Зараз, три роки по тому, місто сповнене українських прапорів, соціальних проектів і потихеньку змінюється. На жаль, для багатьох свобода залишилась формальним поняттям — горизонт сприйняття залишився тим самим, як і питання «ну і що?». Активісти з бажанням контролювати владу — є, але їх небагато, натомість у більшості залишилась патологічна прихильність до политиків-«кидал», які обіцяють усі блага, й одразу, з позбавлених смаку бігбордів, і традиції колосального досвіду локального феодалізму. Нікуди не дінешся — силами АТО не звільниш окуповані за довгі роки російської пропаганди голови. Шлях до свободи лежить через тривалу і системну роботу.

«День» цієї весни вперше приїхав до Слов’янська з XVIII Міжнародною фотовиставкою, презентацією Бібліотеки «Дня» і комплектами книжок для всіх шкіл та бібліотек міста (а просто зараз Дні «Дня» тривають у Маріуполі, до 14 квітня встигніть відвідати Центр сучасного мистецтва і культури імені А. І. Куїнджі, вхід вільний. — Прим.). Приїзд нашого «інтелектуального десанту» був сприйнятий у Слов’янську «на ура», в день відкриття в Центральній бібліотеці міста, де експонувалися кращі фотороботи України, було не пробитися, а викладачі місцевих шкіл водили на фотовиставку цілі класи учнів, викладаючи за фотографіями новітню історію України... (Детальніше читайте у статті «Слов’янськ: пізнання українського світу», «День» №48 від 21.03.2017).

Пам’ятаєте дитячу задачу про кілограм вати і кілограм заліза? Вага однакова, поки не впустиш на ногу... Свідомі городяни Слов’янська, незважаючи на програш у кількості, дивують своєю активністю і самовіддачею. Дивлячись на них, про майбутнє Донеччини думаєш з оптимізмом.

У третю річницю трагічного початку «російської весни» на Донбасі «День» запитав у журналіста, солдата-добровольця ЗСУ, упродовж тривалого часу єдиного опозиційного кандидата і, нарешті, мера Слов’янська 2014—2015 рр. Олега ЗОНТОВА про захоплення міста, причини реваншу старих політичних еліт, інформаційну ситуацію на Донбасі і значення приїзду Фотовиставки «Дня».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

— Три роки тому, 12 квітня 2014 року, відбулося захоплення Слов’янського міськвідділу міліції. На тлі тогочасних подій у Донецьку, Луганську і Харкові, де тоді ще так звані сепаратисти захоплювали будівлі обласних державних адміністрацій та інших держструктур, ніхто не міг припустити, що ця подія слугуватиме початком активних бойових дій на Донбасі. Що ви спостерігали в ті дні?

— Ми одразу поставились до цього серйозно, передусім тому, що у всіх попередніх захопленнях, які здійснювалися в Донецьку або Луганській області, не брали відкритої участі професійні військові. А ось 12 квітня у Слов’янську вперше з’явилися під час захоплення спеціально навчені росіяни. Це було чути і видно за говором, інтонацією, поведінкою, розмовою, а найголовніше — виправкою й амуніцією. Тоді ми з журналістами висаджували алею на честь трагічно загиблого Ігоря Александрова в міському парку, а одразу після того — побігли висвітлювати події. І побачили, що відбувається щось серйозне.

Антитерористичну операцію було оголошено буквально наступного дня після захоплення Слов’янська, а точніше — двох адміністративних будівель: міськвідділу міліції й СБУ. 14 квітня до міста сепаратистам надійшло військове підкріплення, і був зайнятий виконком.

— Чому не спрацювало СБУ, правоохоронні органи в Слов’янську?

— Швидше за все, це були злочинна змова і здача. 12 квітня о 5-й ранку найбільш боєздатна частина міськвідділу міліції в кількості 40 осіб у повному озброєнні, зі стрілецькою зброєю, і навіть БТР-ом, який був у Слов’янську, була відправлена на захист до Донецька. А вже о 8-й ранку розпочався штурм. Як потім підтвердили очевидці, на той момент підрозділ Стрілкова-Гіркіна був уже два дні в місті — ночували під прикриттям церкви в будівлі «Вілли Марія» (священики Московського патріархату відіграли рокову роль у захопленні міста і відкрито підтримали сепаратистів. — Авт.). Там же в ніч перед захопленням вони зібрали кілька десятків місцевих маргінальних осіб — чи то наркоманів, чи то з кримінальним минулим, які потім і стали основою так званого ополчення. Також у цей час у нас не було керівника міськвідділу міліції. Буквально за тиждень до подій він перевівся в Мелітополь, і в Слов’янську було призначено виконувача обов’язків. Коли, прибувши на місце, я поставив йому запитання, що відбувається і чому ви здали зброю, надійшла команда мене заарештувати. Надалі підтвердилося, що він був у змові із сепаратистами. Склалася взагалі парадоксальна ситуація, коли міська міліція зброю здала бандитам, а на патрулювання вони її отримували у цих же бандитів.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Що змінилося в Слов’янську після трьох років звільнення?

