Слов’яни — автохтонне населення Європи, велика супер-етнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.

Під слов’янською етнокультурною мається на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власній землі, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, шо без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань. Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії — стала причиною втрати родової пам’яті. Не будемо доводити юдейське коріння християнської віри — це відомо кожній освіченій людині. Згадаємо тільки, що в XI—XII ст. наші Предки самовіддано боронили рідні храми від навали германських феодалів-христоносців, що за вказівками і під керівництвом єпископів почали вирубувати священні гаї слов’ян, руйнувати і спалювати храми, катувати служителів слов’янських Богів — волхвів і жерців. Руський князь Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розумів його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнства в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава 972 р. роз’єднані слов’яни не змогли протистояти германським племенам, які під виглядом пропаганди "християнської благодаті" і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов’янських земель. Важливі висновки зробив ще в XIX ст. А. Чертков: "Війна Святослава... стала найважливішою подією X століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи". По всій Слов’янщині прокотилася хвиля протестів, повстань проти християнізаторів. Однак, сили були нерівні. В 1004 - єпископ Вігберг вирубав Священний гай, у 1068 -єпископ Бурхард знищив святиню лютичів Ретру, 1128 князь Лотар спалив храм Триглава. Цей перелік можна продовжувати. Найдовше трималася святиня Аркона на о. Руян (нині перейменований в Рюген): її пробували підкорити чотири рази 1136, 1159, 1166, 1168. Лише остання спроба під керівництвом архієпископа Абсальона вдалася. Завойовники (в тому числі війська князя Вольдемара І, Казимира і Богуслава) сподівалися захопити найкращі землі слов’ян. Оборонці святині самовіддано захищали храм і статуї Рідних Богів, вони винесли на мур своєї твердині священне знамено "Станіцу", яка виносилась лише в час вирішальних битв. Коли противник підпалив стіни храму, слов’яни кидалися у вогонь, віддаючи перевагу смерті перед духовним рабством. Священна Станіца згоріла разом з оборонцями Аркони. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору язичницької ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів). Християнство, всупереч існуючому в науці стереотипу, не сприяло і розвитку писемності, а навпаки — загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку. Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Надмір фактів, у тому числі й наведених тут, свідчить про християнський етноцид слов’янських народів. Повернення етнічної пам’яті — складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Чому досі не перевидані праці Шафарика, Коллара? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності. Для порятунку слов"янських цінностей Зоріян Доленга-Ходаківський закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб — народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. По всій Європі на початку XX століття поширилась ідея Консервативної революції і Традиціоналізму. Нові мислителі розвинули ідеї Ф. Ніцше. Як альтернативу космополітичному богу християнства Ніцше пропонував кожному народові мати "власного Бога": "Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, — свою шляхетність. Хто багатий, той хоче давати; гордий народ потребує Бога, щоб жертвувати". Польський мислитель Ян Стахнюк викрив систему християнської "вспакультури" (антикультури), у своїй праці "Християнство і людство", один з розділів якої він назвав "Християнство як прихована вспакультура". Вихід з цього тупика він вбачав у необхідності "здемаскувати хворобу вспакультури". Про відродження Віри Предків на новому історичному етапі відверто заговорили діячі польської "Задруги" і український професор Володимир Шаян. Саме він у 1934 році у Львові створив язичницьку організацію Орден лицарів Бога Сонця. Його перу належить збірник праць "Віра Предків наших" (виданий уже після смерті автора). Володимир Шаян став основоположником відродження Рідної Віри в Україні. Нині у нас зареєстрована конфесія Рідної Віри, що має свій релігійний центр Об’єднання Рідновірів України, свій духовний навчальний заклад, релігієзнавчий часопис "Сварог". В Україні діє 15 регіональних громад Рідної Віри. Такі ж громади є в інших слов’янських країнах: Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Словаччині, Чехії. Це свідчить про те, що відродження Рідної Віри — не випадковість, а закономірність і безперечний факт. У 2003 році ми зробили першу спробу міжнародного з’їзду язичників-слов’ян у Києві (Україна), назвавши її Родовим Слов’янським Вічем. Тепер такі зустрічі ми проводимо щороку в різних країнах. З нашою діяльністю можна познайомитися з наших книг, часописів та міжнародного порталу РОД, адреса якого: rodoved.info , а також з газети "Слава!" Наведених фактів цілком достатньо, щоб констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. Це нова ознака нашої етнічної культури. Відродження етнічних релігій сьогодні — одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс — один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобальному релігійному засиллю іноземних місій і церков, які зомбують, нівелюють національну різноманітність людства. Вивчення сучасних етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце слов’ян у контексті європейського етнорелігійного ренесансу. 

Доповідь Галини Лозко на ІХ Всеслов’янському з’їзді у Мінську 2 липня 2005 р. 

                             В оборонительных доспехах древнерусского профессионального воина большое значение имела кольчуга - боевая одежда в виде рубашки из мелких, плотно сплетенных железных колец. Термин “кольчуга” возник позднее, в Московской Руси,а в письменных источниках древней Руси кольчуга упоминается под термином “броня”. Множество фрагментов, а иногда и целые кольчуги встречаются среди археологического материала. Особенно много дошло до нас кольчуг Х в. в дружинных курганах (Черная Могила, Гульбище - в дружинных курганах X века близ Чернигова, Гнездово и т. п.). От последующих веков в городских и городищенских слоях чаще всего встречаются фрагменты этого доспеха, но на Райковецком городище найдены две целые кольчуги хорошей сохранности. Кольчуга служила достаточно надежной защитой от холодного оружия. В древней Руси, а появилась на 200 лет раньше, чем в Западной Европе. Еще в XII в. во Франции кольчуга считалась дорогим импортным доспехом который ввозили из России. В героической французской поэме “Рено де Монтобан” упоминается “кольчуга, сделанная в России”. Сплетение состояло из целых колец и колец на заклепках или штифтах, т. е. половина колец были целые, а половина разводные, которые после сборки соединялись заклепкой или штифтом. Каждое кольцо охватывало четыре разъемных, а разъемное - четыре целых. Кольчуга делалась из железа. Металлографический анализ кольчужных колец с Княжей Горы и из Новгорода обнаружил ферритное строение с очень малым количеством шлаковых включений. Иногда в качестве декоративного элемента в кольчугу вставляли несколько рядов медных колец. Медные проволочиые кольця имеют кольчуги из Черной Могилы и из Новгорода. На поздних кольчугах тоже известны оторочки ворота, рукавов и подола медными кольцами. Металл колец. естественно, быстро корродировал и кольчуги необходимо было чистить. О том, что кольчуги были чищены, т. е. светлые и блестящие (естественного цвета железа), сообщает летописец: “И бе вчдете страшно в голых доспехах, яко вода солнцу светло-сиящу”. (И смотреть страшно на воинов в голых доспехах, так как они блестят светлее, чем вода на солнце). В XVII в. для чистки кольчуг применялось специальное приспособление в виде закрывающейся бочки с веретеном, в которую клали кольчугу, посыпанную мелким песком, и вращали ее. Подобное, столь простое приспособление, мог применять кольчужник и древней Руси. Кольца большинства известных археологических кольчуг были плоские. Наружный диаметр их на разных бронях колебался в пределах 13-15 мм. Ширина кольца равнялась 2-2,5 мм, толщина была около 0,8-1,0 мм. Иногда поверхность кольца орнаментировалась одним или двумя концентрическими рельефными кругами. Делались кольчуги также и из проволочных колец (например, кольчуга из Черной Могилы, Райковецкого городища или фрагменты кольчуги с Княжей Горы) такого же размера. Обычная кольчуга на средний рост состояла примерно из 18-20 тыс. колец. Технология производства кольчуги состояла из операций изготовления колец и заклепок или штифтов и из сборки и склепывания разомкнутых колец в следующей последовательности. Из железа изготовлялась круглая или квадратная проволока диаметром около 2 мм, которую навивали на круглую оправку диаметром около 10-11 мм. Образовавшуюся спираль разрубали по одной стороне, в результате чего получались круглые разомкнутые кольца одинакового диаметра. Половину колец сваривали. Если кольчугу делали из плоских колец, то после сварки круглые в сечении кольца расплющивали и фигурным пуансоном наносили удар. Таким же путем расплющивались и орнаментировались разомкнутые кольца. После этого концы колец дополнительно расплющивали на плашку и пробивали бородком отверстия под заклепки или штифты. Отдельной и довольно кропотливой операцией было изготовление заклепок или штифтов. Кольчуга с Княжей горы была склепана заклепками с головкой. Диаметр заклепки было около 0,75 мм. Каждое разомкнутое кольцо после соединения его с четырьмя целыми кольцами склепывали. Последними операциями были чистка и шлифование кольчуги. В технологии производства древнерусских кольчуг поражает миниатюрность, тонкость и огромная трудоемкость кузнечных работ, например, операция склепывания кольца заклепкой диаметром около 0,75 мм, производившаяся не с отдельно лежащим кольцом, а уже с кольцом, вплетенным в кольчугу. Склепать нужно было около 10 тыс. колец.

Славянский мир

Кільця кольчуги

                          Мыс Аркона. Чётко виден вал города.

Откуда есть пошла Русская земля?… этот вопрос еще печерский монах-летописец поставил в подзаголовок своему великому труду – «Повести временных лет». Так откуда же, кто создал эту Державу «от финских хладных скал до пламенной Тавриды»? Летопись говорит так: три северных народа – словене ильменские, кривичи и меря – прогнали собиравших с них дань варягов, но захлебнулись в усобицах. «Восста род на род, и не бысть в них правды». Устав от резни, три народа послали за море, к варягам-руси, со словами: «Земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет. Придите княжить и володеть нами по праву». И откликнулись три брата – Рюрик, Синеус, Трувор. «И от тех варягов прозвалась Русская земля»...

     Внуки Гостомысла: Рюрик, Трувор, Синеус.  Илья Глазунов. 1986

Французский путешественник Ксавье Мармье записал в первой половине ХIХ века интересное ободритское (Земля Мекленбург-Передняя Померания) предание: В VIII веке народом ободритов-рериков правил князь Годлав. У него были три сына, сильных и храбрых, жаждущих славы: Рюрик Миролюбивый, Сивар Победоносный и Трувар Верный. Так как они не могли испытать себя на родине, братья отправились на восток, где прославились в битвах. Они приходили на помощь к угнетенным, совершили много подвигов в «страшных боях», а затем пришли в Руссию. Русский народ в это время находился под игом «долгой тирании, против которой больше не осмеливался восстать». Братья вдохнули в него мужество, возглавили собранное войско и уничтожили власть угнетателей. После того, как мир и порядок в Руссии были восстановлены, братья решили вернуться домой, к отцу. Однако освобожденный от гнета народ упросил их остаться и взять на себя бразды правления. Рюрик получил в управление Nowoghorod, Сивар – Pleskow, а Трувар – Bile-Jezoro.  [ Читать полностью... ]

                   


Есть замечательное правило: если в прошлое выстрелить из пистолета – будущее выстрелит в тебя из пушки. По версиям некоторых современных «деятелей от науки», пишущих книги или статьи на тему истории Древней Руси наши предки, оказывается, были настолько отсталыми дикарями, что жили на болотах, пугали всех прохожих под видом «леших» и прочей «нечисти». А потому, мол, и доблестных подвигов, борьбы с врагом за землю свою у наших предков не было – и была при этом «кучка разрозненных славянских племён, враждовавших друг с другом», как утверждают некоторые «знатоки древности». И бегали наши предки-русичи в одних портках, а то и без оных – именно на это делает упор в одной статье некий современный «археолог». Интересно, а в чём люди в те времена должны были бегать? В джинсах и кроссовках? Хотя, мы и сегодня ходим… в штанах. И в брюках. А женщины в юбках и платьях. Не понимаю, почему в статье о вооружении нужно делать акцент именно на штанах, при этом забывая главное – наличие того или иного вида вооружения у славян, технологию его изготовления, способы применения в бою…

Подобные «исторические сведения», очерняющие или высмеивающие наших прапредков, можно назвать не только идеологической диверсией, но и сочинениями психически нездоровых личностей. К сожалению, подобным примитивным подходом к изучению отечественной истории до сих пор страдают российские псевдоучёные и религиозные деятели с ортодоксальным видением, ведущие отсчет истории Руси – России почему-то с одного, отдельно взятого периода.

Меч как символ

Отставим в сторону всяческие измышления и домыслы на тему истории, а посему спокойно и обстоятельно поведаем нашим уважаемым читателям о том, как русское воинское искусство заставляло трепетать врагов от славянского меча.

Меч – на Руси издревле был привилегированным оружием и носивший его, как правило, имел высокий общественный статус. Меч состоял из широкой, острой с двух сторон полосы, то есть клинка, и из крыжа рукояти, части которой именовались: яблоко, черен и огниво. Каждая плоская сторона клинка называлась «голомень», или «голомя», а острия – «лезвиями». На голоменях делали одну широкую или несколько узких выемок. Клинки изготавливались из стали или железа, меч вкладывался в ножны, обитые кожей или, позднее, бархатом. Ножны делались из железа и иногда украшались золотыми или серебряными насечками. Меч привешивался к поясу при помощи двух колец, расположенных у устья ножен.

Меч – основное оружие русского воина-дружинника, символ княжеской власти и военная эмблема Древней Руси. Русские летописи и другие письменные источники пестрят упоминаниями о мече. Не менее широко представлены мечи и в археологическом материале. Основная масса мечей, как и другого оружия, дошла до нас с X века. Погребения воинов-князей – Игоря, Святослава и Владимира Святославича включали богатый набор оружия и прочего военного снаряжения.
[ Читать полностью... ]

Символи. Що ми знаємо про них? Кожного дня нам доводиться мати справу з різноманітними знаками, але мало хто замислюється над цим. Лише зрідка можна почути: "А що це означає? Який тут зміст?" Проте дуже часто певна символіка розуміється або зовсім невірно, або надто вже однобічно. І дарма… Адже символи - це письмена для посвячених. Вони можуть розповісти про життя, звичаї та вірування наших предків, варто лиш зацікавитися і поринути у їх таємничий світ.

