У межах відкритого кримінального провадження, внесеного Службою безпеки України до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1, ст. 111 КК України (Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України – карається позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої), щодо громадянина Петранюка Тараса Івановича, (19.10.1976 р. н., Івано-Франківська обл., м. Коломия), архієпископа Тихона, керуючого Тернопільсько-Бучацькою єпархією Української Православної Церкви (Православної Церкви України), який, можливо, сприяє діяльності так званого міністерства внутрішніх справ Луганської народної республіки, сьогодні допитано як свідка голову Громадської організації «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталію Шевчук.

Правоохоронним органам для перевірки, під протокол, головою ГО Наталею Шевчук надано кейс документів, у тому числі копію паспорта громадянина так званої Донецької народної республіки, в якому містяться відомості, тотожні персональним даним громадянина України Петранюка Тараса Івановича, та фото особи чоловічої статі.

Інформація про результати досудового розслідування кримінального провадження, внесеного до ЄРДР Службою безпеки України стосовно громадянина Петранюка Тараса Івановича, за заявою голови ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталею Шевчук буде оприлюднена згодом.

Тихон Петранюк – «перевертень» в рясі

Церковний злочин Онлайн

Підозрюваний у Державній зраді – Петранюк Тарас Іванович

Поновлено кримінальну справу по Петранюку Т.І. – Керуючому Тернопольсько-Бучацькою Єпархією Православної церкви України

Амністія для зрадника України – сепаратистська справа Луганщини Єпископа Тихона (Петранюка)

Поцілунок Іуди – «Сина смерті» / Розписка Петранюка Т.І.

Святий та недоторканий – архізек Тихон Петранюк

Кримінальний резерв ПЦУ / Обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12012030050000359 відносно Петранюка Тараса Івановича (архієпископа Тихона)

Єпископ СБУ – Преосвящений Тихон (ПЦУ) / Протокол допиту підозрюваного Петранюка Т.І. з Ізолятора тимчасового тримання ЛМУ ГУМВС України в Луганській області

Викрито шахрая Тихона Петранюка /Злети та падіння від Філарета до Епіфанія/ Що знайшли правоохоронці під час обшуку помешкання єпископа Тихона Петранюка?

«Автолох»: Церковний бізнес монаха Тихона Петранюка

Махровий мажор ПЦУ Тихон Петранюк

Пізнай правду і вона зробить вас вільними

Ексклюзив: #ГлавpidarРПЦ в Україні – хто він?

Пресслужба Фонду Блаженнішого Митрополита Мефодія

Далі буде…

Цю скульптуру присвячено незмінному символу Києва — каштану. Щовесни місто прикрашається біло-рожевими «свічками» каштанових квітів, а кожної осени діти ганяють по парках блискучі коричневі каштанчики, роблять з них саморобні іграшки або влаштовують «каштанові бійки». Мініскульптуру встановлено біля входу до Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36).

Здається, що каштани прикрашали наше місто завжди. Коли саме в Київ привезли перший каштан, достеменно невідомо. Але є припущення, що це дерево з’явилось у нас ще за часів митрополита Петра Могили. Розповідають, що нібито біля Свято-Троїцького монастиря, що в Китаївській пустині, і досі росте велетенський каштан, посаджений самим митрополитом Петром Симеоновичем Могилою — видатним релігійним просвітителем, засновником «Києво-братської школи». Посадженому ним каштану імовірно понад 350 років.

