У День Святої Трійці, який гостинна Сновщина згуртовує кращі народні колективи Чернігово-Сіверщини, які демонструють свій талант на обласному фольклорному фестивалі-конкурсі імені відомого фольклориста, лауреата обласних премій ім. Г. Верьовки, Б. Грінченка і премії Фонду культури, заслуженого працівника культури України Василя Полевика.

І це не дивно, адже фундатор фольклорного мистецтва Василь Полевик записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив величезну кількість з них, значно збагативши їх звучання. Під його невтомною опікою в області діяли близько 500 різних співочих колективів, більшість з яких співають і досі, тим самим продовжуючи справу Сновського маестро народного музичного мистецтва.

Десятки років свого життя він присвятив збиранню безцінних і унікальних скарбів народного фольклору не тільки у рідному Сновському районі, а й в різних куточках області.

Джерело: https://chor.gov.ua/nasha-diyalnist/novini/item/3961-narodni-talanty-chernihivshchyny-prezentuvaly-svii-tvorchyi-dorob

Полевик Василь Іванович (1925-1999рр) — заслужений діяч культури, фольклорист, музикант, керівник багатьох самодіяльних художніх колективів. Уродженець с. Займища Василь Полевик присвятив українській пісні майже все своє життя. Він записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив значну частину з них, збагативши звучання. Під його опікою на Чернігівщині діяли близько 500 співочих колективів. Більшість із них збереглися до сьогодні. До останнього дня (помер В.І. Полевик у 1999 р.) не поривав зв’язків з рідним селом, де створив фольклорний колектив «Спадщина»

Джерело: https://shrr.gov.ua/nash-kray/adm-ter-ustriy/item/51-vydatni-diiachi-raionu

Сотнікова Олена Василівна, провідний методист з питань розвитку та збереження народної творчості та аматорського мистецтва Чернігівського обласного центру народної творчості

Олена Василівна помітно хвилювалася. Для неї ця програма стала згадкою про батька. Василя Полевика вже давно немає, але його донька і досі з величезною любов’ю, шаною та повагою ставиться до його пам’яті. Саме особистість батька і допомогла їй відшукати свій шлях у житті, і знайти себе в тій справі, котра так припала до душі.

Ми зустрілися в центрі народної творчості, де у нас був запланований насичений знімальний день. «Сповідь» з пані Оленою була першою з тих цікавих діалогів, котрі нам пощастило зафільмувати в цьому дивовижному місці.

Олені Василівні було досить не просто налаштуватися та подолати хвилювання, а камери не додавали їй спокою. Але ми все ж таки зуміли знайти спільну мову, впоратися з емоціями та побудувати цікаву бесіду.

Завдяки батьку Олена з самого дитинства відчувала Україну. Він їздив по селах, їздив до людей і бережно збирав наш український фольклор. Рідна Україна говорила з його душею рядками та нотами народних пісень, а тоді ще маленька донечка постійно чула український спів та розповіді про українство. Вона зростала в цьому. Відчувала своєю дитячою душею. Душею, в якій з дитинства закарбована любов до батька і до України.

Як же це прекрасно, коли батьки власним прикладом змалечку навчають дітей любові до України. На прикладі Олени Василівни ми бачимо, що подорослішавши, такі діти продовжують жити з Україною в серці. Наша країна для неї — це щось глибоко рідне. Те що має аромат дитинства та щастя. Те, що неможливо забути. Те, де живе її душа. Дивовижно ніжна і красива душа.

Я щасливий тим, що мав змогу доторкнутися у «Сповіді» до цієї української душі. Я був радий тому, що ми разом з Оленою Василівною пережили ці яскраві спогади про яскраву людину — її батька, котрий так багато зробив для України і українства, котрий залишиться в нашій пам’яті на віки.

Сила душі та мужність Олени Василівни викликали в мене глибоку повагу. Адже як багато потрібно сил, праці та любові, щоб по крихтах збирати нашу величезну, красиву країну та відроджувати нашу таку глибинну культуру. Люди в яких вистачає на це душі — справжні діаманти Нації. І я щоразу дякую Господу за зустріч з такими людьми.

https://youtu.be/bLQmdCOD8rI

Я вірив, коли говорив: Я сильно пригнічений!

Я сказав був у поспіху: Кожна людина говорить неправду!

Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?

Я чашу спасіння прийму, і прикличу Господнє Ім’я!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його!

Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!

О Господи, я бо Твій раб, я Твій раб, син Твоєї невільниці, Ти кайдани мої розв’язав!

Я жертву подяки Тобі принесу, і Господнім Ім’ям буду кликати!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його,

на подвір’ях Господнього дому, посеред тебе, о Єрусалиме! Алілуя!

Біблія, Старий Заповіт, Книга Псалмів

Переклад Івана Огієнка

Якубів Дарія Василівна

Вона пригощала нас гарячим чаєм, поки ми знайомилися з отцем Михайлом Якубівим, ніжинським священиком нашої рідної Православної Церкви України. Усюди на території красивого Свято-Покровського храму відчувався дотик душі дивовижної Берегині цієї родини і цього місця.

Це важка праця у славу Господню — приїхати в незнайоме місто і по крихтах відновлювати, відбудовувати храм Божий. Цеглина за цеглиною. Ікона за іконою. Вимолити, вибудувати, викохати майбутнє цього храму. Виховувати дітей, допомагати чоловікові священику у його щоденному служінні Богу і Україні. Не жалітися на складнощі та негаразди, а просто жити, працювати, любити та вірувати.

