Буває, повертаєшся ти пізно ввечері, дуже пізно. І пив ти багато, з різними людьми, різні напої, було весело дуже. Спочатку. А потім ти повернувся додому п'яний, не став нічого пояснювати дружині, просто роздягся і впав в ліжко. І ось ти засинаєш, чуєш, як вона вішає твою куртку на місце, як ходить по квартирі і розумієш, що завтра вранці буде скандал, будуть неприємні питання.. морщиш від цього ніс і засинаєш. Точніше відключаєшся. А прокидаєшся уранці, ще очі розплющити не встиг, а розумієш, що голова – розколюється, у роті – пустеля, населена кішками, в шлунку – нудота, а ще зараз має відбутися скандал, і потрібно вигадувати пояснення щодо вчорашньої вечірки, причому красиве пояснення, а не правдиве, тому що слова "просто зустрілись ми з хлопцями і вирішили випити пвика після роботи, а потім понеслося."… не канає, і від цього комплексу думок і відчуттів розплющувати очі не хочеться.. але ти чуєш шерех, розплющуєш праве око, а на ліжку сидить вона і простягає тобі склянку соку з шматочками льоду, а в іншій руці пігулка від голови, і посміхається вона тільки трохи докірливо, і ти посміхаєшся у відповідь, розумієш, що скандалу не буде, п'єш холодний, дуже холодний сік, ковтаєш пігулку і розумієш, що ось воно. Щастя.

А ще буває, прокидаєшся ти вранці біс-зна-де, бо гуляв ти цілу ніч, а в компанії друзів після четвертої чарки комусь в голову, прийшла думка, що без дівчаток нудно, і усі відразу почали дзвонити і писати sms, і звичайно, ніхто не зміг нічого путнього видзвонити, тому усі дружно вивалилися на вулицю, і пішли «козу водити», а в якомусь ресторані гуляла компанія тіток бальзаковского віку, а ви вже усі були настільки п'яні, що почали їх кадрити... а в тобе звідкись узялось неймовірне мистецтво красномовства, ти говориш якійсь розфарбованій тітці із здоровенною родимкою на носі, що вона навіть дуже і дуже, і п'єш за її здоров'я… а потім п'єш ще... а потім пам'ять прихильно відмовляється записувати у себе всі ті танці і інше ганебне неподобство, яке ти витворяв... і у результаті ти прокидаєшся біс-зна-де, зовсім голий, дивишся на те, що спить поряд з тобою і трохи не сивієш від жаху, від мозку в пам'ять довбається запит "а чи був секс?! Блі-і-ін то був секс чи …?", пам'ять прихильно видає тобі фрагмент вчорашнього, і ти радісно, але дуже тихо, прагнучи не розбудити чудовиська, збираєш речі і тікаєш звідти, посміхаючись – сексу не було, ти був п'яний, у тебе не встав! І ти розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, приїдеш з друзями відпочити в якийсь студентський табір чи  на базу відпочинку. Ну і звичайно, п'єш з ними палену горілку, тому що ви бідні студенти, але це зовсім неважливо. І неподалік будиночок, де ви вже з ранку примітили чотирьох симпатичних дівчаток, і навіть встигли з ними познайомитися, і ось до вечора ви приходите до них, ви смієтеся, ви п'єте, розбиваєтеся на парочки, потім йдете до річки, тому що тепло, тому що літо, і ти цілуєш її, а вона відповідає, а ти запускаєш руку їй під майку, а вона не проти, а ти запускаєш руку їй в трусики, а вона трохи ширше розставляє ноги... і ви години чотири дико трахаєтеся в усіх можливих позах на березі нічної річки, і повний місяць яскраво освітлює ваші тіла, а вона дозволяє тобі усе і навіть більше, і вона довіряє тобі, тому що презерватив залишився в твоїх шортах, та і неважливо це, адже видно, що вона – дівчина пристойна, не шалава якась, а тобі просто напрочуд пощастило, бо ти красень і обаяшка. І ось нарешті вона одягаєтеся, ти ведеш її назад, але дороги ти не пам'ятаєш, ви потрапляєте в кропиву, обпікаєтеся, смієтесь, адже це неважливо, добираєтеся до будиночка і ти цілуєш її на прощання і йдеш до друзів. І ось ти приходиш до них, вони сміються, наливають тобі горілки, хвалять, шанують, ти випиваєш цю склянку, дивлячись на повний літній місяць, на друзів і розумієш, що ось воно Щастя.