Але найвідоміша легенда, пов’язана з каштанами, стосується бульвару Тараса Шевченка. Зараз цей бульвар прикрашений пірамідальними тополями, але, як кажуть, спочатку на бульварі посадили саме каштани. Міська влада чекала на приїзд царя Миколи I, тож було зроблено ошатний бульвар, яким мав проїхати цар. Але в той момент, коли якийсь чиновник доповідав імператору про те, що зроблено в місті до його візиту, та згадав бульвар з каштанами, цар чомусь поморщився. Може, йому було просто жарко… А може і справді не сподобалось імператору волелюбне дерево, яке мало звичку вільно розкидувати свої гілки в усі боки. Так чи інакше, вирішили замінити каштани на пірамідальні тополі — мовляв, стоять немов солдати на плацу, саме так, як полюбляє його величність. А каштани… викопали і викинули. Але ж хіба дозволять кияни загинути живим деревам? Тож вони розтягнули каштани по дворах та садибах, і з того часу каштан можна було зустріти в місті повсюдно.

За радянських часів суцвіття каштана було основним елементом герба міста. Гілочка каштану з листочком і досі прикрашає «Київський торт2 (якому присвячена інша мініскульптура).

Джерело: https://yuliabevzenko.com/chestnut_sculpture

Марина Козирєва, мешканка м. Ніжин, власниця кав’ярні «Gogol point»

Обіцяв, сидячи в затишній кав’ярні в центрі неймовірно ніжного міста, розповісти про свої любі київські каштани. Красиві, натхненні очі моєї співрозмовниці пробудили в мені асоціацію з оповіданням «Та, що біжить по хвилях».

Ми іноді навіть несподівано для себе зустрічаємося на життєвому шляху з обставинами, котрі підказують нам правильний напрямок. Життя — це книга. Книга, в якій усі сторінки розташовані в порядку отримуваного тобою досвіду.

Гортаючи сторінки книги своєї пам’яті, я дивуюся точності та мудрості усього того, що довелося зустріти на своєму шляху. Ніби хтось мудрою Батьківською рукою ставив крапки, перегортав сторінки, розпочинав нові абзаци чи глави саме тоді, коли ти був для цього готовий.

Чарівлива, затишна кав’ярня. Смачні, ароматні напої. Сонячний Ніжин. І містяни, котрі спокійно та неквапливо прогулюються по бульвару каштанів. Мої рідні київські каштани — це більше ніж прикраса.

Це символ мого рідного міста Києва. В їх тіні ми гралися малечею, призначали побачення в часи буремної юності, проходили повз них, повертаючись з роботи. Ці дерева – частина душі величного, стародавнього Києва.

Та й для мене самого це не просто дерева. Це квіт моєї пам’яті, мовчазні супутники життя кожного киянина. Без них це місто перестане бути собою. І якими б вражаючими не були експонати бетонних джунглів, вони ніколи не зможуть відтворити те, що дарують Києву ці неймовірні дерева.

Каштани – це пам’ять. Пам’ять, котру ні за яких обставин нам не можна втрачати. Моє рідне місто пахне каштанами, бринить ними. Я не знаю, скільки відміряно мені Господом, та вже більше пів століття мене супроводжує рідний аромат каштанів. Це не правда, що цей аромат не чутно восени чи взимку. Каштанами Київ пахне завжди.

І в Ботанічному саду, і на Видубицьких схилах, і в Бабиному Яру, і в Китаєво, і на Татарці. Каштани пам’ятають все. І каштани пам’ятають усі. Це дерево мого життя. І я корінний киянин, я усвідомлюю це на генетичному рівні. Каштани ростуть біля будинку, в якому я виріс, та біля могил моїх предків.

Тиха кав’ярня огортала затишком. Хотілося, зупинитися, та насолоджуватися горнятком запашної кави, забувши про усі клопоти, а потім з новими силами повернутися до буденних справ. Це місце має свою душу.

Я ще раз подивився в очі моєї співрозмовниці. Тендітна, але така сильна жінка, котрій вистачає душі й на те, щоб наповнювати затишком цей неймовірний заклад, і на те, щоб відстоювати та берегти душу міста, котре вже давно стало їй рідним. А я обіцяв їй розповісти про свої, київські, каштани.

