Директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев.

Украина подошла к революционной ситуации. Она заключается в том, что контракты между обществом и государством,  на которых покоилась стабильность политического режима последние 20 лет,  оказались разорванными. Правящий класс пытается сохранить себе все привилегии, а издержки переложить на народ. О ключевых противоречиях в политической системе Украины, рисках, которые ждут страну читайте в беседе Юрия Романенко с директором Института глобальных стратегий Вадимом Карасевым.

Юрий Романенко: Вадим Юрьевич, на Ваш взгляд, какое влияние окажет дело Тимошенко на дестабилизацию политической системы Украины. Станет ли оно Рубиконом, после которого начнутся процессы, которые приведут к качественной иной модели государственного устройства, созрели ли для этого предпосылки?

Вадим Карасев: Дело в том, что до судебного процесса и ареста Тимошенко кризисогенные источники и факторы были невидимы, что создавало иллюзию, что в стране нет системных рисков и угроз для стабильности, что президентство Януковича будет беспроблемным, как первый срок Кучмы. Обратите внимание, что ни одно президентство, кроме первого срока Кучмы не было спокойным. Кравчук – кризисное президентство, он даже до конца не досидел свой срок. Примеры из недавней истории не буду приводить, поскольку там и так все ясно. Я не говорю уже о Кучме конца 90-х-начала 2000-х.

Юрий Романенко: В первой каденции у Кучмы не было серьезных политических проблем, хотя экономические были.

Вадим Карасев: Просто тогда в Украине не созрели политико-экономические силы для того, чтобы бросить вызов президентской власти.

Юрий Романенко: «Сыновья и дочки Кучмы» еще только взрослели.

Вадим Карасев: Да, первый революционный цикл, связанный с распадом СССР и формированием украинской государственности закончился досрочным уходом Кравчука и досрочными выборами парламента и Президента. Первый президентский срок Кучмы пришелся на паузу истории и только. Когда созрели новые политические игроки, а, главное, внутренние и внешние условия, изменились мотивационные контексты, международная геополитика – тогда с дела Гонгадзе начался второй срок Кучмы, который закончился Майданом.

В 2010 году создавалась иллюзия всесилия. Особенно, после того, как в результате блицкрига Януковичу удалось нагнуть продажные парламентские элиты и создать коалицию «тушек», а затем ему удалось склонить судей, которые через решение Конституционного суда вернули политический режим модели 1996 года. Это дало Януковичу президентские полномочия Кучмы. Тогда казалось, что все решено, но манипуляции с конституционными документами еще не означают воссоздание той исторической, политической и главное государственной реальности, которая им соответствовала и, собственно, потребовала именно таких конституционных полномочий. Сегодня другое время.

Юрий Романенко: Можно даже обозначить, что у нас сегодня «другое». Во-первых, появился класс олигархов со своими ресурсами. Изменились движущие силы, которые формировали политический режим 1996 года и движущие силы, которые определяют его сегодня.

Вадим Карасев: А как эти силы изменились?

Юрий Романенко: В 1996 году не было олигархов. Второе, не было класса мелкой и средней буржуазии.

Вадим Карасев: Олигархи как раз были созданы президентской конституцией, потому что глава государства выступал «крышей» для них. Президент назначал тех или иных бизнесменов или просто искателей приключений в этой дыре истории, которая возникла после развала СССР и обвала экономики.

2010 год была классической победой олигархии, для которой очень дорогой оказался проект парламентско-президентской республики. Олигархи захотели не просто быть под крышей, но и создать коллективное руководство во главе с президентом. Нынешняя конструкция власти - это историческая сделка высших администраторов и политиков с олигархическими кланами. Последние обеспечили поддержку власти в обмен на дальнейшее перераспределение активов, концентрации капитала и так далее.

Что произошло за полтора года после президентских выборов? Доходы всех олигархов, которые вмонтированы в конструкцию власти значительно увеличились, монополизм в украинской экономике и политике увеличился. Фирташ фактически получил под контроль монополию по производству химических удобрений. Ахметов – металлургическую, Коломойский – авиаперевозки, Иванющенко – сельскохозяйственный рынок и импорт. Поэтому в 2010 году состоялся классический захват государства несколькими олигархическими группами. Впрочем, это была высшая точка, триумф олигархии за которым последует ее трагедия в русле жанра «триумфа и трагедии».

Юрий Романенко: Объясните, почему?

Вадим Карасев: Если в 90-е годы олигархи выполняли прогрессивные функции, когда был союз национал-демократов и олигархов, который под президентской крышей обеспечивал недопущение реванша левых сил или интеграции СССР на псевдокоммунистической, компартийной основе. В нынешних условиях олигархи играют регрессивную и даже реакционную роль. Они тормозят буржуазно-экономическое развитие на всем постсоветском пространстве. Этап олигархического развития себя исчерпал, страна стоит перед необходимостью создания буржуазного государства-республики среднего класса.

Стоит понимать, что Украина, Россия, а также ряд других постсоветских государств не перешли к демократическим капиталистическим обществам, как это сделали Польша, Чехия, Балтия в рамках ЕС, не потому что кто-то чего-то не хотел или мешал, а потому что страны были к этому не готовы. В них не было тех буржуазных сил, которые бы формировали исторический спрос на буржуазно-демократический этап своего развития. Даже украинская демократия 2000-х годов была олигархической демократией, а не массовой демократией. Революция низов 2004 года была узурпирована демократией верхов, где ни один из олигархических кланов не имел преимущества над другим. Равновесие сил стимулировало демократическую конкуренцию между ними.

Юрий Романенко: Только сделаем важную оговорку, что демократическая конкуренция была наверху, а внизу все очень жестко было и есть.

Вадим Карасев: Я и говорю - есть демократия верхов и популизм низов. Политики использовали патерналистские или популистские инструменты для того, чтобы управлять низами. Разница между популизмом и патернализмом размыта, но если говорить в рамках этих категорий, то патернализм – собственность Партии регионов, а популизм – собственность БЮТа.

Если мы посмотрим на темы, которые будоражат страну – мажорство, формирование наследственных феодальных практик при формировании элиты депутатского корпуса, изъятие налогов у мелкого и среднего бизнеса, демонстрационное потребление роскоши и т.д. Все эти темы, которые провоцировали буржуазно-демократические движения, а затем и революции. Что такое борьба за капитализм? Это борьба против привилегий и за право.

Чем отличается привилегии от права? Привилегиями пользуются индивиды, а право безлично. Привилегиями пользуются некоторые, а правом пользуются все.Если говорить в рамках этого анализа, то распад экономики СССР привел к комерсализации административных, производственных структур, которые оставались нетронутыми в течение почти 20 лет. Комерцианализация монополий - это и есть феодализм, а не капитализм. Когда есть газпромовская или жкховская монополия, которая комерционализируется – это шаг к феодализму, а не капитализму.

Капитализм отличается от феодализма тем, что и при феодализме, и при капитализме есть коммерция, но при феодализме нет конкуренции, а при капитализме есть. Капиталистический рынок – это конкурентный, а не монопольный рынок.

20 лет мы комерционализировали экономическую, производственную структуру, которая осталась в наследство от СССР, создавая тем самым не конкурентный, а монопольный капитализм. Здесь есть противоречие в определении, потому что монопольный капитализм - это или феодализм, или империализм в ленинском понимании. 20 лет сохранялись остатки социализма, связанные с производством социальных благ и услуг, как правило бесплатно. Почему возможен был такой одномоментный, с исторической точки зрения, подъем олигархов? Почему так быстро окрепла монопольная политика и появились миллиардеры? Почему расцвела безответственность элит, которые все эти годы делили и перераспределяли, фактически живя в режиме захватнических войн?Все это происходило потому что с советских времен продолжала существовать социальная сетка безопасности, которая была характерной чертой советского социализма.

Вряд ли я ошибусь, когда скажу, что в постсоветское время функционировало два договора между властью и населением, которые не смотря на кризисные моменты в экономике, позволяли сохранять политическую систему нетронутой. Менялись люди, но конструкция оставалась; менялись персоны, но классовый олигархический состав элиты сохранялся.

Первое – это коррупционный договор, который заключался в следующем: мы, наверху, приватизируем все, что можем, а вы приватизируете все, что можете внизу. Мы приватизируем государственные активы, а вы приватизируете государственные функции. Например, врач, учитель, милиционер, налоговый инспектор. Когда налоговик приходит и требует от торговца взятку, то он приватизирует государственную функцию.

Юрий Романенко: При этом он действует не как самостоятельная фигура, не как маленький феодал-шляхтич, который безумствует на своей территории. Он действует как субъект, вмонтированный в систему, которая все денежные потоки собирает вверху.

Вадим Карасев: Но при этом он уже производит не государственную услугу, а изымает ее. Например, ГАИ не выполняют услугу по производству безопасности на дорогах, а изымают излишки, которые не смогло изъять государство через бюджетную легальную систему, при этом не доплачивая тому же инспектору легальную зарплату. Поэтому инспектор вынужден компенсировать свою зарплату в полторы тысячи гривен, стоя на морозе, тем, что изымает это неформальным путем, минуя все государственные структуры.

Этот коррупционный пакт давал относительную стабильность, потому что до поры до времени это всех устраивало. Верхи устраивало, потому что позволяло несказанно обогащаться и управлять в ручном режиме различного рода коррупционными вертикалями. Низы были довольны, потому что их не трогали и дали возможность выживать, обеспечивая шанс на невмешательство в их маленькие коррупционные гешефты.

Второй договор, заключался в том, что продолжала существовать остаточная социальность в государстве. Она состояла в том, что при всем при том, что нужно было доплачивать за медицину, образование, пожарную безопасность, состояние дворов и так далее, тем не менее, все это было бесплатно и не покушалось на основы социальной безопасности людей.

Юрий Романенко: Важное уточнение, «как бы бесплатно»

Вадим Карасев: «Как бы», но все-таки, человек знал, что при какой-то ситуации, когда у него не будет денег, у него есть бесплатный минимум, на который он может надеяться. Поэтому продолжал существовать социальный договор. Остатки государства, как трофей растаскивало, утилизировало все общество, только каждый на своем участке.

Наконец, есть третья составляющая, которая определяла рамки государственной системы Украины последние 20 лет и на которой вообще она держится, не смотря на то, что СССР давно уже нет и, не смотря на то, что автор этой ключевой, осевой, фундаментальной с структуры умер 5 марта 1953 года. Это сталинская государственность в основу которой была положена силовая, репрессивная машина – прокуратура, суды, спецслужбы, МВД.

Таким образом, 20 лет сохранялась остаточная социальность, трофейное государство, которое позволяло паразитировать на перераспределении активов плюс сохранялась сталинская репрессивная машина, которую у нас называют вертикалью власти.

Юрий Романенко: Но она приватизировалась постепенно, на позднем этапе произошла ее приватизация.

Вадим Карасев: Она приватизировалась кем? Она приватизировалась высшей элитой, потому что еще при Сталине силовые органы подчинялись партийному контролю. Не было гражданского контроля, но партийный контроль всегда был. Мы помним ожесточенные схватки силовиков и партийцев: Берия и Хрущев, Берия и Жуков, затем Брежнев ставил службы безопасности под партийный контроль, когда поменял Семичастного на Андропова.

В чем фундаментальный социальный кризис сегодня в Украине? Власть начала борьбу с коррупцией, но не с коррупцией, как системой, а с коррупционерами, причем низового уровня. Тем самым власть пошла на разрыв коррупционного договора. Коррупция на миллиарды возможна через тендеры, откаты, через вхождение в долю крупного бизнеса, а на низовом уровне коррупцию пытаются извести. Борьба с взяточничеством – это борьба с мелкой коррупцией, по-сути - перевод стрелок, вместо того чтобы бороться с ней как с системой. Коррупция - это то, что формировало сделку и делало систему относительно стабильной. Реформы, на которые пошел Янукович и которые считает своим основным политическим товаром на внутреннем и внешних геополитических рынках, вместо того, чтобы быть основой легитимности его, как президента, ударили, прежде всего, по остаткам социального государства. Они направлены на демонтаж «социалистической социальности». Образование – меньше госзаказов, а больше платного, медицина, пенсионная реформа – тоже самое. А еще на очереди реформа ЖКХ.

Юрий Романенко: То есть произошел разрыв еще одного контракта.

Вадим Карасев: Совершенно верно, но при этом разрыв таких контрактов - не трагедия, если он дополняется формированием или заключением нового контракта. Например, либерального, договора о свободе. Все свободны, все подчиняются правилам, действуют только законы.

Юрий Романенко: Это то, что сделал Саакашвили в Грузии, который понимая, что государство неспособно выполнять социальный контракт, снял с него все обязательства, а в обмен дал экономические свободы в обмен на жесткое выполнение законов и норм. Причем, грузинский пример интересен именно факторами, которые детерминировали такую стратегию реформ – достижение уровня «нуля», когда у государства вообще не осталось ресурсов. Это очень часто забывают апологеты грузинских реформ.

Вадим Карасев: Не только Грузия, но и другие страны. Это локковский договор. Право на жизнь, свободу и собственность. Вместо государства Гоббса, гоббсовского равновесия, где страх обменивается на безопасность и защиту, приходит локковский договор о свободе. Социализма нет, начинается капитализм, нет коррупции, а конструируются прозрачные финансовые потоки, контроль за ними со стороны парламента. Именно для этого существуют парламенты и их служебная функция – контролировать финансовые потоки, а не для того, чтобы превращать парламент в ристалище боев различных кланов и депутатских групп. Однако, в Украине мы не видим договора о свободе, наоборот, мы видим усиление репрессивной составляющей или реанимацию сталинской государственности.

Юрий Романенко: Но включенной в олигархическо-феодальную систему, точнее говоря системы.

Вадим Карасев: Правильно, включенные в систему денег. Сталинская силовая машина была эффективной почему?

Во-первых, она контролировала потребление элит и как только они выходили за рамки дозволенного, они направлялись в ГУЛАГ.

Во-вторых, сталинская репрессивная машина выполняла функции ротации элит. То, что в демократии делается с помощью выборов, у Сталина выполняли репрессивные службы, которые чистили элиты. На смену зарвавшимся элитам приходили новые на освобожденные места.

Отсюда проистекают корни ностальгии по Сталину у многих людей в Украине, а наши публицисты винят людей в этом и говорят, что у них сталинские настроения. Они не понимают одну вещь, что репрессивная машина Сталина была направлена против элит, а не против масс. Она вычищала коррупцию среди элит и люди поддерживали это. Теперь, когда люди хотят Сталина, то они не хотят сталинизма….

Юрий Романенко: Они хотят справедливости в отношении элит.

