— Так, — промовив Максим байдуже, — то моя гравюра, лінорит... І додав по хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:

 — То копія з Густава Доре — «Христос на Голготі»... Великоднє... Гість навіть оком не зморгнув.

 — От якраз, — промовив він із притиском. — Це все одно!.. — Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з інтонації його голосу — чи він дурний і про Христа на Голготі, а тим більше про Густава Доре, ніколи не чув і взяв це за сюжет із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?..

 А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його голос занадто саркастичним, «Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна...» 

Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав про Христа на Голготі. А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба. 

— Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».

 — Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком правильно вимовляючи ім'я великого мистця. 

— То ви що... — він хотів сказати «і богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: — ...й богів малюєте?

— Ні. — І Максим сказав, чий то образ. 

— А-а... — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм... — І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: — Поспішили, але добре зробили... Менше роботи... — а оком на Максима".