Краще шкодувати за тим, що зробив,

Аніж за тим – чого НЕ ЗРОБИВ!

(народна мудрість)

Я бачив дивний сон,

Немов мені відкрилась

Твоїх очей безмежна глибина…

Губами ти мене спокусливо пестила

І ми кохались, випивши вина…

Я цілував і пестив твоє лоно

Я випив сок із нього весь, до дна

Ти мене ніжно-ніжно цілувала

Твоїх сосків дзвеніла твердизна

Волосся твоє пахло різнотрав’ям

І постілі невинна білизна

до себе знов і знову нас манила

Час зупинився, ніжна тишина світ огорнула…

Лише душі струна  твоя й моя

схвильовано і в унісон бриніла

І було все так світло й загадково

Я з юності так палко не кохавсь…

І я прокинувся, на що я сподівавсь?

Чого чекав? Чи сон то був? Чи яв?

То увісні виходять душі наші на гулянку

І повертаються щасливі спозаранку

Зробивши те чого не робим ми

І сміючись над дивними людьми

Котрі свої найкращі роки

Марнують на непотріб, чвари, склоки

І тратять час їм даний на кохання,

Щоб кудись бігти, сумніватись зрання

Не думаючи що минуть роки

Й залишаться лиш спогади й думки…

Про те що міг, та так і не зробив

Згадати нічого – тоді навіщо жив?

Зрозумій, чого найбільше на світі тобі хотілось би робити - і роби!

«Чайка на ім'я «Джонатан»

Сьогодні у тебе свято!

Чудова серпнева ніч лягає на твої плечі.

Заглядає довірливо в очі.

Огортає старим зоряним покривалом світ.

Ласкаву казку розповідає про далекі краї, Землі, океани, де живуть принцеси, королі ...

Про палаци зі снігу на вершинах гір, про синє-синє сонячне небо...

Там, на самому краєчку землі, ніч поспішає до світанку, і несе світові радість, немов птах на крилі, спокій і радість тихої серпневої ночі...

Якщо ти цієї ночі глянеш на зорі – ти побачиш, що вони тобі усміхаються. Це тому, що на найяскравіших живуть близькі тобі душі. Це вони усміхаються тобі! Від сьогодні лише тобі належатимуть зорі, що можуть усміхатися! Завжди дивись вгору і сміливо йди вперед, до мети, до кращого, до світанку! Ніколи не здавайся і ти побачиш як здаються інші!

Зранку ти прокинешся і прочитаєш це. 

Я хочу побажати тобі добра, усього-усього, яке лише є на цьому світі, кохання, щирого і чистого, як сльоза і спокою та життєвої рівноваги.

Хай добрий Ангел береже повік
Вогонь зорі, що долею зоветься.
Життя, неначе вишитий рушник,
Багрянцем калиновим хай сміється.
Нехай волошками цвітуть літа прекрасні,
Нехай здійсняться тисячі бажань,
Щоб доля дарувала тільки щастя,
Ні грама бід, ні капельки страждань.
Будь завжди гарною і молодою,
І бажаною, доброю й простою.
Зажди усміхненою і милою,
Зажди коханою і єдиною.

 Солодких снів, мила моя, солодких кольорових снів...

Ти відчуваєш мій подих

Крила  до неба злітають,

І відчуття щирі, нові,

Серце в долонях тримають.

Я божеволію мила,

Губи Твої  як намисто!

Звідки в тендітності сила?

Звідки в тобі стільки хисту?

Колись ми зануримось мила,

В ніжне та лагідне море.

Я насолоджуюсь станом,

Я огортаюсь любов’ю!

Кожна людина – цілісна система, в якій однаково важливі тіло, емоції, інтелект, дух. І не можна будувати своє життя тільки в одному з цих «вимірів», ігноруючи інші його сфери.

Насправді, для повноцінного, наповненого життя необхідно включення всіх джерел живлення.