У фольклорі України збереглася пам'ять про найдревніших богів астрального культу. Одним з них був Сварог - верховний слов'янський бог неба і сонця. Рухоме сонце на русі зображалося свастикою, а без однієї гілки було знаком вогню - триквестера. "Універсальний закон руху Всесвіту" - нескінченний циклічний колобіг Сонця, Космосу, Життя - символізувала свастика у різних варіантах. Це один з найдавніших символів нашої культури, який називали сваргою або свастям. Він передає уявлення про сонце, яке переходить по небу протягом дня, з'являючись (народжуючись) ранком і виходячи (помираючи) ввечері, щоб завтра знову воскреснути… Свастя вважалася знаком, що провіщував добро, відвертав нещастя, а також впливав на дітонародження, тому ним розписували писанки і дарували молодим матерям. Це зображення являє собою традиційний для нашої землі знак - оберіг, особливо поширений в українській народній культурі й християнській символіці, де він є символом Божественної Величі. У ранньому християнстві свастика охороняла від злих духів.

Ще трипільці вважали свастику найсильнішим оберегом і розмальовували нею свою кераміку. Пізніше вона вишивалася на чоловічих і жіночих сорочках, свастям прикрашали українські вишивки.

Селяни також вірили, що знак свастики приносить щастя. Якщо її намалювати понад дверима, то вона відганятиме злих духів ( ця традиція зберігалася ще й в ХХ ст.. в Карпатах). Зображення свастики зустрічається на ремінцях, брошах, кераміці, яку археологи знаходять по всій Україні.

Як символ Божої Величі, сварги були намальовані на стінах церков, декораціях ікон, частках священицького одягу і навіть стали часткою архітектурних декорацій, як на чернігівській церкві ХІІ ст. Одна з найдавніших церков України - Св. Софія, побудована в ХІ ст., має вівтар прикрашений свастичною мозаїкою, що чергується з головною темою хреста.

Свастя - це символ обертання навколо нерухомого центру. Обертання, з якого виникає життя. Цей знак часто зустрічається і в інших культурах.

У ХХ ст. символ свастики отримав негативне значення у зв'язку з використанням його нацистами. З серпня 1920 року свастику почали використовувати на прапорах, нарукавних пов'язках. У 1945 році союзна окупаційна влада заборонила використання всіх форм свастики в Німеччині.

Сьогодні у більшості людей свастика асоціюється перш за все з війною. Первинне і основне її значення забулося людьми і загубилося в історії. Але не для всіх. Є ще особистості, які знають ціну своїй культурі, відчувають й розуміють звичаї свого народу, і я щиро сподіваюся, що до таких людей належиш і ти.

Оксана Мартин

Слов'янська свастика:

Знайдено гіпотетичну другу столицю зниклих хеттів

Вчені США, Туреччини та Великобританії виявили, імовірно, загадкове місто Тархунтасса, що згадується в документах Хеттської імперії, яка загадково зникла. Якщо гіпотеза підтвердиться, це стане істотним археологічним відкриттям, яке допоможе зрозуміти долю зниклого народу.

Хто такі хетти?

Це народ індоєвропейської мовної сім'ї , що у кінці бронзової на початку залізної доби мешкав у Малій Азії, де заснував Хеттське царство (Хатті). Воно на рівних змагалася з Єгиптом, Вавилоном та Ассирією. 

Ще одна особливість - їхня мова. Коли знайшли і розшифрували архіви, то виявилося, що мова там була абсолютно новою для тих місць. Хеттська зараз вважається першою письмовою індоєвропейською мовою. А самі хетти - перші відомі представники цієї родини народів. У Сирії та Малій Азії вони виявилися чужинцями. 

Найбільшої могутності вони досягли саме в Малій Азії. У XVIII ст. до н. е. виникає перша єдина держава, заснована царем Аніттою. З того часу починається історія однієї з найсильніших імперій давнини. Розрізняють три періоди: стародавній, середній та новий.

Чому існує така увага до зниклих народів царства Хатті? Тому що дослідження  істориків, археологів та мовознавців 19-20 століть показують, що хетти можуть мати причетність до етногенезу окремих народів або й всього конгломерату народів індо-європейської мовної сім'ї, що з'явилися на широких теренах Європи на початку залізної доби (12-9 ст. до н. е.), а саме - бути предками кімерійців, скіфів, кельтів, латинів, германців, такого племені, як... гети (!!! ), даки... Та й загалом для всіх венедів-слов'ян, ну а серед них звісно українців.

Звідки з'явилися хетти, точно не відомо. 

На даний момент побутують дві гіпотези:

• з Балканського півострова, на заході;
• з Вірменського нагір'я, на сході.