А через тиждень ти помічаєш, що на твоєму тілі з'явилися якісь дивні червоні плямочки, і кількість їх росте, вони збільшуються в розмірах, майже не сверблять і ти розумієш, що за останній час у тебе тільки була та, що з нічного пляжу. Ти згадуєш і презервативи в шортах, і власну дурість, і ще розумієш, що усе, аллес, потрібно йти до венеролога, тому що на анонімний кабінет грошей у тебе немає. І ось ти заходиш, боїшся торкатися стін, тремтиш як осиковий лист незважаючи на спеку, входиш до лікаря, а він – страшний такий горбань, який прямо запитує, : "Й-б кого-нить"? і ти, трохи офігівши від медичної термінології, говориш, що так. І ти здаєш аналізи і тобі велять повернутися за годину за результатами. І ось ЦІЛУ ГОДИНУ ти ходиш навколо лікарні, думаєш, що життя скінчилося, що віднині – тільки, мля, з гумками, і яка взагалі ганьба, і який же ти ідіот, і лікуватися довго, а раптом СНІД, це ж життя кінець, а що мама скаже, якщо раптом дізнається, жах, жах... і ось ти ходиш-ходиш, година триває нестерпно довго, і нарешті ти входиш в той кабінет, а мила тітонька-медсестра бере якийсь листок з твоїм ім'ям і показує, а там великий штамп "НЕГАТИВНА". І ти так боязко перепитуєш: "негативна – це що означає"?, а тобі говорять, мовляв, це добре, усе у тебе чисто, а висип – це кропивниця, чи не потрапляв ти в кропиву за останній час? І ти починаєш по-ідіотски посміхатися, не менш по-ідіотски киваєш, тітонька починає писати тобі якісь рецепти на ліки від кропивниці, а ти кусаєш кулак, щоб не засміятися і не заволати в голос і розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, виходиш вранці з дому і йдеш на роботу. І у вухах у тебе плеєр і грає там щось бадьоре таке, ранішнє, ну або там "Львівське радіо" говорить, ведучі обговорюють щось смішне. І ранок такий туманний, ні вітерця, прохолодно, але тобі пофіг, бо тепла куртка. І ти йдеш, думаєш, що сьогодні багато важливих і потрібних справ, і робота тобі подобається, і гроші вона добрі приносить, а ввечері у тебе зустріч з друзями, а потім тебе дома чекатиме твоя люба дівчинка, а вже Новий Рік і ти знову даруватимеш подарунки дорогим тобі людям, а вони тішитимуть тебе своїми подарунками, а ще тобі подзвонили учора, після чого ти посміхаєшся, а ще кохана написала знову дивні вірші і ти за нею скучив, а до початку робчого дня ще півгодини, а погода така, що хочеться гуляти і ти вирішуєш прогулятися пішки і помріяти.

І ось ти йдеш, і тобі не потрібно поспішати, ти посміхаєшся і розумієш, що ось воно – ЩАСТЯ!!!

Я вже не блаженствую, коли ми кохаємось, ба мені навіть байдуже. Це вже – механіка. Це виглядає навіть гірше, аніж з випадковою жінкою, гірше аніж навіть з повією...

Так сталося.

Факт.

Я тебе не хочу!

Звичайно, я не розлюбив тебе. Так не буває.

В усякому разі, не буває так швидко. Особливо з чоловіком, який вибирав тебе довго, ретельно, дуже уважно, критично... вибирав з тисячі! Одну єдину. Най-най-най…

І ти для мене така. Була, є… і, сподіваюся, будеш.

Ось хіба що...

Ти така ж красива, а може, навіть і краща. Доглянута, зріла, упевнена в собі жінка. Ти розумниця, і я ніколи не бачу тебе з моторошною зеленою маскою на обличчі, в халаті жахливого кольору, з немитою головою.

І я тобі вдячний за те, що ти мене шануєш і бережеш від цих гнітючих картин. Проте на пошані не базується пристрасть!

Що ж з нею сталося?