Неможливо бути успішною людиною, якщо ваше тіло - нездорове, емоції - негативні, а дух пригнічений.

Чого нам бракує найбільше?

Правильно – спілкування!!!

Але спілкування яке не створює додатових проблем, а сприяє їх вирішенню. Ми шукаємо собі
співрозмовника близького по духу, який розуміє твої потреби й намагається допомогти, який розкривається перед тобою повністю і хоче бачити те ж у відповідь. У спілкуванні близьких людей все по-чесному, і намагання дати співрозмовнику більше аніж отримати – завжди відповібає взаємністю. Бо даючи – отримуєш сам!

Бо коли посилаєш комусь свою ніжність, ласку і бажання дати їй максимум задоволення – а у відповідь чуєш – АЛЬО!  Ваш варіант – перший! (так ніби спілкування має варіанти, як на мене воно є, щире і відверте, або його нема!). А розумієш це як – Обламайся! Ти не про те говориш! Мимоволі починає думати – чи має людина потребу спілкуватись у тому ключі, а чи звести все до формального «привіт-привіт».

Щире і відверте спілкування не знає понять «сором», «незручність». Якщо все щиро й від душі – то приймаєш усе, що людина готова тобі дати беззастережно, без відмовок і страхів, що щось треба зробити взамін, та підсвідомого страху, що співрозмовник тебе використовує.

Що хочу віддати я?

Свою ніжність, ласки, допомогу і щиру пораду у складних життєвих ситуаціях (відверту – навіть, якщо це жорстка правда!), задоволення для тіла (так еротика і секс для мене важливі!, але є й межа визначена протилежною статтю і я її поважаю) і комфорту для душевного стану, хочу кохати і кохатись (наскільки часто і у формі яка прийнятна протилежній статі!), пригощати кавою і всім до кави і не тільки, хочу усувати проблеми співрозмовника, а не створювати комусь і собі додаткові до тих, що ми вже маємо

Що чекаю від спілкування я?

Аналогічних кроків без жеманства і непотрібної боротьби та демонстрації характеру. ПРОБЛЕМИ ТРЕБА УСУВАТИ, А НЕ СТВОРЮВАТИ – ось головна для мене мета спілкування!

А твоя?

МІРАЖ

Міраж… Я часто подумки вимовляю це слово, бо інколи виникає враження, що ледь не все, що зринає перед твоїми очима, – такий собі міраж.

Та й сам ти – не більше, ніж примарне видиво… Колись під впливом, мабуть, сме такого відчуття я й написав ось це:

«В лункій самотині на тихий серця стук

плете невпинно сонцесяйну нитку

моїх ілюзій крихітний павук».

Міраж – символ надії (нехай і марної!), страху, сумніву, ба навіть смерті… Та навіть якщо вже наше життя – міраж, то варто жити бодай тому, що цей міраж наповнений емоціями й буває неймовірно прекрасним…Але й навпаки теж буває…

Отже варіант перший – це коли і нести важко, бо навіщо заморочуватись, напружувати свої почуття і кинути шкода – бо цікаво, захопливо і хочеться ж!

Але нема на то ради, внутрішнє еґо і бажання до чогось сталого, непорушного, що передбачає «стан спокою або рівномірного прямолінійного руху» до якого прямує усяке середньостатистичне тіло (з курсу фізики, розділ «Механіка») переважає. Нехай за рахунок примарних амбіцій чи бажання лідерства скрізь, дома, на роботі, в побуті…

Чи варто? Якщо подумати про кінцевий результат – то мабуть НІ!

Бо «вчора» вже немає і його не повернеш, а спогадами не проживеш – хочеться реальних почуттів, а не ілюзорних.

«Завтра» ще немає і ніхто не гарантує, що буде! Грань надзвичайно тонка, майже невідчутна. Я навіть не про смерть – бо це цілком загадковий процес усвідомити таїнство якого нам не дано. Я про те, що наш крихкий на піску збудований світ може розвалитись миттєво і схоронити під руїнами все те, що ми так берегли і оберігали. Людина народжується сама і помирає сама. Ніхто не може змінити ці постулати.

