хочу сюда!
 

Марина

43 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «українська література»

Українська поетеса Любов Забашта

Любові Забашті — 95!
Стаття Наталії Марченко від 05.02.2013 р. до ювілею Любові Забашти в проекті КЛЮЧ, присвяченому дитячій літературі України.

Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…

Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.

Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:

Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.

Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.

Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником».

Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.

Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності».

Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного. Це жива течія життя, де чиста емоція вихлюпується у прозорі, близькі дитячому світосприйняттю образи:

Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.

Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.
Он як!

(«Про журавликів»)

Л. Забашта. "Сівачі". Обкладинка

Любов Забашта широко використовує класичні народнопісенні зразки, органічно вплітаючи у традиційні поетичні схеми нові, свіжі образи, заставляючи по-новому відлунювати в душі дитини знайомі з народження мелодії. Так, заголовний вірш збірки «Сівачі» — типова щедрівка й, водночас, квінтесенція щирого, на всі часи, материнського бажання благополуччя та щасливої долі дітям:

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.

Хай в нашій хаті
Пахне хлібами.
Пахне хлібами
Ще й пирогами.

Щоб виростали
Діти-орлята,
Вчилися праці
В мами і в тата.

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.

(«Сіячі»).

Вражає органічність і природність із якою поетеса обіграла фольклорний мотив, непідробна народність звучання її тексту. А ще варто згадати, що в часи, коли писалася ця поезія, традиція коляди та щедрування жодним чином не підтримувалася офіційно на українських землях…

У кращих традиціях народнопісенного жанру написана також «Колискова», де мама просить котика ходити тихіше, аби не збудити Оксанки, і весь світ — нічка, зорі та місяць — переймаються тим, чи спить її дитинонька. На глибинних фольклорних засновках тримається образний ряд віршика «Яблунька», у якому доля дівчинки має паралель із ростом посадженого нею деревця, та чудова мініатюра «Жито-житечко», в якій людина і земля нерозривно поєднані вічною таїною зростання:

Ой у полі жито,
Жито-житечко
Поливає дощик
Через ситечко.

А малий хлопчина
Під дощем
Мріє швидше стати
Сівачем…

Л. Забашта. "Коли я виросту". Люкладинка

Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.

Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси мені бачиться бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії 

світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя:

Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.

Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її стрічаємо
Веснянкою і рястом.

(«Веснянка»).

За простими, легко відтворюваними рядками, постає цілісна, повна і зрозуміла малечі картина настання весни — теплішає сонце, розквітають проліски та ряст, пробиваються трави, течуть струмки, діти співають веснянку. Водночас, сам вірш і є цією веснянкою, прадавній стрій і настрій якої тонко збережено та відтворено поетесою.

Звертається Любов Забашта і до казкових образів і прийомів (зокрема, сталих епітетів, повторів тощо), увиразнюючи вірші знайомими читачам змалку персонажами. Так, насправді казковим дійством постає у віршику «Пташиний млин» народження хліба та паляниць:

Я попрошу синицю,
Хай принесе пшеницю,
А та ворона чорна
Нехай покрутить жорна.

А славний хлопчик горобець
Нехай спече для нас хлібець.
Сороки ж мандрівниці
Спечуть хай паляниці.

Л. Забашта. "Пісня зеленого лісу". Обкладинка

Водночас, чимало поезій Л. Забашти поетично та напрочуд людяно відтворюють спостереження авторки за буденним життям природи («Бобри-будівники», «Зубри й олень» тощо), а найбільше — розмаїтого птаства. Про кого тільки не оповідає вона своїм читачам! Жайворонки («Жайвір») і сойки («Сойчині комори»), шишкарі («Шишкарі») та лебеді («Лебеділи лебідоньки»), лелеки («Лелеки») і гуси («Гуси»), і навіть малий чижик («Чижик») відкривають малюкам свої великі таємниці. І чи не найбільшою з них є щира родинність, дивовижа появи на світ пташенят, любов і взаємна підтримка, так явно видна поетесі у стрімкій течії непомітних пташиних буднів. Тому її герої захоплено й водночас делікатно спостерігають, як «крила підіймають / Малі лелеченята», як годує діток шишкар, а із зеленавих яєчок диких гусей прокльовуються «золоті пушки». Тому малюк, якому брат подарував чижика, не лише уважно доглядає пташку, а й мріє весною випустити її, адже «немає кращого / Для пташок від волі».