Ти даремно плачеш, рідна... Немає у мене коханки, я не розважаюся в саунах, не бавлюся з випадковими дівчатами. Зрозумій, я переріс це, мені це не цікаво. Мені потрібна ти. Ніжна, чуттєва, солодка дівчинка, моя і тільки моя.

Але де ж вона?! Агов, а-а-а-аг-о-о-ов!

Мене зустрічає незалежна, амбітна, зухвала красуня. Тягнуся губами для абсолютно природного вітального поцілунку. Ти, як завжди, встигаєш ухилитися, і замість м'яких соковитих губ я клюю тебе в щоку. Натикаюся на штучний запах. На штучний смак.

"Як пройшов день, кохана"? – запитую, поки ти закидаєш в мікрохвильову піч напівфабрикати. З тугою думаю, який біс мене смикнув купити цей пекельний агрегат і тим самим позбавити нас принад домашньої кухні? Бачу по твоїй напруженій спині, що ти знервована, розгнівана. Підходжу і обіймаю. Мої руки звично ковзають по стегнах, на живіт, до грудей. У тебе такі гарні груди! Хочу поцілувати твою потилицю, заритися в м'яке запашне волосся...

Але що це?! У ніс уривається суміш хімії і парфюма, немов павутина з тонких металевих лозин. Що з твоїм волоссям? Ах так. Вибач. Зачіска. Лак. Гель. Не продовжуй…

Але усе це ще можна було б пережити. Ти стежиш за собою, це похвально! Ти чудова. Але у той момент, коли я пещу тебе, крижаним тоном вимовити: "Ти знову забув купити котячий корм"? – це вже серйозна помилка. Це взагалі найглобальніша помилка: майже щодня зустрічати мене претензіями.

По дрібницях. Адже очевидно, що ти могла б подзвонити і нагадати. Але тобі набагато приємніше мені докоряти. Можливо, тебе це здивує, але твоє моральне "пиляння" вбиває мене – передусім як чоловіка.

Ніхто не любить почувати себе винуватим. І коли це перетворюється на систему, я починаю чинити спротив.

Не треба намагатися мене виховувати, як цуценя!

Я не хлопчисько, я переріс щоденне вичитування матері. А ти стаєш такою ж як вона...

А пізніше… пізніше буде зовсім пізно.

Я перестану навіть прагнути тобі догодити.

Сенс?

Адже ти обов'язково знайдеш причину мені докорити. Не бачу бруду на робочому столі… Забув купити хліб…

Але я чоловік! Я обов'язково щось забуду, чогось не побачу. Я такий, який є. Я доросла людина, що сформувалася вже давним-давно, ще до зустрічі з тобою. І або ти мене приймаєш таким, або…

Якийсь час я справлявся. Рутинно і нудно. Чесно виконував подружні обов’язки. І це замість того, щоб літати! Кохатись!

Я намагався таким чином примирити тебе зі своїми недоліками.

Але тепер... пробач.

Після того, як ти стала влаштовувати показові виступи у вигляді усунення мене від тіла, щось усередині мене обірвалося.

Померло. Тому що ти посміла усю нашу божевільну пристрасть, увесь приголомшливий еротизм злягання, гармонії наших душ і тіл використовувати у вигляді батога і пряника!

І ти неначе перестала бути рідною.

І я вже не блаженствую.

Це вже - механіка. Це те, що може дати будь-хто.

Чи можливо усе реанімувати? Напевно, так. Адже оскільки я ще досі шукаю слів для пояснень, значить, ще жадаю розуміння.

Значить, ще щось жевріє усередині. Надія зникає останньою…

Хоч бачу – его перемагає.

P.S. L

Зла не существует, Сэр!