У ХІХ столітті на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а вишневого кольору. Найтиповішим для північно-східної Чернігівщини у вишивці на сорочках було поєднання вишневого і чорного кольорів, вишневого і сивого (світло-сірого), іноді разом з білим, вишневого та білого; також одним тільки вишневим кольором, «білим по білому».

Різнобарвні нитки усіх кольорів веселки, якими вишивали з середини ХХ століття, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Згідно з дослідженнями науковців, рослинні квітчасті орнаменти на сорочках почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття, а більш давніми є геометричні візерунки або рослинні в геометричних формах (восьмикутні зірки-квітки, «сосонки», наприклад). Вишивка на сорочках для наших пращурів мала функцію не лише естетичну, але й була оберегом, а подекуди й родовими знаками (щось на зразок родового герба). І не лише тому, що вишивальниці працювали з молитвами, іноді лише в певні дні астрономічного місяця, свяченими голкою і нитками, але і самі візерунки мали значення, були кодами давніх вірувань.

Автор Віра Зайченко «Вишивка Чернігівщини»

Постол Наталія Миколаївна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

«Білим по білому». Інколи буває складно згадати деталі подій, та варто було лише поринути спогадами до Ніжина, і як наяву перед очима постали затишні вулички намоленого міста. Ця «Сповідь» була першою в той насичений знімальний день. Проте ані час, ані відстань не зменшили яскравість вражень від цього знайомства. Зі мною розмовляла дивовижно ніжна та красива душа. Душа митця, душа майстра. І стільки в цій людині добра та світла, що на обличчі мимоволі з’являється тепла посмішка при згадці про неї.

Пані Наталія помітно нервувала. Я з розумінням ставлюся до переживань героїв програми, але водночас щоразу дивуюся тому, що ті, хто душею, працею та переконаннями заслуговують бути в авангарді нашої Нації, соромляться уваги та всіляко намагаються її уникати.

Можливо, річ у тім, що ЗМІ активно пропагують інших героїв сьогодення: вигаданих продюсерами чи політологами, штучно створеними з реальних людей і тому ідеальних і навіть досконалих. Але наскрізь фальшивих та порожніх.

Гадаю, що саме через це, такі рідні та справжні, такі прекрасні та живі у своїй недосконалості українці, соромляться та замовкають, варто лише увімкнути камеру. Рідні мої, якби ви тільки знали, наскільки ви красиві! Такі натхненні та талановиті у своїй справі, люблячі та самовіддані у своєму ставленні до України та українства, мудрі у своїй простоті…

Такі дивовижні душі, як у героїні цієї «Сповіді», потрібно чути та бачити. З ними потрібно розмовляти. Їх потрібно показувати українству. Показувати дивовижну красу, талант та мрійливу ніжність таких душ.

Я дуже люблю тебе, Україно! Ти неймовірна! Але скажи мені, рідна, коли ми навчимося говорити душами одне з одним? Нашими щирими УКРАЇНСЬКИМИ ДУШАМИ. Говорити з дітьми та батьками, з рідними та друзями, зі знайомими та з незнайомцями. З УКРАЇНЦЯМИ.

Як же мені було гірко від усвідомлення того, що усі ми, вражені пліснявою радянщини, навчені шанувати тих, кого скажуть чи кого покажуть у ЗМІ, замість того, щоб поважати та цінувати самих себе та одне одного.

Хоча нам, нашій Нації, є чим пишатися. Ми такі сильні, мудрі, красиві та добрі! Я раз у раз зачаровуюся красою українства, зустрічаючись з такими Божими душами. І щоразу дякую Господу за нашу неймовірну жовто-синю Націю.

Протоієрей Олег Сіренко, настоятель Храму св. мучеників князя чернігівського Михаїла і його боярина Федора

— Non nobis, non nobis, Domine Sed nomini tuo da gloriam

— Дай славу не нам, не нам, а імені Твоєму

Від цього священика віяло спокоєм та надійністю. Отець Олег уважно слухав запитання та відповідав на них щиро та просто. Він усвідомлює те, що сьогодні соціум дедалі більше втрачає віру в Господа, але знає і те, що матеріалістичний світ, навіть з усіма його благами та принадами, не здатен заповнити ту порожнечу, котра виникає в душі, котра не знає любові, Бога та молитви.