— Слов’янськ — перше місто, яке трагічно потрапило в окупацію, але й першим було звільнене. Коли в перші два-три місяці після цього я почав керувати містом, то не міг не створити своєрідні «інкубаторські», тепличні умови для розвитку суспільного руху в місті і патріотичного активізму. Ця війна сколихнула розумові процеси, відчуття самоідентифікації, сприяла груповій згуртованості, кількісному і якісному зростанню громадських організацій і активістів. В інших містах залишились керувати ті самі люди, які були і до, і під час окупації. Звичайно, до «тепличних умов» там ще далеко.

— Але чому в Слов’янську все-таки не відбулося якісного оновлення еліт?

— Його не відбулося скрізь. Тому що не створюються умови для цього. Еліту потрібно ростити, і не важливо, скільки їй буде років — 20 чи 50. Дехто приходить до усвідомлення, що може щось дати своїй державі, в 40—50 років. Малий і середній бізнес, який раніше був індиферентним до політики, нині в неї пішов на хвилі війни, і їх необхідно підтримувати. Донбас — український, але, на жаль, не даремно був обраний як ґрунт для розпалювання ненависті. Частина населення досі живе ще принципами і посттравматичними синдромами Радянського Союзу. І тому тема Росії там досить популярна. Плюс завжди визрівала невдоволеність відносинами регіону і центру. Те ж саме, коли зараз є труднощі з відновленням Донецької області, нарікають на Київ, що влада там не розбереться. Хоча зараз усе робити можна і на місцях, і коштів вистачає, але потрібна, що називається, політична воля. Важливо нашу громадськість підтримувати. Не лише щоб міжнародні донори давали гроші на розвиток громад, створювали хаби і креативні простори, але й сама держава створювала умови для активізму. Важливо доводити будь-які дії до кінця. Спочатку було багато розмов про впровадження військово-цивільних адміністрацій на всіх рівнях у Донецькій області. А зараз у нас вийшло три рівні керівництва: з одного боку, військово-цивільні адміністрації, з другого боку — ті міські ради і мери, яких не переобирали з 2010 року, і з третього — ті, яких переобрали, але які створюють лояльне поле для реваншу «прорегіональних» або проросійсько орієнтованих сил.

Можливо, впровадження військово-цивільних адміністрацій дало б час на «нарощування м’язів» патріотичним організаціям і рухам. Адже до війни у них на це не було часу. За Януковича будь-яка опозиція піддавалась пресингу, гонінням, на декого заводили кримінальні справи. Режим старої партійної еліти, зрощеної з криміналітетом, час знищити.

— Наскільки змінився зараз інформаційний простір на Донбасі?

— Помітно, що знизився рейтинг російських каналів на підконтрольній території. Завдяки прийнятій стратегії і зникненню з кабельних каналів у великих містах російських каналів зник і ефект пропаганди. Хоча в сільській місцевості «за старою звичкою» багато хто через супутник продовжує дивитися. Туди, в умовах майже тотальної відсутності інтернету, актуально доносити друковану пресу, але таких видань із проукраїнською позицією в Донецькій області майже немає. Державних дотацій або грантів на проукраїнську тематику в публікаціях теж немає, хоча це постійно обговорюється. ДонОДА зараз запустили комунальну газету «Вісті Донеччини», її завозять на блокпости, в адміністрації, але до людей вона не потрапляє. Є просування в радіомовленні — після відновлення телевежі на Карачуні з’явились нові частоти і станції — «Радіо Донбасу», «Армія.FM».

За великим рахунком, за інформаційну політику в області ніхто не відповідає. Є чимало суб’єктів, хто хоче на це впливати — Мінінформполітики, Нацкомітет з телемовлення, Інформаційний департамент в ОДА, але координації дій немає. Зокрема немає координації і з міжнародними організаціями, які цим займаються. Нині створено міжвідомчу комісію на рівні уряду, одне з поставлених завдань якої — скоординувати питання інформаційного забезпечення, але поки що результатів немає. Так само не регулюються культурні заходи, не «розводяться в часі», належним чином не висвітлюються. Гадаю, це багато в чому залежить від позиції обласного керівництва. У військово-обласній адміністрації достатньо повноважень, щоб узяти це під контроль.

— Фотовиставка «Дня» є, по суті, безпрецедентним волонтерським проектом. Цієї весни з експозицією ми поїхали одразу до двох міст у Донецькій області. Якою була реакція на неї у Слов’янську?

— Є кілька аспектів — особовий і суспільний. Почнемо з особового — мені фотовиставка однозначно сподобалася. Змістовно, візуально привабливо, яскраво і по-філософському. Як психолог, вважаю, що саме такі заходи якраз найбільш ефективні для світоглядної роботи. Адже не менше 70 відсотків усіх людей — візуали. Тобто вони приймають рішення, обдумують дії, коли дивляться на це, або мають візуальний образ. Великі фото — якраз той сигнал, який може запустити «броунівські» розумові процеси в головах. Було багато робіт, які нестандартно виводили на осмислення подій долі країни, про війну і про Майдан. І взагалі про українську ідентифікацію. А в суспільному плані — так, фотовиставка мала великий суспільний резонанс, адже газета «День» є великим шанованим виданням із давньою і заслуженою репутацією, тому це стало подією №1 у місті. Багато хто її відвідав, було багато відгуків, насамперед — у розмовах. Отже, обов’язково продовжуйте цю традицію і приїздіть наступного року, на вас чекає багато вдячних слов’янців.