хочу сюди!
 

Татьяна

56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «історик»

Усі ми втомилися від свавілля влади — Олег Володарський (відео)

Соборна мати Україна

22 січня 2018 року у приміщенні Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти відбулося засідання круглого столу: «Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг». У ході заходу представники патріотично налаштованої інтелігенції обговорювали питання історичної значимості соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки. Заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради — Фесенко Тетяна Михайлівна наголосила на ролі єдності та консолідації українського народу задля справи миру та процвітання, викладач суспільних дисциплін Прилуцького агроколеджу — Чернікова Ольга Петрівна зробила історичний екскурс у події майже сторічної давнини, проаналізувала історичні факти та події у об’єктивному ракурсі, голова громадської ради м. Прилуки — Руденко Олександр Валентинович розповів про настрої громадськості у розрізі сучасності, представник ГО «Українська громадська рада» Юлія Потіпака поділилася планами та ідеями молоді щодо розбудови української держави взагалі, і прилук зокрема, Денисенко Валентин Дмитрович — отаман Прилуцького козацького полку імені Петра Сагайдачного, учасник АТО, член Громадської ради міста акцентував увагу учасників засідання на важливості поширення у середовищі громадськості національної ідеї, Іван Черняк — військовий комісар Прилуцького об’єднання міського військового комісаріату дав оцінку становищу наших бійців на Сході України, кандидат історичних наук, викладач історії та соціально-історичних дисциплін Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені Івана Франка донесла до присутніх інформацію про формування патріотичних почуттів в учнівському та студентському середовищі, депутат Прилуцької міської ради від міської організації Радикальної партії Олега Ляшка — Ковнір Олександр Сергійович підкреслив, що в українському середовищі є проблеми, з якими треба боротися, керівник Прилуцької районної організації ВО «Свобода» — Щербина Юрій Миколайович аргументовано розповів про роль відзначення дня Соборності України, Громадський діяч — Костюк Ольга Іванівна поділилася власним баченням поняття «патріотизм», провела історичні паралелі між минулим та сучасністю та закликала усіх прилучан бути єдиними у своїх діях та вчинках. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих українців, що віддали власні життя за благополуччя Батьківщини. Загалом засідання круглого столу мало дискусійний характер і дало змогу висловити власну думку усім бажаючим.

Джерело: https://m.facebook.com/biblioteka.zabashty/posts/1637942046268590?locale2=es_LA

Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Ольга Петрівна помітно хвилювалася перед програмою. Мені було дуже незручно через те, що героям «Сповіді» в той день довелося чекати на знімання, адже в тоді ми відзняли чимало програм. Та водночас мене не може не тішити така увага та цікавість до мого проекту з боку рідних українців.

Пані Ольга вкрай відкрита до діалогу. Вона не соромиться своїх почуттів, принципів та переконань. Спокійно та впевнено розповідає про те, що на душі. Нам, українцям, усім дуже наболіло. Ми усі втомилися від хаосу, що відбувається в державі.

В країні, котра восьмий рік поспіль воює, має бути громадянська дисципліна та панувати порядок. А у нас все навпаки. Та на щастя посеред нас є ті, хто не втрачає себе у тому хаосі, котрий відбувається сьогодні. Поруч з такими людьми відчуваєш себе якось по-домашньому затишно та тепло, в чому я і переконався під час цього діалогу.

Мабуть, усі ми втомилися від свавілля та байдужості влади. Втомилися від абсурду, котрий відбувається. Від елементарного нерозуміння життя нашої країни. Таке враження, що існують якісь дві України. І ті, хто отримав народну довіру, якось одразу потрапляють в інший вимір, в якому не існує проблем сьогодення, вони навіть не чули про права та інтереси народу. І це після Революції Гідності та років війни. Як же все це ницо та цинічно.

Гадаю, що якби ми з Ольгою Петрівною спілкувалися в інший час, наша розмова була б набагато більш душевна та легка. Та цей діалог видався принциповим та категоричним. Та ані камери, ані хвилювання перед програмою не похитнули принциповість та переконаність цієї українки. Особисто у мене така небайдужість викликає глибоку повагу.

А ще більше надихає те, що за зовнішньою стриманістю та навіть деякою суворістю добре видно величезну люблячу душу. Душу матері. Українки. Вчительки. Я не надаю оцінку патріотизму, та й взагалі не беруся оцінювати будь-кого чи будь-що. Я просто обожнюю її. Нашу рідну Україну. Люблю усім серцем. Говорю це вголос та пишу про це. І буду й надалі продовжувати. Це ще одна моя Молитва. Саме тому на душі так добре поруч з тими, хто розділяє мої переконання.

Я слухав Ольгу Петрівну та насолоджувався світлом душі цієї дивовижної українки. Я вчився у неї. Поруч із вчителями, котрі з такою любов’ю та відданістю присвячують себе цій складній професії мимоволі затихаєш і ловиш кожне їх слово. І як же я щасливий від того, що саме такі світлі та небайдужі душі навчають та плекають наших юних українців!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Роман Желєзко живе, слідуючи власним принципам та покликанню

Історичні мандрівки нащадка давнього козацького роду

«Українське козацтво  феномен, який став візитною карткою України в світі. Крім того, з козацтвом тісно пов’язана історія нашого міста, вся стара частина якого просякнута козацьким духом і легендами. 10 вересня нам пощастило відвідати презентацію книги «Шаблею та пером: мандрівки лабіринтом таємниць історії козацького Ніжина», що присвячена легендарним постатям, таємничим фактам і доленосним подіям з минулого міста та Ніжинського козацького полку XVII-XVIII століть.