Любов, віра, милосердя, каяття перестали бути ключовими постулатами буття. Зараз душу лікують мотиваційними цитатами в інтернеті, а біль та порожнечу заглушають смачною їжею, красивим одягом та гаджетами останніх моделей. Мало хто замислюється, що ми маємо щось набагато більше, ніж визнані соціумом мірила успіху у вигляді соціальних благ, кар’єрних та фінансових здобутків, та одвічної гонитви за примарою успіху.

І мені дуже шкода, що примарність цих псевдоцінностей більшість з нас усвідомлюють лише тоді, коли лихо постукає у двері. В той час як щира щоденна молитва наповнює життя теплом, щастям та благодаттю. Душа наповнюється вдячністю за те, що послано Господом.

І замість постійної невдоволеності собою, близькими, зарплатою, державою ми рухаємося вперед, насолоджуючись тим, що маємо, радіючи кожній миті життя і в такому стані досягаємо набагато більшого. Люди добрі, з Богом в душі, вони зовсім інші.

Вони люблячі. Людяні. Милосердні. Небайдужі. Межа між байдужістю та вірою в кожному нашому рішенні. Милосердя допомагає не тільки іншим, воно зцілює душу того, хто його проявляє. Господь дарував нам здатність любити.

І дивовижна здатність цього Дару в тому, що чим більше любові ти віддаєш, тим більше її в собі примножуєш. І в цьому дивовижна, глибинна мудрість буття. Ти по-дитячому щиро та відкрито посміхаєшся Господу, а Він наповнює щастям твою душу.

І в цю мить ти розумієш, що гастрономічні шедеври, одяг останніх колекцій відомих кутюр’є, дорогі машини чи прикраси приносять лише задоволення, в той час, як ВІРА дарує справжнє щастя. Щастя, котре не в багатствах, а в кожній миті життя. Ти живий. Ти любиш. Ти віруєш. Ти щасливий.

Ось така «Сповідь» відбулася між нами. Сповідь віри. Сповідь про нас. Ми розмовляли, а я подумки дякував священику рідної церкви за те, що він подарував мені це відчуття єдності віруючих душ. Українських душ. Котрі моляться про мир на рідній українській землі.

Третій рік поспіль столиця древнього Сіверського краю приймала учасників Чернігівського історичного фестивалю – істориків-реконструкторів. Три дні свята мечів, бойових сокир, стародавніх обладунків і справжнього чоловічого духу. І апогей – показові бої на території Дитинця. ІІІ Чернігівський історичний фестиваль зібрав близько ста учасників. Українці – члени клубів Чернігова, Києва, Херсона, Львова, Чернівців… Традиційні гості – поляки, норвежці (три роки тому саме Україна, Польща і Норвегія дали старт Чернігівському історичному фестивалю). Білоруси… І вперше цього року – французи, справжні нормани на чолі з могутнім Свеном.

Історичний фестиваль у Чернігові – це, в першу чергу, зустріч колег, які вивчають життя воїнів епохи Раннього Середньовіччя. І стверджують: культура як спосіб життя людей і тисячу років тому, і зараз у французів і поляків, в українців і норвежців була і є спільна – європейська.