Вадим Карасев: Совершенно верно. Они хотят справедливости в отношении элит и это нужно понять. Здесь возникает вопрос. Почему Путин на Селигере и вся наша постсоветская элита, когда говорят о Сталине, то утверждают «да, это было великое время, но это были ужасные репрессии». Они не хотят сталинизма не потому, что Сталин великий и ужасный, что у него руки по локоть в крови, а потому что он больше всего бил по элитам. Поэтому они хотят оставить сталинизм без Сталина. Им нужен хороший сталинизм, который дает возможность держать в повиновении массы, но при этом сохранить все хорошее, что было для элиты. Плохое оставить в истории, а все хорошее от Сталина оставить для себя. Так не бывает.

Теперь возвращаемся к нашей ситуации и фиксируем, что произошло за последний год.

Во-первых, разорван коррупционный договор. Причем разорван неубедительно, поскольку, как я говорил выше, нужно менять конструкцию власти. Власть, которая опирается на контроль за экономическими потоками, для того чтобы манипулировать экономическими интересами, создавать ренты и дополнительные прибыли путем монополизации не поборет коррупцию. Она будет только процветать. Взяточничество будет, потому что людям нужно выживать. Для того, чтобы люди нормально жили нужна нормальная экономика с широкой налогооблагаемой базой, стабильным внутренним экономическим ростом, а он невозможен, потому что экономика контролируется олигархами не для того, чтобы экономический рост был постоянен, не для того, чтобы он расширялся и росло благосостояние всех, а для того, чтобы контролировать экономику, управлять политиками. Ведь в этом случае ты отсекаешь финансовых доноров от оппозиции. Получается замкнутый круг. Ты хочешь, чтобы люди получали деньги с бюджета, но ты управляешь бюджетом так, что мало возможностей получать постоянно растущие доходы. Ты только увеличиваешь расходы, залезаешь в долги, отсюда высокие долги перед МВФ, но долговой рост не может продолжаться бесконечно. Страна попадет в ловушку долгового роста, когда не будет хватать новых кредитов, для того чтобы погасить старые. Рано или поздно кредитор последней инстанции скажет: Хватит! Или отберет у тебя все, как Россия сейчас отбирает у белорусов. Кстати, у Украины кредиторы тоже могут скоро что-то забрать.

Во-вторых, разрушен социальный договор. Люди недовольны реформами. Они не хотят таких реформ, которые не дают экономических свобод, возможности реализовать себя как предприниматели. Предприниматели не в смысле бизнесмены, а в смысле предпринимательские таланты. В условиях рынка все предприниматели, поскольку обладают человеческим капиталом. Это слово сейчас затерли. Капитал это тогда, когда ты можешь получить прибыль. Когда ты обладаешь массой талантов, но этот ресурс не приносит тебе прибыли на рынке образования, медицины – это не капитал.

На этом фоне идет укрепление силовой машины, хотя нужно отказываться от сталинских механизмов государственности и менять их на другую либеральную, буржуазно-национальную государственность. Не государственность, как инструмент в руках элит, причем государство в прокурорско-карательном смысле слова, когда ты ставишь своих прокуроров, милицию, сбушников. Когда мы отказываемся от хорошего сталинского наследия, а карательное только усиливаем. Вот это как раз и является фундаментальным источником кризиса. Страна уткнулась в тупик и это не только Украина. Все постсоветские страны уткнулись в тупик. Беларусь по своему, Россия по своему, Казахстан и Узбекистан, где правят автократы, по-своему. Сейчас они поумирают и что там будет? В России никак не могут определиться, кто будет следующим президентом. Батька Лукашенко тоже не знает, что ему делать: продаваться с потрохами или маневрировать.

Юрий Романенко: Маневрирует.

Вадим Карасев: Маневрирует, но пространство для маневра уменьшается. Весь постсоветский мир пришел к своему логическому завершению.

Юрий Романенко: Не только постсоветский

Вадим Карасев: Это другая вещь, мы сейчас ее затронем. Сегодня постсоветский мир делает расчет с двадцатым веком. Именно сейчас. Высшая точка сталинской государственности – 1945 год и 40-50-е годы прошлого века. Холодная война, ядерное оружие, геополитическая империя, два блока – США и СССР. Все, что было после Сталина – нисходящая линия, медленное умирание.

Юрий Романенко: Началась утилизация сталинского проекта.

Вадим Карасев: Да. И в независимой Украине она протекала не в рамках СССР, а в рамках новых независимых государств.

Юрий Романенко: Утилизировались ошметки СССР.

Вадим Карасев: Но осевая конструкция осталась старой. Только сегодня мы уткнулись в то, что либо нужно на основе этой конструкции лепить что то новое. Путин предлагает Таможенный союз и Единое экономическое пространство, реанимацию индустриальных цепочек, космос, ВПК.

Юрий Романенко: Причем это не в реальности реанимация, а просто предлагается объединение гниющих ошметков СССР.

Вадим Карасев: Собрался консилиум врачей и предлагает отправить больного в реанимацию. Вот искусственная вентиляция легких – это Таможенный союз.

Юрий Романенко: Здесь важно сделать важное уточнение. Ведь речь идет не о том, что пришивается рука, которая дальше может работать, а просто сшиваются трупные ошметки. Разлетелся человек, они хотят всю эту мертвечину сшить. Нет базиса нового проекта. Вот в чем суть. После развала царской империи ее территории сшивались новым проектом – советским. Сейчас такого базиса нет, и именно потому лично я со скепсисом смотрю на Таможенный союз.

Вадим Карасев: Согласен. Именно потому ТС представляет собой попытку подменить внутренние модернизационные реформы геополитическим расширением. Если Украина войдет в ТС, то Россия получит полноценный выход к Черному морю, или можно будет на базе Украины, Казахстана, Беларуси и России создать «зерновой ОПЕК». Внутренняя политическая экономия подменяется геополитикой.

Юрий Романенко: Причем скрепленную олигархическими интересами ФПГ.

Вадим Карасев: Правильное замечание, потому что украинским олигархам нужно будет выбирать. Или встраиваться в новый национально-буржуазный тренд – тренд создания европейской свободной экономики и играть в рамках правил, конкурентного рынка, а не монополий. Либо идти на олигархический союз в рамках Таможенного союза и неоСССР. Тогда олигархи могут получить скидку на газ.

Юрий Романенко: Олигархи, но не население, как показал опыт 2010 года.

Вадим Карасев: Население тоже может получить кое-что, потому что рост рентабельности предприятий увеличит бюджетные доходы. Во всяком случае, Путин же предлагает премию в 6-9 млрд. долларов ежегодно за вступление в ТС. Это наполняет бюджет и даст возможность сохранить остаточную социальность и всю конструкцию в целом.

Если социального государства не будет, то рано или поздно будет революция. Революция не в смысле Майдана и изменения персона, а революция в смысле институтов, которая поменяет конструкцию государства, сделает ее правовой, европейской, национальной, сделает ее государством-республикой. Это будет не бесформенная демократия 2000-х годов, потому что у нее не было государственно-национальных форм, скорее она была способом поддержания игры между олигархическими кланами. Фактически произойдет вмонтирование в европейский мир – мир буржуазных государств-наций, где доминируют права и право, а не привилегии.

 Стівен Пайфер був послом США в Україні від 1997-го до 2000 року. Це були роки першої каденції президента Леоніда Кучми. Сьогодні Пайфер працює аналітиком в одному з найпрестижніших політологічних центрів Вашингтона – Brookings Institution. Він далі цікавиться Україною, пише багато про проблеми енергетичної безпеки. У розмові з Радіо Свобода він кілька разів наголосив, що корупція, особисті й корпоративні інтереси є найбільшою небезпекою для України сьогодні. Встановлення національної ідентичності, на його думку, є найбільшим досягненням за 20 років незалежності.

- Що, на Вашу думку, є найбільшою перешкодою на шляху демократизації і реформ в Україні?

С.П. -  Великою проблемою для України є те, що особисті й корпоративні інтереси випереджають національні. Це, отже, є проблемою для демократії. Багато політичних сил в Україні аж ніяк не цікавляться демократичними питаннями, їхня мета – це особиста вигода, а також корпоративна вигода.

- Чи Ви бачите спосіб цю проблему подолати, переконати політичних гравців в Україні, що національні інтереси є їхніми інтересами – якщо ці інтереси будуть забезпечені, тоді й їхні особисті та корпоративні інтереси матимуть кращі можливості? Чи може це свідомість, яка потребує більше часу, щоб проявитися? Може, це розуміння, яке або є, або його нема?

С.П.  Це потребує часу і є різні способи, як це осягнути. Електорат тут може відіграти важливу роль: просто не голосувати за тих, хто не підтримує національні інтереси. Одним із прагнень Помаранчевої революції було намагання прогнати стару гвардію з політики. На жаль, з різних причин, помаранчевий уряд не покращив ситуацію і не здійснив своїх обіцянок, що й викликало багато скептицизму серед населення. Щоб воювати з цим явищем, треба мати добрі антикорупційні закони, які неупереджено втілюються в життя. Я вважаю, що в Україні антикорупційні закони використовуються для переслідування опозиції, а це шкодить демократії та шкодить Україні.

- Здається, корупція існує в Україні споконвіку. Ми добре знаємо, що Україна успадкувала глибоко закорінену систему радянської корупції, яка з радянської просто перетворилася на капіталістичну. Ми дуже часто чуємо, що Україна має добрі антикорупційні закони, однак ніхто не збирається втілювати їх у життя. Кожен український президент говорив про боротьбу з корупцією, скликав антикорупційні комітети й комісії. Видається, що корупція – це єдине, що зростає в Україні.

С.П.   Багато країн воює з корупцією. Скоріше чи пізніше, ті, хто має найбільше користі від корупції, почне цікавитися верховенством права, щоб зберегти і забезпечити те, що вони здобули корупційним шляхом. Я припускаю, що українські олігархи воліли б не думати про те, хто буде наступним президентом, не журитися, що після виборів вони можуть втратити велику частину свого майна. Створення системи, де панує верховенство права, є корисною і для олігархів, однак поки що вони не поспішають її розбудовувати. Але, врешті-решт, думаю, що українське населення мусить знайти спосіб, щоб змусити український уряд застосовувати антикорупційні закони рішуче і справедливо.

- Навіщо олігархам боротися за верховенство права? Вони просто домовляться з будь яким новообраним президентом. Ситуація, яка зараз існує в Україні, не вимагає, щоб вони підтримували і розбудовували верховенство права для того, щоб зберегти свою власність.

С.П.   Так. Саме в такій ситуації я бачу велику користь у договорі з ЄС про Зону вільної торгівлі та нову угоду про асоціацію. Україна буде змушена змінити деякі закони і грати за європейськими правилами, я думаю, це матиме позитивний вплив і змусить Україну робити те, чого вона не хоче робити. Попри те, що багато українських політиків говорить про Зону вільної торгівлі з ЄС, вони не розуміють, наскільки радикальними будуть ці зміни, які вимагатиме від України цей договір. Отож, цей зовнішній стимул може змусити Україну взятися за корупцію.

- Що б Ви назвали найбільшим досягненням за ці 20 років незалежності? 

С.П.   Я думаю, що є досягнення. Пригадайте, як 15-16 років тому дехто запитував, чи вистоїть Україна як незалежна держава. Мені здається, що сьогодні в Україні існує сенс національної ідентичності, як у західній, так і в східній Україні. Може, на сході це почуття не є таким вираженим, однак мені видається, що які проблеми не існували б, українці готові вирішувати їх як нація, в рамках їхньої національної держави. Ця національна ідентичність є позитивним досягненням.

З економічного боку, ці 20 років були складними. Але якщо подивитися на інші колишні республіки, там теж з економікою складно. Це нелегкий процес – перейти з командної економіки на ринкову. Є злети, і є падіння, але загалом є трішки прогресу. Українська зовнішня політика є непростою, але українські відносини із Заходом нині є доконаним фактом. Є певні речі, про які Україна може сказати, що вона їх досягла.

20 років української незалежності дали мішаний результат. 4-5 років тому в Україні панувала складна демократія, це були наслідки Помаранчевої революції. Існувало розуміння демократії, і це розуміння перетворювалося на державні інституції. Сьогодні існують побоювання, що Україна відступає від цих демократичних досягнень, і з точки зору західних аналітиків це дуже розчаровує.

- Чи вірите Ви, що правителі України та її люди хочуть того самого?

С.П.   Це перегукується з інтересами правителів. Я думаю, що правлячий клас хоче бачити Україну успішною державою, тому що вони розуміють, що це їхнє політичне підґрунтя, ключ до виборів і таке інше. Але з іншого боку, є різні інтереси: національні, корпоративні, особисті й партійні, і мені не зовсім подобається, як ці інтереси перемішані в Україні.

- Говорячи про Україну, часто доводиться говорити й про Росію. З американської точки зору, яку роль відіграє Росія в українських успіхах і невдачах? Чи Україна могла досягнути більше, якби Росія не була її сусідом?

С.П.   Це гіпотетичне запитання. Україна має спільну історію з Росією, має з нею економічні зв‘язки. Україна мусить мати відносини з Росією, отож краще, щоб ці відносини були позитивними. Я не думаю, що Росія хоче відновити СРСР, однак у сфері так званих привілейованих інтересів Росія прагне обмежити Україну.У питаннях, які є критичними для Москви, Росія хотіла б, щоб Україна їй підкорялася, а це обмежить українські зовнішньополітичні можливості. Росія не хоче бачити Україну в НАТО і останнім часом стало ясно, що Росія також не хоче бачити Україну в ЄС, оскільки це справді відтягне Україну від московської геополітичної орбіти і зменшить російський вплив над Україною.

Для України останніх 20 років були викликом: зберігати стабільні відносини з Росією і поширювати й поглиблювати  відносини із Заходом. Є певний поступ у цих питаннях, однак тут я повертаюсь до своїх побоювань щодо згортання демократії в Україні останнім часом.

Я думаю, що Янукович прагне кращих відносин із Заходом і ближчих стосунків з ЄС. За останній рік він постійно говорить: я хочу увійти в зону вільної торгівлі з ЄС, я не готовий входити в митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Він дотримується цієї позиції, попри великий тиск з боку Росії. Однак якщо в Україні згортання демократії буде тривати, Януковичу буде дуже важко розбудовувати й поглиблювати українські відносини з Європою та США.

- Що, на Вашу думку, може переконати Януковича та його партію діяти по-іншому? Чому вони так віддано відкидають усі здобутки Помаранчевої революції, як наприклад, свідоме громадянське суспільство, громадську активність та діяльність? Президенти повинні радіти, коли в них активна й дієздатна громадськість.

