У XVII сторіччі замок був уже повністю мурований. В плані квадратний, на рогах його були бастіони чи башти, які задалеко відступали від периметру мурів і висовувалися по діагоналі. Але мало що збереглося вже на початок 20 ст.

Дослідник подільської землі Сіцінський Юхим Йосипович пише: «На місці ставу сіножаті та городи. На краю міста руїни замку, рештки мурів, що оточували замок. Заввишки мури 6-7 м, а над ним бійниці. Башт до нашого часу не збереглося».

Новий кам’яний замок було збудовано під керівництвом Мартіна Гербурта, який був старостою барським у 1553-1570 рр., з метою укріплення південних рубежів Речі Посполитої, перекриття виходу до Чорного моря.

У 1636 р. у Бар переніс свою резиденцію гетьман великий коронний Станіслав Конецпольський. Кам’яна фортеця будувалась у 1630-1647 рр. за проектом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана . За його планами створено чотирикутну фортецю з чотирма бастіонами, 6 м у висоту. Замок Бар став третьою за величиною (після Кам’янця і Меджибожа) фортецею Речі Посполитої, й разом із Бердичевим Бару дали назву «брама польської України». Сьогодні на місці фортеці є парк, оформлений на початку ХХ століття.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику: «Кам’яний Бар — справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати». У 1671 році Ульріх фон Вердум писав в нотатках: «На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста».

В 1640-і роки йшло будівництво в Барі арсеналу інженером-архітектором Кшиштофом Арцишевським і Павлом Ґродзицьким. На озброєнні у всій державі в 1640 р. було 325 гармат, з них Барська фортеця мала 4 колюбрини (гармата калібром 21 см), 2 бастардові колюбрини (10 см), 8 польових діл.

Під час повстання 1648 р. Максим Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар — місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів. Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.

29 лютого 1768 в Барі була проголошена Барська конфедерація. Проти конфедератів було послано російські війська під командою генерала Петра Кречетнікова, яких підтримувала вірна Станіславу Августу Понятовському коронна армія під командуванням Франциска Ксаверія Браницького. 9 червня 1768 із боями місто було взяте, за іншими даниим облога Бару (або оборона Бару) почалась 19 червня 1768 року. 30 червня 1768 замок був взятий штурмом під командою Апраксіна. Після цього Барський замок був значно поруйнований і з тих пір став занепадати.

Ігор Лозінський, громадський діяч, голова БФ «Барський замок. Відродження»

Не можу писати автоматично. Після «Сповіді» не може бути шаблонних фраз чи стандартних слів. Кожна душа особлива і ставитися до неї можна тільки з максимальною увагою та глибокою повагою. Треба її відчути. Це як спіймати вітер в парус. Спіймати той самий потік емоцій, вражень та відчуттів.

Господь дарує зустрічі, знайомства та діалоги, проте тобі має вистачити душі для того, щоб усвідомити та оцінити кожен Його Дар. Тут вже не можливо змусити себе писати, просто одного разу ти відчуєш, що настав час переосмислити саме цю «Сповідь» і тоді слова самі прийдуть і зберуться в потрібні фрази, речення та тексти. Скільки не намагався розпочати написання, сподіваючись, що натхнення з’явиться в процесі, проте окремі думки та фрази так і не ставали текстами, доки не приходило відчуття того, що настав їх час.

Цього разу текст покликав мене, коли я знову відчув себе на стежках напрочуд красивого парку, дерева якого сягають своїм корінням глибини віків, адже на місці цього парку ще в XVI ст. була побудована перша фортеця, а в XVII ст. було збудовано Барський замок, котрий на той час вважався другим за потужністю після Кам’янецького, тому його називали «ключем від Східного Поділля». Це неймовірне відчуття, коли бачиш над головою чисте небо, до якого завше підіймаєш очі в молитві, а під ногами в тебе б’ється пульс славетного етапу нашої історії, ніби в очікуванні того, як зможе розповісти своїм нащадкам про велич давнини, а поруч протікає ріка, своєю плинністю та мінливістю пов’язуючи минуле і майбутнє, небо та землю.

Познайомив нас із цим дивовижним місцем Ігор Лозінський — людина, котра опікується відродженням Барського замку, співпрацюючи з істориками, етнографами, археологами та місцевими адміністраціями, вкладаючи в цю справу багато праці, любові та зусиль. В той день він люб’язно погодився провести для нас екскурсію та розповісти про той потужний пласт історії, котрий лежав у нас під ногами, де-не-де виринаючи на поверхню. Саме завдяки Ігорю, його глибоким знанням та щирому ентузіазму, ми зуміли відчути це місце душею.