Організатор фестивалю чернігівський історик Олег Ярошенко задоволений тим, що якість форуму щороку зростає: все більше продуманих комплектів одягу, який до деталей має відповідати епосі, точніші репліки (тобто точні копії) зброї. Власне, Чернігівський історичний фестиваль і задумувався для популяризації наукових знань про той історичний період, коли існувала Давньоруська держава, і для промоції історико-туристичної України й Чернігівщини зокрема. «Іноземці відкривають для себе Україну, – каже Олег Ярошенко, – і в тому числі Чернігів. Коли я приїжджаю на якийсь європейський фестиваль і представляюся, тепер кажуть – знаємо Чернігів, Чорну могилу, де були знайдені чудові шолом і меч…». А якщо додати, що щороку чернігівські реконструктори беруть участь у п’яти-семи аналогічних акціях в Європі, виступають в тамтешніх ЗМІ, то мова йтиме вже про один з найпотужніших потенціалів в популяризації Чернігівського краю – і в історичному, і в туристичному плані.

Йдеться і про необхідність розповідати іноземцям про реальну ситуацію в Україні. Наприклад, на Чернігівський історичний фестиваль цього року французи їхати просто боялися, адже інформацію про нас вони шукали в російських джерелах. А побачили, кажуть, зовсім інше…

А глядачі на ІІІ Чернігівському історичному фестивалі побачили справжні турніри – бої один на один, лава на лаву, змогли поспілкуватися та сфотографуватися з лицарями і навіть потримати їхню зброю в руках. Наступного дня реконструктори провели закриту для публіки частину зустрічі в Ялівщині: бій в лісі глядачів не передбачає.

Тим часом, за словами співорганізатора Чернігівського історичного фестивалю, директора департаменту культури і туризму, національностей та релігій ОДА Олександра Левочка, вже йде підготовка до четвертого фестивалю – запрошення розсилаються за рік. І участь в ньому, попередньо, візьмуть вже вісім країн.

Джерело: http://zemlyaivolya.net/news/evropeyski_vikingi_gostyuvali_chernigovi.html

Олег Ярошенко, керівник студії Чернігівського обласного центру народної творчості

Коли ми йшли коридорами Чернігівського обласного центру народної творчості, то побачили, як він працює у своїй студії. Зібраний. Зосереджений. Сконцентрований.

Я і потім, в перервах між програмами, бачив, як Олег постійно чимось займався. Захоплено. Повністю віддавшись ремеслу. Олег Ярошенко Ярошенко цікавиться життям наших предків. Займається історичною реконструкцією та відтворює епоху Русі.

Як історик та митець відтворює одяг, взуття, аксесуари та предмети побуту. Олег відчуває цю епоху. Я часто писав про те, що Русь жива, але ми не здатні почути та усвідомити цей такий потужний період нашої величної історії.

А у цій «Сповіді» поруч зі мною була людина, котра не тільки чує та відчуває, але і відтворює цю самобутню частину нашої історії. Розумний, талановитий, розважливий. Олег Ярошенко знає до чого прагне та вміє досягати свого.

Попри ще юний вік Олег Ярошенко достатньо мудрий, аби, використовуючи досвід наших предків, розфарбовувати сьогодення яскравими барвами та додавати кольорів життю. Олег любить життя. Знає його ціну та цінність. І цінує кожну мить. Такі люди уміють насолоджуватися краю навколишнього світу.

У Олега чудова сім’я. Його прекрасна дружина поділяє його погляди та захоплення. Вони шиють одяг та взуття, традиційні для наших предків. Дарують сьогоденню багатовічну глибину.

Здавалося б проста людина просто живе та насолоджується своїм життям, своїм ремеслом. Та придивившись уважніше усвідомлюєш глибину та мудрість цієї простоти.

З ним було легко та просто. Олег Ярошенко відкритий, чесний та привітний. Він радіє, коли люди цікавляться його справою і з радістю ділиться знаннями та уміннями з іншими.

Після кожного такого знайомства, такої зустрічі, такої «Сповіді» мене переповнює захоплення від того, які неймовірні люди живуть історією та культурою нашої дивовижної країни. І таких людей немало. Вони переконані українці. Та вони вже ні з ким не сперечаються, адже самі собі вже все довели. Просто живуть, працюють, виховують дітей. І люблять. Люблять Україну та українство.