Дуже цікаві деякі особливості їх суспільного устрою. Ніде в стародавньому світі жінки не мали такої свободи та рівноправності із чоловіками, як у Хеттському царстві, де цариці правили нарівні з царями. Були значні елементи демократії у державному устрої, які пізніше підхопили і розвинули греки.

В останні століття свого існування хетти створили могутні Новохеттські держави, за царя Суппілуліума I та ін., що мали також істотний вплив на Близькому Сході.

Що відомо про місто Тархунтасса?

У бронзовому віці центральну частину сучасної Туреччини займало Хеттське царство - велика імперія, яку можна порівнювати з Давнім Єгиптом та Ассирією. Її столицю Хаттусу, розташовану в серці країни, захищало з півночі Чорне море. Звідти царі вершили долі підлеглих народів, визначали внутрішню і зовнішню політику.

Вперше Тархунтасса згадується в хеттських документах періоду правління Муваталлі II (1295-1272 рр. до н. е.), який переніс туди царський двір з колишньої столиці, міста Хаттуси. Можливо, це переміщення було пов'язано з тактичними міркуваннями, оскільки в той час Хаттусі навалою з півночі погрожували каски, а також з тим, що Тархунтасса була віддалена від Сирії, де в той час велися основні бойові дії. Можливо, зіграли роль і міркування релігійного характеру, оскільки особистим божеством Муваталлі був бог грому і блискавки Тархунт, який одночасно був покровителем Тархунтасси.

На початку XIII століття до нашої ери царство хетів було на вершині могутності, активно розширювалося на південь, схід і захід. Як стало відомо з документів, що дійшли до нас, приблизно в 1280 р. до н. е. імператор Муваталлі II переніс столицю з Хаттуси в Тархунтассу, в недавно приєднані "нижні землі". Причини раптового і дивного переїзду столиці досі невідомі. У текстах є натяк на релігійне підґрунтя: Хаттусу вважали проклятим місцем. Можливо, зіграли роль політичні та стратегічні міркування, тобто все в комплексі. Рішення царя було піддано критиці, і через три десятка років двір, керований старшим сином Муваталлі ІІ  Мурсілі III, повернувся назад.

Що знайшли на гаданому місці розташування міста?

На рівнині Конья - зараз там однойменна провінція сучасної Туреччини - виявили більше 100 перспективних для розкопок місць, серед яких - величезний курган Туркмен-Карагуюк.

Його площа становить 125 га, що можна порівняти з площею Хаттуси. Навколо - родюча рівнина, здатна прогодувати багато людей. Під час археологічної розвідки там знайшли кераміку у хеттській манері. Вчені вважають, що це і є Тархунтасса.

Неподалік від кургану, в іригаційному каналі, за сприяння місцевих жителів архелоги виявили кам'яну стелу. Напис на ній, накреслений лувійськими ієрогліфами, розповідає про Великого царя Хартапу, що завоював країну Мушка (Фригія) і підкорив ще 13 царств. Його ім'я згадується в декількох лувійських текстах, вибитих в скелях гірських масивів Кизилдага і Карадага поблизу від Туркмен-Карагуюка. Можливо, це ритуальні комплекси, які нерідко влаштовували неподалік від древніх столиць Сходу.

Хартапу - загадковий персонаж для істориків. Судячи з написів, він міг правити на початку XII ст. до н. е., коли централізоване Хеттське царство котилося до занепаду. Тронне ім'я Мурсілі говорить про приналежність до хеттської царської династії. Однак на барельєфі він зображений в образі Новоассирійского царя, що вказує на VIII ст.  до н. е. Осборн з колегами схиляються до цієї дати, з огляду на особливості письма на знайденій стелі. Назва країни, якою правив Хартапу, ніде не згадано. Але в одному з наскельних текстів є ієрогліф, що позначає бога грози Тархунта - покровителя Тархунтасси.

Чому зникли хетти.

На початку залізної ери Хеттська імперія буквально випарувалася. Цей час називають бронзовим колапсом. Криза почалася на всьому Близькому Сході, народи знімалися з насиджених місць у пошуках кращої долі. Правителі з почтом залишили Хаттусу, забравши найцінніше. Незабаром з'явилися народи моря, розграбували і підпалили порожнє місто.

Вчені вважають, що централізоване Хеттське царство в останні десятиліття свого існування потерпало від голоду. Ми знаємо, що єгипетський фараон Мернептах (1213-1203 рр. до н. е.) спрямував хеттському царю зерно, "аби підтримати землю Хат". Сам Тудхалія відправив терміновий лист царю міста-держави Угарит із проханням послати зерна, кількість якого еквівалентна сучасним 450 тоннам. При цьому лист закінчується наголосом Тудхалія, що це питання життя та смерті. 

Справа в тому, що перманентні військові походи хеттів забирали всіх працездатних молодих людей з домашньої робочої сили і фермерських господарств. Через це працювати на полях стало просто нікому. Все частіше хетти стали залежати від зовнішніх джерел зерна, що поставлялися васальними державами на півночі Сирії та в інших місцях. Коли імпорт був стабільним, зерна вистачало, щоб компенсувати дефіцит, проте ситуація різко погіршувалася, коли торгові маршрути виявлялися під загрозою. Море в той час практично повністю контролювався піратами, які наносили істотні удари і по суші.

"Швидш за все, хетти пішли на північ Сирії. У всякому разі, через три "темних століття" після зникнення централізованої імперії там утворилися царства, чиє населення називало себе хетами і писало лувійськими ієрогліфами. З цієї точки зору розкопки Тархунтасси - як видно, столиці якоїсь лувійської внутрішньої держави - дуже цікаві", - пояснює Марія Моліна, фахівець з хеттської мови, співробітник Інституту мовознавства РАН

У наступні сезони археологи планують провести геофізичне сканування та буріння кургану Туркмен-Карагуюк з метою точнішої оцінки розмірів міста та його структури, а також намітити місце майбутніх розкопок.

              Особливий - СКІФСЬКИЙ звірячий стиль у мистецтві... Чи не дивно: з того, що бачать у "зображеному" на речах "скіфського золота", видобутого з курганів та могил, судять про життя скіфів? Коли насправді то ж золото ніби грецьке, то ж зразки майстрів грецьких. То ж плата за збіжжя! Чи не наступає хтось на горло власній пісні? Хіба переймалися висококультурні елліни нікчемним життям варварів аж настільки, щоби карбувати його у металі? А може, золото справді скіфське? У тому плані, що метал, за хліб отриманий від греків, перетворено на виріб... скіфами? То й знов питання купа питань: що ж то за небачений досі кочовий мистецький геній?! Чи диміли труби над ювелірно-металургійними повстяними кібітками на возах? Чи все "золото скіфів" то є вироби спритних єврейських ювілірів Одеси, які вони не встигли продати Лувру слідом за тіарою царя Сайтафарна? А якщо греки цілеспрямовано розвивали скіфську тематику у ювелірному мистецтві, то це як? Висококласні золотих справ корифеї Еллади були удостоєні честі відливати свої шедеври на замовлення скіфських дизайнерів? Тоді хто де є на осі варварство-культура? Чи краще накинути на свої фантазії гамівну вуздечку? Сказано в офіційних підручниках історії "кочовий" - значить, кочовий, крапка!
              Ще трохи характеристик КОЧОВОГО ІРАНОМОВНОГО народу? Поїхали...
              Так чи так, але після загибелі 90-річного царя Атея в історично першому македонському "нокауті" скіфів в далекому військовому поході, після падіння столиці у Нікополі, увалившись через Кримський перешийок, ці залишки знедолених-переможених ватаг, ці невдячні степові гопники ясно дали зрозуміти "вчителям", що подальше існування їх Боспорської колонії можливе лише на умовах вчасно сплаченої орендної плати. А Керкінітиду та інші поселення, особливо з морськими портами, будьте ласкаві, передайте скіфам. А у посередництві між заморськими купцями і придніпровським хлібом ви, греки - ланка вже зайва. Чи ж можна так чинити з учителями? Тільки допомога метрополії своїм кримським колоніям в організації жорсткого педагогічного втику у незабаром розпаленій війні (близько 113 р. до н.е) тимчасово розвіяла еллінський смуток. Регулярне військо під орудою полководця Діофанта змогло довести перевагу фахової тактики та дисципліни над числом та стихією, захопивши та знищивши скіфські міста, скасувавши данину та повернувши втрачені раніше грецькі поселення.       
             Для багатьох співвітчизників "іранське" походження давніх мешканців України є нездоланним більмом спотикання на траекторії їх власного бачення себе у рамках слов'янської ідентичності. А все чому? А все - через одне усталене звукове спотворення.
             Сучасна назва "Іран" походить з авестійської "Airyаna", що утворене від самоназви індоіранців - "aіrya". Airyаna дослівно є прикметником "арійська" (країна). Вираз "airyanam dahyunam" (авест.) - "країна аріїв". Авестійська - найдавніша писемна (!) мова іранців, якою написане святе письмо зороастризму - Авеста. Ось ця основа - "Airyаna" незмінно мандрувала крізь віки і династії: Aryаnam Dahyunam трансформувалося в Aryаnam Xatram (Ар'янам Кшатрам - Арійське Царство ) за Ахеменідів, пізніше - у  Aіrynar або Aіrynahr (Ар'яншатр / Ар'яншар - те саме) за Аршакідів.
             Знов-таки, здавалося б, цілком виважене, переконливе концептуальне твердження, а таїть у собі свою протилежність - кляте питання! Це ж виходить, "іранці" вийшли з території України (чи Сх. Європи), щоб звільнити місце для приходу тих самих "іранців" (вже скіфів, - себе самих!) багатьма століттями пізніше? Це ж тоді виходить, спочатку на місці України був Іран? Це ж тоді буде ніби й не нашестя зі сходу, а повернення після прогулянки додому...
             Хід повільної масштабної міграції, що тривала тисячоліття, відстежується за топонімікою, за археологічними знахідками, зокрема за генетичним матеріалом знайдених решток, за культурною належністю знайдених речей. Але ж хіба диво, що якісь племена під проводом своїх Енеїв прошмигнуть за 2-3 століття супроти домінуючого напряму міграції? Хоча дані одного вірменського історика часів царя Аршака 1-го показують, що у зовсім неісторичний спосіб цьому племені прошмигнути таки й не вдалося (згадка про країну Вананд). Але припустімо, пройшли, не лишивши жодних  культурних / генетичних слідів по собі, але увібравши все найпрогресивніше, чим відрізнялися зустрічні народи? Так замикається траекторія умоглядних блукань чергове коло питань без відповідей.
             Варто відзначити спільну рису скіфів і кельтів: ті і другі легко, не буде перебільшенням казати - майже охоче йшли на змішання і самоасиміляцію у тих народах, з якими близько жили. Відомими продуктами ірано => слов'янського етногенезу нині вважаються племена антів, у(г)личів, сіверян, білих хорватів.
             Отже вчімося правильно казати: Україну населяли іраномовні кочові племена ар'яномовні мобільно-активні землероби. Через їхній стосунок до формування мов (а іранізмів, особливо топонімів, предостатньо не лише в українській мові, а й є загальнослов'янські) ми і користуємося нині однією із найстаріших мов у світі. Невеличкий витяг авестійсько-українського словничка нижче:

анья - інший
асті - кістка (схоже на "остов")
атар - вогонь (схоже на "ватра")

бага - Бог
бара - нести (схоже на "беру" і англ. bear )
бойврат - битва
брата - брат
бу - бути
буд - будити
будра - бадьорий

ва - вас
вак - голос, розмова (схоже на "звук", "вокал", "воркування")
варса - волосся (схоже на ворс)
васрі - весна
вата - вітер
вібрт - відділення (схоже на "вибір")
від - видіти
врк - волокти (р -> л)
вехрка - вовк (р -> л -> в)

гав - корова (схоже на "говядина")

да - давати
дайва - демон (схоже на "диво")
дам, демана - дім
дарга - довгий (р -> л -> в)
даса - десять
дата - дане, закон (схоже на "дати")
датар - той, що дає, творець
джива - живий
два - два
дер - дерти
друдж - брехати (д -> б)
дью - небо (схоже на день)

задо - сідниці, зад
зв - звати
зім - зима
зем - земля
зн - знати
зр - злитися (р -> л)
і - йти
ім - тримати (схоже на рос. імєть; укр. йму - беру, маю)
ката - кімната, хижа, комора (хата)
карана - край (схоже на "країна")
куда - де (схоже на куди)
кута - куди
кхру - кров

мана - мене
марта - смертний
масі - великий (схоже на "масивний" і шотл. Mac' у прізвищах)
матар, мата -  мати, мама
мітра - мир
мр - помирати
нао - нас
набо - небо
ну - ось, зараз (схоже на "ну")

пад - падати
пана - пан
паойрья - перший
пара - перед
пасу - худоба (схоже на "пасти")
пат - шлях (схоже на "путь" і англ. path)
патра - наглядати, стерегти (схоже на "патронаж")
пача - варити (схоже на "піч")
перса - просити, питати
пі - пити

рада - опікун (ясно, що то є "дати раду")
рай - сяйво, блиск (схоже на "рай" і англ. "ray")

сад - сидіти (схоже на садовити, саджати)
сагаріс - сокира
сата - сто
сва - свій
спа - собака
спака - собачий
спента - святий
ста - стояти
стр - стелити (р -> л; також схоже на "простирати")
сура - сильний (р -> л)

тап - гріти (схоже на "теплий")
тач - текти
ту - ти
трі - три
трітья - третій
трс - тремтіти (схоже на "труситися")

фрава - (р -> л) плавати
худао - благодійність (ху - хороший, дао - дане)
чатур - чотири
юн - юний
ясна - поклоніння (схоже на "ясність")

