Догорає...

Люди дуже схожі на вікна.

Одні закриті, інші відкриті.

У одних прозоре скло, інші наглухо зашторені.

Одні назавжди розбиті, інші відбивають яскраві вогні.

А ще бувають вікна в нікуди і з видом на кладовище.

Бувають з кольоровим скельцями. Красиво, але втомлює.

А бувають дзеркальні. Зсередини усе видно, а туди заглянути не можна.

У всіх вікон є дещо спільне: вони або дивляться одне на одного або поперед себобою.

І лише деякі вікна дивляться в небо…



"Неправда, що людина, Котра Вас любить, не може Вас покинути!

Може!

Повірте! Може!

Він зробить це, рано чи пізно усвідомивши, що його стосунки з Вами не приносять йому радості і щастя, що, віддаючи себе усього Вам, йдучи на усе заради Вас і жертвуючи багато чим, заради того, щоб бути поряд з Вами, він нічого не отримує натомість, що Ви розчаровуєте його, що Ви, коли він підняв Вас на п'єдестал, не подали йому руки і заслужено не поставили його на цей п'єдестал поряд з собою.

Адже саме завдяки йому Ви зараз стоїте на цьому п'єдесталі.

Він знає, що Ви йому нічого не повинні віддавати натомість, що Ви не зобов'язані піднімати його на свій, ним же створений рівень, що Ви не зобов'язані заради нього ризикувати і жертвувати навіть найменшим, тому для нього такі стосунки стають нестерпними.

Він покине Вас тоді, коли зрозуміє, що він для Вас означає менше, ніж Ви для нього.

Він не скаже Вам нічого, він нічим Вам не докорятиме, Ви навіть нічого не підозрюватимете.

Адже вимагати або навіть просити про взаємність, любов або розуміння нерозумно і безглуздо.

Він піде тихо, мовчки і, що найстрашніше несподівано.

І що ще страшніше, так це те, що такі люди ніколи не повертаються".

Жага життя


Збагнеш з літами: диво – день,

Що настає опісля ночі,

Коли сподіваного ждеш,

Коли незвіданого хочеш.

 

Душа ж, неначебто трава,

Що в росах сонця виглядає.

Скажи: не маю сподівань,

І я скажу: тебе немає.

 

А день новий, щоб після снів

Тебе жаданої торкнутись,

Щоб за вікном почути спів,

Душі своєї спів почути.

 

І йти навстріч тому, що ждеш,

Що над усе у світі хочеш.

Це – справжнє диво: стріти день,

Що настає опісля ночі.

 

Мов любій сонячні слова

Про те, як ти її кохаєш.

Душа ж, неначебто трава,

Що в росах сонця виглядає.

 

Зігрілась сонячним теплом,

Милує око зелен рястом.

І мов промінчика зело –

Отак душа жадає щастя.

 

Живе сподіваним вона –

Іти, кохатись, прагнуть дива.

В цім суть життя. Й мета одна:

Щоб почуватися щасливим.

 

О, диво дня, нових бажань

І відкриттів, що несть числа їм.

Скажи: не маю сподівань,

І я скажу: тебе немає.

Минулося... Неначе й не було!

Останній шістдесятий...


— Я зачекалась твоїх слів, 
Посидь зі мною, Друже.
Подалі від холодних днів
І галасу «недужих».

Заглянь у вічі й розкажи
Так тихо й гомінливо,
Як Ти  свою віддав любов
Так просто й неквапливо.

Чому немає вороття
З дороги за Тобою?
Чому  ж у мене не життя -
Одне лиш поле бою?

Чому троянди цвіт живий
На стеблах з колючками?
Краси цієї не торкайсь,
Не обіймай руками.

Чому добро мовчить крізь тінь,
А зло вершить у світі?
Чому майстерність знань і вмінь,
Це вдало звиті сіті?

...Ти завжди лагідно мовчав
І з сумом усміхався,
І твоя відповідь була:
Я йшов - і не вагався! 


— Я не топтав чужих доріг,
Радів маленькій миті,
Я спав, де втомою знеміг,
І бачив чудо-квіти.


Руками брав колючки я,
А цвітом чудувався.
Й хоч кров текла жива Моя,
Та Я з любов'ю знався.

Я не шукав легких доріг
І кожним днем втішався.
Я знав, що радість і краса -
Скарб, що мені дістався.

Я думку в небо посилав,
Й Землі Я не цурався. 
Все просто, Подруго моя,
Я йшов – і не вагався.

Такий от шлях я вже пройшов.
Йди й ти, якщо здолаєш.
І як пройдеш весь без вагань,
Отримай що бажаєш.

Абсолютно Незалежна


Жила-була Абсолютно Незалежна Жінка. Десь зо три роки тому вона почала і зараз (так вона думала) стала такою абсолютно незалежною. І цим вона страшенно пишалася.

