Archiepiscopo Maximowitan Czernihowiac

«Колегіум заснований у 1700 році під назвою Малоросійського колегіуму, на базі слов’яно-математичної школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Фундатором колегіуму був церковний діяч, педагог і письменник Іоан Максимович. Колегіум в цей період називався на честь свого засновника «Архієпископо-Максимовичівським Чернігівським», латинською: Archiepiscopo Maximowitan Czernihowiac.

У закладі вчили латинської, грецької мов, історії, географії, математики, філософії. Серед учнів були переважно діти козацької старшини та заможних міщан Лівобережжя. Заснований з ініціативи відомих церковних і культурних діячів другої половини XVII — початку XVIII ст. Лазара Барановича та Іоана Максимовича за підтримки гетьмана Івана Мазепи, Чернігівський колегіум поряд з Києво-Могилянською академією та Харківським колегіумом був одним із визначних осередків просвіти і культури XVIII ст. в Україні.

У 1717 році колишній вчитель Чернігівського колегіуму архімандрит Троїцько-Іллінського монастиря Герман Кононович вперше у Чернігові здійснив видання Нового Завіту, де зробив спробу розтлумачити, прокоментувати не зовсім зрозумілі для читача розділи Нового Завіту. Таким чином, вже в перший період свого існування Чернігівський колегіум завдяки зусиллям його засновника І. Максимовича, першого префекта А. Стаховського, інших викладачів перетворився в значний центр просвіти в Лівобережній Україні, який був єдиним у регіоні до створення Харківського колегіуму. Саме в цей час у Чернігівському колегіумі значного розвитку досягло мистецтво віршування, драматургія, перекладацька діяльність, відбувалися диспути, в яких знаходили відгуки визначні події суспільно-політичного життя того часу».

Ірина Кондратенко, кандидат мистецтвознавства, старший викладач кафедри мистецьких дисциплін факультету дошкільної та початкової освіти та мистецтв, керівник хору студентів «UNIVERSITY» Національного університету «Чернігівський колегіум»

Осіння прохолода овіювала душу сумом. Відблиски свічі ніби оживляли образи святих на іконах, наповнюючи душу радістю від повернення в рідні стіни. За вікном жило, вирувало, постійно кудись поспішало невгамовне місто, а для мене світ ніби завмер, коли я сів писати.

Кожного разу, коли починаю статтю, світ ніби завмирає, залишаючи мене сам на сам з моїми думками, емоціями та відчуттями. Блаженні миті, за які я неймовірно вдячний. Перша стаття про моє знайомство з одним зі найстаріших навчальних закладів нашої країни, Національним університетом «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка. Вже понад 300 років тут сіють зерна знань в душах українців, готуючи для Нації потужних спеціалістів.

Мені пощастило поспілкуватися з викладачами, почути про історію та сучасність цього місця. Та для мене найважливіше з почутого виявилося сказаним без слів. У розмовах з викладачами я на власні очі побачив, з якою повагою, з якою відповідальністю тут ставляться до студентів, до процесу навчання та до дисциплін, котрі викладають. У цього місця є душа. А ще багато тих, хто вкладає не тільки знання, а й душу у підготовку майбутніх фахівців своєї справи.

Я зустрівся з командою потужних науковців, командою однодумців, котрі з любов’ю до своєї праці та натхненням постійно розвиваються та вдосконалюються самі й не тільки навчальним матеріалом, а й власним прикладом навчають та надихають юних українців опановувати нові професійні горизонти.

На пані Ірину я звернув увагу ще коли вона спостерігала за зйомками програм своїх колег. Вона сиділа трохи осторонь і була занурена у власні думки та відчуття. Здавалося, що в цей час подумки вона десь далеко, проживає якесь зовсім інше життя. Коли ми розпочали знімати нашу з нею «Сповідь», я запитав її про це, прагнучи почути цю людину такою, якою вона є. На мій погляд, цього разу мені це вдалося.

Ми були ніби на одній хвилі. Така по-дитячому щира розмова про те, що навіть багато років займаючись творчістю, тебе не залишає відчуття дива, коли торкаєшся до мистецтва. Ми щиро та відкрито посміхалися одне одному, ніби Том Сойєр та Гекльберрі Фінн, у яких є своя таємниця від усього світу.

В цій людині відчувається українська душа. Багатогранна. Сильна. Глибока. Співоча. Душа, котра по-особливому відчуває цей світ. Таких людей, таких зустрічей, таких «Сповідей» Господь мені дарує не часто. І я з великою шаною та вдячністю ставлюся до кожного такого подарунку долі.

Багато хто не в змозі відкритися на загал, не можуть говорити відкрито перед камерами. В нас протягом віків тортурами, кулями та засланнями винищували довіру один до одного. А сьогодні, коли ми ведемо не просто війну, а справжню битву за історію, нам час усвідомити, що наша сила в єдності.

Посеред українців є сила силенна яскравих, потужних особистостей, котрі здатні досягти значних висот. Та правда в тому, що виграти цю битву, цю війну ніхто з них не здатен самотужки. Лише усі разом ми здатні врятувати себе, країну та Націю.

Генетичний інтелект, усвідомлення нашої культури та історії — все це дасть нам те коріння, той зв’язок із землею, завдяки якому ми зуміємо вистояти самі та винищити всі організми, що паразитують на тілі нашої вже такої знекровленої Нації. Господь наділив нашу з Вами країну дивовижними скарбами, найдорожчі з яких — це діаманти людських душ.

Посеред нас, посеред Нації є так багато тих, в кому сяє Божа іскра, хто самим своїм буттям робить цей світ кращим, хто надихає та захоплює. В той день я щасливий був побачити на власні очі, що саме такі душі навчають наших юних українців в цьому дивовижному місці.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ірина Кондратенко, кандидат мистецтвознавства, старший викладач кафедри мистецьких дисциплін факультету дошкільної та початкової освіти та мистецтв, керівник хору студентів «UNIVERSITY» Національного університету «Чернігівський колегіум»

https://youtu.be/4cvWNBtgJjI