайти нішу. Але постає питання – навіщо Кремлю, який не бере до уваги думку усіх цих доморощенних експертів, Україна?

Нафти і газу в світі залишилося на 50 років ( http://www.epravda.com.ua/news/2011/04/4/280990/ )

Тим часом на світ насувається продовольча криза (http://ura-inform.com/uk/economics/2011/03/14/krizis)

У зв’язку зі збільшенням людської популяції зменшуються ресурси планети Земля. І в майбутньому основни дефіцитом будуть харчі. Кремлівська еліта розуміє, що Росія сидить на нафто-газовій голці і як тільки «газове ельдорадо» скінчиться, Росія опиниться в наймаштабнішій за свою історію кризі. Кавказкі регіони Росії тримаються лише на вигоді. Кремль зумів прив’язати кавказькі еліти нафтодоларами. Коли потік припиниться ця еліта, яка безумовно не є фанатами «вєлікой і могучєй» почне шукати нових вигод. І примара «джихаду» замаячить знову над кремлівським «престолом». Та й існують ще питання з кубанським й донським сепаратизмом.

В ситуації продовольчої кризи аграрна Україна є надстратегічним об’єктом для всіх сторін – Росії, ЄС та США. В момент кризи Україна зможе нагодувати імперію і не дати їй розвалитися, як колись за рахунок України більшовики врятували свою червону імперію.

В зв’язку з усім цим й ведуться пляски навколо України то із «зоною вільної торгівлі», то з «митним союзом». ЄС спокійне, адже впевнене – українську еліту можна буде купити. Кремль нервує – ресурсів в них менше і торги з ЄС за Україну вони програють. Тому Кремлю залишається тільки одне – зруйнувати Україну з середини, підкуповуючи чиновників, фінансуючи маргіналів штибу «Родіни» і т.п.

В цій грі Росія знайшла собі союзника – Вашингтон. Сіоніські еліти США ніяк не влаштовує існування великої держави в центрі Європи. Тим паче маючи потенціал великих ресурсів. Вплив сіоністів на Кремль доволі великий – вони зуміли провести на престол свою людину – Мєдвєдєва. Якщо хтось подивиться уважно, зараз утворилася така собі коаліція – «рускіє націоналісти» + «єврейскі націоналісти», які намагаються вивезти в Європу такий собі бренд «галицького нацизму», що бродить по Україні. «Рускіє» кола намагаються страшити східняків загрозою «галіцкого фашизма» задля того, щоб активізувати електорат на підтримку «східних еліт». Після радикалізації обох сторін Дніпра залишиться натиснути кнопку і Україна трісне навпіл вже остаточно.

Тому, панове, думайте головою, якщо не хочите стати заручником «чужих ігор» і остаточно перетворитися на рабів, хто б не був рабовласником. 


На честь встановлення Другого Гетьманату

«Від часів Гетьманства 1918 року державність українська 
стала фактом, з яким світ вже рахувався.
І буде рахуватись.
Тепер тільки від нас самих, українців,залежать докази,
що факт цей здатен до життя».
Павло Скоропадський, останній гетьман України.

                       


29 квітня 1918 року з’їзд хліборобів України оголосив про створення ІІ Гетьманату і обрав гетьманом Павла Петровича Скоропадьского.

З "Грамоти до всього українського народу" П.Скоропадського:

  «Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.
  Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.
  При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.
  Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади
».

Гетьманат Павла Скоропадського виявився єдиним дійсно державним утворенням того часу на территорії України. За гетьманату:

- Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. 
- Відновлено діяльність залізниць.
- Налагодженна промисловість.
- В аграрному питанні продовження курсу Столипінської аграрно реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. 
- В національно культурному питанні: відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів,Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери,Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво, почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути.
- У зовнішній політиці: Українська держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах (на рівні посольств Німеччина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Швеція, Норвегія; дипломатичні представництва Грузії, Азербайджану, Фінляндії). До держави були приєднані три південні повіти колишньої Мінської губерніїї: Пінський, Мозирський і Річицький, а також Гомельський повіт Могилівської губернії, який включили до Чернігівської губернії, що належали Білорусі. Було приєднано Крим, укладено союзний договір з Всевеликим Військом донським та майже закінчені перемовини про приєднання Кубанської республіки до Гетьманату. І якщо хтось вам почне нити, що Крим «рускій і це тільки Хрущьов його по-п’яні приєднав до України, нагадайте шановному, що першим Крим до складу України включив гетьман Павло Скоропадський. 
- Вперше в історії в України з’явився флот. Українському флотові прямо належали тоді 2 крейсери (з них, фактично, — один), 2 канонірських човни, 1 старий штабний броненосець, 17 підводних човнів, 27 бронекатерів та біля 40 тральщиків. (в нас навіть зараз такого немає). Ще 9 есмінців контролювали обидва штаби одночасно – німецький та український.

Безперечно як і на кожну видатну особу «карлики від політики», такі як Петлюра, Вінниченко, Ленін та інші вилили купу бруд і нав’язали купу брехливих міфів. Зараз їх і торкнемося.

Міф 1. «Скоропадський привів в Україну німецьких загарбників». Брехня, адже саме Центральна рада просила німців окупувати Україну, бо не могли справитися з більшовиками, хоча перед цим самі ж розвалили армію.

Міф 2. «Скоропадський ненавидів галичан». Чому ж тоді в уряді був галицький націоналіст Донцов? І ще факт. Саме Скоропадський сприяв під час другої світової, щоб Бандеру випустили з концтабору. І допомагав членам ОУН, котрих переслідувала німецька влада. А от чи любив галичан Петлюра, котрий зрадив їх, віддавши ЗУНР полякам?

Міф. 3. «Скоропадський не бачив незалежної України, а тільки в складі Російської імперії». Якщо хтось не довіряє самому гетьману, що ясно писав в своїх «Спогадах», якою він бачить Україну, наведу інше свідчення. Барон Врангель, один з лідерів білого руху в своїх «Записках» писав: 

«Я знаю, что в твоем положении истинные намерения приходится, может быть, скрывать, но не скрою от тебя, что многое из того, что делается здесь, для меня непонятно и меня смущает. Веришь ли ты сам в возможность создать самостоятельную Украину, или мыслишь ты Украину лишь как первый слог слова "Россия"?
  Скоропадский горячо стал доказывать мне, что Украина имеет все данные для образования самостоятельного и независимого государства, что стремление к самостоятельности давно жило в украинском народе, а за последние много лет усиленно работала в этом направлении Австрия, и плоды этой работы значительны. В конце концов он стал доказывать, что объединение славянских земель Австрии и Украины и образование самостоятельной и независимой Украины, пожалуй, единственная жизненная задача.
  "Для меня еще большой вопрос, куда мне ориентироваться: на Восток или на Запад..
."

Міф 4. «Скоропадський зрадив Україну підписавши акт про федерацію з Росією». Так підписав, але чому? Річ утім, що подивившись обставини, що склалися на той момент Біла армія нічим не могла допомогти Україні. То ж навіщо він це зробив? А тут майже детективна історія. Після того, як стало зрозуміло, що німці підуть, а армію сформувати гетьман не встиг, він звернувся до представників Антанти про допомогу. Ті відповили згодою за однієї умови – тільки федерація. Але що цікаво. Жодного білого лідера Антанта офіційно не визнала, більш того офіційні посли Антанти були лише при радянському уряді, а при білому – лише військові представники. То навіщо «західним демократіям» потрібен був цей фарс? Достеменно невідомо, але здається тут добре попрацювали Петлюра та Вінниченко, які мали непогані зв’язки з Францією, а також як члени масонської ложі «Великий Схід Росії» із західними масонами. Саме зрада потрібна була їм, щоб змусити Євгена Коновальца підти проти гетьмана. До речі вже потім Коновалець участь у цьому бунті назвав однією з своїх головних помилок. А західні союзники палець об палець не вдарили, щоб лопомогти гетьману, котрому ту допомогу обіцяли.

Можливо надія на Захід була однією з головних помилок гетьмана, але це та помилка, яка повинна стати уроком – в України немає друзів.

Ця дата увесь час проходить повз увагу української влади, але це не через недогляд. Адже всім зрозуміло, що нинішня влада (й усі попередні) є продовжувачем традиції Петлюри та Вінниченка – традиція популізму, лицемірства та зрадництва.

« У 1918 році я відродив нашу історичну традицію, всякий рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати незмінну опору, яка об’єднує зусилля багатьох людей. Об’єднання це творить спільні ідеї та єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна. Я вірю в творчий дух українського народу. Я вірю, що які б іспити йому Господь не зіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною. Слава Україні!» Гетьман Павло Скоропадський. 

Тож Слава Другому Гетьманату! Хай живе Третій Гетьманат!

                 

Роздуми вголос

Перебуваючи в «банє» (слава нашим адмінам!), переключився на інші форуми, зокрема іноземні. Знаючи польску мову, багато поспілкувався з поляками. Зміст «меседжу» польских патріотів можна зобразити висловом одного з них: «холєра матка, Львув то єсть польске място, а ви єстеш бруднє хлопи». Я думаю зрозуміло. З російської сторони я думаю теж «меседж» відомий: «Крим бил, єсть і будєт русскім», «украінци ето видуманная нація» і т.п. Є прогрес в наших сусідів зі сходу - це те, що зникла «путіноманія», котра була ще декілька років тому. Але «ура-патріоти» почали продукувати нові міфи. Не маючи змоги створити щось нове, посарпалися в «нафталіні» і витягнули старий добрий міф часів першої світової – «української нації не існує, її вигадали австрійці, німці, за деякими версіями євреї». В поляків також, до речі, поширений цей міф, тільки в іншій інтерпретації – «українців спочатку вигадала російська імперія, потім знову вигадали комуністи, щоб ставити їм бідолашним палки в колеса». Тобто категорії мислення є зрозумілими - в поляків то «вєлька жечь посполіта», в росіян – «велікая расійская імперія».

У Ліни Костенко є чудовий вираз: «Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи». Я замислився, якими категоріями мислять українці? Тут мені дуже допоміг один хлопчина з авкою УПА на націоналістичному форумі, який взагалі сказав: «треба віддавати Росії Крим і східну Україну, тоді нам легше жити буде, бо будемо захищені від Росії». Я відповів «патріоту», що якби він сказав це Роману Шухевичу, той би його одразу ж розстріляв. І правильно зробив би. Маю сподівання, що наступе час, коли за таке будуть хоча б адмін штраф стягувати. 

Тобто більшість мислять категоріями тампону «тампакс» - аби було сухо. Ось до прикладу на одній передачі, здається Кісєльова на Інтері, один з так званих «націоналістів» В’ячеслав Кириленко заявив щось на кшталт: «ми спробували стати незалежними од Росії власними силами, в нас нічого не вийшло, тож ми повинні інтегруватися до Європи, щоб та нас порятувала». Горда нація, я думаю, відправила б цього політикана після таких заяв на смітник історії, а в нас буде ще на арені… Пану Кириленку відповім, що не треба перекладати свою «політичну імпотенцію» на голову держави. Але все ж є попит на цю позицію., значить «призрак бродіт» по країні.

 Мені іноді здається, що багато хто хоче, щоб Україна стала такою собі маленькою Литвою, з «фєєрією» демократії, бутіків і супермаркетів. Загубилася десь на мапі і «ви нас не чипайте, і ми вас не будемо». От тільки такі державки – оазиси швидко стираються з мапи, коли «не в ту масть пішли або козир змінився». Згадайте Чехословаччину Бенеша, Сербію з Косово, Грузію з Абхазією та Південною Осетією.

Останнім державником, що мислив далі за «хатинку біля тину з червоною калиною» був гетьман Богдан Хмельницький. Недарма тільки но утворивши якусь подобу державного утворення, він одразу вклинився в боротьбу за молдавський престол. І не тому, що більше скіпетрів бажав, а тому що знав, що поважають тільки сильних. І співпраця з Росією можлива тільки з позиції сили. Тому за Хмельницького і було «стратегічне партнерство», як любить жонглювати зараз цією фразою наш президент. А після нього була «дружба», потім«братерство», а насамкінець «згвалтування». І головною помилкою гетьмана Івана Мазепи, при всій повазі до цієї особистості, було те, що він «приєднався» до «польско-шведського» союзу. А мусив би підняти спротив і сам створити цей союз, як це робив той же Хмельницький.