Альона Шкодин, класний керівник групи ОН21

Овод Вікторія і Савлученко Діана, студентки спеціальності «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського. Студенти та викладачі Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. В музеї активно йшла підготовка до відкриття виставки, панувала натхненна та творча атмосфера. Художники, майстри народної творчості, різьбарі, митці. І студенти. Талановиті, творчі, яскраві особистості.

Мені пощастило побачити роботи Вікторії і Діани. Вони з цікавістю та захопленням навчаються, переймають досвід своїх наставників та викладачів, проте вже зараз намагаються відшукати власний стиль, відчути якими саме гранями творчість в них виблискує найяскравіше.

Це нове покоління українства. Нове покоління митців. Я часто думаю про те, що буде, якщо ми відійдемо в сторону і дамо їм вільно дихати на повні груди, більш вільно розвиватися, замість того, щоб душити в них ВОЛЮ нашими застарілими, проіржавілими радянщиною усвідомленнями про те, як треба жити і як все має бути. Адже ми виховані старою, совковою системою освіти, системою світосприйняття, котра виховувала гвинтики, а не особистості.

З нас батогом та пряником витравлювали будь-які прояви індивідуальності, будь-які прояви українства. І якщо бути чесними з собою, то багато хто зі мною погодиться. І тільки Майдан та війна почали повертати нас до нашої генетичної усвідомленості, національної ідентичності. Нам не розповідали правди про Україну навіть пошепки, лишень бабусі та дідусі пошепки молились за нас та за нашу Батьківщину, боячись говорити про це відкрито.

Але в наших дітей вільна та незалежна Україна є з самого народження. Та лише від нашої усвідомленості і щирості залежить, наскільки ми зможемо навчити їх цінувати та поважати це. Однак виховання – це лише фундамент. Адже їм, нашим дітям, доведеться обирати власний курс, шукати попутні течії та ловити вітер, котрий надме паруси.

І як би ми не переймалися за них, це їхнє життя, їхній час. Це важко сприйняти. Для цього потрібно багато любові та мудрості. Та нам доведеться прийняти те, що наші такі юні діти набагато старші за нас у своєму усвідомленні нашого генетичного українства. Це сучасне покоління величної України.

Нервувати, турбуватися, цікавитися їхніми справами — це наше батьківське право, котрого ніхто нас не позбавить. Та я все ж пропоную не заважати їм. Не тиснути на них. Допомагати, але не обмежувати. Нехай будують. Ми станемо собою тільки після того, як довіримо свою Батьківщину нашим дітям. Нашим таким юним, але вже таким воістину дорослим УКРАЇНЦЯМ. На це здатні лише мудрі. Але це не ризиковано. Зовсім.

Адже завдяки тому, що ми знайдемо в собі сили дати їм цю свободу, вони з повагою прийдуть до нас за порадою, коли настане біда. Діти торкаються душею Господа і говорять душами з Отцем Небесним і зі своїми батьками. Ну і, здавалось би, навіщо тоді зайвий раз хвилюватися? Але сам хвилююся і часто не сплю ночами.

Вікторія мріє не тільки реалізуватися у творчості, але й навчати та надихати юних українців. Вона добра, щира та привітна і легко знаходить спільну мову з будь-ким. В ній вдосталь любові і до мистецтва, і до людей для того, щоб нести світло знань в юні душі.

Діана хоче віднайти свій особистий творчий шлях та реалізуватися в цьому. Вона сильна, вільна, талановита. І вже зараз попри глибоку повагу до поглядів знавців мистецтва та модних тенденцій, не боїться іти проти течії та заявляти про себе, навіть якщо хтось може вважати її вибір не популярним.

