Ну, вот и приехали. Не прошло и двух суток «свободы» от Киева, как курвиметры исправились с бешеной скоростью.

Так о чём это я.

Вчера пообщалась со знакомыми из Керчи. Правда, последние месяцы бурных и трагических событий в Киеве нас отдалили настолько, что курвиметр моих знакомых отнёс Киев и меня за океан, куда-то в северные районы Нью-Йоркского округа Манхэттена Гарлема США. Где все исключительно бандиты, хаос, и подносы с «бЕндерами».

Много сил я прилагала, чтобы убедить в обратном, или определить рамки грабежа и бандитизма исключительно в кодле Межигорья, мне ничего не удавалось. Говорю честно, крышу сносило от «контраргументов», и я почти теряла сознание, потому что они не первоклассники, а с двумя дипломами довольно уважаемых даже в мире ВУЗов и не рядовыми должностями в госучреждениях. На самом деле очень хорошие люди, но которых я не узнала через каких-то пять месяцев промывания мозгов российскими телеканалами.

После того, как они мне заявили, что у президента овоща была хорошая зарплата, и он всё это мог купить именно за её (а они наблюдали за тв экскурсией), силы мои кончились бороться с зомби.

Но перед этим я как-то обратилась к ним за финансовой поддержкой раненых на Майдане и хоть как-то показать публично свое отношение к режиму бандитов в Украине, которые, по их же словам, «грабят так , что уже пятиэтажные дома думают как во дворе деревянные туалеты построить, потому что дома воды хватает, и то из набранных бутылей, чтобы смывать унитаз раз в день». Они мне отказали, дословно, «Киев далеко!». Все, точка.

Но вчера случилось невероятное. Курвиметр знакомых исправился, кажется, окончательно, и ближе городов, чем Львов и Киев, со вчерашнего вечера у них нет. Опаньки.

Так что же случилось?

Нафотографировашись с зелёными неопознанными человечками и ряжеными «казаками», которых было в первые дни не так уж и много, как с экзотическими животными, решили мои знакомые как-то пригласить «освободителей» от «бендеровских гангстеров» в гости, а потом пожалели.

Но всё по порядку. Гости прибыли, благо у моих друзей очень шикарный дом, и не один. Блюд заоблачно, вместо стекломоя коньяк и хорошая украинская горилка, шашлычки, все чин по чину и экскурсия по дому. Гости щелкают языками, хвалят хорошего хозяина и хозяйку, даже в ящики заглядывают. Особенно поразило, что есть даже сауна и летний бассейн.

Поэтому сидят пьют, гуляют, поют «ой мароз мароз не морозь меня ...» и «этот день победы порохом пропах ...». Между этими радостями желудочно-кишечного тракта и промытого мозга до абирвалгу, потихоньку-помаленьку, напившись в стельку «освободители» говорят, что они здесь навсегда, казаки будут поддерживать «порядок на своей территории», а зелёные человечки являются армией Крыма, которая здесь и поселится «в хороших квартирах, которых пока нет, но будут через месяц, от силы два». Именно в этом месте долгая пауза , а потом знакомый говорит, не могу ли я ему помочь и найти адрес для проживания «луТше во Львове, но можно и в Киеве, там где берут на полное довольствие «беженцев»(!)».

Я в шоке, это же с какого бодуна ты «беженец», если так здоровался с «освободителями»?

Объяснение феноменально - «после того, что мы услышали, мы их боимся, и кажется им понравился наш дом, они у нас остановились». Говорю, что означает «остановились», попроси на выход. Пауза, "не могу, боюсь провокаций». Поэтому второй день кормят, поют, танцуют против собственной воли. Покупают еду по их предпочтениям и проклинают себя за трусость.

Как оказалось, там действительно срочники из очень бедных районов России (казаки из краснодарского края), которым пообещали за удержание плацдарма на чужой территории море свободных и красивых зданий, квартир беженцев и навсегда солнце, море и целебный воздух, а также кучу трофеев тех же беженцев. Поэтому, что достанется им, решать будут они сами в меру своей жадности, но не сейчас, а когда пройдет «разгромнопобедный референдум».

А еще сообщили, что квартиру, дом и что угодно продать сейчас будет невозможно, запрет «вызволителей», «сначала всё нужно проинвентаризировать, национализировать, зарегистрировать по росийскиому законодательству, согласовать с Роспотребнадзором (я так понимаю, с Онищенко), только потом, проверив, честно ли заработано имущество, можно будет оформлять право собственности».