Жінка прокидалася із дзвінком будильника і ніколи не ніжилась в ліжку. Їй було байдуже що пити зранку – каву або чай. Вона довго долала залежність від кофеїну. І здолала, заразом вилучивши зі свого раціону усе солодке і калорійне. Тому пила вона уранці воду і їла несолодку і несолону вівсянку.

Вона позбулася усіх своїх подруг, бо їй не хотілося від них залежати. Вона абсолютно байдуже ставилася до шопінгу і ніхто не посмів би докорити їй в тому, що через блискучу ганчірку вона здатна втратити голову. Та що там шопінг! Вона не втрачала голову і від чоловіків. Відколи вона прогнала свого коханого (адже трохи не потрапила в залежність від нього!), пройшло вже багато місяців…

Коротше кажучи, Абсолютно Незалежна Жінка відчувала, що ще трішечки – і вона стане Ідеальною Жінкою.

Та одним суботнім ранком за її дверима почувся шерех. Вона відчинила. Падаючи від втоми, на порозі стояла Кішка. Жінка глянула і ахнула:

- Ти?! Але. Як же ж? Це ж майже Тисяча кілометрів!

- Я йшла рік, - і Кішка, увійшовши до будинку, знесилено притулилася до ніжки крісла.

- Навіщо?

- Скучила, - підняла очі Кішка. - Я не можу жити ні без тебе, ні без нашого будинку, ні без нашого чоловіка. До речі, де він?

- Але ж, я відвезла тебе так далеко, аж до тітки в село. Ти не образилася?

- Спочатку так, - зітхнула Кішка. - Але потім пробачила. Я ж розумію: ти так хотіла стати незалежною.

- І стала! - Голос Жінки раптом зрадницький задрижав.

- Що ж, вітаю, - прошепотіла Кішка. - Нічого не поробиш. Я відпочину день-два і піду назад.

Вночі Жінка, здригнувшись, розплющила очі - вона завжди прокидалася від незрозумілого відчуття тужливої порожнечі в грудях. Біля серця було холодно - немов хтось усередині включив вентилятор. За звичкою вона протягнула руку за заспокійливим - і наткнулася на теплу шерсть. Кішка м'яко протупала по ковдрі, уляглася під боком, замурчала.. Незабаром холодний вентилятор в грудях зник.

Минуло три дні. Жінка прокинулася. Півгодини повалялася в ліжку, потім помчала в кухню, уявляючи собі смак якнайміцнішої кави з чорним шоколадом. Потім вона потягнулася до мобілки і сказала своєму коханому головні слова: "Я люблю тебе"!. Потім призначила зустріч подружці. І раптом вона побачила Кішку, що сидить біля дверей.

- Випусти мене, будь ласка, - попросила та.

- Ти йдеш?! - в очах Жінки заблищали сльози. - Але тепер я не зможу без тебе!

- Заспокойся, - промуркотіла Кішка. - Я просто йду погуляти, скоро повернуся. І не замикай, будь ласка, двері. Адже незалежність - це зовсім не відсутність "залежностей", як тобі здавалося. Це - знання того, що двері відкриті, завжди. А ще незалежність - це щастя. Від того, що у тебе є хтось, до кого ти готова тисячу кілометрів йти пішки.

І Кішка вийшла за поріг, підбадьорююче посміхнувшись Жінці.

Якби ж то...

«Перша людина, про яку ти думаєш вранці і остання людина, 

про яку ти думаєш ввечері перед сном — це або причина

 твого щастя або причина твого болю...»

Еріх Марія Ремарк

Як би ж то ти вміла читати,

То ти б між стрічок прочитала,

Що вірити – значить кохати,

Хоч іноді  цього замало!

 

Якби ж то ти вміла кохати,

На відстані б ти відчувала,

Що думка про тебе багато

Так важить, що світу замало!

 

Якби ж то ти уміла чекати,

То іншому би не віддала,

Того що не смів я торкатись,

Того що мені було мало!!!

 

Якби ж то ти знала, як важко,

Позбутися мрій до світання,

То мабуть почула б вже давно,

Що тихо відходить кохання...

 

Як би ж то ти ще й пам’ятала,

Що сказано було про зраду,

То мабуть сама б зрозуміла,

Що далі не буде в нас ладу…

 

Угоду ти вже підписала,

І вороття назад нема,

якщо вже душу одібрали,

то тіло ти віддаш сама!

Мить щастя


Дуга – в сплетінні рук і ніг,

Бо вже вуста замкнули коло:

О, як ти солодко неволиш

Мене, віддавшися мені!

 

На електричному стільці

В сто тисяч ват – твій бранець –  стлію,

Як від розряду скрикне тіло

Твоє й моє о миті цій…

 

І стогін твій вплететься в мій

Та, наче музика, пливтиме.