Чомусь подумалося, що пташині образи, можливо, тому такі значимі в поезії Любові Забашти для дітей, що на той час це був чи не єдиний спосіб відкрито поетизувати «волю-вільну» — у творчості, в любові, у буднях людського неповторного життя… Певно, поетесі підсвідомо хотілося донести дітям ідеал «пташиного щастя» — лету, родинності та відкритого безмежного світу.

Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», 

Л. Забашта. "По гриби". Обкладинка

«Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини:

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він один,
Моє осіннє диво.

(«Осінній дуб»).

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя:

Л. Забашта. "Дощик і веселка". Обкладинка

Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики й горобчики,
І дівчата, й хлопчики…

(«Дощик і веселка»).

Є серед дитячих поезії Любові Василівни й «обов’язкові» вірші, написані до свят, загадки, примовки тощо. Зокрема, хочу привернути увагу до простої для декламування та інсценізації поезії «Снігуронька», яка і сьогодні може стати окрасою будь-якого дитячого ранку, оскільки це наповнений персонажами та дією, емоційно виразний вірш-монолог.

Але визначають поезію Любові Забашти для дітей все ж вишукані, засновані на народнопісенних образах і мелосі твори, що вражають глибиною передачі славнозвісної української чулості та чистоти природної краси Рідного Слова:

Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, —
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.

(«Лебеділи лебідоньки»)

Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для Людських почувань все нові й нові покоління українців.

ТавтоГрама "В" -- "Ворона ввечері"

Серед  студентської  спільноти  свого  часу  було  поширене змагання  на  складання  оповідання,  у  якому  би  всі слова  починались  на  одну  і ту саму букву -- ТавтоГрами. 

В російсько-мовному змаганні відоме оповідання  «Отець Онуфрій»:  http://blog.i.ua/user/290876/2029464/

До уваги пропонується оповідання, де всі слова починаються на букву «В»  (понад  200 слів)…

 

Ворона вперше в Великдень, в вівторок,  взялася варити вечерю.

Внесла велике відро води, всипала в воду вівсянку.

Варила-варила, вирішила виявити винахідливість: влила вершки,

вкинула вчорашній вінегрет.

 В відрі весело вирувало.

Ворона-вертихвістка  вертілася всюдибіч: витягла високоякісну вермішель, відкрила вишневе варення, відщипнула вісімнадцять виноградин, відламала восьмушку ванілі.

Все вкинула, вимішала, випестила...

Вариво видалось вельми вегетаріанським.

 Ворона вирішила вкрасти вирізку.

Вигасила вогонь, вирушила в “Варус”.

 Відважно влетіла всередину.

Всі відвідувачі “Варуса”, вгледівши Ворону, влаштували вереск.

 Виручили випадкові військові: взялись виганяти вертихвістку

 віниками,  вербою…

Втікаючи, Ворона втрапила в віддалений від виходу відділ.

Вгледіла “Віскас”. Вхопила. Вправно вилетіла.

Вдома відновила вогонь, вкинула влучно в відро віднайдені вишкварки, вкрадений “Віскас”.

- Все, вже вистачить, - впевнено вимовила вголос.

Вельми вдоволена вмостилась відпочивати.

Влетів вайлуватий Ворон.

- Вау! Вечеря! Вельми вдячний! - вигукнув.

- Втомився, вельмишановний? Виголодався? Всідайся! - відповіла весело Ворона.