Соціум пропагує різні наративи, як складову поняття «особисте щастя». Матеріальний добробут, умови проживання, фінансова стабільність, соціальні гарантії… Та він ніколи не навчить тому, що щастя — у вірній та самовідданій любові. Ніколи не розкаже про те, що можна стати щасливою, послідкувавши за чоловіком в невідомість, та ще й з маленькою дитиною на руках.

Не розкаже соціум і того, що щастя живе в люблячій душі, котрої вистачає і для того, щоб пліч-о-пліч з чоловіком спочатку відбудувати храм, а потім і тримати його на собі, і вистачає на родину, на коханих чоловіка та діточок. Про це розкажуть лише люблячі, щасливі очі цієї прекрасної жінки.

Ми вигадуємо собі якихсь героїв, розфарбовуємо їх кольоровими олівцями, додаючи їм вигадані нами барви та риси. Та у справжньому, не вигаданому, житті все інакше. Ти часто опиняєшся перед вибором. Перед точкою неповернення. І саме в цю мить важливо не зрадити себе своїм вибором. Почути своє серце, свою душу. Так Господь відкриває шлях до щастя.

І це щастя часто не в багатстві чи розкоші, не у славі чи визнанні. Воно може бути у щоденній праці, у родинних турботах, у силі силенній буденних справ… Але воно буде настільки глибоким та всеосяжним, що ти не проміняєш його навіть на усі блага світу.

Жодна квітка, жодна вишита серветка не з’являється у храмі сама по собі. В кожній найменшій деталі видно руку люблячої Берегині. Вона душею обіймає кожного, хто переступає поріг цього місця і наповнює не тільки власний дім, а й дім Божий теплом, затишком і любов’ю.

Наші українські Берегині — дружини, матері, доньки та сестри. Вони вміють любити всюди: у затишних стінах своїх домівок, в тилу і на фронті, в бізнесі, політиці, економіці. І в цьому стільки красивого, вишуканого та справжнього. Стільки Божого!

В тому є і заслуга пані Дарії, що це місце, цей храм одразу припадає до душі. Сюди хочеться зайти і відключитися від мирського, метушливого, задушливого. Просто поставити свічку та помолитися. Кожному із нас це потрібно. В нескінченному коловороті примарно-важливих справ ми забуваємо про душу. А непочута, душа говорить до нас все тихіше і тихіше, поки не замовкає зовсім, ховаючись у недосяжній глибині нашого єства.

Ми розмовляли, а я відпочивав душею, зігрітий теплом величезного серця матінки Дарії. зігрітий силою її любові та віри. Під час нашої розмови раптом розпочалася злива. І це лише додало затишку храмовим стінам і тепла нашій розмові.

Рука в руці, серцем до серця отець Михайло та матінка Дарія бережуть цей храм для нас. Для тих, любить Христа. Для тих, хто вірує в Господа. Це так просто і водночас складно — просто жити, любити та вірувати. Та в цьому стільки мудрості, гармонії та щастя.

Закортіло зайти до храму та поставити свічку. Запалити її, мовчки дивитися на вогонь та відчувати силу Божої Любові, котра сильніша за будь-що в цьому світі. Без неї наша душа не зможе бути живою.

Голові федерації футболу міста, депутату міської ради двох скликань Мамедову Володимиру Хейбаровичу присвоїли звання почесного громадянина міста Ніжин. Рішення було прийнято на 37-й сесії Ніжинської міської ради одноголосно. Звання почесного громадянина присвоїли Володимиру Хейбаровичу за вагомий внесок у розвиток міста. Активну участь у громадському та патріотичному житті Ніжина. Безкорисливу допомогу місту, громаді, спорту.

Мамедов Володимир Хейбарович вже майже десять років — незмінний голова федерації футболу Ніжина, яку створили з його ініціативи — є депутатом двох скликань. Володимира Хайберовича визнано одним із переможців обласного конкурсу «Благодійник року» імені меценатів Тарновських, відзначено медалями військового відомства, нагороджено відзнаками православної церкви та званням «Волонтера України».

Джерело: https://www.uezd.com.ua/volodymyru-mamedovu-prysvojily-zannya-pochesnoho-hromadyanyna-mista-nizhyn/

Мамедов Володимир Хейбарович, Почесний громадянин м. Ніжин, депутат Ніжинської міської ради п’яти скликань

Я рідною мовою вірші пишу,

Щоб краще вона процвітала.

Я рідною мовою дорожу,

Щоб наша держава буяла.

Хай згинуть з дороги усі вороги,

І наша країна міцніє.

Щоб гасло, яке ми з Майдану несли,

Над нами як сонце жевріло.

Не соромно нам

За Державу свою,

Ім’я якій Україна.

Прославимо працею навіки,

Бо це твоя і моя Батьківщина.

Її широки поля і лани

Гори її і долини,

Сиві Легенди її давнини

Нащадкам ми залишили.

Автор Володимир Мамедов

Володимир Хейбарович чекав на нас в холі Ніжинської міської ради, потім запросив до свого затишного ресторану. Забігаючи наперед, скажу, що «Сповідь» людини з такою величезною та люблячою душею варто почути та побачити. А тоді, ще практично незнайомці, ми йшли красивим, намоленим містом, а я згадував ті неймовірні душі, котрими мені відкрився цей край. Почесний громадянин свого рідного міста Володимир Хейбарович неквапливо йшов поруч із нами і було видно, наскільки він любить це місто і як ним пишається. Він був готовий до діалогу. Готовий говорити щиро, розповісти про те, що на душі.