І промінцями золотими

Прикрасить сонце ранню мить.

 

В ній соловейко за вікном

Розсипле трелі – срібні, ніжні.

І ми їх слухатимем в ліжку,

В якім так солодко обом.

 

Одне бажання: зберегти

Хоча б у слові мить чудесну.

Тобою страчений, воскресну

У нім, де ти, кохана, ти!

На гойдалці мрій

  • 10.04.15, 10:23


На гойдалці мрій дочекались весни:

Ой гойда та гойда, кохана!

Угору – аж дух перехоплює, вниз,

І квітень настав довгожданий!

 

А з ним – у промінні блакитних небес –

Вернули натомлені птиці додому.

У мареві ранку намрію тебе,

У співі пташок весняному!

 

І вже не спинити розквітлих бажань –

Про зустріч так бажану мрію

Ранкові тумани мов хвилі біжать –

Неспинні, неспішно  сивіють

 

І бозна-що можуть намарить вони,

Аби ти світилась від щастя та й годі!

На гойдалці мрій дочекались весни:

Ой гойда, кохана, та гойда!

 

І голуб тріпоче у небі крильми.

І гойдалка вгору – так стрімко, так рвійно!

Тумани ранкові, і квіти, і ми…

Вже квітень. От-от вже четвер… То ж помріймо!

Я відпускаю... відпусти і ти!


Мені не важко знов тебе втрачати,
Бо як я втрачу те, чого нема?
Всі наші дії – то є просто гра
Як вірити, дружити і кохати.

Мені нелегко все це визнавати,
Але втомилась змучена душа
Роками гратись в те, чого нема,
Тому тебе так легко відпускати…

Але тобі не хочеться це знати!
Хоч те що є для нас обох тюрма,
Ти хочеш мене випити до дна,
І змушуєш терпіти, і страждати.

А я хочу по-справжньому кохати!
Але життя для тебе – то є гра,
В якій бажання нового нема,
І ти мене продовжуєш тримати…

Летять роки немов сніги...



Зима відкрилася мені

Мов одкровенням дорогим:

Як ті сніги, спливають дні,

І тануть дні, як ті сніги.

 

Блискучі, білі – як життя.

А чорні – схожі на біду:

Без вороття, без вороття

Вони, підталі, в землю йдуть.

 

І я піду, як ті сніги…

Мені відкрилася зима,

Як втратив друзів дорогих:

Не повернуть – кого нема.

 

І той пішов, і та, і ті…

Як ці сніги. Хоч клич, хоч ні.

Мої ясні ви, золоті,

Мого життя щасливі дні!

 

Хоч слово ще, хоч пів – мені.

Весна ж,  погляньте навкруги!

Як ті сніги, спливають дні,

І тануть дні, як ті сніги.

 

Чорніє зорана рілля.

Усівся промінь на щоці.

Спиває спрагло сніг земля,

Щоб уродили пшениці.

 

Життя! О, земле дорога,

Даєш надію ти мені:

Не час мені! – кажу снігам.

А час життю. І час – весні.

 

І хай слабка утіха та.

І біль, як був, не дівсь ніде,

Радію я, що сніг розтав,

А день і цей – і цей – мій день.

 

Дай, Боже, буде і новий.

А вже як ні, тоді вже ні.

Тоді повірите і ви,

Що, як сніги, спливають дні.

 

Без вороття. Без вороття.

Я тільки зараз це збагнув,

Тому й ціную так життя,

Бо інше втратило ціну....

Та невже ти почула? Дай, Боже!



Заклинателі змій і вогню,

Я, на жаль, так, як ви, не умію:

Укотре закликаю весну,

Та подібна вогненному змію,

 

Норовлива така ж і палка,

Не дається! Мо став я нездатним,

Бо давненько вже не в юнаках:

А то був би ще той заклинатель!..

 

А весна  –  у віночку дівча.

Де ж мені до дівчати – їй-богу!

Вже й піснями її зустрічав,

І освідчився в щирій любові...

 

Посміхнеться з-за хмарки мені,

Кокетуха: "Ой, діду, не треба!"

…Повернути б ті – юності дні –

Розігнав би і хмари на небі.

 

Підхопив би на руки її

Та ще й міх зі скарбами й полинув

Раннім ранком у рідні краї,

У ласкаву мою Україну.

 

І сказав би: о, весно ясна,

Обнови рідний край, як ти вмієш.

І засяяла б сонцем вона,

Що подібна вогненному змію:

 

Де й поділись би сніг, холоди!

Всяк би вийшов весну зустрічати.

О, прекрасна, о, мила, прийди!

Кличу й кличу – ще той заклинатель!

 

Та почуй же веснянку мою:

Я без тебе  і миті не можу.

Ранок. Сонце – у ріднім краю!

Та невже ти почула? Дай, Боже!