Життєво... (брудне кохання у творах видатних українських митців)
- 27.12.14, 23:41
– І доки ти, Гапко, будеш отака?..
– Яка?..
– Отака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а
ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усміхатися та й спиталася не то з
насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з хви-
люванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли
вони почувають себе безборонними і в обладі того чо-
ловіка, від якого вони викручуються довго і уперто, а
він довго і уперто домагається свого:
– Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці
завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночу-
ють. А ви ніколи не слухаєте.
– А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що
знаєш, і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що
ночую?..
– Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його й знає,
що за дивина. Всі наші люди, і батьки, і матері, до за-
міжжя ж ходили на досвітки і підночовували із своїми
гуляками. Так і ми робимо, і все добре знаємо і без
школи.
– Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся
із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночува-
ла… І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий,
про якого співають:
Огірки жовтяки,
старі хлопці, як бики.
А ти дівчина і не хочеш слухати, хоч я добре знаю,
що ти ночуваки в селі не маєш… Ну, скажи, хто тобі
сказав, як я ночую?
– Ніхто не казав.
– Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, мо-
же, щось поміж людьми патякав Передерій?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до
сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і скла-
дати на стіл на простелений для цього рушничок. Во-
на мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві,
зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою
за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом
з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася,
і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі.
І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло
ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примов-
ляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені,
що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для
мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку по-
гань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і
з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної
ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди прим-
ружені напівсонною котячою флегмою, і через те во-
ни позначалися між повіками невеличкими щілинами.
Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли
траплялася якась несподіванка або кінець якогось ді-
ла довершувався чи починався. Ходив він завжди у
чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній
сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкесь-
ким пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди
підстрижений під польку, але ніколи не тримався ку-
пи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи
широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило
вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсором-
ної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мок-
ра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І
відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини,
що жиди колись продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був на-
хилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, виріз-
няв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мі-
нилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахли-
во червоніла, але не відводила свого погляду з його
обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала
руку і відступила під стіну та й проказала:
– Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаю-
чись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапу-
сю…
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіпер-
ся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, по-
полотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала
белькотати:
– Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чу-
ла… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута,
п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував:
«Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розбе-
ру, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа,
осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу
гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув.
Нехай, – каже, – ще трохи порозкошує, нехай підожде,
то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це він так казав?
– Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда,
що я кажу… Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж
ні: вона стара і богобояща жінка.
– Якщо він таке робить, то він протів Совєцької
власті… – заговорив роздратовано Маздигін.
– Він злигався з куркулями, і ми його відціля спро-
вадимо… Побачимо, хто кому швидше справить сма-
лятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, по-
правимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вер-
тається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі
не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з
Передерієм погнали б у далекий край, де справляють
горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій
батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного се-
ла, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого
комнезамівського хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, за-
раз же звела брови над очима у понурий вигляд і спи-
тала, посвітюючи стуманілим поглядом:
– А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій
власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви
і на його зводите ремство?..
– О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують,
сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у до-
мовину покладають… Але навіть якби вони один з
другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки
через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти
його і не шкодуєш.
– Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керова-
ним ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом,
вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадува-
ла береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється роз-
бурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздигін, уже сміючись удавано-заспокоюючим
сміхом, говорив:
– А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ни-
ми лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я «осма-
лив» Передерієву жінку раніше від його?..
– То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви
дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців.