Впевнено влила вариво в ваганки* -- виглядало вдало.

Ворон взявся видзьобувати.

Враз - випрямився витріщився-вилупився !!!

Ворона викрикнула: - Вдавився?! Викликати ветеринара?!

- Води, - вимовив втишено Ворон, випльовуючи вариво.

Випив воду, відкашлявся.

- Відпустило... - видихнула Ворона.

Вона відвернулась.

Ворон вмить вилив вариво в відкрите вікно.

- Виїв все! - виголосив, віддаючи Вороні випорожнені ваганки.

- Вечеря вдалась? - взялась вона випитувати.

Ворон вирішив відбрехатися (вважатиме вередою, втратяться

взаємини, вивітриться ввічливість).

Вдавано ввічливо вимовив: - Вдалась... Вражений...Візьми Валюту, - всучив.

Ворона вийшла вимити ваганки .

Вдивляючись в вже вимите відро відверто відразливого варива, Ворон важко видихнув: - Вмру...

Вернувшись, Ворона весело відрапортувала:

- В вівторок варитиму вареники, випікатиму ватрушки!

Ворон вперше ввечері випив валер’янки...

Київ, Херсон і перший футбольний

Нині футбол став дуже розтиражованим та іміджевим явищем. Навіть люди, які мало цікавляться подіями у світі спорту, все одно так чи інакше перебувають в курсі основних футбольних подій. Футбол як гра згуртовує навколо себе прихильників, вболівальників різного віку та професійних інтересів. Він об’єднує людей із різними, нерідко протилежними поглядами. Нині чимало людей, серед яких підлітки, молодь, чоловіки, жінки, добре знають, що збірна України, яку тренує знаменитий футболіст Андрій Шевченко, б’ється за вихід у фінал чемпіонату Європи 2020 року і має реальні шанси для цього. Про відбірні матчі нашої команди публікується так багато матеріалів, що захочеш не знати про це – так просто не зможеш.

Проте українське письменство все ж таки приділяє недостатньо уваги футбольній темі, попри її неймовірну, подекуди шалену популярність в усьому світі. Недавно я опитала своїх знайомих, приятелів і друзів, у першу чергу, ясна річ, чоловіків, поставивши їм таке запитання: чи зможуть вони назвати значний за обсягом наш художній твір, скажімо, роман про футбол або з помітною футбольною темою? Висновок такий: не зміг ніхто. Але тепер можемо сказати: вже побачив світ перший український футбольний роман. І це – детектив.

Він побачив світ у Києві у «Видавничому домі «КОНДОР» в першій половині 2019 року. Це «Corpus Aristotelicum» Руді Мартіна. Скажу одразу: Руді Мартін, у чому я майже переконана, – це псевдонім. А сам детективний роман просякнутий ретельним, подекуди скрупульозним знаттям нашого українського життя «ізсередини», яке нереально набути, мешкаючи за кордоном. Так що детективний роман Руді Мартіна є фактом нашої, української літератури.

«Corpus Aristotelicum» є детективом від перших сторінок і аж до останньої. Сюжет  у ньому також чисто детективний. Він заснований на тому, що раптово не стає художника Вадима Позняка. Один із його друзів, якого звати Маттеус, розпочинає своє розслідування, пов’язане із цією подією. Цей самий Маттеус, по суті, виступає приватним детективом, який повністю занурюється в детективну історію загадкової смерті художника Позняка.

У романі Руді Мартіна міститься детальне зображення міста, в якому відбуваються події. Це, на мій погляд, викликає особливий інтерес. У цьому місті, як описує прозаїк, є такі локації, як Говардівський проспект, що спускається до Набережної, площа і на ній Білий дім, у якому працює облдержадміністрація. Поблизу від Білого дому знаходиться художній салон під назвою «Аукціон», є в місті вулиця Грецька та історичний арсенал. Окрім цього, в романі описуються Залізничний вокзал, Старий міст, що розташований біля вокзалу, і вулиця Привокзальна, де відбуваються важливі події. Також змальовуються інші локації, що дуже і дуже нагадують одне з наших південних міст. Мої друзі, які все життя мешкають в одному з них, упевнено стверджують, що в першому українському футбольному детективі детально зображено Херсон, хоча і в трохи завуальованій формі. А це ще один аргумент на користь того, що Руді Мартін є українським письменником.

Ведучи своє індивідуальне розслідування, Маттеус постійно знаходить час для улюбленого виду спорту і, як зрозуміло зі сторінок твору, раніше він займався футболом. У романі «Corpus Aristotelicum» чимало футбольних картин. Спочатку вони начебто існують самі по собі. Але в якийсь момент починаєш розуміти, що опосередковано вони мають відношення до чисто кримінального сюжету, і в такий спосіб футбольна лінія виявляється повязаною з детективним розслідуванням, яке веде Маттеус. 

А збірна України з футболу, як свідчать найновіші публікації в медіа-ресурсах, має всі шанси потрапити на фінальну частину чемпіонату Європи 2020 року.  Як пишуть футбольні експерти, збірній Україні залишається всього три матчі. На їхню думку, збірна на чолі з тренером Андрієм Шевченком готова для того, щоб виступити достойно. Так що побажаємо успіху нашій збірній, щоб вона наступного року представляла нашу країну на європейському спортивному форумі. А також щоб про гру, якою у світі захоплюються мільйони людей, в Україні якомога частіше випускали художні та мистецькі книжки. Оскільки футбол, як відзначається в численних медіа-виданнях, в своїх найкращих проявах є свого роду неповторним спортивним мистецтвом.      

 

 

                                                                             

  

 

 

 

І був конкурс історичного оповідання «ProМинуле»


Цього року відбувся перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле». Всього на конкурс надійшло 95 оповідань. Нещодавно було оголошено «короткі списки».

Члени журі поділилися своїми враженнями від прочитаних текстів та побажаннями для майбутніх учасників.



Віктор Разживін

літературознавець, доцент Донбаського державного педуніверситету, директор книгарні «Є» у Слов’янську.

Це перший мій досвід оцінювання конкурсу, присвяченого малій історичній прозі, хоча його тематика суголосна з моїми науковими пошуками. Перше, так зване загальне враження, поза всяким сумнівом, позитивне. Насправді порадувала кількість учасників після попереднього відбору – 78, побоювався, що буде дуже мало охочих. Безумовно, є низка досить непоганих творів – близько трьох десятків, які, на мою думку, заслуговують на публікацію вже сьогодні. Це чудовий результат.

Разом із тим, є й певні проблеми, які кристалізувалися під час читання текстів. Найбільш болючими, як на мене, є питання художності та історичності. Занадто часто помітно домінування якоїсь із цих рис, тоді як історичне оповідання поєднує їх у собі. На жаль, іноді трапляється переказ історичної події, а деколи текст навіть близько не тягне на висвітлення минулого. З особистих спостережень, абсолютно недоцільною виявилася тема подій під Крутами. Вони є знаковими для нашої історії, не раз ставали джерелом і художніх творів. Не «копаючи» глибоко, авторам дуже важко сказати щось нове. Найкраще, на мій погляд, оповідання, де модельовано ці події, у призери не потрапило, бо історична основа виглядає слабкою, та й є певний надлишок дидактизму.

У багатьох творах, як видається, ідея є дуже вдалою, але порадив би авторам звузити тематику, зважаючи на формат конкурсу. Та й без знання історичного матеріалу написати якісне історичне оповідання неможливо.



Софія Філоненко

літературознавиця, професорка Бердянського державного педагогічного інституту, літературний критик, авторка монографії про явище масової літератури

Кричуща актуальність теми Українських визвольних змагань 1917–1921 років стала складним викликом для учасників конкурсу. Прагнучи уславити національних героїв і демонізувати ворогів, автори оповідань раз-по-раз заходили на територію документалістики, есеїстики і щонайбільше публіцистики. Писати про війну та революцію у ХХІ столітті виявилося непросто, попри міцну українську традицію від Хвильового й Підмогильного до Яновського, Багряного й Довженка. Не кажучи вже про досвід зарубіжної літератури й кінематографу. Наших учасників тягло експериментувати з жанрами. Звідси «потраплянці», коли студент із Майдану чи воїн АТО переносяться акурат на 100 років у минуле, а там – усе те саме, що й тепер: ворожа пропаганда, зрада й перемога, розбрат між своїми, втрата орієнтирів.

Затягнуло авторів і у вир шпигунсько-детективно-пригодницьких історій та мелодрам. Ці експерименти далеко не завжди вдавалися (особливо мелодрами), часом бракувало професійних навичок – втримати інтригу, загострити конфлікт, здивувати розв’язкою. Тим не менше, цей факт засвідчує бажання авторів відійти від традиційного письма й говорити про важливі історичні події мовою масової культури, зрозумілої сучасній публіці.

Мені особисто імпонували оповідання на основі реальних подій, узятих, приміром, із сімейної чи локальної історії, а також «мікроісторії», де зламні моменти визвольних змагань розкриті з погляду не очільників (Винниченка–Грушевського–Петлюри–Скоропадського), а людини пересічної: покоївки в готелі, пораненого бійця в шпиталі, обивателя. Автори знаходили незвичні точки зору, від людини «інакшої»: польського пана у Львові в момент стрілецького повстання, російської інтелігентки чи болгарського посла в Києві, дитини в отаманському загоні.

Загалом, прикметно, що воєнна історія розкололася на дві важливі складові – «мілітарну» (бої, засідки, полон, сутички з диверсантами, відвоювання залізничних станцій, постачання зброї) і «цивільну» (як революцію сприйняли й відчули на власній шкурі селяни та містяни).

І ці дві історії не тотожні, часом навіть далекі одна від одної у візіях того, що відбувалося в Україні. Учасники конкурсу у своїх оповіданнях охопили, здається, весь спектр поглядів і конфліктів тих часів – політичних, національних, соціальних, релігійних, психологічних і моральних. Тому окремі історії складаються у строкату мозаїку.

Я зауважила й географічні зміни: традиційні центри тогочасних подій – Київ і Львів – поступилися місцем не менш цікавим Харкову, Одесі, Вінниці, Катеринославу, Кам’янець-Подільському, Дрогобичу, Знам’янці. По обраних авторами темах можна побачити ті «гарячі точки» історії, які цікавлять сучасну людину: українізація війська, відповідальність лідерів революції і військових ватажків, реакція інших держав на українські події, моральне роздвоєння людини на війні, психологічні засади самопожертви і зради. А вибір історичних діячів: Нестор Махно, Павло Скоропадський, полковник Болбочан, Сергій Єфремов, Євгенія Бош, Микола Міхновський, Вільгельм Габсбурґ, Остап Луцький, Микола Хвильовий, Софія Русова – наочно демонструє прагнення побачити перетин політичних і воєнних перипетій і долі окремої людини, яка змогла (або не змогла) повернути колесо історії.



Віталій Михайловський

історик, дослідник ранньомодерної доби, професор Київського університету імені Бориса Грінченка.

Перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле 2018» виявився дуже цікавим з огляду на широку палітру тем і сюжетів про українську національну революцію 1917–1921 рр. Насамперед автори оповідань не замикалися в усталених і, можливо, вже хрестоматійних сюжетах, серед яких Центральна Рада, Директорія, Крути (хоча цій події було присвячено чи не найбільше оповідань), Листопадовий чин, або ж змалювання відомих постатей на кшталт Грушевського, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, що ввійшли в канон нашої історії. Тематика оповідань охоплювала всі українські землі: Галичину, Волинь, Поділля, Наддніпрянщину, Південь України, Запоріжжя, Крим, Полтавщину. Це дуже добрий знак, що уявлення про революційні події є загальноукраїнськими від Львова до Харкова, від Києва до Одеси та Севастополя.