Зізнаюся, ця «Сповідь» сповнила мене батьківською гордістю за наших дітей, наших юних українців та зігріла душу неймовірним теплом. Дивлюся я на цих дівчат, на їхніх ровесників та ровесниць, на власних дітей і розумію, що ми прожили життя не даремно. Я мимоволі перевів погляд на сина, котрий долучився до нашої знімальної групи у цій мандрівці Чернігівщиною і побачив, з якою цікавістю він спостерігає за тим, що ми робимо. Перевів погляд на Вікторію та Діану та зрозумів, що все залежить тільки від нас самих. Від сили наших сердець та душ. Українки… І защемило серце… Майбутнє нашої любої країни… Юні берегині, майбутні митці, матері, вчителі… Нам залишається тільки пишатися та захоплюватися нашими дітьми. Любити їх. І вірувати!

В хаті сонячний промінь косо
На долівку ляга з вікна…
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили —
Наче праці тяжкої слід…
Але в кожному русі — сила.
В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліть, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.

Василь Симоненко

Любов Кіник, педагог

Іменем твоїм живу, рідна моя земле. Святим ім’ям твоїм засинаю і прокидаюся, мріючи, аби ти відродила свою споконвічну велич і знову стала сильною, квітучою, щасливою. Ім’ям твоїм, для мого серця і ще сотен тисяч СПРАВЖНІХ звертаюся у молитві до Господа і прошу миру нашій українській Нації.

Святим ім’ям твоїм пишаюся, але замовкаю, коли високо в небі кричить сміливий та вільний сокіл, вселяючи надію в мою душу. Ім’ям твоїм уповаю, коли бачу зовсім ще маленьких українців, котрі своїм беззастережним усвідомленням українства наповнюють ніжністю моє серце. Ім’ям твоїм захоплююсь, тихо звертаючись до Господа у вранішній та вечірній молитві. Ім’я твоє бринить в моїй непокірній душі, котра стане на коліна лише перед Богом і Україною.

Катерининська церква дзвеніла величною тишею. Я присів біля святої Катерини та посміхнувся сонячному промінчику, що ніби оживляв образи святих на церковних іконах. Цей день був сповнений спілкуванням зі священиками та капеланами моєї рідної церкви.

Та не тільки глибиною душ та силою духу священиків та капеланів запам’ятався мені той день. Героїня цієї «Сповіді» дала свою згоду, а її чоловік, Роман Кіник, дав своє благословення на зйомки й уперше за майже чотирирічну історію цього проекту я знімав програму з дружиною священика, з Любов’ю Кіник.

Жінка, мати, дружина, українка, педагог з дивовижно красивою душею, в якій так багато любові. Мудра та любляча українська берегиня. Наша сила і наша слабкість у величному слові МАМА. У буденній метушні ми часто забуваємо про це слово, це відчуття. Руйнуємо кувалдами твердиню звершень, а душею знаємо та розуміємо — без величного слова Мама усі ми сироти.

Мама. У кожного своя мить для цих слів. Своє звершення. Своя майбутність. І крізь призму свого усвідомлення ми кристалізуємо це поняття як Неня, Берегиня, Батьківщина. Україна. Мама… Ніжно і ласкаво. Слів можна сказати багато, та головне те, як відчуває себе душа, доторкаючись до цього дива творіння. І що в цю мить в тебе на серці.

Тоді… чотири роки тому, на красивій площі Львова під похмурим дощовим небом моя українська душа, ніби почувши це, почала молитися. Посеред великого і красивого міста. Молитися і плакати, ніби свічка, що палає під іконами. І не важливо, і не складно потім чути будь-який акомпанемент під звуки цього дощу. Найважливіше — знати, запам’ятати святість цього розуміння. Ми — як символ сильної та величної Матері-України. Ми — як відображення кожного з нас. Ми — ті, хто так свято і безумовно любить свою рідну землю.

Я не буду говорити саме про неї. Проте переконаний, що якби вона почула те, про що я пишу, вона, як українка, матір та дружина зрозуміла б мене, відчула душею те, що я хочу сказати. Душею, котра вінчана Богом зі священиком нашої Української Церкви. Душею, для якої Україна — набагато більше ніж просто навколишній простір. Душею, для якої Бог і Україна — базові постулати буття.

Вона мовчить про це, не говорить в голос. Але любить та вірує. І лише в молитві, наодинці з Господом, всім серцем молить Всевишнього про щастя для наших дітей і мир для нашої країни.

Головне в цій «Сповіді» зовсім не запитання та відповіді. За цією розмовою стоїть набагато більше. Головне те світло та тепло, котре відчуваєш поруч з цією людиною, цією душею. Українською душею. Я чув душу нашої рідної країни.

Саме в пошуках цього відчуття я щоразу збираюся в нову мандрівку, знімаю все нові та нові «Сповіді» з нашою неймовірною Нацією. Це моя молитва за майбутнє нашої країни. Коли МИ — це більше ніж усе, що ти маєш. Що мав. І що матимеш.

Джерело: https://jak.koshachek.com/articles/choloviki-jaki-vishivajut-hto-v-ce-povirit-alisa.html

Попченко Валентин Миколайович, військовий штурман морської ракетоносної авіації, майор

Чернігівщина — генетично глибокий край. Складно усвідомити, а тим більше передати наскільки безмірна ця глибина. Я неймовірно вражений тим, що відчув душею під час перебування тут. Це те, що я шукав усюди: на Гуцульщині та Буковині, Одещині та Дніпровщині. Те, що кличе до мене і не дає спокійно спати, раз у раз надихаючи на нову мандрівку нашою неймовірною країною.

Де наша Батьківщина? Чому я бачу її уві сні, але не можу віднайти наяву? Це потім, коли я почав знімати діалоги з Нацією, коли почав слухати та чути «Сповіді» українства, я побачив проблиски тієї величної Русі, котра квітла величчю на увесь світ.

Чернігівщина — амфора класичної культури. Древляни, поліщуки… Величний край з величною історією. Ми маємо уважно та завзято вивчати нашу історію, аби усвідомлювати, хто ми є та яке ми маємо коріння.

Та сьогодні основа існування українства зачинена для нас. І якщо ми хоч трохи поважаємо себе, ми почнемо змінювати це і ставитися до цього вкрай принципово. Від цього залежить майбутнє нашої країни. Генетику потрібно культивувати! Це надважливо для України та українства.

Але нашу національну ідентичність останні сотні років знищують під акомпанемент нашої байдужості та рабської покори. Та все ж таки посеред нас є ті, в кому бринить українство. Ті, хто цінують, шанують та бережуть його. Свято. Ревно. Переконано.

Валентин Миколайович — один з таких людей. Українець. Офіцер. Сильний характер військового та глибока, творча душа. Участь у фольклорному колективі, народна вишивка. Красива душа, котра творить красу. Я вперше спілкувався із чоловіком, котрому вистачає терпіння та зосередженості займатися вишивкою. Це молитва без слів, молитва руками.

Він прийшов на ефір у власноруч вишитій сорочці. Сталева воля і ніжне серце. В цій людині надзвичайно красива гармонія контрастів. А ще в ньому стільки українства! Воно бринить в ньому. Сяє. Палає. Усвідомленість. Совісність. Принциповість. І глибока любов до своєї Батьківщини.

В той дощовий осінній день музей Олександра Довженка, його співробітники та гості зігріли нас теплом надзвичайно красивих душ. Люблячих душ. Українських. Ми побачили іншу Чернігівщину. Спокійну. Усвідомлену. Глибоку.

В них варто повчитися любити. Вони це роблять так переконано, щиро та назавжди. Ці дивовижні українці не звикли говорити про свої почуття, адже для них це очевидні речі. Та для мене можливість розповісти про них українству стала надзвичайною втіхою. Ми, українці, вміємо любити. І які ж ми красиві у нашій любові до подарованої нам Господом України!