В пересічного росіянина згадка про Севастополь може викликати піну з рота, поляка буде трясти від згадки про Львів. А в українця жоден м’яз не поворухнеться при згадуванні Придністров’я, Кубані чи то Холмщини та Підлящщя. Бенджамін Франклін казав: «Той хто пожертвував свободою заради безпеки не заслуговує ні того, ні іншого». А свободною може тільки сильна країна. А сильна країна буде тільки там де є сильний народ. Тому нам потрібно припинити ці соплі, мазохіські самокатування, побороти комплекс неповноцінності та повернутися до категорії Великої України від Сяну до Дону.

           

Back to U.S.S.R (фантазия)

Вот тут развелось много пророков, разного масштаба Нострадамусов, которые пророчат нам светлое будущее и возращение славного СССР. Ну что ж, небольшая фантазия. Итак неопределенное будущее в оновленном СССР, которое идет прямиком в светлое будущее...

Светило солнышко, пели соловьи. Красота! В славном городе Путинограде инженер Николай Варфоломеевич Отвёрткин спешил на работу. Мимо него бравым шагом прошагали бравые пионеры-медведевцы, в славненьких костюмах от Героя труда Юдашкина и миленьких голубеньких галстучках от дважды Героя Труда Зайцева. Они хором и дружно пели песню примадонна Советсткой эстрады Димы Билана «Believe», что заставило Отвёрткина прослезиться. Николай Варфоломеевич вытер слезу, глубоко вздохнул и достал пачку сигарет «Українські». Нет, ну не понимал он этих диссидентов. Что их не устраивает? Культуру и язык притесняют, понимаешь. Ведь есть сигареты «Українські», а еще есть водка «Гетьманська», презервативы «Козацкі» и народная артистка Верка Сердючка. А сколько памятников Шевченку? Нет, не понимал их Николай Варфоломеевич Отвёрткин. Тут его кто-то дернул за рукав. - Мужик, третим бушь? – спросил пролетарского вида мужичок, имевший всего два зуба и те были золотыми. Отвёрткин глянул на свои часы «Зенитные». Успевал. Он кивнул. Они прошагали в направлении кафе «Йолка», где к ним у входа присоединился третий – очень похожий на первого, но зубы у него были серебрянные. В кафе за стойкой под портретом первого секретаря Януковича стояла внушительных размеров мадам. - Чё нада, алкашня? – спросила она, прихлопнув муху газетой, что нагло сидела на стойке. - Нам три бокальчика пива – прохрипел золотозубый. - Одна кружка – в одни руки. - Нас трое – вставил серебряннозубый. И вот бокалы наполнены и друзья уже за столиком. В углу висел старенький телевизор «Дубок» и вещал единственный канал «Пролетарий ТВ». И вот как раз выступление первого секретаря. - Сегодня нами окончательно раздавлены ющенковские бандиты на Западной Украине. Оранжевая чума подавлена. Рабочие западных областей с радостью встречают советских освободителей. И вот кадры радости и счастя рабочего населения Львова, цветы, слезы в глазах матерей и радостные крики отцов. - Так их! – закричал Отвёрткин и стукнул по столу кулаком, разливая пиво на стол. - Ты чё творишь, пьяная морда? – закричала мадам. И вот уже на экране трижды Герой Советского Союза Ринат Ахметов. - Сегодня при содействии трижды Героя Советского Союза Рината Ахметова была проведена акция «Помощь детям Донбасса». Фонд Рината Леонидовича «Вперед шахтёр» выделил шахтерские каски детям шахтеров. Слово Ринату Леонидовичу: «Несмотря на все инсинуации Запада, несмотря на вашингтонскую подрывную деятельность мы сделали это. Тысячи касок, самых безопасных касок мира, переходят в руки детей Донбасса. Детей не удержать. Все хотят в шахты, работать на благо Родины. Слава труду!» На вопрос репортера про недавнюю поездку за границу Ринат Леонидович ответил: «Был я в ихней загранице. Даже дачу купил. Товарищи, ничего хорошего. Купили с женой дачу в Швейцарии – ужас! Ничего не растёт, думали там помидорчиков, огурчиков посадить – ничего. Ужасные условия! Пришлось даже на Майорке купить дачу, там хоть рыбы наловить можно. Но, товарищи, ни в какое сравнение с нашей советской рыбой. Она там вся наколотая!» Чувство гордости заполнило Николай Варфоломеевича. - Вот это страна! – Отвёрткин поднял палец вверх. - Дерьмо, а не страна! – рыкнул золотозубый. - Что? – Отвёрткин не мог поверить своим ушам. Чувство возмущения подкотило к горлу – Товарищи, я вам не компания, с вами своего бокала не подниму! И с чувством собственного достоинства и выполненного долга покинул кафе. Отвёрткин направился на работу, но тут же остановился. Нужно было сделать еще одну вещь, которую должен был сделать каждый сознательный гражданин СССР. Николай Варфоломеевич подбежал к телефонному аппарату и набрал номер. - Алло, это КГБ?

                

Генерал Августо Піночет (уроки для України Ч.3)

Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Другий приклад - диктатор Португалії Антоніу ді Салазар

Третій приклад - президент Чилі Августо Піночет

«Протягом 65 років, я йшов шляхом обов’язку та дисципліни… І сьогодні, озираючись назад на цьому довгому шляху, В моєму солдатському серці шевелиться й шумить з глибини: Дякую! Дякую тобі, моя Батьківщино!» Августо Піночет

               

Початок 70-х років ХХ століття був геополітичним тріумфом СРСР. Перу, Болівія , Венесуела, а з 3 листопада 1970 року і Чилі, після перемоги на президентських виборах соціаліста Сальвадора Альєнде ( до речі члена франкомасонської ложі), попали в сферу політичних інтересів країни пролетарієв. Альєнде почав виконувати політичні рецепти з Москви і намагався влаштувати рай для трудящих, котрий, огорожений колючим дротом, вже існував в «сєсєрії». Реформи давали про себе знати – до 1972 року інфляція склала 163%, а в 1973 – вже 190%. При цьому уряд продовжував піднімати зарплати та пенсії в соціалістичних масштабах, що призвело до того, що вже у 1972 році уряд офіційно оголосив дефолт. «Пролетарський парадайз» виявився банкротом.

Зрозуміло, що з цієї коммуністичної дупи країну потрібно було рятувати. На захист Батьківщини стали військові та Верховний суд Чилі в особі д-ра Енріке Уррутіа. 11 вересня 1973 року військові створили військову хунту у складі: генерал Августо Піночет (від армії), адмірал Хосе Торібіо Меріно Кастро (від ВМФ), генерал Густаво Лі Гусман (від ВПС) та генерал Сезар Мендоса Дюран (від карабінерів). Хунта взяла всю повноту влади в свої руки, розпустила парламент, уряд, зупинила діяльність всіх політичних партій та рухів. Альєнде намагався чинити спротив, намагався організувати народний рух проти хунти, але народ вже достатньо наївся соціалістичного щастя і не підтримав соціалістів. На захист Альєнде стали всього декілька десятків прихильників коммунізма. Після подавлення бунту хунта дозволила Альєнде свободно покинути Чилі, але той вирішив звести рахунки з життям. Ну що, в добру путь, пане коммуністе… Потім громадяни СРСР побачать цього «великого» лауреата Міжнародної Ленінської премії на поштових марках, в образі такого собі ботаніка-добродія, і певно не один трудящий проллє скупу сльозу, адже партія казала, що фашиський режим розстріляє мессію світлого майбутнього для чилійців. Першою справою хунта зробила те, що повинна зробити кожна держава, що бажає бути незалежною – розгром п’ятої колони. Була проведена чистка усіх навчальних закладів від ненаціональних елементів, адже майбутнє держави в руках тих, хто володіє умами молоді, встановлена тимчасова цензура і повністю заборонена діяльність усіх соціалістичних і комуністичних партій. Були обмежені права профспілок, котрі були омутом під контролем коммуністів, були видворені за межі держави усі іноземні елементи, що вели підривну діяльність. Хтось може скаже, що дії хунти були жорстким або навіть жорстокими, але згадайте Лютневу революцію. Ліберали не пішли на террор проти червоної нечисті і як за це поплатилися українці? Можливо краще б було розстріляти Леніна, Троцького і ще декілька десятків цих скотин і врятувати мільйони життів, що загинули при голодоморі? Так в складних обставинах внутрішньої війни і міжнародного тиску почалася Епоха Національного відродження Чилі. Піночет повним ходом почав проведення соціально-економічних реформ. Поступово вводилося все більше свобод, але обережно, щоб п’ята колона не підійняла знову голову. Через рік після повалення коммуністів Піночет став президентом Чилі і перебрав всю владу в свої руки.  Новий уряд повів політику в руслі виправлення «успіхів» попереднього режима. В якості економічного радника Піночет запросив лауретата Нобелівської премії профессора Мілтона Фрідмана.  Для того, щоб припинити ворожі інсинуації «світової спільноти», які кричали про утиск народу, Піночет проводить у 1978 році плебісцит, де народ ясно дав зрозуміти, що підтримує генерала. 75% виступили в підтримку президента. Одразу після приходу до влади Піночет створив Конституційну коміссію, котра у 1980 році розробила новий проект конституції, котра також була винесена на референдум і підтримана чилійцями. Ця конституція діє і по-сьогоднішній день. Ця конституція закріплює, до речі, один з найпростіших механізмів для громадян щодо проведення референдуму. Тобто Піночет волів спілкуватись з народом не через продажних політиків та їхні партії, а напряму. Піночет опинивився в кільці ворожих комуністичних режимів, котрі увесь час проводили античилійські інсинуації, особливо це стосується Перу. Політика США також змінилася від підтримки спочатку до нейтралітета, а в часи Рейгана вже на відверто ворожу. Не просто складалися відносини з диктатором Аргентини. Але все ж, грючи на протиріччях фашиських та коммуністичних режимів латинської америки, та між США та СРСР, Піночет зумів створити дійсно незалежну державу. Економічний рецепт Піночета був простий. Він давав чилійцям не рибу або хвости від неї, як це роблять коммуністи, а вудочку. Основа – це орієнтир на приватну власність та мілкий й середній бізнес. Створюються умови, а вже від тебе залежить чи реалізуєш ти їх. Уряд відмовився від спонсування й підтримки неприбуткових галузей, а зосередився на тих, що були конкурентоно здатними. Практика підтримки неприбуткових галузей лише заради забеспечення номінальної зайнятості населення закінчилася в СРСР повним крахом. Знову ж таки суттю є створення демонополізованого внутрішнього ринку з безліччю мілких підприємств, котрі за рахунок конкуренції самі регулюватимуть ціни та якість продукції. Але при такій схеми надважливим є діяльність протидії монополізації, котру так вдало проводив Августо Піночет. Успіхи Чилі вдало показані на цій схемі порівняльного росту ВВП Чилі порвівняно з Латинською америкою в цілому:

Реформи Піночета призвели до того, що зараз середня заробітна плата в Чилі – 1000$.  5 жовтня 1988 року, згідно з конституцією, Піночет провів референдум з питання майбутнього устрою державу. Близько 55% виступило за проведення вільних виборів. 14 грудня 1989 року Піночет прові їх, не виставляючи своєї кандидатури. Це свідчило про те, що Піночет рахувався з думкою свого народа. Він добровільно передав владу новообраному президенту Патрісіо Елвіну Асокару. Бажаючи й далі слугувати своїй країні, генерал Піночет возглавив військовий штаб. 6 березня 1998 року президент Фрей робить його пожиттєвим сенатором, але вже 4 липня 2002 у відповідь на увесь той бруд світової преси, котра звинувачувала генерала в тому, що він за сенаторством приховується від кримінальних обвинувачень, зложив з себе повноваження сенатора. Після цього почалося брудне перслідування й судилище, котре в чьому тільки не звинувачувало генерала Піночета: і у вбивствах, й в коррупції, й в наркоторгівлі. Коли чергове обвинувачення лопалося як мильна кулька, то надумували інше. Але завжди отримували одну відповідь на всі свої запитання: «Я служив Батьківщині!».

10 грудня 2006 року ця велика людина покинула цей світ. Закінчу словами Ф.Крюгера: «Генерал Піночет вмер, переслідуваний отарою шакалів. Так вмирають старі леви. Його життя – життя без ілюзій – передбачало такий фінал. Проте він знав, на що йшов. Завжди будуть ті, хто називатиме його ім’я з пошаною і пієтетом»

                    


8%, 4 голоси

6%, 3 голоси

86%, 42 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.