Другим аспектом, який варто відзначити, є це тематична палітра оповідань і авторський фокус нарації: дуже часто оповідачами є пересічні учасники подій, непомітні на сторінках академічних видань. Деякі історії є трохи наївними, але не можна не відзначити, що всі автори щиро намагалися донести до читача свої емоції та власне бачення минулого за допомогою красного слова.

І останнє, про що хотілося б сказати після прочитання надісланих на конкурс оповідань: серед учасників конкурсу є автори з гарними і надзвичайно цікавими ідеями,  які вони вміють майстерно подати читачеві. Можливо, не всім гарні ідеї вдалося добре прописати, але те що вони є, дійсно надихає. Адже подібний жанр літератури є надзвичайно важливим для закріплення у масовій свідомості наших героїв та окреслення нашої історії.

Іван Франко, якого ви ще не знали

Маловідомий Іван Франко. Вивчення будизму та переклад норвезьких старобаллад. Письменник і вчений володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Джерело: http://spadok.org.ua/ivan-franko/malovidomyy-franko


Прозаїк із Донеччини про україномовний Донбас та війну

Прозаїк із Донеччини про україномовний Донбас та війну
19 Серпень 2017
Ольга Стрижова Донбас.Реалії



Обкладинка антології «Порода»



Олег Полоз – прозаїк із Донеччини. Виїхав до Києва ще у 2010 році, тож запевняє, писати про події 2014 року на Донбасі не має права. Адже сам не бачив. «Має бути чесно», – це головний принцип, за яким донецький автор і пише твори. До антології «Порода» увійшли два оповідання Полоза: одне про музиканта, інше – про поєднання сучасності та минулого.

– Чи вплинув воєнний конфлікт на вашу творчість?

– Опосередковано донецька атмосфера впливала на мою творчість. У Донецьку коли я жив та навчався, можна було знайти, як гарне, так і химерне, і потворне. Як і в будь-якому місці.

Але сама війна не вплинула, бо я не готовий писати про це. Я поїхав із Донецька у 2010 році. Востаннє там був, коли в Києві відбувався Майдан. Тож маю уявлення, як все розпочиналось. Але саме про війну, я вважаю, що не маю права писати.

– Ви спілкуєтеся та пишете українською принципово?

– Це мій вибір. Я не можу сказати, що спілкуюсь українською, щоб комусь щось довести. Ні. Це був мій вибір до всіх подій. Колись на Донбасі українська мова була поширена – і це не було рідкістю.

Я сам народився в Лисичанську (Луганська область), і почути там українську можна було щодня. Це не було якоюсь несподіванкою. Просто ми звикли сприймати Донбас, як великі міста – Донецьк, Луганськ – а в селах там спілкувалися українською.

– Про що ви взагалі пишете? Що вас надихає?

– Життя. Те, що я сприймаю та бачу. Головне – це має бути чесно. Мені здається, якщо писати не відверто, це буде нецікаво для читача.

Я не такий титулований письменник. І для мене було несподіванкою, коли запросили взяти участь в антології «Порода». Але, як-то кажуть, поганий той солдат, який не хоче стати генералом. І кожен письменник пише для когось. Необов’язково, щоб прославити себе, він хоче, щоб його почули. Такий собі крик душі.

– Якщо порівнювати ваші перші твори і ті, над якими працюєте зараз, дуже змінився стиль?

– Я став жорсткішим. Я не вважаю, що заради кон'юктури потрібно писати щось недозволене та маргинальне. Є тепер вже життєвий досвід… Розумію, що сентиментальні речі – це красиво, але тебе турбують вже більш серйозні речі.