Володимир Мамедов — розумний, ерудований співрозмовник, потужна, яскрава особистість. Цій людині є про що розповісти і є чим поділитися з Нацією. Та для мене стало несподіванкою те, що світ бринить для нього поезією, в яку він вкладає стільки себе самого. У своїй «Сповіді» він поділився своїми віршами і це стало для мене справжнім одкровенням про цю людину.

Коли на нашу рідну землю прийшла війна, суспільство реагувало по різному. Комусь «какаяразніца», хтось одразу втомився від війни. Дуже мало тих, хто залишився з Україною, хто підставив своє плече в час підступного ворожого удару, хто підіймав нашу Неньку, коли той, хто називався братом, завдав удару в спину. Тому кожен з таких людей на вагу золота для нашої Нації і я щоразу з особливим хвилюванням та повагою торкаюся таких душ.

Володимир Хейбарович залишився з українством. Майдан. Війна. Волонтерство. Спорт. Тут, в тилу, він допомагає нашим захисникам і водночас робить так багато для того, щоб розбудувати ту величну країну, про яку мріють ті, котрі, ризикуючи власним життям, тримають над нами рідне небо. В нього вистачає душі й на сьогодення, і на майбутнє нашої країни.

Пан Володимир віддавав нам свої рядки. Вірші, народжені в усвідомленні життєвих перепитій. Одного він не міг спокійно прийняти — війни. Я розумів його. Мене це відчуття не полишає вже восьмий рік. Я так само звинувачую себе в тому, що сталося з нашою країною. І не зможу собі цього пробачити. Раптом уявив собі скептичний погляд мого ровесника, такого самовпевненого та незграбного пересічного обивателя, котрому нічого не цікаво окрім себе самого, але якому усі скрізь винні. Я б витримав цей пихатий та самовпевнений погляд з посмішкою та відчуттям сорому за тих, хто так і не зрозумів, що ми платимо кров’ю та життями найкращих за свою власну байдужість та егоїзм. Платимо життями наших дітей! Адже посеред Нації не існує чужих дітей.

Володимир Хейбарович так само сумно та стримано посміхався. Спокійно та розважливо він розповідав про свій рід. Розповідав про паломництво свого діда, котрий обіймав молитвою увесь свій рід, розповідав про батьків та онука. Розповідав про своє життя та про власні переконання. Говорив коротко, стримано та без зайвих емоцій.

І читав вірші. Його поезія лягала бальзамом на мою зболілу душу, котра так любить Україну та українство. Наприкінці програми пан Володимир подарував мені книгу про футбол. Він займається розвитком футболу у своєму рідному місті з надзвичайною самовідданістю та ентузіазмом. Це його дітище.

Коли Володимир Мамедов говорив про це, в його очах спалахнули іскри мудрої, але попри все такої юної та завзятої душі. Ця людина відчуває все, що відбувається з його країною. Небайдужий, відданий, переконаний українець. Після розмови з ним я йшов затишними вуличками Ніжина, вдихав вже по-осінньому прохолодне повітря і відчував себе дивовижно щасливим. Ми не самі в цей буремний не спокійний час. Ми, українці, є. І наша країна обов’язково переможе!

О Пречистая Діво, Мати Господа Всевишніх сил, Неба і землі козацької Царице, Богохранимого стольного града Києва і всієї держави нашої України-Руси — Всемогутня Заступнице! Прийми всехвальні й подячні піснеспіви ці від нас, недостойних рабів Твоїх, і піднеси молитви наші до Престолу Бога і Сина Твого, щоби був милостивим до неправд наших і послав благодать Свою до тих, хто шанує Всечесне ім’я Твоє і з вірою та любов’ю вклоняється благовісній іконі Твоїй. Бо ми недостойні помилувані Ним бути, якщо не Ти ублагаєш Його за нас, Владичице, бо є все Тобі можливим від Нього. Через це вдаємося до Тебе як до певної і скорої Заступниці нашої. Почуй нас, що молимося Тобі, осіни нас Всемогутньою Покровою Твоєю і виблагай в Бога і Сина Твого: священикам нашим — ревність і піклування про душі наші, державцям — мудрість і силу, суддям — правду і безсторонність, відвагу і наснагу козакам, шлюбний Покров молодим подружжям та збереження їх у вірності та цнотливості, родинам — любов та злагоду, дітям — слухняність, ображеним — терпимість, кривдникам — страх Божий, тим хто у скорботі — душевний спокій, веселим — стриманість, а всім нам — Духа розуму і благочестя, Духа милосердя і покірності, Духа чистоти та правди.

О, Владичице Пресвятая, змилуйся над немічними людьми твоїми, позбав нас зневіри, відчаю, гніву, ворожнечі, недовір’я, заздрощів, наклепу, ненависті, марнославства і гордощів бісівських, а відтак зглянься на всіх нас милістю Твого заступництва. Підійми нас із глибини гріховної і просвіти сердечні очі наші, щоби бачити Спасіння. Будь милосердною і тут, і там: як на стороні земного буття, так і на Страшному Суді Сина Твого. А тих, хто з вірою і каяттям від життя цього відійшли — отців і братів наших, вікопомних князів і гетьманів, душі славних козаків-лицарів Війська Запорозького Низового — у вічному житті з янголами й усіма святими жити сподоби. Ти після Бога перша наша Надія і Заступниця всіх, хто прибігає до тебе з вірою. Збережи соборність землі нашої Україноруської, покрий нас Святим Твоїм Омофором від зазіхання злих нечистих сил та усякого супостата, нехай буде в країні нашій правда Господня, та хай збережуться в народі нашому святодідівська мова та звичаї. Бо молимося до Тебе Пречиста і Непорочна Діво як до Всемогутньої Заступниці та Винуватиці спасіння нашого і величаємо Святе та Величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа в Троїці славимого і поклоняємого Бога, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь!