             У якийсь момент людству стало цікаво, чому саме "слов'яни"? Все "венеди", "венеди", і раптом, ні сіло ні впало (з космосу) - СЛОВ'ЯНИ... Звідки взялася ця самоназва? Отже на завершення внесу власні 3 копійки у це, більш ніж сторічне, розгадування етимології усталеного тепер етноніму слов'ян. Не перевіряв, чи хто де-небудь висловлював подібне раніше, всеодно, хай це побачать хоча б стіни цієї кав'ярні. Ну, а раптом  хто підкаже, що така версія теж мала місце, то хіба ж я не можу дійти до неї незалежно від інших? Таке буває...
             Змінилися і назви: серед констант, що похитнулися, виявилася і мова. Численні сарматські племена (серед яких були ніхто інший, як білі хорвати, алани = ті самі булгари, роксолани, наприклад, - царські алани)  розмовляли іранською ар'янською, спотвореною у бік звичного для нас слов'янського модусу.
             Хай там як, святе місце пустим не буває. Сармати замінили Царських і кочових скіфів, аж якісь... "венеди" посіли землі сублімованих у вселенський етер сколотів-землеробів і орачів.. (м)угу...
             Засвоєння східними венедами крутого скіфського норову, що побутував протягом цілої епохи, демонстрація його в усій красі багатьом племенам, навіть імперіям, що намагалися стати на їхньому шляху, у Західній Європі призвели до потреби розрізняти східних (кровожерно-войовничих) венедів і західних (давно відомих своїм відносно лагідним норовом і цілком оРИМлених) венедів, прибулих після троянської війни шляхом Енея і близькими до нього шляхами (верхня мапа). Задовольнити цю потребу і був покликаний  термін "склаві", "склавіни", "с(к)ловени". Як показано у початковій частині цього циклу, історики і хроністи часто ставили на перше місце саме цей новоявлений термін, а потім давали пояснення, де зводили його до старого-знайомого "венеди".

             Ми - сколотські венеди!!!

             Не знаю, чи був у давнину такий, досить модерний, як здається, спосіб словотворення. Покладаюся на відкриття невідомих мені лінгвістів, що інтерпретували ім'я одного з царів Малої Скіфії таким чином: Скілур = Скіл + Ур = Сокіл Сяючий. А також на деякі, явно складені, слова з вищеподаного словничка. З чого випливає, що синтез нових слів з основ існуючих слів був, схоже, цілком прийнятним способом іранського аір'янського словотворення, тому...


- Венеди
- "Венеди"...  Ви орда брехунів! Венеди на заході, у нас за спиною. І ми самі венеди. Тоді як ви ідете зі сходу...
- А ми сколото-венеди...
- Буууулл шіііііт!!!  Тіки сколовенедів (чи як вас там) і не вистачало, матьївоіті, нам тут для повного щастя, холєра т(ч)єуншкая би вас взяла!!!

- Сколоти-венеди! -  залунало з якогось часу на багатьох таких блок-постах.
- Сколото-вени? Сколото-ванди? Скла-вінди? - понеслося по всіх усюдах тисячоголосим телеграфом.

Коли ж через блокпости проходили "анти", то слід нагадати, що антами вони були лише у візантійських джерелах, для чиєї грекомовності невластивий звук "в". Себе ж вони подавали, як мінімум (сколотські) вант(д)и, а може і повним іменем "вандали".

                 Так отримала Європа слов'янський нібито "прихід" зі сходу і термін, якого потребувала. Ну, а далі вільне плавання усім охочим не розчути, перебрехати, покривляти, спотворити для зручної вимови...

Ск(о)ло(ти)вен(еди)и = Скловени
Ск(о)л(оти)аван(т)и = Склавани
Ск(о)л(оти)авін(д)и = Склавіни
С(кло)ло(ти)вен(еди)и = Словени

           * * * * * *
               Версія умоглядна. Але, гадаю, мій заміс дилетантизму, тупості і фантастичності цілком дотягує до тих точок зору, що виводять назву слов'ян від сучасного англійського слова "раб" slave, від того, що хтось там когось славив, був своєю людиною серед своїх, говорив словами тобто був грамотний на противагу німакам (тоді логічно геть усіх іноземців, припустимо, візантійців, наректи німцями, а не лиш одну певну націю) чи ще від бозна-якої чортівні. І саме тому ця версія, мені здається, теж має право на буття, як усі згадані.

              Розвиток продовження теми

              Тепер скіфи...

             І хто ж ким керував? Хвіст - собакою, чи собака - хвостом? Чи були то азіати, яких у мандри вела потреба не відстати від своїх "годівниць" - летючих у змаганні з вітром табунів диких копитних? Чи все ж таки азіати, що йшли зі своїми отарами, імовірно, у пошуках втраченого раю? Того раю, що сяяв непевним видивом онукам з казок їхніх бабусь над дитячими колисками, раю, що гнав сон від зігнутих дідуганів, здіймаючи із дна їхньої пам'яті драглисте шмаття жалю за не розпитані вчасно деталі чудернацьких побрехеньок їхніх власних дідів біля давно згаслих кочових вогнищ.
            От же ж, волоцюги! Що, поки гуляли від Кавказу до Китаю, не забули!? І потягло ОЦИХ скіфів перекваліфікуватися на орачів та землеробів, покопирсатися у землиці? Та що ж воно у біса за кочовики такі?!

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.