Автор  Роман Желєзко, завідувач відділу історії міста Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського. Він сам є нащадком давнього козацького роду і сфера його наукових інтересів полягає в дослідженні життя ніжинців у добу Гетьманщини.

 

Автор зізнався, що вирішив відійти від наукових канонів і свої напрацювання виклав для широкого кола читачів живою і доступною мовою. Тому, хоча книга написана на основі історичних джерел і є повноцінним дослідженням, сприймати її легко навіть пересічному читачеві. Відтепер колекція книжок про Ніжин у нашій бібліотеці поповнилася ще одним екземпляром, завдяки якому ви можете поглибити свої знання з історії рідного міста».

Джерело: http://nati.org.ua/node/1331

Роман Желєзко, головний спеціаліст управління культури і туризму Ніжинської міської ради, історик, екскурсовод

Ніколи не дотримувався стандартів написання публіцистичних матеріалів. Мало того, не хочу прив’язуватися до грубих налаштувань розбалансованого суспільства, котре лише починає отямлюватися від того інформаційного сміття, що ллють політизовані ресурси та олігархічні ЗМІ.

Попри багаторічний досвід, й досі вважаю себе любителем, чи навіть аматором, а не професіоналом. Третій рік поспіль, сідаючи писати статтю, нервую ніби вперше. Кожного разу переймаюся тим, що Бог дарував мені щастя у «Сповіді» роздивитися діамант людської душі, і я мушу виправдати цю довіру, розповідаючи про таких неймовірних українців. Але кожного разу душа радіє, народжуючи слова чергової статті.

Так, це не медійний контент і я це усвідомлюю. Він не візьме великих рейтингів та не буде публікуватися у топових ЗМІ. Але інакше я вже не зможу. Лише від душі. Лише по-справжньому. І нехай «Сповідь» не набирає мільйонних переглядів, але я вірю у свого глядача, у свого читача. Вірю в небайдужих українців, котрими квітне наша дивовижна країна.

Роман Желєзко допомагав нам під час нашого перебування в неймовірному Ніжині. І нам дуже пощастило, що саме він опікувався нашим знайомством з цим містом. Роман не тільки знає все про історію та сьогодення рідного міста, він відчуває його душу, і як історик та екскурсовод відкриває її для небайдужих містян та гостей Ніжина.

Наше знайомство з цим краєм було наповнене різноманіттям вражень та відчуттів: ми відвідали Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, краєзнавчий музей, побували у Свято-Покровського храмі, в музеї рідкісної книги, насолоджувалися запашною кавою в кав’ярні «Gogol point», в коледжі культури та мистецтв; спілкувалися з науковцями, священиками, волонтерами, громадськими та політичними діячами.

І пан Роман постійно був поруч, доповнюючи наше перебування історичними фактами про видатні місця та події, розповідаючи багато цікавого про місто та містян. Він чує це місто. Воно говорить до нього. Говорить відлунням дванадцяти поколінь предків, що жили на цій землі. Він син цієї землі. Гідний нащадок славетного козацького роду, котрий міцно стоїть на землі, усвідомлюючи своє коріння, свою генетичну спадщину, заповідану предками.

У цього чоловіка сильний характер. При тому це не та сила, котрою розмахують, наче мавпа палицею і скрізь, і кожному прагнуть її довести. Ні, ця людна сильна своєю ВОЛЕЮ. Маючі потужні наукові знання та високі аналітичні здібності, він здатен приймати свідомі рішення та слідувати власним переконанням, не зважаючи на думку юрби чи на будь-які інші фактори.

Роман Желєзко не буде нікому нічого доводити, не буде ні з ким сперечатися. В нього достатньо ВІЛЬНОГО, козацького духу, щоб прожити це життя, слідуючи власним принципам, власному покликанню та не підлаштовуючись під систему. І в цьому настільки глибока, навіть глибинна, його мудрість та сила!

Ми звикли бути як усі. Звикли жити, озираючись на суспільство. І не важливо, бунтуємо ми проти системи чи прогинаємося під неї, ми все одно залишаємося в ній. А це нове покоління українців вже зовсім інше. Вони не сперечаються, не намагаються ламати систему. Просто не дають змоги себе в неї затягти та перетворити на гвинтики. На них не працює ворожа пропаганда, вони категорично не сприймають будь-які маніпулятивні наративи внутрішнього чи зовнішнього ворога.

Вони знають лише ВІЛЬНУ, незалежну Україну і не дозволять нікому нав’язати собі щось інше. Так, з ними досить не просто. Їх важко, практично не можливо, змусити до чогось. Але якщо їх слухати та чути, то можна не тільки з ними домовитися, а й багато чому у них навчитися.

Вони, зі своєю непокорою будь-яким авторитетам, наче лакмусовий папірець для нас, котрий виявляє, скільки в нас Бога, скільки в нас душі й чи здатні ми, приборкавши гординю та пиху, почути їх, таких вільних та сильних. В них, цих дивовижних українцях Незалежної України, стільки Бога і України, що від усвідомлення цього перехоплює подих!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Роман Желєзко, головний спеціаліст управління культури і туризму Ніжинської міської ради, історик, екскурсовод

Цей Вчитель не словами, а своїм прикладом навчає любити Україну

Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

 

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла,у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

 

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

 

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

 

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

 

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

 

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

 

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

 

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

 

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

 

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno