Владико Христе Боже, що страстями Своїми пристрастi мої зцiлив i ранами Своїми мої рани вилiкував! Подай менi, що перед Тобою багато нагрiшив, сльози розчулення; дай змогу моєму тiлу насолоджуватися пахощами Животворчого Тiла Твого, а душу мою усолоди Твоєю Чесню Кров’ю вiд тiєї гiркоти, котрою мене напував супротивник; пiднеси мiй розум до Тебе, бо прилип до землi, i виведи мене з ями погибелi; бо не маю покаяння, не маю душевного жалю за грiхи, не маю сльози втiшної, що приводить дiтей Твоїх до їх наслiддя. Затьмарив я розум життєвими пристрастями i, як хворий, не можу споглянути на Тебе у хворобi, не можу зiгрiтися сльозами любови до тебе. Але, Владико Господи Iсусе Христе, Скарбе добра, подай менi всецiле покаяння i серце, любов’ю наповнене, щоб шукало Тебе, подай менi благодать Твою й вiднови в менi риси Твого образу. Я покинув Тебе, але Ти не покидай мене; вийди на пошук мене, виведи мене на пасовища Твої та прилучи мене до овець браної Твоєї отари, насити мене з ними поживою Божественних Твоїх Таїн, молитвами Пречистої Твоєї Матерi i всiх святих Твоїх. Амiнь.

Ієрей Вадим Новокрещонов, настоятель парафії Воздвиження Чесного Хреста (с. Кожанка Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

Боже милостивий, будь мені, грішному.

Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене.

Без числа нагрішив я, Господи, прости мені.

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Комусь дається таке випробування, а хтось про таке ніколи й не чув. Хтось живе з цим усе життя, а хтось ніколи не опиниться на цій межі. Межі, за якою пустеля. Особиста пустеля, котру кожному із нас доведеться пройти аби через випробування здолати власних внутрішніх демонів. Кожен з нас одного дня зустрінеться з цією пустелею в собі, але мало хто здатен не тільки прийняти її, прийняти власну слабкість, а й стати на шлях її подолання. Не кожен наважиться стати на цей шлях, а пройти його вистачить Духу в одиниць.

Та є й ті, кого ця безодня обпікає настільки нестерпним полум’ям, що усе мирське розчиняється у цій сповненій болем порожнечі. Душа рветься на зовні. Сили залишають тіло. Біль стає нестерпним. Сам того не розуміючи, ти приходиш до усвідомлення того, що нектар Божої Молитви здатен заспокоювати цей біль. І тільки Господь зможе тебе врятувати, провести через пустелю та підтримати на Шляху.

Віра стає твоєю долею. Без неї світ тобі чужий та важкий. Він не розуміє тебе, а ти не здатен зрозуміти його. І куди б не пішов, завжди почуваєшся чужим та зайвим. «Без Бога не до порога», – це вже не просто приказка, а основа буття. До кожного з нас це усвідомлення приходить не інакше, ніж вчасно, хоча інколи здається, що життя без цього усвідомлення було прожите марно.

Тоді душа перестає краятися й у цьому каятті повертає собі здатність відчувати щось окрім болю. Я таких людей називаю покаянними. Може це і не відповідає канонічним визначенням, але для себе самого я усвідомив, що покаяння, каяття – життєво необхідні для подальшого життя. І це не просто слова, які автоматично промовляємо. Слова, життя яких триває лише на час їх звучання. Ні. Це слова, що народжуються глибоко в душі, дозрівають в серці та прориваються назовні через безсоння та сором, а явивши себе, назавжди змінюють життя.

Вадима Новокрещонова я відчув таким же покаянним. Він починав жити і йому багато що не вдавалося. Він зривався з різної висоти людських починань і знову повертався в ту ж саму точку. Він знову йшов до церкви й знову починав все спочатку. Аж поки серйозно не захворів. І лише тоді повністю усвідомив, що говорило йому Небо. Лише тоді почув Господа.

І тоді він віднайшов себе у Храмі Господньому. Знайшов своє місце у світі й все одразу стало на свої місця. І вже душею обрав шлях священичого служіння і пішов вчитися у семінарію. Він говорив про це і йому було складно знову переживати цей біль, котрий переслідував його багато років. Сьогодні це зовсім інша людина. Відкрита Богу і людям душа. Для таких людей усвідомлення Господа набагато глибше, ніж тексти Писання. Для них Бог – це частина життя, без якої немає самого життя. Вони йдуть над прірвою і лише Господу відомо, яких зусиль їм коштує не зірватися.

Ми звикаємо до величних храмів, до ікон та свят. Ми любимо традиційність та культуру. Це наші острівці стабільності в буремному морі сьогодення. Душа, коли її поклик по-справжньому чують, а не заглушають мирським та матеріалістичним, прагне Бога та щирої, ревної молитви. І тоді навіть на самоті ти вже не самотній.

Господь мудро та милосердно дарує нам випробування та сили здолати їх, щоб ми стали кращими й величнішими. Щоб наше буття визначало Душа та Дух, а не буденні потреби та пристрасті слабкого тіла. Хтось приходить до цього легко та невимушено, а комусь можуть знадобитися для цього складні та болісні уроки. Та як би там не склалося, це єдине, до чого варто прагнути. І прийшовши до цього усвідомлення ти будеш вдячний Богу за кожен камінчик на тому Шляху, котрий привів тебе до тебе самого.