Протоієрей Микола Апанасенко, Клірик храму святої великомучениці Катерини (Катеринінська церква) м. Чернігів

Поки ми знімали програми він проводив служби. Я сам підійшов до отця Миколи. Я із захопленням спостерігав, наскільки самовіддано він ставиться до служби Божої та до прихожан. Люди приходили та йшли. Храм жив своїм життям, наповнюючись молитвами й каяттям, сльозами вдячності, надії та віри.

А отець Микола Апанасенко продовжував молитися та служити Господу. Я підійшов до нього і запитав: «Ви дозволите зняти з Вами програму?». Він сором’язливо посміхнувся та відповів, що не встигає, адже в той день у нього йшла служба за службою. Я попросив виділити хоча б 15-20 хвилин на «Сповідь» і він погодився, за що я йому безмежно вдячний.

Розмова про Бога з цим священиком стала для мене важливим уроком ВІРИ. Він козацької крові. Нащадок славетного роду. Чернігівець з діда-прадіда. Навчений вірувати в Бога і Україну. Переконаний та уважний духовний наставник.

Я побачив, з якою любов’ю та шаною отець Микола ставиться до свого служіння. Це неймовірно красиво — спостерігати за людиною, котра робить справу свого життя, слідуючи своєму призначенню.

На відміну від попів ворожої церкви, наші священики і капелани знайомі з тяготами та випробуваннями. Багато з них власними силами, серцями та душами відроджують старовинні часто напівзруйновані храми, а дехто навіть будує церкви від найпершої цеглинки в фундаменті до найвищого купола. І в цьому стільки святого! Стільки Божого!

Я надовго запам’ятав фразу, котру промовив до мене один з митрополитів нашої рідної церкви: «Мене часто запитують про те, чому наша церква саме така. І я відповідаю, що в цьому пряме відображення суспільства, в якому ми живемо. Так само як і держави».

Ми всі, кожен з нас — частинка величного цілого. А священик — це той, хто чує нашу душу. Адже лише покликаний Господом до служіння священик може вказати тобі шлях до світла. Треба лише зуміти стати на цей шлях. Прийняти його. І йти ним чесно та віддано.

Ми завершили програму, а отець Микола почав обряд хрещення немовляти. Ми проходили повз, коли батьки з ніжністю тримали малюка на руках. Неймовірно милий та обласканий хлопчик. І в першу чергу милістю Господньою. Його принесли до Бога, щоб Він осяяв ще таке маленьке життя сяйвом щирої та вічної любові.

Автор Яна Хмелюк

 Станіслав Прощенко, учасник російсько-української війни, громадський діяч

«Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною». І мені також це принципово в нашій країні. Навіть категорично принципово. Щоб російська церква пішла з нашої святої землі. Назавжди. Безумовно. З Почаївської Лаври. Зі Святогірської. З Печерської.

Це мета моєї роботи. Ціль останніх чотирьох років життя. 403 «Сповіді». 403 долі. З яких майже половина – це священики, капелани та ченці. Рідні та кровні українці, котрі вірують в Бога і Україну хочуть жити вільно та справедливо.

Воля – частина нашої суті. Невіддільна частинка українства. Віра. Віра предків. Ікони. Люди, котрі навчають нас молитися та любити. І раптом на восьмому році війни ми розуміємо, що повністю не захищені від ворожого лицемірства кремлівської церкви, котра захопила численні українські храми та руйнує свідомість багатьох українців.

Злодійкуваті, підступні істоти проповідують любов до кремлівських божків і збирають з українських вірян гроші нашому ворогу. Тут і біль, котрий іноді просто спустошує, коли кожна наступна влада заграє з внутрішнім ворогом українства замість того, щоб нейтралізувати п’яту колону всередині країни.

Банальність зрадницьких дій вже ні для кого не секрет. Байдуже мовчання – безхребетність більшості. Наша байдужість – це внутрішня хвороба, це наче проказа, що роз’їдає душу українства.

Я завжди пишу про те, що такі хлопці, як Станіслав Прощенко, вже ніколи не повернуться з війни. Душею вони там назавжди. Поруч із тими, хто дивиться на нас з Небес. І вони це гостро відчувають. І ці погляди, ці душі вони вже не зрадять ніколи.

А ми? Суспільство? Громадськість? Українство? Де ж усі ми? Займаємося власним життям? Намагаємося будувати власне майбутнє, закриваючи очі на те, що за наше вільне сьогодення проливається кров і гинуть найкращі?

Одужання душі в її покаянні. Каяття. Ми не помічаємо всередині себе цілу армію українофобів і зрадників, тим самим намагаючись йти вперед із заплющеними очима. Мені це дуже болить. Це крає душу. Забирає сон. Зриває з місця і несе Україною, щоб об’єднати тих, хто прагне мирного неба над нашими головами і єднання нас як Нації. Нації, котра має тисячолітню історію.

І кожен з тих, кому не байдужа доля нашої країни бере на себе хрест десятка байдужих. Вони несуть на собі неспівмірну ношу. Свою і чужу. Це вибір кожного з нас. Я не знав Святослава Прощенко перед програмою. І можливо ми більше не побачимося. Байдужі та бездуховні називають його по-різному.

Я можу назвати Станіслава лише Братом. Моїм справжнім Братом по українству. У нас одна країна. Один прапор. Одне українське небо над головами. Так хто він мені?Брат! Брат, котрий у надзусиллях несе свій хрест, не зважаючи на каміння, що летить в нього та гомін ватної юрби. Він повернувся з війни і продовжує воювати за свою ВІРУ.

Московити мають піти з нашої землі назавжди, забравши з собою брудних попів чужої для нас віри. Діалог. На краю ночі. Під зоряним небом нашої рідної Богом даної України. Дякую за непримиренну позицію. В цьому і є соль нашої землі – будь-що боронити нашу повну та безумовну ВОЛЮ.

https://youtu.be/oXDNtz2vpzc

Молитва до Богородиці, прославленої в чудотворній Жировицькій іконі

О Премилосердна Владичице, Діво Богородице! Якими устами торкнуся до святині Твоєї або якими словами ісповім щедроти Твої, що їх людям являла Ти? Бо жоден, хто прибігає до Тебе, не відходить не вислуханим і без допомоги. Від юності моєї шукаю Твоєї допомоги і захисту та ніколи не був позбавлений милосердя Твого.

Споглянь, Владичице, на скорботу серця мого і побач рани душі моєї. І нині, схиливши голову, стоячи перед пречистим Твоїм образом, приношу Тобі мої моління: не позбав мене всесильного заступництва в день скорботи моєї і в день печалі моєї заступи мене. Не відвернися від струменів сліз моїх, Владичице, і радістю наповни серце моє. Пристановищем і захистом будь мені, Милостива, і промінням світла Твого, розум мій просвіти.

Не тільки за себе молю Тебе, а й про людей, що прибігають до заступництва Твого. Церкву Сина Твого у благості збережи і охорони її від злих нападів ворогів, що повстають на неї. Архипастирям нашим пошли поміч Твою в апостольстві, і збережи їх здоровими, довголітніми, щоб правдиво навчали слово істини Господньої. Пастирям випроси в Бога, Сина Твого, ревність і піклування про душі стада словесного, яке вручене їм; дух розуму і благочестя, чистоти і правди божественної їм пошли.

Виблагай також, Владичице, у Господа верховній владі нашій і містоправителям мудрість і силу, суддям — правду і чесність до всіх, а всім, хто вдається до Тебе, — духа цнотливості, смиренномудрості, терпеливості і любові. Ще молю Тебе, Премилосердна, щоб Ти осінила країну нашу покровом Твоєї благодаті і визволяла її від лиха стихій, нашестя ворогів та міжусобиць, щоб усі, хто живе в ній, у мирі та любові перебуваючи, тихе і безтурботне життя прожили і, вічні блага Твоїми молитвами успадкувавши, могли разом з Тобою хвалити Бога на небі повіки. Амінь.

Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

«Молитва пензлем. Саме так можна по-іншому назвати іконопис, або ж мистецтво писання ікон. Люди, які займаються такою діяльністю завжди поміж нас, віруючих. Бо ж без справжнього церковного життя неможливо відображати в ідентичності — Божественне».

Автор Ольга Палош

Сум. Він наступає раптово, наче порив вітру. Збиває з ніг та огортає спогадами. Тягне за руку в дитинство. Огортає материнськими обіймами. І душа тужить чимось теплим та сонячним. Сум, котрий в молитві відображується істинним милосердям до усього того, що так болить нашому сьогоденню.

І душа, не витримуючи цих вітрів, болить та кличе до Господа у молитві. Підіймаєш очі до неба і віруєш в те, що цей сум розчиниться в нічній тиші полине туди, звідки вже ніколи до тебе не повернеться. Перегорнутий аркуш жовтої від часу книги. Книги складної, стрімкої, інколи не зрозумілої. Твій сум, як жаль за минулими митями абсолютної любові, подарованої Господом цьому світу.

Він зайшов до зали краєзнавчого музею і ми зустрілися поглядами. Мені якось одразу здалося, що я давно знаю цю людину. Той знімальний день видався доволі насиченим та цікавим. Та я з особливим нетерпінням очікував на цю «Сповідь». З’ясувалося, що ми народилися в один день, 7 листопада. Можливо саме через це нам було настільки просто вести діалог з Валерієм Олексійовичем.

Віруюча людина. Богомільна. Ревна. І в цьому ми з ним також виявилися схожі. Ми говорили однією мовою. Він знає шлях до таїнства. Усвідомлює його. І молячись пише ікони. З ним не складно. Але треба обов’язково молитися. Інакше зрозуміти та почути його неможливо.

Він десь там. Де випадкові люди не ходять. Він досягає цього виміру Вірою та Молитвою. Ми говорили про благодать Божу, котра, наче бальзам, лікує та оновлює душу. І це таїнство дається ревною щирою молитвою та постійним спілкуванням з Господом.

Його ікони говорять до тебе. Ти мовчазно дивишся на них, і відчуваєш, як благодать святих образів проникає в тебе. Ми звикаємо бути «хорошими». Граємо «правильні» ролі, самі задихаємося від болю, хворіємо, вигораємо та гаснемо. І лише свіча під іконами забирає нічну тривогу та омиває душу цілющою розмовою з Господом.

Він дорослий, усталений у вірі. Він викохує кожну свою роботу, наче дитину. Тому щиро та здивовано сміється, коли адепти ворожої церкви намагаються представити його творчість як надбання кремлівської церкви. Інший світ. Той, в якому вірують і моляться.

Інші думки. Інший вимір. Це неможливо пояснити словами. Це можна лише відчути. Тому так багато вірян залишаються незрозумілими для мирян. Я вже звик до такого нерозуміння. Він також. Ми посміхалися один одному. Широко та щиро. Ми розуміли один одного з півслова.

Ми поважали вибір один одного, обравши для себе молитву, піст та аскетичність у сприйнятті навколишнього світу. Можна бути ченцем в монастирі. А можна бути ченцем в миру. Можна відмовитися від усього мирського. А можна не відмовлятися, жити серед людей і при цьому не відходити від буття відлюдника.

Розмова з Богом. Те, що робить нас смиренними та покаянними. Те, що ти щоденно сповідуєш Йому. Відчуття внутрішньої свободи. Вкрай глибинне. Усвідомлення себе самого. Молитва каяття. Псалми віри.

З ним було не складно. Я відчув силу його віри. Я розумів відданість його любові. Я чув те, що він мені говорив. Я вчився. Просто вчився у цієї мудрої душі. Вчився любити Бога. У свій день народження я молився за нього разом з ним.

Між нами відстань у 150 кілометрів, але це не завадить почути в молитві дружній ледь хриплий голос. Це не складно. Складніше не знати молитви. І не розуміти того, що нам заповідано вірувати в Бога і Україну.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

https://youtu.be/yHb7AoMgEzE

Прилуцькому краєзнавчому музею імені В. І. Маслова 127 років

«Музей одна з небагатьох інституцій, що відображає творення державності України та її становлення на світовій арені, як висококультурної розвинутої країни. Відвідати музей наче отримати можливість ненадовго доторкнутися до минулого, відчути на собі плин часу, згадати історію свого села чи міста, осягнути власний зв’язок з далекими поколіннями предків. Адже народ, який не знає своєї історії приречений на вимирання.

Прилуцький краєзнавчий музей є одним з найстаріших в Україні. Археологічні, історичні, природничі, етнографічні та мистецькі пам’ятки Прилуччини, що зберігаються в його стінах, є безмовними свідками багатовікової історії Приудайської землі. Вони наче розповідають про її чарівну природу, про видатних прилучан та їх життя».

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

Я наче відчував, що мені потрібно потрапити на другий поверх краєзнавчого музею. Нас, змоклих під осінньою зливою, зустрічала директорка музею Тетяна Зоць. Ми привіталися, познайомилися і рушили нагору. Перший поверх надихає відвідувача цікавими експозиціями з експонатами флори та фауни регіону. Тоді як зали другого поверху сповнені історією українства та відображують історичні події від буття стародавніх слов’ян до подій XX століття.

Ледве ступивши до зали з історичною експозицією, я одразу відчув наскільки мені тут затишно і як тішиться побаченому моя українська душа. З кожної сторінки цих епох наші предки говорять до нас. До нас кличе неймовірна, настільки могутня спадщина віків, міць якої ми за всі роки незалежності так і не змогли усвідомити. Але саме це усвідомлення має стати частиною буття кожного з нас, адже саме воно являє собою фундамент нашого майбутнього.

Це так важливо культивувати генетику, котру по-варварськи винищували сотні років. Нам потрібно з науковою педантичністю збирати відлуння Душі Українства, і з відкритою душею приймати та вивчати наукові здобутки на цій ниві. Наука, історія не може бути від’єднана від суспільства.

Для розбудови соціуму топові ЗМІ мають висвітлювати на перших шпальтах не вбрання селебрітіз чи особисте життя самопроголошеної еліти суспільства, а останні наукові відкриття та передові досягнення. Тільки так ми зможемо замінити у свідомості рабську психологію меншовартості, котру століттями нав’язував червоний режим, на відчуття національної гідності та самоповаги.

Саме такі думки наповнювали мене, під час знайомства з історичними експозиціями Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова. Першу «Сповідь» ми знімали з директоркою музею Тетяною Зоць.

Ми говорили не про цифри чи дати. Ми говорили про душу з людиною, котра очолює колектив однодумців, надзвичайно натхненних духом українства. Вони не просто збирають та демонструють експонати, а ще й відчувають усю ту глибину, котру вони уособлюють.

«Сповідь» це програма про душу. Душу, котра творить добро. Для всіх: для близьких та для незнайомців, для сучасників та для прийдешніх поколінь. Творить во славу Господа та за покликом серця.

«Сповідь» – це відповідь телевізійним аудиторіям, котрі так бравурно та нерозсудливо піддаються ворожій інформаційній пропаганді. Котрі не шанують Героїв. Котрі забувають про війну із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Котрі воліють не пам’ятати про те, що кожним своїм вчинком кожен з нас створює сьогодення Нації й тим самим закладає фундамент нашого спільного майбутнього.

Нас намагаються зробити сірими, безініціативними, аморфними. Байдужими. Соціально й національно пасивними. Але є люди-іскри. Вони палають. Світять. Творять. Надихають. Їм складно. Важко. Часто самотньо. Але коли такі люди відшукують одне одного та збираються разом навколо спільної мети, вони стають тією потужною рушійною силою, котра рухає українство вперед.

Такою я побачив Тетяну Зоць. Натхненна, потужна, небайдужа українка, вона палає своєю справою та надихає своїм ентузіазмом оточуючих. Я слухав її, зачарований тією енергією, котру випромінює ця людина. Але не зважаючи на надзвичайну приємність бесіди, мою душу сповнював сум та тривога.

Ми, як Нація, забуваємо про нашу культуру. Забуваємо про генетичні цінності. Ми маємо набагато більше уваги приділяти історії, культурі та мистецтву. Набагато принциповіше ставитися до цих питань, до їх вивчення та популяризації. Адже це не просто гілки на дереві нашого буття, це його коріння. Основа основ. Ми втрачаємо час. Ми знову і знову відмовляємо собі в можливості пишатися тим, що ми українці.

Час нашої розмови сплинув непомітно, але відлуння цього діалогу і досі зігріває мене. З цим місцем, цим музеєм, варто познайомитися. Варто його відвідати. Відчути його. Пройтися залами, послухати екскурсію, подивитися експозиції. Варто хоча б для того, щоб вийти з цих стін натхненним оновленим та почати зовсім по-іншому відчувати ту землю, якою ми ходимо, на якій живемо. Це місце дарує диво.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

https://youtu.be/gb_Ox8Sl5FQ

«В основу музейної колекції покладено зібрання козацько-старшинського роду Ґалаґанів, що налічує сьогодні понад 9 тисяч творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва і охоплює період з XVI століття до сьогодення. Атмосфера урочистості та розмаїття церковної архітектури Дитинцю створює необхідне емоційне підґрунтя для огляду іконописної спадщини часів українського бароко. Найбільшою гордістю музейної колекції є твори іконопису «Архистратиг Михаїл», колекція Богородичних ікон, двобічна «Покрова Богородиці. Розп’яття».

Блукаючи заплутаними коридорами музею, ви зустрінете твори українських корифеїв ХХ століття — М. Жука, М. Самокиша, С. Шишка, М. Глущенка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, А. Коцки та багатьох інших. Якщо ці імена вам мало про що сказали (нехай вибачають класики), одне полотно, пензля Івана Айвазовського точно не залишить вас байдужими.

Зразки декоративно-ужиткового мистецтва України, створені протягом майже двох століть, вразять різноманітністю: тут є аплікація, вишивка та розпис, вироби зі скла та порцеляни, кераміки та дерева не просто невідомого авторства, а старанно виконані митцями родини Саєнків, М. Тимченко, М. Примаченко».

Лада Каранда

Юрій Ткач, директор Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

Старовинне місто під безкрайнім українським небом. З красивими куполами намолених вікових церков. З глибинною історією. Із затишною тишею гостинних вуличок. І наче оаза в бетонних джунглях, на краю міста розташувався Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Галагана.

Високі стелі та відлуння кроків у порожніх в той день коридорах музею. В день нашого візиту в музеї готувалися до відкриття виставки. Ми привіталися з директором, Юрієм Ткачем, котрий пригостив нас запашною кавою.

Я з нетерпінням очікував на зустріч з митцями та мистецтвознавцями. Теплі, сповнені красою погляди цих людей зігрівають мене і досі, не зважаючи на час та відстань, котрі відділяють мене від цієї зустрічі. Ми почули багато цікавого в той день. Це було одкровення тих, хто так любить, шанує та плекає Україну та українство.

Це феномен українства. На нашій святій землі живуть дивовижні душі. Це треба чути та відчувати. Цим треба жити та дихати. Це ідеологія тисячолітньої історії принципової й стрижневої культури потужної світової цивілізації. Ми повною мірою не усвідомлюємо сьогодні наскільки наша цивілізаційна культура буде фундаментальною в найближчі тисячу років.

Для цього потрібно заглибитися в детальне вивчення нашого коріння, наших витоків. І навіть якщо у когось мої слова викличуть поблажливу посмішку, нехай так і буде. Час усе розставить по своїх місцях. Сьогодні вкрай важливо те, що ми почули в цьому музеї. Одкровення. Дорогоцінні хвилини краси людської душі.

Це і ніжність до рідної землі, і креативність мислення, і останні тенденції сучасного мистецтва, і Сповідь майстра фрагментарного мислення та ще багато чого важливого, потужного та цікавого.

Інший світ, абсолютно інший простір, вимір в якому панує краса та гармонія. В якому є вічність любові, котра ласкаво обіймає рідну землю та молиться. Молиться, дякуючи Богу за красу та вміння любити.

«Сповідь» з паном Юрієм була останньою в той день. Він був вкрай заклопотаний на підготовчих роботах до відкриття нової експозиції, але все ж таки знайшов можливість зняти програму.

Музей – його дітище. Він по-батьківськи ніжно і водночас принципово ставиться до всього, що відбувається у цих стінах. Відповідальний українець. І за схоластикою його роботи я побачив тонку та дбайливу душу.

Він природжений вчитель. Йому довіряють. А він високо цінує таку довіру. Високосвідомий українець. Це те, до чого ми так прагнемо — віднайти людей, для яких Україна надважлива.

— Так не буває! — вигукне пересічний песиміст.

— Ще і як буває!

Це коли культура та історія твоєї країни у тебе в душі та на серці.

Ми класно поспілкувалися. Це був знаменник того, що нам вдалося побачити та відчути в стінах цього дивовижного місця. Подяка — це, мабуть, не те слово, котрим я можу охарактеризувати свої враження після цієї «Сповіді». Глибока вдячність за ту віру, котру дарують такі діалоги. Віру в наше майбутнє. Віру в Україну та українців.

Знаю, що навіть там… в Небесній Обителі Наталія Миколаївна буде молитися за свою Україну — Олег Володарський (відео)

Померла завідувачка ніжинського дитячого садочку №13 «Берізка» Наталія Миколаївна Примушко. Світла, творча, креативна людина, прекрасна жінка, турботлива, любляча мама та бабуся. Наталія Миколаївна педагог майже з півстолітнім стажем — віддала дошкіллю більше 40 років.

Заслужений працівник освіти України, «Відмінник освіти України», «Спеціаліст вищої категорії», має звання «Вихователь-методист». Її творче кредо — «Створення «хати радості» для маленького українця, про яку так мріяла Софія Русова. Кожен її день діяльності — то була яскрава сторінка відкриття шляхів вдосконалення формування основ національного світогляду педагогів та ніжинської малечі.

Світла пам’ять людині, Педагогу з Великої літери! Співчуття рідним та близьким!

Джерело: https://mynizhyn.com/news/misto-i-region/21338-vidiishla-u-vichnist-natalija-primushko.html

Примушко Наталія Миколаівна, директор закладу дошкільної освіти №13 «Берізка», Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України

Про цю людину, цю жінку, Матір та Вчителя писати складно. Серце щемить та хвилюється. Під час нашої «Сповіді» я щосили намагався не показати, як всередині мене прокинувся та закричав той маленький хлопчик, котрим я був майже піввіку тому.

Почуття нахлинули з небувалою силою. Мені було складно говорити, ставити запитання та взагалі складно було сприймати цей діалог як зйомки програми. Було складно стримувати власні емоції. Це було на самісінькій межі моєї витримки. Ми усі хочемо в дитинство. Мріємо про це і згадуємо його як найсвітліші миті нашого життя і в миті радості, і в час смутку чи журби.

Останнім часом я часто повертаюся до своїх дитячих спогадів. Чому? Не знаю. Але мені там спокійно і тихо. Навіть молитва останнім часом огортає мене спогадами дитинства, осіннім туманом та передчуттям скорого Дня народження.

Наталія Миколаївна з такою материнською ніжністю поставилася до мене, що я відчув себе малюком, подумки перенісшись у дитячий садочок на київському Подолі, котрий відвідував в той час.

Ми знімали програму, поруч були колеги та герої наступних програм, час був досить обмежений і я мусив зробити максимум для того, щоб допомогти дивовижній героїні програми розкритися у «Сповіді», але душа раз у раз рвалася туди, у босоноге дитинство.

Мама, бабуся, дідусь та старовинний Поділ. Як багато залежить від тих, хто торкається самою суттю своєї душі до наших маленьких дітей. Наскільки важливі та принципові ці перші стосунки. Наскільки категорично я закликаю до суспільства своїми програмами та статтями, усієї своєю працею, котрою займаюся останні чотири роки: «Наша країна має бути з добрим людським обличчям!».

І тут не тільки про соціальні чи конституційні норми. Мораль нашого існування — добра посмішка та надзвичайно ніжна душа. Якщо правильно, фундаментально відбудовувати цю тендітну соціальну конструкцію, котра має під собою міцну, надійну та віддану національну якість, ми в результаті повернемо те, що так люто та кровожерливо намагалися знищити наші північні вороги.

Все починається з перших кроків. З перших слів. Кожна мить. Кожна посмішка. Дитячий рай в дусі святого УКРАЇНСТВА, де в маленькі душі закладають найчистіше та найрідніше. Це має бути академікою нашого виховання. В цьому і є феномен нашої генетики. Любов в найвищому її розумінні. Абсолютна любов. До Бога. До України.

Бути українцем не просто. Вирости та стати їм ще складніше. Справжнім. Готовим любити та шанувати свою Батьківщину не тільки на словах, а й віддати себе на служіння країні. І це виховується з найменших кроків маленького, тендітного та рідного материнського виховання. Так зобов’язаний приймати наш соціум чисті та світлі душі. В любові, турботі та розумінні.

У героїні цієї «Сповіді» — це в її материнській душі. Вона доводить це своїм ставленням, усім своїм життям. Довірити такому Вчителю свою дитину — це наче Благословення Господнє. Він розповість їй про нашу країну набагато більше, ніж ми. Вчитель від Бога. Мама для усіх дітей. Величезна, добра і ласкава душа. Сувора? Можливо інколи. Але це любляча, материнська строгість, котра навчає дисципліні.

Ця стаття і ця програма не про досягнення і результати. Ці слова про душу. Про рідну, ласкаву, турботливу українську материнську душу. Душу, сповнену Божої Любові. Я торкнувся свічі під іконами, котра яскраво палає в ім’я любові до українства. Палала.

P.S. Я не смію переписувати статтю, котра була написана два місяці тому. В ній є те, що називається моєю країною. І герой моєї програми — той, хто все життя присвятив вихованню маленьких українців. Мені ближче посвята, ніж реквієм. Мені спокійніше та мудріше, коли згадую те тепло і ту ніжність, котру відчув, доторкаючись до цієї неймовірної душі.

І навіть там… в Небесній Обителі вона буде молитися за свою Україну. Мені залишається лише вклонитися і з любов’ю та ніжністю промовити: «Господи, бережи її душу!». Пам’ять про цю «Сповідь» залишиться зі мною назавжди. Українська, любляча душа — це навічно!

 https://youtu.be/jT-nvYzeyW0