хочу сюди!
 

Юля

39 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «наркоманія»

#сцикло?

Зустріч на полях кортах


Сцикло відмовилось приходити на стадіон 14 квітня

Проте, знов почало мурчати про стадіон вже на 19 квiтня, хоч за законом 19-го мають відбутися дебати в студії Національного.
Окрім того, Наркоман проігнорував питання про тест WADA.
Прикинувся, що не помітив. Ну-ну.

До того ж, йому не вистачає клепки самому сформулювати питання для дебатів.
Що воно буде робити на міжнародних переговорах. ХЗ

Вистава

Розпоідь із запізненням… ну я написала її вчасно, та інтернету не було, щоб її відіслати… отож…почнем… У нас в універ приїхав якийсь дивний театр, який складався з двох акторів і їх керівника… І приїхали вони якраз з презентацією вистави на соціальну тему до дня боротьби зі СНІДом… (Блін, чого цей день називається саме так… як на мене, то боротися з цією болячкою треба кожен день, кожні годину з року в рік, а не  один день… це якась лажа… Був би день пам’яті померлих від СНІДу. Так би, на мою думку, було б правильніше…)

Так як 85% хворих на СНІД – це ін’єкційні наркомани (це я почула від їх керівника) то і вистава була наркоматською. Я вперше побувала на інтерактивній виставі, як назвав її той чувак.

Вистава починалася з того, що дівчина зустрічається з своїм другом, наркоманом, і він пропонує їй піти з ним на наркоматську хату (типічний сюжет)… вистава переривалася і почалася розмова з глядачами… це була перша частина… На ній було до болю скучно… я почала жаліти ті 10 грн., що віддала за квиток, шкодувати втрачений час і ті 15 хвилин дороги за яких  я змерзла як собака! Звичайнісінька планшетна розмова, яку 100 разів можна було почути в школі на виховних годинах, прочитати в брошурках і т. д.  Але розмова з глядачами починала додавати мені ентузіазму…

Друга частина була про те, як пройшло 5 років… Той друг-наркоман помер від СНІДу… дівчина вийшла заміж і боїться, що теж має заразу, бо 5 років назад спробувала наркотики через того ж шприца… Маленька тендітна дівчинка-акторка так виклалася в своєму монолозі… як вона грала… з її віст розповідь про похорони чувака, про його маму, про власні страхи коцала моє горло і до болю хотілося ревіти голосно і довго… (але там було досить багато людей, і кричаи не можна було) У мене просто тікли сльози і я прикушувала губу, щоб не скавчати сильно… Остання її фраза…слово… вона звала того хлопця(його звали Андрей(вистава була російською, це був мінус)) Шалений крик залитий сльозами, паніка, вона ніби всю свою силу вклала в той крик… у мене захололо все в середині… я ледь не здохла… от тоді я прокусила губу до крові, і ледь не зламала пальці від того, що від нервів крутила собі руки… Було аж занадто емоційно… та мене врятувало те, що вся жіноча частина глядачів біли з очима на мокрому місці… але ні.. були унікуми, яким пофігу було…

Після цього знов бесіда… яка завела мене в глухий кут… дала привід для думок… я знала багато чого про наркоманів, про СНІД… але ця розмова дійшла до мого мозку і душі краще за всі попередні…

Третя частина про те, як би було б, якби вона сказала НІ, і відмовила б і його… ця частина звичайно була утопічного характеру… але хепі енд був просто необхідний, бо без нього дуже слабкі на нерви дітки(такі як я) мали б зрив або кінець життя в дуже поганому випадку… Як би я не була скептично налаштована на те її слова, як вона відмовляла його… але дещо, здавалося реально розумним і більш реальним ніж на виховних годинах і уроках  ОБЖД. Там ніби сам чувак розповідає про шкоду того, що він робить… він те все усвідомлює, але ,як і всі наркомани, переконують себе і інших в своїй силі волі, що вони кинуть тоді, коли захочуть, але зараз вони просто не хочуть,  вони переконані, що вони індивідуальності, незвичайні, особистості, а ми звичайні люди – гавно… та суть не в тому… Мені реально сподобалася його ідея про модернізацію оцих виховних годин… було запропоновано, щоб лекції про наркотики читали не якісь лікарі, чи методисти, а запросили б наркомана, він би все розказав би… все, як є насправді, а для профілактики відвести дітей на похорони молодого наркомана, нехай побачать,  почують адський крик матері, змогли б уявити себе на місці небіщика, якщо б вибрали шлях наркомана…

І от ніби все чудово, вона запрошує його до себе на чай замість тієї наркоматської туси… вона йде, він типу за нею, « ти йди, я за тобою через пару хвилин»… І тут почалося таке… ніколи я не бачила, як справді проходить ломка у наркоманів, але я думаю це все є так, як показав той чувак… Він так корчився, бідолаха… він плакав, кричав, чесався, бився в паніці… то все було на стільки реально, що мені стало страшно і не сили тримати себе в руках, я починала плакати в захльоб собі в руки(мене почули тільки ті, хто сидів безпосередньо поруч)грала дуже гучна музика.  До речі про музику… то було досконало підібрана музика, яка сама маніпулювала почуттями глядачів і як найкраще підкреслювала те, що творилося на сцені.

На початку третьої частини керівник сказав, що ми самі закінчимо виставу… «Все в наших руках,  підніми руку за життя»…

І слухаючи (бо дивитися не могла) на муки того хлопця, я подумала, що якщо всі піднімуть руки, то і станеться хепі енд… і от я розплющую очі і бачу 3 підняті руки (в залі було чоловік 50-60)… достатня частина постійно оберталися на тих 3 і не розуміла що сталося… Я теж підняла руку, а іншою витирала свій чорний олівець для очей з усього обличчя. Мої сусідки, спитавши навіщо піднімати руку, підняли… і так всі глядачі сиділи і тягнули руки догори, як школярі, яким не терпиться вийти до дошки… і нарешті музика стихає… чувак заспокоюється і під оплески йде до дівчини(вона вже стояла в кінці зали за глядачами) і вони обіймаються…

Вистава завершилася подяками, що ми врятували життя… і ще одна бесіда про те, що ми молодці, і що треба робити, щоб і в житті було так, як у виставі… Протягом цієї бесіди в 15 хвилин хлопець і дівчина стояли на сцені обійнявшись… але хлопець все ніяк не міг заспокоїтися він плакав, вона плакала… Я ревіла, як скажена, майже всі дівчата плакали, деякі хлопці шмигали носами…

Вистава надзвичайна… я рада, що пішла на неї… можливо навіть вона додала мені трохи толку, і я не виключаю можливості змінити своє життя на краще…

Ну не знаю, як іншим, та мені ця вистава донесла набагато більше, ніж всі виховні години за все моє шкільне життя… реально захотілося змінити щось в своєму житті, допомогти комусь, і взагалі зробити корисну штуку для світу… Ця вистава залишиться в мене в голові на дуже довго… давно я такого не відчувала…

Ну от так… от такий вечір першого грудня. Всесвітній ДЕНЬ боротьби зі СНІДом… боріться з ним кожен день… а не згадуйте про цю чуму лише раз на рік…

Вибачте, що так багато… та якось «Остапа понесло» не могла зупинитися… сподіваюся донесла хоча б часточку того, що відчула сама…

Серйозні запитання...

Є у мене один давній знайомий. Колись я називав його своїм другом, але після того, як дізнався, що він переконаний наркоман, перестав ставитись до нього як до друга, але і спілкуватись із ним не перестав, хоч рівень нашого теперішнього спілкування зовсім інший... Час від часу я намагаюсь дізнатись від нього навіщо він це робить, і чи не збирається передумати. Відповіді стандартні - він вживає важкі наркотичні речовини великими дозами тому що:

А) Це найкращий кайф в його житті (принаймні, був таким, доки у нього не почала з'являтись толерантність); Б) Тому що це надає йому можливість хоч іноді відчути себе міцним, енергічним та оригінальним. В) Таким чином він начебто тримає свою вагу на певному рівні - намагається схуднути, це йому не вдається, але і не набирає вагу. ...

Але я не про це хочу повідомити. Наркомани нам хоч і не друзі, але на їх помилках можна добре повчитись, і придбати такий досвід, який при відсутності знань про наркоманську реальність, здобути просто неможливо.

Роки три-чотири тому - ще до того, як він вперше спробував амфетамін, він казав що у нього є велика мрія: відкрити власниу харчевню, в який він сам був би і головним шеф-поваром, і адміністратором. Казав, що йому дуже подобається готувати та експерементувати у творінні нових блюд. Іноді я навіть ласощився тим, що він готував, коли приходив до мене "на горілку"... (ну да, до цього він не вживав наркоту - а просто пиячив. І пиячив так, що я особисто готовий розповідати справжні легенди про його талант професійного пиячки, бо перепиячити його ніхто на моїй пам'яті ще не зміг)

Отже, була у нього мрія. Велика, чиста мрія. І іноді я навіть вірив в те, що колись вона у нього здійсниться... Але замість мрії він зустрів наркоділера, і з того часу його життя змінилось повністю та безповоротно.

Тиждень тому він заходив до мене, щоб позичити трішки грошей. Казав що ми разом можемо дуже дешево та кльово приторчати і що він все влаштує, і щоб я ні за що не хвилювався ... ну і все в такому дусі. Я до таких його тріад вже звик, і відповідав напівавтоматично - "грошей нема", "складати компанію не хочу", "навіщо воно тобі потрібно", "забудь ти про цю гидоту..."

А він мені бац! І таке запитання в лоба:

- Скажи, Колян, а ты до скольки лет вообще дожить хочешь?

Так вже сталось, що якраз на днях я розмислював над цим, тому без паузи відразу відповів, що мене влаштує дожити десь до 150-400 років, в залежності від того, які будуть технології, методи та засоби подовження життя на той час, що мені пощастить прожити...

Він трішки засмутився, а потім сказав свій вариант:

- А я где-то до 40 лет поживу... и все... дольше не хочу.

... я глянув на нього і побачив що каже чисту правду.

... тоді я просто позіхнув та помовчав трішки, а потім сказав йому, що краще йому більше ніколи не підіймати при мені тему вживання наркотиків або інших засобів загублення свого життя, якщо він хоче, щоб я принаймні із ним вітався при зустрічі... бо нам з ним зовсім-зовсім-зовсім не по дорозі...

Баловство баловством, але тепер я боюсь знаходитись поруч із ним ще більше. Одна справа - наркоман... зазвичай наркоман вбиває сам себе... ну, іноді мабуть може на когось накинутись, щоб уникнути болі від ломок (не знаю... я з такими не спілкувався). А цей мій знайомий виявився просто камікадзе без башні, спрямованим на те, щоб не дожити до 40 років... І якщо йому раптом стане сумно йти на той світ самому,.... коротше, мені трішки не по собі стало тоді від таких роздумів, і я схаменувся на тому, що вбираю всі колячі та ріжучі прекмети в шкаф на кухні, щоб на очі не потрапляли.

... Я своє життя досить чітко оцінив тоді.

І стало цікаво, а хто зараз взагалі як розмислює про своє власне життя?

Запитав у декількох знайомих - ніхто не сказав, що збирається прожити більше ніж до 60 років... 

Це що, у всіх таке зараз?????