Ігор розповідав про Барський замок, ми з цікавістю та увагою слухали його, але мене не полишало відчуття якоїсь недомовленості. А потім ми підійшли до невеличкого будинку, поруч з яким зберігся великий фрагмент стіни замку, і я навіть несподівано для себе запитав про цю таку непримітну будівлю. Виявилося, що здавна ця будівля належала римо-католицькій церкві, храм якої возвеличувався неподалік, проте під час радянських репресій була конфіскована і перетворена на катівню, де велися допити, застосовувалися тортури та відбувалися страти. Пізніше в цій будівлі розмістили піонерську організацію і лише нещодавно споруду знову повернули в лоно церкви й світлі душі зараз відмолюють це місце.

Як на ґрунтовому профілі ми бачимо як змінюють один одного горизонти ґрунту, так і у цій дивовижній місцевості, варто лише «копнути» глибше, ми бачимо, як змінювали один одного горизонти нашої історії останні 600 років. І в цьому стільки мудрості, величі та болю, що душа крається від усвідомлення усього цього. Проте лише це усвідомлення усіх барв нашого минулого може створити нам підґрунтя для того, щоб ми відновили своє коріння, котре дасть нам рости та квітнути.

Після екскурсії ми рушили в Польський дім, де нам люб’язно надали приміщення для зйомок програми. Я ніяк не міг відійти від тих почуттів, що в мене викликала розповідь Ігоря під час екскурсії, а для нього самого відродження замку, відродження нашої історії – це справа життя. Тому під час «Сповіді» ми говорили здебільшого про історичні та соціальні аспекти нашого буття.

Так буває. Такі люди, як Ігор Лозінський, котрі так натхненно віддають себе своїй діяльності, зазвичай сповнені переконанням того, що справа понад усе і тому їм і на думку не спаде, що можна говорити про себе, замість того, щоб розповісти українцям те, чому присвячують себе. Та й що говорити? Слова варті лише тієї частинки душі, котра в них вкладена.

А ті, хто вкладає душу у важливу для Нації діяльність, говорить своїми справами, масштаб котрих інколи затьмарює потужність особистості, проте аж ніяк не зменшує. І чим більше зустрічаю таких людей, тим більше моя віра у величне майбутнє України перетворюється на впевненість. Я вдячний Богу, що посеред нас є ті, хто відроджує наше коріння, тим самим створюючи нам підґрунтя для того, щоб Нація росла та розквітала.

Дарія Чубата висловила величезний біль про викрадену в української церкви Почаївську Лавру – Олег Володарський

Молитва до Пресвятої Богородиці на честь Її Почаївської чудотворної ікони

До Тебе, о Богоматір, молитовно звертаємося ми, грішні, згадуючи Твої чудеса, явлені у святій Почаївській лаврі, і за свої уболіваючи гріхи. Знаємо, Владичице, знаємо, що не подобає нам, грішним, чого-небудь просити, тільки того, щоб Праведний Суддя беззаконня наші простив. Усе бо, що ми в житті перетерпіли, скорботи, і недолю, і хвороби, як плоди наших беззаконь, виросли нам; Бог попустив це для нашого виправлення. Тому все це істиною і судом Своїм навів Господь на грішних рабів Своїх, що в печалях своїх до заступництва Твого, Пречиста, вдаються і з розчуленим серцем до Тебе взивають так: гріхів і беззаконь наших, Блага, не пом’яни, але піднеси пречисті руки Твої до Сина Твого і Бога, щоб Він простив нам вчинене нами, щоб за незчисленні наші невиконання обіцяння лиця Свого від рабів Своїх не відвернув і щоб благодаті Твоєї, яка допомагає нам у спасінні, від душ наших не відняв. Так, Владичице, будь спасінню нашому заступницею і слабкодухістю нашою не погордуй, зглянься на стогони наші, що в бідах і скорботах наших перед чудотворним Твоїм образом возносимо. Просвіти зворушливими помислами розум наш, віру нашу укріпи, надію утверди, дар найсолодшої любові сподоби прийняти. Цими ж, Пречиста, даруваннями, а не хворобами і скорботами, життя наше до спасіння приводиться, але від зневіри і відчаю душі наші охорони, позбав нас, слабких, від бід, що надходять на нас, і недолі, і наклепів людських, і нестерпних хвороб. Даруй мир і благоденство Україні нашій заступництвом Твоїм, Владичице, утверди православну віру в країні нашій і в усьому світі. Церкву апостольську і соборну на приниження не віддай, устави святих отців навіки непохитними збережи і всіх, хто до Тебе вдається, від рову згубного спаси. Ще ж і єрессю зваблених братів наших або тих, що спасительну віру у гріховних пристрастях згубили, знову до істинної віри і покаяння наверни, щоб, разом з нами Твоєму чудотворному образу поклоняючись, Твоє заступництво сповідували. Сподоби ж нас, Пречиста Владичице Богородице, ще в цьому житті перемогу істини Твоїм заступництвом побачити, сподоби нас благодатну радість раніше нашої кончини сприйняти, як у давнині насельників почаївських Твоїм явленням переможцями і просвітителями агарян показала Ти, щоб усі ми, вдячним серцем разом з ангелами, і пророками, і апостолами, і з усіма святими Твоє милосердя прославляючи, віддавали славу, честь і поклоніння в Тройці славивому Богу, Отцю, і Сину, і Святому Духу, навіки-віків. Амінь!