Та й живе теж сама! Сама по собі. Хіба не є беззаперечним той факт, що навіть найближчим ми не розкриваємо свого внутрішнього світу. ВІН НАШ І ТІЛЬКИ НАШ! Врешті «все сказане може бути проти нас». Аксіома. Та я відхилився від теми.

Отже – залишається сьогодні! Залишаються ті дорогоцінні секунди, якими ми б мали насолоджуватися, отримувати від них максимум позитивних емоцій. А чи хтось колись задумувався скільки насправді живуть наші почуття, і чому й куди вони так раптово зникають незалежно від наших намагань їх утримати? Не думали… ОТОЖ,,, Бо цінності сповідуємо хибні… Не цінимо того, що мали б… І хвалимося посадами, дипломами, становищем у суспільстів, колективі, сім’ї…

 А що отримуємо? Суєту, нікому не потрібні гризню і свари, купу «заклятих» друзів, які готові перемивати тобі кісточки позаочі і при тому солоденько підлабузнюватися при спілкуванні… І т.д.,  і т.п… Одним словом побут!

Та біда навіть не в тому. Біда в тому, що вирватись за межі того порочного кола не вважається потрібним. Краще я поживу у болоті, бо то моє, мною випестуване болото, де все звично і розмірено, де дома все так, як я хочу, навіть якщо хтось хоче не так, де примарне «Я» не допускає існування чогось іншого.

Ні, дурю, допускає, навіть часом розкривається і на якусь хвильку виглядає із ним же створеної клітки. А там, за її межами щось цікаве, захопливе, не таке як всередині!

Але ж ні… Щоб його торкнутися треба прикласти зусилля. Сприйняти чужі душевні муки й переживання, змінити щось усталене і звичне на невідоме!

СТРАШНО!!! НЕ БУДУ!!! Мені ДОБРЕ так як є! А якщо комусь хочеться поділитися зі мною своїми емоціями, своїм сокровенним – то нехай! Я послухаю (чи ж почую?), поаплодую, похвалю і ПРИЙМУ! Це ж так цікаво, так нестандартно. Й ілюзія дотичності до іншого світу присутня. Власне лише ІЛЮЗІЯ, бо щоб сприймати – треба тим жити!

Ілюзії. Вони приходять нас безсонними ночами. Вони надають нам сил. Вони рятують нас від самотності. Іноді нам здається, що ілюзії крадуть частину нашого життя. Але чим би було наше життя без них? Щастя, багатство, слава і кохання не більше ніж рекламки, які усі ми отримуємо на своєму шляху від народження до смерті. Ми думаємо, що знаємо чого хочемо: зустріти своє кохання, одружитись, народити дітей…Свої бажання ми повторюємо день у день як мантру. Ми повторюємо їх так часто, що одного дня вже не можемо сказати – чи  це насправді наші бажання чи ми присвоїли їх, зазіхнувши на красиве формулювання й прийнявши схему – «бо всі так роблять».

От і живемо в створеному нами ж ілюзорному світі обожнюючи придумані для себе цінності які насправді такими не є й поставивши собі шори, відгородившись від такого іншого і нетипового світу, беручи ззовні все, що вдається і віддаючи мізерну частку, лише те, що самому вже не потрібно.

Про що я? Про те, що не можна отримати не віддавши! Про те, що отримуєш завжди більше ніж віддаєш, якщо віддаєш щиро.

А якщо ні – то маємо варіант перший – споживацький!

Міраж… Я часто згадую це слово, коли намагаюсь знайти людину готову взяти від мене все, що накопичилось за такі довгі самотні роки, що із задоволенням віддав би за добре слово, за чуть-чуть ласки і не знаходжу. От тоді в мене виникає враження, що ледь не все, що зринає перед очима, – така собі химера, ілюзія, міраж…