Один умный профессор однажды в университете задал своим студентам такой вопрос.
-Все, что существует, создано Богом?
Один студент смело ответил:
- Да, создано Богом.
- Бог создал все? - спросил профессор.
- Да, сэр, - ответил студент.
Профессор спросил:
-Если Бог создал все, значит Бог создал зло, раз оно существует. И согласно тому принципу, что наши дела определяют нас самих, значит Бог есть зло.
Студент притих, услышав такой ответ.
Профессор был очень доволен собой. Он похвалился студентам, что он еще раз доказал , что вера в Бога это миф.
Еще один студент поднял руку и сказал:
- Могу я задать вам вопрос, профессор?
- Конечно, - ответил профессор.
Студент поднялся и спросил
- Профессор, холод существует?
- Что за вопрос? Конечно, существует. Тебе никогда не было холодно?
Студенты засмеялись над вопросом молодого человека. Молодой человек ответил:
-На самом деле, сэр, холода не существует. В соответствии с законами физики, то, что мы считаем холодом в действительности является отсутствием тепла. Человек или предмет можно изучить на предмет того, имеет ли он или передает энергию. Абсолютный ноль (-460 градусов по Фаренгейту) есть полное отсутствие тепла. Вся материя становится инертной и не способной реагировать при этой температуре. Холода не существует. Мы создали это слово для описания того, что мы чувствуем при отсутствии тепла.
Студент продолжил.
- Профессор, темнота существует?
Профессор ответил:
- Конечно, существует.
Студент ответил:
Вы опять не правы, сэр. Темноты также не существует. Темнота в действительности есть отсутствие света. Мы можем изучить свет, но не темноту. Мы можем использовать призму Ньютона чтобы разложить белый свет на множество цветов и изучить различные длины волн каждого цвета. Вы не можете измерить темноту. Простой луч света может ворваться в мир темноты и осветить его. Как вы можете узнать насколько темным является какое-либо пространство? Вы измеряете какое количество света представлено. Не так ли? Темнота это понятие, которое человек использует чтобы описать что происходит при отсутствии света.
В конце концов, молодой человек спросил профессора:
- Сэр, зло существует?
На этот раз неуверенно, профессор ответил:
- Конечно, как я уже сказал. Мы видим его каждый день. Жестокость между людьми, множество преступлений и насилия по всему миру. Эти примеры являются не чем иным как проявлением зла.
На это студент ответил:
-Зла не существует, сэр, или по крайней мере его не существует для него самого. Зло это просто отсутствие Бога. Оно похоже на темноту и холод - слово, созданное человеком чтобы описать отсутствие Бога. Бог не создавал зла. Зло это не вера или любовь, которые существуют как свет и тепло. Зло это результат отсутствия в сердце человека Божественной любви. Это вроде холода, который наступает, когда нет тепла, или вроде темноты, которая наступает, когда нет света.
Профессор сел. Имя молодого студента было - Альберт Эйнштейн.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=869425483109396&set=a.238740239511260.72931.100001258572685&type=1 

Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........

Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.

І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".

Коли минає кохання, переможців не буває.

Є тільки дезертири й переможені…

 Навіть у найкращому випадку, коли йдеш від того, хто став тобі байдужим, перериваючи  нежиттєздатні стосунки із власної волі, намагаєшся завершити справу швидко й чисто, – однаково залишається почуття, що довелося голими руками добити дрібне напівмертве звірятко…

А коли це мертве звірятко – твоє власне серце, поразка стає очевидною…

Начебто взяли тебе на ручки, приголубили, прискіпливо оглянули — і гидливо відпустили.

Не гарний, не годишся, не сподобався (як варіант – підібрав би, так ніде тримати)…

Потім, коли перший біль ущухає, тебе очікує підйом: якщо ти не зовсім вже цілковитий  невдаха (чи, як то й було до… і стало чи не головною причиною того, що сталося – заміна справжніх відчуттів маренням під акомпанемент «зеленого змія»), імовірний кар'єрний злет, досягнення небачених досі висот духу, або хоча б вдалий на твій погляд повторний шлюб.

Це твоя загублена душа намагається довести собі свою цінність, підвиваючи на зразок не дуже популярної рудої співачки — «всё равно счастливой стану, всё равно счастливой стану, даже если без тебя, бя-бя-бя».

І доводить, і стає.

Спочатку шукає нову зірку замість втраченої, поступово захоплюється, і їй просто починає подобатися життя — взагалі, безвідносно.

Ну, а потім вони знову зустрічаються. Наприклад, він відвідує спільно нажитих дітей (єдине спільне майно, про майбутнє яких обоє не думають через власний егоїзм), дзвонить або пише.

–       Як справи, як успіхи.

–       Ти як і раніше?

–       Молодець.