Чубата Дарія Дмитрівна, лікар-терапевт, громадський діяч, член НСЖУ (2003), письменниця, поетеса, депутат Тернопільської обласної ради (1998—2002, 2002—2006)

«Важкі, невтішні спогади дитинства: розруха, довжелезні черги за хлібом. Різдво при наглухо зашторених коцами вікнах, аби не почули навіть стишених співів коляди й не побачили запаленої свічки на столі. «Чорні ворони» серед ночі забирають українські родини до Сибіру. На залізничній колії товарні поїзди утрамбовані арештантами, винними лише в тому, що люблять свою Батьківщину. А ще, моє покоління – свідок знавіснілої злоби, руйнації «визволителями» мого рідного Тернополя. Зокрема, Замонастирської церкви по вул. Острозького. Наш яничар допомагав зняти хреста і за свої «услуги» переламав хребет, падаючи. Він і вся його родина за цей гріх конали в муках…

Тільки виродкам-недоумкам спало на думку зірвати в центрі міста Парафіяльний костел – шедевр світового мистецтва, зруйнувати костел єзуїтів, знищити пам’ятник Адаму Міцкевичу… І не дивно, бо ці виродки вийшли з болота-багна, де діє єдине їх життєве кредо: «спать, жрать, піть, гулять, морду біть, насіловать, властвовать». Сьогодні події на Сході та в Криму підтверджують сказане».

Джерело: http://tgn.in.ua/2015/04/14/ternopil-dariya-dmytrivna-chubata-ya-ne-zvykla-zupynyatysya/

Дивився на невеличку книжечку, котра вже декілька днів поспіль лежала на моєму столі. Відкривав її. Закривав. Обмірковував прочитане. Вчитувався в кожне слово. Ця книга «Українську святиню – українському народу» Дар’ї Дмитрівни Чубатої.

Маленька книжечка про величезний біль. Про викрадену в української церкви Почаївську Лавру. Відлуння цього болю чутно у дзвонах Києво-Печерської Лаври, котра також загарбана ворожою церквою. Дві величні духовні святині, одне й теж саме запитання – чому досі наші святині перебувають в управлінні ворога. І чому ми мовчимо про це?! Невже Нація досі не усвідомила страшну, криваву ціну цього мовчання, цієї покірності? Адже за цю слабкість та байдужість найкращі з нас платять життям і здоров’ям.

На щастя, серед нас є ті, кому не все одно. Я не зможу забути добрі та ласкаві очі Дар’ї Дмитрівни. Вона наче дитя слухалася підказок оператора програми. Як Мама пригощала нас солодким. Як Жінка показувала свою люблячу і віддану суть. Як Українка, не опускаючи очей, відкрито та чесно говорила про те, що ще десять років тому було для мене незрозумілим та неважливим. Є слово в українській мові, котре відображає враження про цю людину – «НЕНЬО».

Величезна щиро віруюча душа, котра мріє бачити Україну вільною, квітучою та щасливою, а величні українські святині вільними від ворожої церкви. Матір Божа, Богородице, змилуйся над нами! Поверни Україні мир, допоможи нам звільнити землю від ворога зі зброєю, а наш рідний Храм від ворога з хрестом.

Ми не можемо силою відбирати храми і монастирі. Не можемо судити і засуджувати. Маємо знайти в собі сили пробачити наших ворогів та не впустити в душу ненависть. Не маємо права сумніватися в собі чи в Господньому провидінні. Наша зброя – Молитва і щира віра в Господа нашого…

Боже, допоможи відкрити очі, вкажи нам шлях, в кінці якого ми зможемо почути в Почаєвській, Києво-Печерській Лаврах та в усіх християнських храмах та церквах України УКРАЇНСЬКУ МОЛИТВУ, а за стінами цих храмів пануватиме такий довгоочікуваний МИР. Спаси і помилуй нас, Матір Божа! Пробач нам гріхи наші! Почуй молитви твоїх дітей…

Чубата Дарія Дмитрівна. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/3LjDW6fbWqE