– Як вважаєте, така антологія важлива для Донбасу?

– Я не можу казати за всіх мешканців Донбасу. У першу чергу, це важливо для тих, хто буде опублікований у цій антології. Сказати своє слово та нагадати, що Донбас – літературний.

Ми звикли, що відомі літературні прізвища Донбасу – Стус, Сосюра, Голобородько та Жадан. А про інші імена знають одиниці.

А ось для людей, які залишилися на тих територіях, і читають українські новини та просто українське, для них «Порода» – це знак, що їх не забули.

– До речі, не всі українці взагалі знайомі зі своєю рідною літературою. Наскільки це проблема для нації?

– Після Майдану, навпаки, багато людей почали цікавитися саме українською літературою. Хтось взагалі відмовився від російської. І це не одна людина… Я не впевнений, що в Україні ця проблема настільки гостра.

– Ви були на Майдані. За ці три роки змінилися емоції?

– Ні! Я не розчарувався в жодному дні, які я там провів. Це було щастя. Звичайно, були якісь події, що не подобалися. Але вразила сама організованість людей та ставлення один до одного. Ми були незнайомі, але ми були одним цілим.

Люди, з якими я познайомився, емоції, що там отримав, нові думки, переконання – це все нікуди не ділося. Навіть через три роки не змінилося, бо ми знали, що за один день ми не потрапимо до райської держави. Але мені, як перекладачеві, цікаво спостерігати, як збільшується кількість іноземців у місті. І це не лише ті, хто приїхав через бізнес. Дуже багато туристів, яким цікава Україна.

– А що ви перекладаєте?

– Загалом наукові публікації. Був досвід перекладу історичного твору – щоденникові записи 18-го століття.

– Існує стереотип, що жителі Луганської та Донецької областей з іншим менталітетом, ніж на Західній Україні…

– Так, але це не означає, що вони – не українці. Якщо відкинути емоції та політику, ми зможемо знайти погане і на півдні, і на півночі, і в центрі.

– А як ви ставитеся до думки, що Донбас потрібно «зробити україномовним»?

– Ми зробили україномовними Київ, Херсон, Миколаїв? «Зробити україномовним»… Це як вони уявляють: написали закон, а вже наступного дня всі заговорили українською?

Це довгий процес. Це зміна вектору життя – і справа не лише в мові.

Ми робимо з цього питання якесь страховисько. Щось потрібно змінювати. Більше приділяти уваги українській історії, мові та літературі в школах і в університетах. Але це і так потроху робилося.

На Донбасі багато людей залишилося з проукраїнською позицією. І вони не знають, що робити з усім тим, що там відбувається

Дуже легко когось звинувачувати, щось кричати про патріотизм, коли ти тут, а вони – там. Але, якби я через сімейні обставини був змушений залишитися там у цей час, я не знаю, як би діяв.

– Для вас можна вважати антологію «Порода» – новим етапом?

– Так. Це відповідальність. Інколи ти думаєш: «Яка література? Які збірки? Потрібно гроші заробляти». Але все одно в тобі залишається потяг до письменництва. І ця антологія – це аванс, щоб далі щось робити.

– І що збираєтеся робити?

– Писати. Але чесно. Якщо ми там не були, то не можемо писати про це. Але не писати про ті відчуття, які залишив Майдан та війна, мовчати про те, що відбувається та робити вигляд, що нічого не змінюється, ми теж не можемо. Потрібно бути чесними і, наскільки можна відверто, не вигадуючи подій, писати.


“Книжковий Арсенал 2016”: топ-20 хітів

В Мистецькому Арсеналі стартувала одна з найочікуваніших книжкових подій року –“Книжковий Арсенал”. Захід пройде з 20 по 24 квітня, а протягом п’яти днів всіх відвідувачів чекає насичена програма з презентацій, дискусій, майстер-класів, перформансів, виставок, кінопоказів, не кажучи про величезний вибір книжкових новинок.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая