Арсеній Яценюк.

   Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.

   Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х,  знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

   СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

   Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою.  У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю. Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар.   Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі.  Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.

   Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.  

   Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками  злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.

   Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.Люди з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть.  Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

   Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.

Ведь уже давно выявлена закономерность, что нельзя заниматься только
лишь одними умственными упражнениями — организму для баланса необходимы и
физические нагрузки. Изучено, что в школах, в
которых отсутствует комплексный подход в развитии ребенка, имеют худшие показатели успеваемости Сегодня в погоне за материальным, мы не замечаем, какие изменения приходят в  нашу
жизнь, как растут наши дети. Такого ли
будущего хотим  для своих детей? К чему
приводит эта гонка? Наша жизнь наполняется суетой и
ложными ценностями, мы теряем связь со своими детьми, а когда вспоминаем, становимся чужими друг другу,  добавляя в
свою жизнь еще больше стресса.

гасло "Майбутнє починається з мрії"






Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"

1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.

2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:

    а) існуючі вже на цей час;

    б) задум і проекція нових;
    
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.

4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.

5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"

6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.

7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:

    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні

    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"


Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем після наради з Володимиром Маліновським під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".

Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!

В 1991-му році через об'єктивні причини відбувся розпад СРСР і з'явилася нова держава - Україна. Причини три - економічна, культурна, політична:

- вся економічна міць трималася на продажу нафти і газу, більшість підприємств насправді були дотаційними, а ті що працювали на оборонку тим паче - оскільки на них виділялися величезні ресурси;

- культурні обмеження через пропаганду комуністичного ідеалу та заборону іноземних фільмів, музики, літератури плекали ріст протестних настроїв та ненависті до режиму;

- етнічно в складі СРСР існувало багато різноплемінних народів, що належать до Азії і Європи, що викликало великі протиріччя і врешті-решт викликало вибух;

Українці мають радіти за розпад режимної держави - оскільки завдяки цьому в руках нації опинилася власна доля, ми стали паном на своїй землі. Але нажаль з реалізацією в нас пішло не дуже - не те що не дуже, а ще гірше за інших.

Можна багато розмовляти ЧОМУ - але тим не менш винні МИ - кожен із нас, а не кацапи, жиди, "загниваючий Захід" чи Усама бен Ладен. МИ допустили до влади нічого не тямлячих в економіці, дисидентів та колишніх комуністів. У перших проблема - в економіці не "бум-бум", а у других відсутність ініціативи і звичка "прогинатися" - хоч під Москву, хоч під Вашингтон, а тепер і під Брюсель.

Колишні "рухівці" показали себе як хрєнові економісти - мабуть все-ж таки громадський діяч і економіст це зовсім інші речі й не треба їх змішувати. Країні потрібні і ті і інші, але кожен має займатися своєю справою. Колишня совдепія показала себе як хитрого хамелеона - що міняє колір моментально, а головне втихаря 3,14здить те, що погано лежить.

Давайте подивимося на сьогоднішню економіку України - ринкових умов як таких немає, вся гра ведеться непрозоро, іноземний капітал тікає від нас. Українські підприємства вміють виробляти лише низькотехнологічний, сировинний товар - як в Африці, але в більших об'ємах. Зарплати нижчі від китайських! Можете зі мною посперечатися?

Корупція проникла в кожен куточок нашого життя - починаючи від депутатів і закінчуючи лікарями, міліціонерами й простими громадянами. Кожен із нас знає як "приватизуються" українські підприємства, кожен знає, що для того аби лікували в лікарні треба заплатити в "фонд лікарні", кожен знає про те що мєнти садять невинних людей на замовлення третіх осіб, судді в вільний час катаються на спортивних авто... можна багато чого написати ще, але думаю кожен із вас може написати щось своє.

КОЖЕН наш Президент був або комсомольцем, або комуністом! КОЖЕН - тобто ми вибирали тих хто в радянські часи боявся й пискнути без згоди свого начальства - що "безхребетне" нам може запропонувати? Ми можемо знову посперечатися, але ЖОДНИЙ з чотирьох не зробив щось на краще - вони лише ділили неподілене набиваючи свої кишені і розказували нам казки.

Незнаю як ВИ, але я вважаю що у всьому винні МИ з ВАМИ - винні у тому, що дозволили комуністам влаштувати "дерибан", дозволили неукам йти у владу, дозволили продажність і химерство. МИ можемо це виправити, але для початку давайте визнаємо - НАС ОБ'ЄДНУЄ ТЕ, ЩО ЖИВЕМО МИ ХРЄНОВО І ТРЕБА ЩОСЬ ЗМІНЮВАТИ. Давайте визнаємо і те, що нас хочуть роз'єднати - по різним питанням - політичним, культурним... І поки МИ не об'єднаємось - нічого не зміниться.



P.S. В 90-ті роки Захід досить неоднозначно сприйняв незалежність України - економісти прогнозували неймовірний економічний рост, а значить конкуренцію для ЄС і США, за прогнозами наша економіка мала за десять років увійти у вісімку найбільших в світі... Але вони дійсно недооцінили нас з вами і наші можливості...

Як легко щось робити на піднесенні, коли гарний настрій, бадьоре почуття, тепла погода, привітні люди і таке далі в тому дусі... Звісно, коли все сприяє справі, коли навіть зусиль не потрібно додавати - справа робиться наче пісня співається, то що в цьому? Роби та й годі... Отримаєш гарний результат - пишатимешся, а не отримаєш, так і не зважатимеш, бо і без цього все було класно.

А як до того, коли все складно? Коли все йде проти тебе? Коли і здоров'я і сил бракує, і люди не йдуть на зустріч щоб допомогти, і настрій такий, що зовсім нічого не хочеться робити, і обставини складаються таким чином, що інших справ завалом, і до важливих ніколи не дійде... Хочеться просто захворіти, десь від усіх заховатись, нічого не робити, нікого не бачити, нічого не знати...

Простіше за все - здатись, відпустити все по течії, пасивно спостерігати, як плани руйнуються, переходять в повний занепад (звісно, тільки обставини винні, ні в якому разі не я сам). Але можна ж не здаватись... через силу, через "не хочу та не можу" - міцно тримати свої мрії та бажання в руках, і хоч по трішки, хоч по міліметру, крок за кроком продовжувати робити щось для їх здійснення (або принаймні просто втримати їх - не дати щезнути, не дозволити обставинам бути сильнішим за себе).

Не буває такого "Хочу, але не можу."! Якщо людина чогось не робить, то просто не вірить в себе, або боїться чогось. Сильній впевненій людині будь-яка справа ладна.

Буває ще такий період, коли взагалі не розумієш, чого хочеш, навіщо, куди прямувати, до чого прагнути, і нащо це все потрібно.. Такі часи - найпідступніші.. Руки опускаються, сам стаєш розгублений, апатичний, можна навіть в депресію впасти. 

Але не треба! Не можна здаватись! Треба працювати, продовжувати робити те, що було важливим раніше і є важливим завжди!  Найгірше, що можна зробити для себе - бути не спроможним прийняти життя, коли воно прийде після затишку... Тому, доки не мається точного розуміння майбутнього - потрібно готуватись до будь-якого!

Розпоідь із запізненням… ну я написала її вчасно, та інтернету не було, щоб її відіслати… отож…почнем… У нас в універ приїхав якийсь дивний театр, який складався з двох акторів і їх керівника… І приїхали вони якраз з презентацією вистави на соціальну тему до дня боротьби зі СНІДом… (Блін, чого цей день називається саме так… як на мене, то боротися з цією болячкою треба кожен день, кожні годину з року в рік, а не  один день… це якась лажа… Був би день пам’яті померлих від СНІДу. Так би, на мою думку, було б правильніше…)

Так як 85% хворих на СНІД – це ін’єкційні наркомани (це я почула від їх керівника) то і вистава була наркоматською. Я вперше побувала на інтерактивній виставі, як назвав її той чувак.

Вистава починалася з того, що дівчина зустрічається з своїм другом, наркоманом, і він пропонує їй піти з ним на наркоматську хату (типічний сюжет)… вистава переривалася і почалася розмова з глядачами… це була перша частина… На ній було до болю скучно… я почала жаліти ті 10 грн., що віддала за квиток, шкодувати втрачений час і ті 15 хвилин дороги за яких  я змерзла як собака! Звичайнісінька планшетна розмова, яку 100 разів можна було почути в школі на виховних годинах, прочитати в брошурках і т. д.  Але розмова з глядачами починала додавати мені ентузіазму…

Друга частина була про те, як пройшло 5 років… Той друг-наркоман помер від СНІДу… дівчина вийшла заміж і боїться, що теж має заразу, бо 5 років назад спробувала наркотики через того ж шприца… Маленька тендітна дівчинка-акторка так виклалася в своєму монолозі… як вона грала… з її віст розповідь про похорони чувака, про його маму, про власні страхи коцала моє горло і до болю хотілося ревіти голосно і довго… (але там було досить багато людей, і кричаи не можна було) У мене просто тікли сльози і я прикушувала губу, щоб не скавчати сильно… Остання її фраза…слово… вона звала того хлопця(його звали Андрей(вистава була російською, це був мінус)) Шалений крик залитий сльозами, паніка, вона ніби всю свою силу вклала в той крик… у мене захололо все в середині… я ледь не здохла… от тоді я прокусила губу до крові, і ледь не зламала пальці від того, що від нервів крутила собі руки… Було аж занадто емоційно… та мене врятувало те, що вся жіноча частина глядачів біли з очима на мокрому місці… але ні.. були унікуми, яким пофігу було…

Після цього знов бесіда… яка завела мене в глухий кут… дала привід для думок… я знала багато чого про наркоманів, про СНІД… але ця розмова дійшла до мого мозку і душі краще за всі попередні…

Третя частина про те, як би було б, якби вона сказала НІ, і відмовила б і його… ця частина звичайно була утопічного характеру… але хепі енд був просто необхідний, бо без нього дуже слабкі на нерви дітки(такі як я) мали б зрив або кінець життя в дуже поганому випадку… Як би я не була скептично налаштована на те її слова, як вона відмовляла його… але дещо, здавалося реально розумним і більш реальним ніж на виховних годинах і уроках  ОБЖД. Там ніби сам чувак розповідає про шкоду того, що він робить… він те все усвідомлює, але ,як і всі наркомани, переконують себе і інших в своїй силі волі, що вони кинуть тоді, коли захочуть, але зараз вони просто не хочуть,  вони переконані, що вони індивідуальності, незвичайні, особистості, а ми звичайні люди – гавно… та суть не в тому… Мені реально сподобалася його ідея про модернізацію оцих виховних годин… було запропоновано, щоб лекції про наркотики читали не якісь лікарі, чи методисти, а запросили б наркомана, він би все розказав би… все, як є насправді, а для профілактики відвести дітей на похорони молодого наркомана, нехай побачать,  почують адський крик матері, змогли б уявити себе на місці небіщика, якщо б вибрали шлях наркомана…

І от ніби все чудово, вона запрошує його до себе на чай замість тієї наркоматської туси… вона йде, він типу за нею, « ти йди, я за тобою через пару хвилин»… І тут почалося таке… ніколи я не бачила, як справді проходить ломка у наркоманів, але я думаю це все є так, як показав той чувак… Він так корчився, бідолаха… він плакав, кричав, чесався, бився в паніці… то все було на стільки реально, що мені стало страшно і не сили тримати себе в руках, я починала плакати в захльоб собі в руки(мене почули тільки ті, хто сидів безпосередньо поруч)грала дуже гучна музика.  До речі про музику… то було досконало підібрана музика, яка сама маніпулювала почуттями глядачів і як найкраще підкреслювала те, що творилося на сцені.

На початку третьої частини керівник сказав, що ми самі закінчимо виставу… «Все в наших руках,  підніми руку за життя»…

І слухаючи (бо дивитися не могла) на муки того хлопця, я подумала, що якщо всі піднімуть руки, то і станеться хепі енд… і от я розплющую очі і бачу 3 підняті руки (в залі було чоловік 50-60)… достатня частина постійно оберталися на тих 3 і не розуміла що сталося… Я теж підняла руку, а іншою витирала свій чорний олівець для очей з усього обличчя. Мої сусідки, спитавши навіщо піднімати руку, підняли… і так всі глядачі сиділи і тягнули руки догори, як школярі, яким не терпиться вийти до дошки… і нарешті музика стихає… чувак заспокоюється і під оплески йде до дівчини(вона вже стояла в кінці зали за глядачами) і вони обіймаються…

Вистава завершилася подяками, що ми врятували життя… і ще одна бесіда про те, що ми молодці, і що треба робити, щоб і в житті було так, як у виставі… Протягом цієї бесіди в 15 хвилин хлопець і дівчина стояли на сцені обійнявшись… але хлопець все ніяк не міг заспокоїтися він плакав, вона плакала… Я ревіла, як скажена, майже всі дівчата плакали, деякі хлопці шмигали носами…

Вистава надзвичайна… я рада, що пішла на неї… можливо навіть вона додала мені трохи толку, і я не виключаю можливості змінити своє життя на краще…

Ну не знаю, як іншим, та мені ця вистава донесла набагато більше, ніж всі виховні години за все моє шкільне життя… реально захотілося змінити щось в своєму житті, допомогти комусь, і взагалі зробити корисну штуку для світу… Ця вистава залишиться в мене в голові на дуже довго… давно я такого не відчувала…

Ну от так… от такий вечір першого грудня. Всесвітній ДЕНЬ боротьби зі СНІДом… боріться з ним кожен день… а не згадуйте про цю чуму лише раз на рік…

Вибачте, що так багато… та якось «Остапа понесло» не могла зупинитися… сподіваюся донесла хоча б часточку того, що відчула сама…

Все злить, подражнює, нервує. Навіть гарні новини не радують.

Хочеться на комусь зірватись, вимістити злість. Агресія аж бурхотить внутрі.

Але це не вихід... 

Я сильний - я все витримаю.

Все що не відбувається - все на краще.

Я не самотній - у мене є друзі, і напевно хтось кохає.

Скрутні часи в моєму житті настають для того, щоб надати можливість довести, що я вартий ще кращої долі.

(цікаво, ну хоч комусь, по-справжньому ці гасла допомогали заспокоїтись та налаштуватись на позитив, коли все погано?)

...

Авжеж, були в моєму житті скрутні часи. Було таке що здавався та відступав, було і навпаки - йшов вперед до останнього. Досвід каже що другий вариант набагато перспективніший, хоч і має в собі багато неприємног. Ще досвід нагадує, що в принципі, кожна проблема, кожна складність, кожна неприємність - це шанс вийти переможцем, а перемога завжди варта більшого ніж те терпіння та впертість, які необхідно проявити для цього.

...

Ось і прийшов висновок - як би кепсько не було на душі від усього що відбувається, але нема сенсу (не раціонально, безглуздо, даремно) намагатись втримати минуле, чеплятись за нього, шукати в ньому порятунку. Бо попереду - велике, невідоме, сповнене можливостей, пригод, мрій та щастя майбутнє. І чим швидше я знайду в собі сили зробити вгамувати всі свої страхи та зробити крок вперед, тим краще ж буде для мене.

...

Все. Вперед і мовчки.

Калакуцький Микола Костянтинович

На землі так мало сонця.

У серцях так мало світла.

Заглядає вже в віконце

Дощове холодне літо.

 

На землі так мало правди.

Мало радості в очах.

Та багато в світі зради.

Всюди відчай, біль і страх.

 

ПОри року вже змішались.

В них гармонії нема.

Літо із зимою помінялось.

Стала осінню плаксивою весна.

 

Буревії, землетруси і вулкани.

У природі повний дисбаланс.

Рвуться ниточки довіри між серцями.

Та Всевишній ще дає останній шанс.

 

Від агресії, ненАвисті і злоби

Катаклізмами здригається земля.

Бо безжально нищать її вроду,

А вона у неба захисту благА.

 

Ми обрали вже собі дорогу.

І назад вже не повЕрне стрілки час.

Та не гнів це і не кара Божа,

І не доля, тільки вільний вибір наш.

... і звично, майже рефлекторно хочеться відповісти: "Нормально!"

Для когось цей вираз вже як дихання. Автоматично - "норм", "нормуль", "намана"...

Пффф!!!! Якого дідька?!!! Як це? Для кого? За якими критеріями? Що взагалі означає ця відповідь?

Мені печально, що високоморальна звичка цікавитись станом справ знайомих перетворюється на бездумний ритуал обміну фразами, за якими стоїть лише "Ох... треба ж щось сказати... а хочеться, щоб всі просто відчепились від мене".

Мені  жаль, що людина ховає свій внутрішній світ від інших, і краще триматиме все в собі, ніж спробує поділитись тим що хвилює, бо "його це не стосується!", "це лише моя справа!", "якого біса він взагалі про це запитує?".

Мені шкода, що люди забувають про силу і значення слів, втрачають довіру до друзів, і приймають за норму посилатись на "норму", адже вона безліка, вона бездушна, позбавлена особистості. Як можна відповідати за себе, кажучі про речі, що стосуються всіх?

Ще гірше, коли людина свідомо каже це слово. Наприклад: у людини проблеми в стосунках з дружиною, затримки з виплатами зарплатні, є декілька хронічних хвороб, і при всьому цьому він каже "та нормально!", маючи на увазі, що вцілому все так і має бути!? 

І це тільки те, що стосується привітаня та відповіді... А є ще інші "нормальності":

- Підвів друг/співробітник: нормально (?)

- Зірвав злобу керівник/шеф: нормально (?)

- Зрада коханої людини: нормально (?)

- Пияцтво та наркоманія навколо: нормально (?)

- Відсутність освіти та культури у молоді: нормально (?)

- Хабарництво та лоббування власних інтересів у владі: нормально (?)

- Наші дідусі та бабусі (пенсіонери) є відбросами суспільства, на кшталт відпрацьованої сировини, сміття: нормально  (?)

Стійте! Схаменіться! Навіщо погоджуватись на все це?!! Хто сказав, що так має бути? Скільки можна ухилятись від відповіді собі(!) та іншим?

Є таке чудове слово - "відповідальність". Воно означає вміння відповідати за себе. І на мою думку, від цього вміння залежить дуже багато в нашому житті вже зараз, а тим паче - в майбутньому, для наших дітей, внуків і подальших нащадків.

На мою думку, варто лише привчити себе бути правдивим у відповідях... хоча б із самим собою бути правдивим, і тоді світ почне змінюватись на краще.

Перші зміни будуть непомітними, бо проходитимуть внутрі самого себе. Потім, коли внутрішній світ трішки зміцніє, з'явиться бажання відповідати крім себе ще й іншим! Тоді зміни торкнуться вже більшу кількість людей. А потім ще більше, і ще більше.

Далі від слів перейде до справ. Обов'язково перейде, бо коли всі навколо говорять - завжди знаходиться той, хто починає діяти!

І тоді світ насправді почне перетворюватись на такий, про який всі ми мріємо!

На мій погляд - ідея варта того, щоб почати! (-:

А як вона вам? "Нормально"? (-:

  

Ця стаття призначена (і вже опублікована) для медіа-порталу квесту К12

Півкола, прямокутники, квадрати;

будинки із бетону, криці й скла; скрізь радіомузика, автомати, і над усім — звитяжний знак числа.

Кругом сади. На їхні пишні шати спадає водограїв срібна мла, а з неба, де горять ясні блавати, спливає золотиста мушмала.

Тут мешкає одна сімя-громада, де слів — вязниця, люпанар і кат — не знають, і де кожен день — відрада.

Кинджала не кривавить помста й зрада: братерство тут найвищий маєстат, а можний розум — всеєдина влада.

P.S.Приєднуюсь до Михайла.