І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ні-
би для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і
взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її
повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:
– Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти бу-
деш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені
жінкою…
А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних
переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами,
і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а
тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче
ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним по-
чуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Зда-
валося, вона тяжко забажала пити:
– Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути…
Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують
та дівчата… Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою
бути…
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і
звисло через око, і через щоку, і присохло до ниж-
ньої губи рота, і заважало їй говорити. І Маздигін, віді-
рвавшись поцілунками від руки і побачивши присмаглі
дівочі вуста з присохлими кісьми до їх, видав із себе
якийсь звук, не то стогін, не то задоволення від діво-
чого оп'яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан і
влип знов. А відірвавшися і подивившись із мить на
майже знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілу-
вати з таким присмаком, який виявляє голодний кібе-
ць, вганяючи свій чорний дзьоб у тепле тіло зловле-
ної курки. І вона, подібна до людини, яку непомітно от-
руїв чад, почала осідати під стіну, сповзаючи з неї спи-
ною. І любосник аж тепер підхопив її на руки і швидко
поніс із кухні у свою кімнату. Тільки тоді, коли він пра-
вою ногою тусонув у двері кімнати, то куценька і груба
Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвірок,
неначе хотіла вхопитися за стіну, не пустити свою ма-
леньку господиню на стежку глуму та неслави. І після
цього Маздигін уже аж за порогом кухні задки ногою
так зачинив двері за собою, що вони аж хрьопнули, та
ще голоснішим зробили безнастанний шепіт дівчини,
що скидався на благання крізь плач:
– Я не хочу жінкою… Я не хочу жінкою… Я хочу так,
як дівчата і хлопці в селі…
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на
скавучання знесиленого голодом та холодом занесе-
ного цуценяти десь за село, у рів, і покинутого на дощі
та на осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і
заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружи-
нами. А потім стало тихо і солодко, неначе в злодія в
порожній кишені. Але ця холодна байдужність часу не
довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана
бурулька на тій гіллячці, яку наставлять над вогнем.
Це прогуло Маздигонове полегшене зітхання, і вдово-
лений його вигук ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
– Вот і всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні кри-
жаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо
гасівка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на сороч-
ках, викручених і складених поруч із лампою, і утворю-
вала темні пасма тіней, переплетених разом з пасма-
ми світла, що позначилися на випнутих боках купи бі-
лизни. А в ночвах же на табуретці ще червоніла тіль-
ки одна сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затяг-
нене замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася
під ночвами скраю на табуреті, помірно капала на під-
логу, ніби відраховуючи час тому, скільки ще лежати
незакінченій праці у затихлій кімнаті. На підлозі води
не було, тільки була темна пляма від капання. І чуло-
ся, як надворі розходився вітер, бо шумів сад і якесь
дерево черкало галузками об вікна. Але простирад-
ло на вікні своїм супокійним висом, відгороджуючи ніч
від кухонного світла, затамовувало можливість вияву
всякої людської тривоги, яка б наважилася перерва-
ти хатній супокій принишклих людей. І хоч в цей час
явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухонні
двері і вряди-годи прохальний гавкіт до середини. Але
всі речі в кухні під захистом запони на вікні та втихо-
мирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночі
аж до того низу, що споконвіку тільки чує під собою у
непорушній землі глибину, страшнішу від сну і навіть
від самої смерті.
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, гав-
кання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи по-
чулися слова Маздигона:
– Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пізно…
– Ну то що, що дуже пізно? – почувся відгук сонної
дівчини.
– Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати…
– А я гадала тут переспати ніч і взавтра докінчити
прати сорочки, і вже геть-чисто їм вивести лад.
– Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти та й
докінчити їх…
І чи дівчина у цих словах почула якусь загрозу, чи
взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла
своєму «ночуваці» словами, повними тривоги і прихо-
ваної розпуки:
– А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
– Дурненька, – засміявся Маздигін, – так швидко не
буває дітей…
– А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду
між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, бояз-
ко, але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді,
яка б могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправда-
ти ті ночування із оцим чолов'ягою, хоч він у неї ці но-
чування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маз-
дигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промо-
вив:
– У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від
якого ночування…
– Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..
– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі,
годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра
дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то
впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий пере-
ляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку відда-
ватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушила-
ся в ліжку і говорила:
– Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться
шукати якогось Передерія…
І тут же разом із цими словами залунали неголосні
ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі
коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
– Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене,
аніж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона
в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і
зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи
її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з
перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із
кімнати її опам'ятав:
– Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він пе-
рестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Бру-
сові, те буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже
роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язав-
ши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила
світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх
дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами,
що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона ма-
ла руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і
виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І
вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері
в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути
було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї лас-
каве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі,
і навертається думка, що знов такі часи настали для
нашої батьківщини, коли бідна людина мусить посту-
патися собою навіть і собаці…
Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців" 1956 р. (кінець третього розділу)
6