После этого курвиметр окончательно починился и, как оказалось, ближайшим городом к Керчи стал Львов!

На моё предложение «Бороться и не сдаваться», ответ был обычных бедолаг, которые потеряли розовые очки «А что думает ваше правительство? А где ваш хвалёный «правый сектор» и ваша «самооборона»?»

Пришлось ответить «Наше думает о нас, а о чем думает «ваше», вы уже знаете »

Но что они будут делать с этим починенным курвиметром сейчас, когда куча зелёных и ряженых вооружённых (!) человечков бегает по их дому с кучей своих курвиметров сломанных и с описаниями имущества, они не знают, так как страшно.

Знакомым теперь я отказала, потому что именно они позволили случившееся, потому что когда убивали лучших из лучших Украины на Майдане и по всей стране , ближайшей к ним была Москва!

Извините.

ПыСы

Также друзья сообщили, что как курорт вряд ли Крым будет развиваться, потому что «казаки» сказали, что это будет «их дом, где хочется покоя от толп туристов. Разве, что немножко» (на сколько именно немножко, не объяснили).

http://ukrfan.livejournal.com/19862.html 

До кінця, до перемоги!!! Куля душі не вбиває. Слава Україні!

Міф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовенькое», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р., після розвінчання Берії. У той час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди – Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?
Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення – татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», –пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картохатут не росте», «капуста в'яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» – питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі». Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Марийському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южане нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а не картошку», – переконував він.
Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв'язку із 300-річчям возз'єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цей міф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.
Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні – 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві – врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах–86%, по виноградниках – 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві – колгоспи і радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%. У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 – м'ясо–рибних, 8 – молочних, 28 – книжкових, 2 магазини тканин, 9 – взуття, 5 – будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.
Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946-47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв'язанню найболючішої на півострові проблеми – водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.
Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.
Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п'ють практично всі міста Криму. А що дала зрошувальна система півострову – зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні – 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.



28 лютого 2014 р. Крим був нагло окупований військами Російської Федерації та добровільно-примусово приєднаний під своє управління, а Україна втратила Крим.

Лілія Шевцова: Україна – «особистий проект» Путіна

Лілія Шевцова – російський політолог, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Московського Центру Карнегі.  Вона прибула до Львова – міста, де народилася – у доволі напружений час – коли російські війська чинили інвазію в Криму. Саме інтерв’ю відбувалося на тлі голосування у Раді Федерації Росії (яку очолює Матвієнко - також жінка з України, що народилась і виросла в Черкасах!) щодо надання Володимиру Путіну права на введення військ в Україну.  Тому й не дивно, що ця тема домінувала в розмові.

- Чому, на Вашу думку, перемога Майдану була такою болісною для Путіна?

- Можу лише припускати, бо дуже складно бути психологом Путіна й передбачати, що коїться в його свідомості, його мізках. Очевидно, на це є кілька причин. Перша: з 2004 року Путін приділяв особливу увагу Україні. Вона була його, так би мовити, особистим проектом, як і Сочі-2014. Путін докладав багато зусиль саме на формування впливів на Україну. А він не любить програвати.

- Тобто «український проект» був для нього значно ближчим ніж, наприклад, білоруський?

- На відміну від Білорусі, Україна має для Путіна надзвичайне значення, оскільки є ключовою для російської політичної еліти взагалі. Це ж, передовсім, місце народження російської держави. Як для сербів Косово було певним центром, колискою Сербії. Так і Україна, а передовсім місто Київ є для багатьох росіян «російським містом». Цей стереотип глибоко засів у ментальності російського політичного класу і російського суспільства. По-третє, думаю, Путін розуміє, що поразка в Україні й успіх українського Майдану може подати «поганий приклад» для російського громадянина, для російського суспільства. Тому успіх чи поразка Майдану є для Путіна екзистенційним питанням. І мова йде навіть не про імперські настрої Путіна, прагнення просто впливати, хоча в Росії неоімперські настрої посилюються. А мова йде про те, що крах авторитарної влади в Україні – найбільшій слов’янській державі, яку Путін вважає продовженням Росії – підриватиме позиції російського самодержав’я. Оце цілий комплекс пояснень, які вказують на інтерес Путіна до України.
Але є ще одна причина. Російська влада переконана, що Захід зазнає поразки, що епоха Заходу минула.

- Ви маєте на увазі відступ Заходу в Сирії та інших стратегічних питаннях?

- Ні, мова йде про те, що захід взагалі зараз переживає кризу. І це ще було до Сирії. Просто ліберальна демократія вичерпала певний потенціал і зараз перебуває у пошуках нового обличчя. Але це – аж ніяк не відхід Заходу зі сцени, це – переформатування західних ліберальних демократій. І Путін вловив, він розуміє цей елемент. І цей напрямок зафіксовано у новій (2013 року) зовнішньополітичній концепції.

- Росія зараз намагається захопити ті сфери, які тимчасово покинув Захід?

- Так, Путін намагається не просто стримати Захід, а вчинити експансію, зайняти вакуум. З Україною і відбувається реалізація цієї концепції: стримування Заходу й експансія на глобальній політичній сцені.
[ Читати далі ]

Після дуже очікуваної, але водночас і несподіваної перемоги Євромайдану центр революційних подій і фокус уваги світових ЗМІ перемістився з Києва до Криму. Там тривають антиукраїнські мітинги, озброєні люди захоплюють урядові будівлі, відбуваються провокації міжетнічних протистоянь, місцевий парламент в стані облоги відправляє уряд у відставку й оголошує референдум...
Що ж, кримська карта як дестабілізуючий чинник розігрується вже не вперше і – до ворожки не ходи – не востаннє.
Дивно було б очікувати у Криму чогось іншого. Попри те, що півострів ось уже 60 років формально належить Україні, лише невелика частина кримчан вважає Київ своєю столицею. І навіть після здобуття незалежності ніхто не робив спроб переконати їх в іншому. Українських політиків у Криму цікавили зовсім інші справи. Упродовж останнього десятиліття найбільш ласі шматки кримських земель поза будь-яким легітимним полем захоплювали люди з вищого керівництва чи наближені до уряду олігархи.
Особливого загострення ситуація набула після приходу до влади Віктора Януковича. Влада, сформована Партією регіонів, розглядаючи Крим як власну вотчину, заповнила його своїми намісниками. Останні соціальних проблем не вирішували, жодного стратегічно плану розвитку півострова й не розробляти. Кримських татар, запрошених свого часу назад до своєї Батьківщини, цілковито покинули напризволяще. З курортного раю Крим вперто перетворювався на найбільш криміногенний куточок України.
Територією півострова без жодних проблем шастали агенти ФСБ, «працюючи» з відвертими українофобами та схильним до злочинних дій контингентом. А консульство Росії тим часом масово роздавало кримчанам російські паспорти.
Логічним розвитком описаної ситуації стало те, що після падіння режиму Віктора Януковича в Севастополі почалися масові акції протесту, на яких звучали заклики відмовитися від підпорядкування легітимній українській владі. У невідомо який спосіб начальником міста вибрали громадянина Росії. Олії до вогню підливав і кримський парламент, видаючи відозви до Москви ввести до Криму війська, аби «захистити від бандерівців».
Добре, що кримськотатарська громада на півострові залишається тим стабілізуючим чинником, який рятує ситуацію, не дає їй цілковито перетворитися на хаос. Контрольований хаос…

Англійський лейтенант – рятівник Криму
На початку 1990-х, коли в Криму теж було неспокійно, коли між Києвом і Москвою йшли суперечки за Чорноморський флот, за статус півострова, за Севастополь, ми зачитувалися романом Василя Аксьонова «Острів Крим», написаним ще 1979 року.
Автор у притаманній йому іронічній манері оповідає історію Криму, котрий залишився незалежним від СРСР саме тому, що був островом, а не півостровом. Хтось скаже: «Острів-півострів – яка різниця?». А різниця дуже суттєва для розвитку сюжету альтернативної історії: не було твердого ґрунту для того, щоб війська Робітничо-селянської Червоної армії змогли героїчно вступити на кримську землю. Не було тоді в більшовиків і потужного флоту, аби взяти острів з моря. Тож вони чекали, коли кригою затягне прибережні води.[ Читати далі ]

 

Встановити
лічильник

Cлева - глава крымского правительства Кривошеин, по центру - Главнокомандующий Русской армией Врангель, справа-генерал Шатилов, Крым, 1920 г. 

Приказ Правителя юга России и Главнокомандующего Русской Армией. Севастополь. 29-го октября 1920 года.

Русские люди. Оставшаяся одна в борьбе с насильниками Русская армия ведет неравный бой, защищая последний клочек русской земли, где существует право и правда. В сознании лежащей на мне ответственности, я обязан заблаговременно предвидеть все случайности. По моему приказанию уже приступлено к эвакуации и посадке на суда в портах Крыма всех, кто разделяет с армией ея крестный путь, семей военнослужащих, чинов гражданского ведомства, с их семьями, и отдельных лиц, которым могла бы грозить опасность в случае прихода врага. Армия прикроет посадку, памятуя, что необходимые для ея эвакуации суда также стоят в полной готовности в портах, согласно установленному расписанию. Для выполнения долга перед армией и населением сделано все, что в пределах сил человеческих. Дальнейшие наши пути полны неизвестности. Другой земли, кроме Крыма, у нас нет. Нет и государственной казны. Откровенно, как всегда, предупреждаю всех о том, что их ожидает. Да ниспошлет Господь всем силы и разума одолеть и пережить русское лихолетье.

Генерал Врангель.

Врангель П.Н. Записки. Кн.2. // Белое дело. Летопись Белой борьбы., Берлин, 1928. С. 235.

Главнокомандующий Русской Армией П.Н.Врангель в кругу офицеров и правительства Крымской республики, 1920 г. 

Генерал Врангель у графской пристани. Последние дни перед эвакуацией, ноябрь 1920 г.

На північному в"їзді в Крим будуються барикади і збираються "самооборонці". Від кого так ретельно вони самообороняються? Може туди ідуть війська "бандерівців, озброєних до зубів"? А може кияни їдуть захоплювати бєдних кацапів. Саме кацапів, бо справжні росіяни-патріоти живуть в Росії, ні на кого не нападають і прагнуть свободи від такої ж бандовлади, яку скинули ми! 

Сегодня я в поддержку солидарности между Востоком и Западом , напишу свой пост на русском языке , несмотря на то , что для меня родной язык украинский.

Министр обороны РФ, генерал армии Сергей Шойгу сообщил, что «Президент РФ Владимир Путин приказал Минобороны осуществить внезапную комплексную проверку боеготовности войск и сил Западного и Центрального военных округов, а также других войск».

Таким образом, как начали бить тревогу все СМИ, РФ готовится к тому, чтобы провести грузинский сценарий в Украине. Я не исключаю, что такое возможно, но мне кажется, что тогда РФ действует не последовательно. Несколько дней назад, прибыли в Крым, депутаты госcдумы РФ, с заявлением, что граждане Украины, могут получить паспорт по упрощенной процедуре. Но на следующий день, сразу это опровергли.

В последние дни РФ ведет довольно неоднозначную политику по отношению к Украине, нарушая практически все международные договора, которые были заключены между нашими странами, а также договора, где присутствовали третьи стороны.

Так несмотря на то, что на западе Украины и в центре ситуация уже стабилизировалась, и перешла в стены ВРУ, в Крыму, и на востоке, такое впечатление она сейчас только доходит до своего пика.

Проверка боеготовности, как для меня это тонкий блеф от Путина, чтобы проверить сломается Украине с середины. То, что это блеф обнаружить очень легко, ни одна армия, которая имеет служащих, уволенных в запас, и если бы началась всеобщая мобилизация, то весь срок такой мобилизации может достигать двух недель, а потому, к боевым действиям, РФ явно не готовится. Зато, такие заявления, просто приводят людей в шок, когда они прочитают в журналистских изданиях, Путин готовит нападение на Украину.

Истерия, которая сейчас происходит в Крыму, это тот плацдарм, который может дать толчок для РФ активно действовать. Но мне кажется, что этого пока что не произошло, в отличие от моих русских друзей, которые утверждают, что у нас началась гражданская война, и нужно ехать спасать Крым.

Часто возникает мысль, что: «революцию начал Запад, а завершать будет Восток». Причем финал революции, будет намного тяжелее на востоке, чем на западе, или в столице. Это обусловлено, тем, что в Крыму структура населения сильно отличается от других областей, и в придачу поднимаются старые конфликты.