С.П.   Абсолютно, зокрема, якщо ця громадськість на вільних та справедливих виборах 2010 року обрала Януковича президентом. Партія Регіонів та Віктор Янукович скористалися з вільних, демократичних виборів, і важко зрозуміти, чому вони від цього тепер відходять і намагаються зменшити демократичний простір в Україні.

- Може вони просто не розуміють демократії?

С.П.   Може, вони не довіряють демократії. Якщо ви справді вірите в себе і в свою програму, політику, вам немає чого боятися демократичних виборів. Тому я думаю, що, може, вони не довіряють демократії.

- Ви вже згадували мантру Президента Януковича про те, що він хоче інтегрувати Україну в Європу, він прагне членства України ЄС. Однак те, що відбувається всередині України, суперечить оголошеним намірам. Скільки часу залишилося Януковичу, щоб звести його заяви і його дії в одне русло, перед тим, як терпець Заходу увірветься?

 С.П.   Він вже платить за свої кроки. Кілька місяців тому один високопоставлений український урядовець запитав мене, що потрібно, щоб Януковича запросили до Вашингтона або щоб Президент Обама відвідав Київ. По-перше, щось конкретне, відповів я, оскільки цей Білий Дім організує зустрічі, які дають реальні результати. А по-друге, і це ще важливіше, треба коригувати те, що відбувається у внутрішній політиці України,бо за теперішніх українських реалій, я не бачу, чому хтось хотів би запрошувати Януковича до Америки.Час Президента Обами обмежений, він готується до передвиборної кампанії, що зменшить його можливості займатися закордонною політикою, отож яка тут користь? Якщо Обама запросить Януковича до Вашингтона, його розкритикують в Конгресі і в пресі. На тлі того, що відбувається в Україні, я аж ніяк не бачу ані візиту Януковича до Вашингтона, ані візиту Обами до Києва.

- Американці, як правило, є дуже патріотичними. На недавнє святкування американського Дня незалежності до столиці прибули тисячі людей, відбулися грандіозні концерти та інші заходи, ну і, звичайно, прекрасний салют. Чи Ви зустрічали багато патріотизму у Ваших контактах з українськими урядовцями?

С.П,   Я думаю, що українці вірять в Україну, і це є одним із найважливіших досягнень останніх 20-ти років. Звичайно, є різниці між тим, як американці й українці проявляють свій патріотизм, і я не сказав би, що українці є менш патріотичними, ніж американці. Це нюанс, але це такий нюанс, який журналісти часто оминають, коли вони пишуть, що ця частина України є прозахідною, а інша проросійською. Я вважаю, що люди в Україні вірять в Україну але й водночас хочуть мати нормальні відносини з Росією, однак це не те саме, що бути проросійським. Януковича називають проросійським, я вважаю, це просто оманливий і лінивий вислів.

Янукович дотримується політики, яка більше цікавить Росію, ніж, скажімо, політика Віктора Ющенка, але це не плазування перед Москвою, це намагання досягти певного результату. Є безліч справ, на які Україна дивиться зовсім по-іншому, ніж Росія. Ось зараз Росія дуже тисне на Україну, щоб та увійшла в Митний союз, однак Київ не здається.

- Цей Митний союз раптом став великою справою. Навіть Кучма свого часу не захотів входити в Єдиний економічний простір.

 С.П.   Це продовження російських інтересів щодо колишніх радянських республік. Спочатку було СНД, тоді Організація колективної безпеки, Митний союз – це найновіший російський фокус. 2003 року Кучма заявив, що готовий долучитися до Єдиного економічного простору, але лише в рамках договору про зону вільної торгівлі, оскільки вступ до неї не загрожував би українському вступі до СОТ. Вступ до Митного союзу не лише ускладнить правила СОТ, а також загрожуватиме укладенню угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.

- Ви вважаєте, що в Україні існує національна ідентичність, як на заході, так і на сході України? Україна є різноманітною країною з різними регіональними відмінностями, як і, до речі, США. Нью-Йорк суттєво відрізняється від Техасу, північ від півдня. Але щось тримає ці відмінності разом. В Україні часто говорять про національну ідею, про потребу її якось сформувати, мовляв, національна ідея – це якась програма чи рецепт. 

С.П.   Сполучені Штати, як незалежна держава, мають понад 200 років історії за собою. Україна має лише 20, хоча має довгу історію ще до незалежності. У 1994-1995 роках американська розвідка підготувала аналіз «Україна, нація в небезпеці». Цей аналіз ставив питання: чи існуватиме Україна за 5-10 років? 1998 року я прибув в Україну, і я зрозумів, що це вже не є серйозним питанням. Чергові опитування свідчать про те,що національна свідомість в Україні росте.Навіть під час Помаранчевої революції,коли у Сєверодонецьку відбувся сепаратистський з‘їзд, сепаратистські тенденції все одно були відкинуті. Тоді я читав різні звіти про те, що мери поверталися з Сєверодонецька, звітували перед радами, а ради відкидали положення цього з‘їзду. Це зрілість. Люди не підтримували Ющенка, але вони хотіли, щоб Україна була єдиною і цілою. Єдине місце, що може непокоїти, це Крим, але мені видається, що навіть там вирішують проблеми в рамках цілісності України.

- Що, на Вашу думку, є найскладнішою радянською спадщиною, яку Україна мусить ще подолати?

С.П.   Ті розподіли, через які українці дивляться на свою історію. Навіть таке болюче питання як Голодомор ще не має однозначного тлумачення і бачення. Щодо спадщини, то 1991 року перед Україною стояли три важливі виклики: розбудувати модерну економіку, розбудувати відкрите, демократичне суспільство і розбудувати міжнародні відносини з країнами, з якими Україна таких відносин взагалі не мала. Ці три напрямки розбудовувалися під тінню радянського минулого України, ця розбудова триває і ще триватиме.

- Нещодавно на конференції у Вашингтоні Збігнєв Бжезінський зробив такий прогноз: наступних 5 років будуть вирішальними для України. Якщо Україна сконсолідує свою державність, далі крокуватиме демократичним шляхом, сумарним ефектом такого розвитку буде демократичним поштовхом для Росії. Що Ви думаєте з цього приводу, чи вважаєте, що Україна робитиме конкретні прогресивні кроки чи  вона буде продовжувати свій танець: один крок вперед, два назад?

С.П.   Я не дуже хочу робити п‘ятирічні прогнози, 5 років тому хтось інший теж напевно констатував, що наступних 5 років будуть вирішальними. Україна йде своїм не зовсім рішучим шляхом вже довго. Враховуючи те, що відбувається в Україні зараз, є причини для непокоєння. Не розумію, чому Київ не усвідомлює, що кращі стосунки із Заходом посилять його позицію щодо Москви. Недавно білоруський президент Лукашенко намагався розбудувати мости із Заходом. Однак події, що сталися в Білорусі минулого грудня після президентських виборів, спалили ці мости. Тепер Лукашенко має справу лише з Москвою, і вони його аж ніяк не церемоняться з ним. Київ повинен це розуміти.

Прем‘єр Азаров майже щотижня нарікає на високу ціну російського газу, на розбудову «Південного потоку», отож Київ повинен поставити собі запитання: якщо наші відносини із Заходом були б міцнішими, чи могли б ми краще захистити свої інтереси перед Росією? Я вважаю, що згортання демократії в Україні безпосередньо ускладнює українську зовнішню політику.