–       А раніше ти…

–       Ну-ну…

Це називається «світська бесіда», та скільки б років не минуло, варто повісити трубку, як у витаючаюча в небесах душа чомусь негайно падає й робивається об землю на друзки. Тому що раптом виявляється, що всі її (душі) перемоги були зроблені всупереч, щоб самоствердитися. І що нічого вона ними не довела.

Кар'єра, захмарні, на твій погляд, висоти й навіть той новий шлюб, це інше, інше і чомусь не те.

А ти повертаєшся на те, колишнє, де ти безнадійно програв. І ти знову тільки нелюб і причина усіх власних і чужих нещасть.

Споруджений такими важкими зусиллями бастіон виявляється всього лише меморіалом над тим напівзотлілим звірятком, якого день-рік-три-п'ять-десять років тому придушили двома пальцями і без особливого жалю.

О, психолог би сказав, що потрібно обирати іншу точку відліку, вибудувати систему координат навколо себе, а не вписуватись у чужу. Ну або що там говорять психологи в таких випадках.

Але ти знову йдеш!

Йдеш з місця яке колись було твоїм домом, чи вішаєш слухавку, чи…

Ти сідаєш на порозі фальшивої фортеці, ти закриваєш очі. Ти відчуваєш порожнечу!

Твоє серце давно залите бетоном у фундаменті спорудженого тобою ж п’єдесталу тому мертвому звірятку, а його примара бродить по будинку тінню улюбленої свійської тварини, і ти тремтиш від відчаю і безвиході.

Кохання давно немає у твоєму серці, залишилося тільки відчуття поразки і сірий липкий морок у який огорнена твоя понівечена тобою ж душа...

(із майбутньої книги, що носитиме назву «Легенда про кота», й існує наразі у далеких закапелках свідомості автора і можливо колись буде написана)

Где-то там... далеко... где сознанья предел...

Он дышал - для Неё... Он о чём-то Ей пел...

Он был с Ней... беззастенчив в изысках стихов...

..Пересказывал мелочи... собственных снов...

....Запускал... разноцветные в небо шары...

Для Неё для Одной - открывал он миры...

В небесах Ей - периной стелил облака...

...И баюкал, как плавным... теченьем река...

...Из заботы своей - Он кроил Ей наряд...

В свою нежность- ловил Её трепетный взгляд...

Он построил - дворец... серебро и хрусталь...

...Он Любовью своей... разукрашивал даль...

...Он дарил Ей себя - до частички Души...

...Той, которую знал… Знал и очень любил...

Где-то там... далеко... Где сознанья предел...

Он дышал - для Неё... Он о чём-то... Ей пел...

Одного дня в житті настає момент, коли починаєш розуміти його цінність.

Поки молодий, здається, що житимеш вічно.

Дні схожі на строкатий карнавал, і чхати на обережність,

на «завтра», на причини і наслідки.

Є лише бажання, імпульси., є ураган пристрастей, той вир, в який хочеться з головою. І сонце світить лише для тебе, і небо завжди блакитне,

і світ біля твоїх ніг, і вічна весна за вікном.

Та обного разу приходить той день і година. І розумієш: УСЕ НЕ ТАК!

Розумієш, як усе хистко.  І життя не вічне, і ти разом з ним.

Сьогодні живеш, а завтра… Ніхто не знає, що несе завтрашній день...

І ти знімаєш рожеві окуляри.

Ти так само прокидаєшся зранкуз ранку. П'єш каву, і неначе вперше відчуваєш її терпкий  смак, наче вперше дивишся у вікно, слухаєш з дитинства знайому пісню

Ти розумієш – тобі подаровано дар, найцінніший, єдино важливий – дар жити.

І ти бачиш небо над головою, бачиш не лише тоді коли йде дощ, а ти без парасольки.

Відчуваєш запах кави і булочок з корицею.

І емоції яскравіші і гостріші – усе як уперше... і відчуваєш, що ЖИВЕШ!

Смак життя. Його можна відчути лише коли майже втратив. І світ стає іншим. Точніше світ завжди колишній, але ось ми бачимо його інакше.

І радіємо можливості дихати, бачити, чути, відчувати. Серце б'ється!

Я прокидаюся з ранку!

Я не знаю, чи буде у мене завтра!

Але сьогодні – у мене є СЬОГОДНІ.

І я живу СЬОГОДНІ!!!

ЖИВУУУУУУУУУУ!!!