- Мені здається, що намагання України догодити Москві  не дають ніякого результату. Харківські угоди не усунули проблеми ціни газу. Українське бажання отримувати дешевий газ скоріше чи пізніше мусить десь і якось закінчитися.

С.П.   Так. Мені видається, що Київ висунув Харківську угоду, що знизила ціну на газ для України на 100 доларів за тисячу кубів тому, що це вважалося необхідним для українського економічного менеджменту. Чимало людей, що дуже добре розбираються в міжнародних газових ринках, стверджують, що Київ міг би виторгувати нижчу ціну без того, щоб залишати Чорноморський флот в Україні ще на 25 років. Багато країн, які мають довгострокові контракти з «Газпромом», переглянули свої домовленості без того, щоб здавати свої позиції. Україна нині розуміє, що Харківські угоди нічого не розв‘язали, і Україна повинна серйозно взятися за свої енергетичні проблеми, чого вона за останніх 20 років ще не зробила.

Наприкінці 90-тих років провідна міжнародна енергетична компанія вивчала полтавські газові родовища. Їхній висновок – Україна може збільшити видобуток вітчизняного газу з 18-20 мільярдів кубів на рік до 30-40 мільярдів кубів. Треба просто розвивати існуючі поклади.

- Для того були потрібні інвестиції?

С.П.   Так, але вони б оплатилися. Проектувалося подвійне виробництво за 5-7 років. Що сталося? Нічого. Щоб втримати низьку ціну газу для споживачів, заплативши високу ціну за імпортований російський газ, українські уряди, як за Кучми, так і за Ющенка та Тимошенко, так само і за Януковича, за видобутий вітчизняний газ платять низьку ціну. Американська компанія, що працювала в Україні, згорнула свою діяльність після 8 місяців, бо ціна, яку вони отримували за цей український газ, навіть не покрила кошти видобутку. Україна кидає гроші в Росію і платить у 4-5 разів більше за російський газ, ніж за власний.

- Але ця система певній групі людей заробляє мільярди.

 С.П.   Безперечно. Саме тут особисті й корпоративні інтереси переважають над національними. Уявіть собі, якою була б газова криза 2009 року, якби Україна, замість того, щоб видобувати 18 мільярдів кубів видобувала б 40 мільярдів.

Утримуючи низьку ціну на газ для споживачів, Україна усунула будь-який стимул заощаджувати  газ. Україна має найбільш енергетично екстенсивну економіку світу. Вона використовує удвічі більше енергії, ніж Польща, у 5 разів більше, ніж Німеччина. Так, це буде боляче, якщо ціна газу стане дорожчою для споживачів, але вони якось пристосуються. Власна продукція газу й серйозна програма енергозбереження могла б сьогодні привести Україну до того, що вона могла б задовільняти 80-85% своїх газових потреб. Однак послідовні погані газові рішення різних урядів зробили це неможливим.

Саме тут я хочу Януковичу віддати належне. Минулого року в рамках домовленості з МВФ Україна погодилася підняти ціни на газ приблизно на 30%. На жаль, у цьому році Україна своїх обіцянок не виконала і тому не отримала від МВФ грошей.

Нібито знову точаться бесіди про полтавські газові родовища. Мова йде про офшорний видобуток газу, про сланцевий газ. Тут головне, щоб Україна створила правильний інвестиційний клімат, щоб місцеві гравці не усунули тих, хто готовий робити інвестиції.

- Отже, 20 років своєрідного прогресу, але не такого прогресу, який міг би бути, якби українське керівництво ухвалювало розумніші рішення.

С.П.   Так. Пригадаймо дев‘яності роки. В Україні тоді багато говорили про третій шлях економічного розвитку. Якщо подивитися на ці країни, які взялися за серйозні економічні реформи – Польщу, Чехію, Болгарію – скрізь потерпіла економіка, вона зменшилася. Але за 4 роки відбулися зміни, і їхні економіки почали зростати. Україна ухвалювала половинчасті економічні рішення, і її економіка падала й падала. Скорочення, яке мало б тривати 3-4 роки, в Україні розтяглося на 8 років.

Щодо демократії, то 4-5 років тому українська демократія була кострубатою, але люди вірили, що їхній голос був чогось вартий. Україна ще має бурхливе громадянське суспільство, але багато що повертається назад. Україна не Білорусь, не Казахстан і не Азербайджан. Чотири роки тому ми вважали, що Україна йде шляхом Польщі, сьогодні так ніхто не вважає.Це все ще можна налагодити, але чи цей уряд спроможеться, ми ще побачимо.

- Як би Ви привітали українців з 20-ю річницею незалежності  держави?

С.П.   Я хочу привітати український народ з 20-ю річницею Незалежності. Країна домоглася певного прогресу.Але я думаю, що Україна ще має потенціал, щоб стати сучасною європейською державою, і я сподіваюся, що керівництво країни допоможе їй стати саме такою.

Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести Батьківщину, маючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибрані чи вишикувані ті провідники? У цих питаннях різняться між собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Роль висувати на перший план і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публічна опінія.

Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвитку, від традиції, яким чином у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться. Ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну "опінію загалу", яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлені потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком оперті на обман гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних. А систему такого хаосу, що веде до повного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівності. І розвагу замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не сприймають, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претензією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них – самоволя, закон для них – безправство.

Для якого ступеня український народ потрапить, коли Бог йому дасть вирішувати свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних кордонів Батьківщини, та оминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, тобто духовенство Галицької області, мусимо виконати свій обов'язок і намагатися всіма силами спричинитися і молитвою, і радою, і – скільки приймуть наші брати нашу співпрацю – ділами помагати їм у праці, до якої вони не готові. Двадцять літ більшовицького режиму знищило безліч елементів, може дуже потрібних для розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло тавро неволі, з якого не легко буде українцям духовно обтруситися.

Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдності, або розглянути всі доцентрові і відцентрові сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.

На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом, дехто хоче навіть сказати – одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором. Але йдеться про те, щоб проаналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв'язком, що об’єднує людей, але не завжди об’єднує їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і між собою ворожі, які вживають одну й ту саму мову: у Великій Британії – англійці, шотландці та ірландці. До цього ж, англійські домінії і З'єднані Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійську мову, і, може, за виключенням Ірландії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різні мови, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швейцарія. Історія з'єднання в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національності, як і історія з'єднання Італії в один народ і державу, вказує, як одна мова через довгі століття може не бути достатньою причиною до з'єднання в одну цілість тих, що нею говорять.

Крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць об’єднатися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до бажання бути одним. Скільки такого бажання в українському народі, досить важко сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших самим про себе. Гарячий патріот має не тільки ту природну, стихійну, але й свідому волю стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само задіяні будуть усі українці.

Змагань виробити таку волю або усвідомити інстинктивно дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з лупою до народної психіки в одиницях і масах. Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверхневих тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національності повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що бажають народ нищити, до деякої міри можуть підміняти ту психічну глибину.

Яке буде положення на Великій Україні тепер, після 20-ти літ більшовизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився уважно на те, як те самостійництво важко приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійності, той буде побоюватися, що від Полтави минули задовгі літа, щоб відразу можна було стерти їх пляму. Інстинкт національності та стихійна воля народу появилися, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою УНР, то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціально соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу "ірраціональним", і так назветься повстання, бо мусило бути в повній мірі ірраціональним, коли за такий короткий проміжок часу дійшло до руїни своєї держави.

Чи під більшовицьким режимом не змогли, може, ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть між тими людьми, що найщиріше бажають бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверхневої обсервації нашого національного життя можна зробити кінцевий висновок, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?

Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна зможе вже не з'єднатися на релігійному полі, але чи зможе відректися від чисто московської, а навіть більшовицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість проти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависті, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутнє України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних свар, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таким легким, як є тепер.

Писав в грудні 1941 р.

АНДРЕЙ, Митрополит

ЦДІАЛ, Бібл., інв. №756, Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства (З декретів АЕп Собору 1942 .), Львівські Архієпальні Відомості, [ЛАеВ], Львів, 1942, с.1-19.

Повідомлення адресовано начальнику Нетішинського міського відділку МВС підполковнику Роману Гаврилюку. Копії передано в місцеве управління СБУ та міську раду.

В канцелярії довго вчитувались у зміст, але все ж зареєстрували. Сподіваємось ну хоча б на взвод автоматників. Друзів попередив, аби не віталися "Слава Україні!", бо долучать ще екстремізм", - прокоментував ініціативу її автор.

"Через 20-30 хвилин передзвонив на мій мобільний заступник начальника міліції. Спочатку запитав, навіщо нам для супроводу у лазню міліцейські спецавтомобілі з проблисковими вогнями, згодом опустився до рівня погроз, мовляв, попробуйте провести, побачимо, побачимо".

Коли ж у зазначений час учасники автоколони зібралися біля міліції, у супроводі їм ввічливо відмовили.

"Черговий був в шоці, на що я його запевнив, що начальник міліції в курсі, бо ми вдень занесли повідомлення. Викликали начальника ДАІ. Кругом всі ледве не луснули від сміху, але черговий і начальник ДАІ не сміли. В кабінеті начальник ДАІ пояснив, що про закон чув, але інструкцій щодо його виконання ще не отримав. Тому ми можемо вільно їхати", - повідомив Рижук.

Навіть не знаю з чого почати свою статтю. Хочеться окреслити її тему, а це означає узагальнити всіх тих з ким я дискутував а іноді і просто лаявся останнім часом. І дискутував я не тому що хотів примусити їх щось зробити, а тому що захищав свою позицію та своє право на вільний вибір. Також відправною точкою для мене став перегляд передачі «Чорне та біле» за участі скандально відомої депутатки Ірини Фаріон. Можливо саме через розмаїття всіх тих, хто мене вразив своєю, я б сказав, світоглядною позицією, мені так важко зараз прийти до коректного узагальнення теми. Але я не буду коректним. Моя тема – ідіоти. Проте в значенні трохи іншому ніж надавали цьому слову давні греки і зовсім в іншому ніж зараз є в медицині. Мої, так би мовити, ідіоти можуть бути людьми освіченими. В тому сенсі, що вони можуть мати вищу освіту отриману ними абсолютно чесно, можуть мати багато знань в своїй голові, але при цьому абсолютно не здатні до широкого мислення та, що набагато гірше, не здатні побачити в своїх поглядах суперечності або навіть здатні але в них це не викликає ані найменшого дискомфорту чи бажання щось в них змінити. Я буду говорити про найгіршу спадщину тоталітарного режиму(хоча так чи інакше це присутнє всюди де є Homo Sapiens) – «двомислення», яке, що цікаво, вкоренилося як в тих, хто сумує за славетним минулим у вигляді Союзу, так і в їх опонентів(хоча самі вони ніколи в своїй совковості не зізнаються)
Почну я шерстити ворогів України(бо самовпевнений ідіот – це завжди загроза; в кращому випадку – тільки для самого себе) з ... націоналістів. Чому? Бо цю статтю я пишу в першу чергу для українських патріотів і в котрий раз кидаючи камінь в город українофобів та інших російських шовіністів(типу того ж Табачника чи Вітренчихи з її спалюванням книжок) я зможу тільки принести позитивні емоції, але нічого нового не скажу.
    Але зараз казати я буду неприємне. Зараз я буду намагатися розірвати ту ізольованість через яку тільки і можуть існувати настільки полярні погляди не тільки загалом в нашому суспільстві, але і в окремих її течіях. Ізольованість засновану на небажанні іти на компроміси, на прямому обмані, на униканні відкритої дискусії. Ізольованість яка веде до постійної та виснажливої внутрішньої боротьби. Моя ж головна ідея в цій статті – будьте чесними, поважними та прагматичними – тільки так можна принести користь собі, своїй сім’ї та своїй державі.
    Почну я з питання мовного. Для цього наведу цитату Ірини Фаріон, яка мене просто вбила: «Порушувати закони мови – це означає не усвідомлювати що таке принцип демократії» Ну... що тут скажеш? Хіба що знову процитую її: «Ми говоримо про закони граматики, а закони граматики жорсткі» Отакої! Виходить, що в дитячому садочку вона не жартувала і російський варіант імені справді привід для того, щоб переселитися в Росію. Тут мені одразу згадалися ненависні ще зі школи «Михайлик» та «Мішо» (це у кличному відмінку) та вчителі української мови – всі ніби цілеспрямовано підібрані аби відбити у київських діток любов до української, при цьому самі вони цього не помічали. Що якраз і є ось цим ідіотизмом – тунельне бачення, через яке вони не могли помітити очевидного. Я – дитина з російськомовної сім’ї завжди відчував їхнє відношення до себе і таких же дітей як до якихось «недо», або, в кращому випадку, як до якихось жертв чи хворих, яким потрібно допомагати навіть якщо вони проти цього. І тут мені знову стане в нагоді той телевізійний монолог пані Фаріон(адже Мустафі – ведучому «Чорного та білого», дуже рідко вдавалося вставити бодай слово), в якому вона порівняла явище, коли українець вважає рідну мову російською, з мутацією. Якщо розібратися в цьому, то мутація зазвичай призводить до зниженої дієздатності та до хвороби. І це не обмовка, це не наслідок неповного розуміння сказаного. Це просто вияв позиції яку мені неодноразово озвучували в дискусіях націоналісти: ти – малорос, ти жертва русифікації. Тобто в будь-якому разі я не заслуговую на поважливе ставлення до себе, як хворий, який не хоче лікуватися. І в цьому сенсі це ні чим не відрізняється від тиску тих, хто намагався і намагається зрусифікувати українців. І якщо не громадянські свободи та соціальна справедливість в новітній українській державі їх мета, то з ними в мене нема нічого спільного. Ті, хто живуть минулим не можуть повести людей в майбутнє прийнявши ідеальне прагматичне формулювання «маємо те, що маємо»
Саме життя минулим перетворило мене в очах пересічного націоналіста в жертву, в таку собі недолюдину. Він відсилає мене в минуле і розказує як моїх предків русифікували за допомогою примусу і насилля. А мені на це байдуже! Я вимагаю зараз ставлення до себе з повагою, я зараз проти насилля над моїми інтересами. Я, вибачте, не бидло, яке буде бігати туди-сюди під батогами одних чи інших. Під батогами всіх тих, хто збирається заганяти людей силою у «світле майбутнє». До речі про бидло.
    У націоналістів зазвичай є дві такі тези:
1) Українська мова – чи не основа всієї нашої державності
2) За Україну і Українську Державу кожний справжній націоналіст має бути готовим покласти своє життя(в ідеалі)
Якщо подумати логічно, то виходить, що задля повертання малоросів в лоно української мови будь-які методи згодяться(якщо свого життя заради цього не жаль(це ж питання державності!), то тим паче й іншого). Цей висновок не озвучується, але він логічний. Він непомітно закладений в їхню програму навіть якщо це не афішується. З огляду на заяви і Фаріон(і на цій передачі також) і Тягнибока і інших представників ВО «Свобода» про те, що їх мало цікавить, яке враження вони справляють на тих, хто з ними не згоден. І в тому числі на тих, кого вони збираються повертати в якийсь «природний» для цих людей стан(звичайно визначений ними, ким же іще?) Що означає коли політик прямо каже, що йому чхати на те, яке він справляє на мене(до речі потенційного прихильника) враження? Що це означає, якщо він додає «Якби влада була... то...» Це означає, що він сприймає мене за бидло, яке він буде вчити жити за допомогою влади, якої йому не вистачає щоб по-експериментувати наді мною. І я при цьому не кажу що ті, хто «тримає маску» - кращі. Я не кажу що це не тенденція в наших політиків вважати людей за «лохів» та «казлів», забуваючи про те, що вони мають служити людям, але обирати між різними видами гівна я не збираюся.
    Підсумовуючи мовне питання... Як ви вважаєте що більш загрозливе для української держави: порушення граматики чи може прогресуюча без залежності від мови корупція, розвал системи правосуддя, армії та національної спортивної школи?
Націоналісти вважають, що порушення граматики... Мова – основа духовності народу. Вивчи українську і корупція зникне. Як же? Вони ж стають такими духовними!
    Ну і щодо «сучасності» того націоналізму, що сповідує ВО «Свобода», для мене дуже показовим було посилання Фаріон на творчість Мелентія Смотрицького та на твір початку сімнадцятого сторіччя. І «поклик крові», як на мене – теж не вершина сучасного наукового мислення. Скоріше нагадало бонхедівське B&H.
    Тепер від мовного питання перейдемо до питання більш насущного – до державотворення. І тут виявляється, що на думку Фаріон «патріот із сфери почуттів», а «націоналіст із сфери політики і державотворення». Тобто тільки націоналіст(а вони не потерплять конкуренції в цій іпостасі) має відношення до державотворення! Всі інші не мають відношення до цього процесу. При цьому знову ж таки зі слів Фаріон очевидно, що це мається на увазі не політична нація, а якесь дивне поєднання застарілого на новий лад – якась етнонація.

Ну і на останок процитую Дж. Оруела (якого процитував на останок Мустафа – що цікаво, що він для мене здався більшим українцем ніж Фаріон): «Под «национализмом» я прежде всего имею в виду привычку считать, что человеческие существа можно классифицировать, как насекомых, и что к миллионам, а то и к десяткам миллионов людей могут быть, ничтоже сумняшеся, приклеены ярлыки «хорошие» или «плохие».
Во-вторых, — и это куда важнее — я имею в виду привычку человека отождествлять самого себя с одной-единственной нацией или какой-либо другой группой и ставить ее выше добра и зла, не признавая за собой никакого иного долга, кроме служения ее интересам. Национализм не следует путать с патриотизмом. Оба этих слова обычно употребляются настолько неопределенно, что любые их толкования будут оспаривать; нельзя, однако, смешивать эти понятия, поскольку в основе их лежат две разные и даже исключающие одна другую идеи»
От і якщо подивитися, то можна побачити що навколо одні націоналісти. Тільки одні напряму про це кажуть, інші в своєму ідіотизмі пішли навіть далі і звичайнісіньке українофобство та проросійську експансію назвали «інтернаціоналізмом».
    От поясніть мені, товариство, чому мені постійно хтось вказує як жити? Чому мені постійно люди, які самі не розібралися в питанні, намагаються нав’язати якусь свою недоідею? А ще вважають що я щось комусь винен. Винен якійсь намальованій в їхній уяві «Батьківщині» чи «історичній справедливості» віддати свої свободи. І що цікаво: одні мене називають москалем та малоросом, а інші націоналістом та навіть іноді бандерівцем. Але собі зраджувати я не збираюся. І це моя позиція.
    Також цікаво які у вас думки з цієї проблеми здатної розколоти суспільство на два табори ідіотів та примусити таким чином інтелігенцію(єдину надію на розвиток) або ставати на якійсь бік, або відсторонюватися від процесу, бо їх закидають лайном з обох боків.

Для тех, кто в танке: я не за украинофобство. Более того оно меня бесит не меньше, так как обычную ксенофобию и нацизм эти "ревнители русской славы" выдают за маловразумительные "интернационализм" и "братскую дружбу"
Для тех кто совсем в танке: не думаю что вам что-либо уже поможет.




© Mike911

Хтось звертав увагу на цю дурість в магазинах та супермаркетах?

А хто знає, що в Україні офіційно не зареєстровано жодного генно-модифікованого компонента?

Якщо юридично жоден з інгридієнтів не є визнаним як "генно-модифікований", то:

- Нема чого забороняти на ввіз в країну. Україна стає вільним ринком виробництва та збуту. Відповідно, все від чого позбуваються європейські та інші цивілізовані країни, йде до нас під соусом найсолодшої реклами, з найвигіднішими цінами...

- Нема про що інформувати людей. Українці неосвідомлено стають споживачами продуктів генної індустрії Можливо, для когось це "крок в майбутнє"... я ж такого майбутнього не хочу...

- Нема чого забороняти в продаж. Навіть якщо всьому світові відомо, що компонент модифікований, то на папері він нічим не відрізняється від інших. Пакунок генно-модифікованої суміші можна сміливо помічати як "Без ГМО", та бути юридично правим!

В Україні не розроблено навіть просто чіткої методіки визначення в продуктах наявності генної модифікації (хоча, інститути, які здібні це зробити, і мають цим займатись існують - просто бездіють)

Мене вражає повна алогічність дій виробників. Коли вони заміняють звичайні продукти на ГМО, то кажуть, що це для нашої ж користі - товар довше зберігається, має більше "позитивних" якостей, а як тільки справа доходить до перевірок, чомусь ці аргументи зникають, і з'являються інші - "та це ж і не модифікація ніяка - ось так вже і росте в природі.. згідно законодавства України"

Министерство экономики инициировало отмену маркировки продукции, не содержащей генетически модифицированных организмов. Соответствующий законопроект №6001-1 был внесен министерством на рассмотрение правительства. Аргументируя позицию ведомства, министр экономики Богдан Данилишин заявил, что обязательная маркировка продуктов отметкой "Без ГМО", установленная законом №1778-VI от 17 декабря 2009 года, "не соответствует европейским стандартам и вынуждает предпринимателей проводить и оплачивать лабораторную проверку даже тех продуктов, которые теоретически не могут содержать ГМО".

...

Ось так і живемо... Цікаво, скільки коштує юрідичне визнання хоча б одного ГМО та занесення його в реєстр? І де взагалі цим можна зайнятись?

Нещодавно тримав в руках пакунок кетчупу торгівельної марки "******" - з яскравою наклейкою "Без ГМО", а в складі один з перших компонентів - "модифікований крохмаль". А потім пачку чіпсів іншої відомої ТМ.. теж "Без ГМО", але з модифікованою картоплею... Крім мене мало хто взагалі читає... вірять рекламі, малюнкам на упаковці, наклейкам, законодавству...  Ну то продовжуйте вірити, любі друзі... Тільки не замислюйтесь, чому все так відбувається, а то складно буде залишатись в спокої.

Так що, ніхто не знає, де і ким реєструються ГМО? Я б пішов, зареєстрував парочку...

Олег Однороженко