хочу сюда!
 

Лида

36 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 37-43 лет

Заметки с меткой «вік»

Мудрість не завжди приходить з Віком...

Мудрість не завжди приходить з Віком...
буває, шо Вік приходить один...

Таке воно життя...


Зізнаюсь в істині сумній:
Ти відіснилася мені.
Хоча які вже в мене сни ті…
Не снишся навіть в них мені ти.

Хто я тобі тепер, спитати:
Колишній твій? Знайомий? Брат твій?
Ні те, ні друге, ані третє…
Хоч кажеш: любиш ще мене ти.

Чи не мене — колишніх нас.
І в цьому істина сумна.
Бо де вони — оті літа,
Куди лиш пам’ять доліта,

Куди повік нам не дійти,
Де хлопчик я й дівчатко — ти?
І перші чисті почуття.
…Своє — у кожного життя.

А що було — давно в минулім:
Все перетліло… Й не забулось.
Забув би — прагнеш ти щораз 
Вернути в те минуле нас.

І безнадійне вороття:
Своє — у кожного життя.
Моє — яке не є воно —
Мене влаштовує давно.

До тебе я спалив мости.
Але старе ворушиш ти.
Знов розлучилася — одна:
І в цьому істина сумна.

І як траплялося завжди,
Знов відшукалися сліди:
Не диво в еру Інтернету,
Де другом нарекла мене ти.

І я знічев’я аж розчуливсь,
Хоч у минулім, все в минулім…
Сни відіснились. Тільки ще,
Буває, спогад обпече,

Мов над вогнем тримаєш руку.
А відсахнеш її — й ні звуку
Ні з вуст, ні в серці там — на дні.
Такі ті істини сумні.

І молода впевнена, що з нею такого не відбудеться)

Світлина від Oliy Oliy.

5%, 3 голоса

83%, 54 голоса

3%, 2 голоса

6%, 4 голоса

2%, 1 голос

2%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Дитячі забави у пісочку

В дитинстві мені здавалося, що моя любов може і має врятувати світ.

Що якщо любити усіх, то в врешті вона – любов до ближніх згладить усі сварки і нерозуміння. Тому я прагнув любити усіх, хто був поруч. Я вірив, що моя любов до тата і мами може їх примирити, може завжди усе залагодити і ми завжди будемо разом дружною сім'єю.

Ми просто діти в пісочниці, залишені без нагляду, і якщо за кимось приходять батьки, то він пручається і впирається їх волі забрати його додому відчувши свою самостійність, він вже не хоче коритися чиїйсь волі.

Ми все ще , незважаючи на вік, продовжуємо жити в пісочниці. Будуємо будинки, плани, граємо в нові проекти, співаємо, жартуємо, лаємося, міряємося. Але усі зайняті піском, організацією простору, мрією.

Ми не усвідомлюємо що є вік. Що є його рух. Я нещодавно помітив мереживо зморщок, що збільшилося на обличчі. Це здивувало мене. Здивувало тим, як трансформується плоть, як вона піддається простору.

Але вік? Адже й нині ти так і сидиш розмахуючи совком в пісочниці, почуваючи себе велетнем, творцем світів. Чи є потреба думати про продовження тонкої нитки людської плоті?

Ідеї з піску хороші короткочасністю свого існування. До них не встигаєш прив'язатися. Їх не шкода. Коли ти почуваєш себе великим то немає жалю. Жаліють тільки там, де тече кров і з нею по краплі йде життя, де є народження, де відбуваються метаморфози з тим, що потім перетворитися назад в пісок.

Те вище впокорювання прирівнює нас до того, з чого ми будуємо наші мрії, проекти, ідеї. Те вище сприйняття відкриває нам нас, у вигляді ланки в ланцюзі. Ми можемо продовжувати, або можемо й не продовжувати. Але ми в (в підсумку) той пісок, з якого зараз вершимо неіснуючі замки, палаци, дороги.

Так ми живемо – шар за шаром, іноді відкопуючи ознаки тлінності, що лякають, підтверджуючи, що й до нас тут вже були, вже мріяли, вже створювали міста, які стали набором череп'я, жменями піску, праху і каменю.

Як примирити себе з тим, що ліва моя рука тримається предків, а праву тягнуть ті, хто залишаться після мене.

Але чи є той час? Кажуть що часу не існує.

А що, якщо ми завмерли одного дня в цьому хороводі – де  немає першого, немає останнього. Є лише набір метаморфоз і сяючий простір в центрі, куди жоден з нас не може потрапити, не порушивши існуючого порядку, не порушивши сам факт існування центру.

І ми лише фігури простору, мінливий алфавіт, що створює нові слова, вершить новий порядок, творить нові чудовиська світу по праву, за волею істоти з совком і формами в пісочниці.

Сміливість. Я пам'ятаю був й у мене такий «бравий період». Період «сміливості», коли йдеш перевіряти, чи так просто ворушити реальність, як совком пісок.

Чи так легко будь-яку фантазію зробити явною.

Я пам'ятаю різні проби. Будинок в будинку, прямо посеред кімнати.

Плани походів у далекі світи.

Плани створення химерних приладів для переходу з простору в простір. Пам'ятаю військові території посеред світу городніх ділянок, пропускні пункти "для своїх", паролі, викупи, нові грошові знаки.

Пам'ятаю спроби і хитрі плани із підпалу і вибуху школи.

Були плани пересуванню тільки по дахах.

Були карти, були пошуки таємничих проходів в інші світи.

Були спроби "відключки", в якій ми щось повинні побачити.

Були маршрути прокладені на конкретній місцевості з кінцевими пунктами в небі і хмарах.

Було проектування нових приладів, що працюють завжди.

Були спроби поселень в стогах сіна, в полі.

Бували і практики із керування реальністю, думками і проходи крізь стіни. Ми перевіряли межі простору, межі нашої спритності, наших можливостей, нашої хитрості.

Я знаю тільки, що вік (як його розуміють найчастіше) накладає певні обмеження на перевірку сміливості в реалізації ідей.

Табу. Уперше це слово з'явилося пізніше, ніж те, що воно означає. Система заборон завжди захоплююча, як ребус. Це карта маршруту, по якій йдеш від місця до місця. А те, що заборона залишає в полі можливого, збільшує вірогідність пошуків обхідного шляху, прихованого від усіх, таємного, відомого лише втаємниченим. Перехрестя – це місце для вказівників, перевірка твоєї удачливості граючи в кості.

Зараз це (усе) як і раніше. Ми будуємо проекти, ми мріємо, щоб там на відстані хтось зрозумів, відчув, прийняв сигнал. І хтось іноді пускається в обхід, бажаючи осягнути більше.

Що є старість, хто ці люди, що вибрали такий шлях?

Засушені квіти продовжують залишатися красивими, але ж їх не шкода.

Адже вони не народжували мене, вони не тримають мене за руку, самі будучи огорнутими прахом, зануреними в пісок біля безмежного моря світів, житейського моря…

Вже 60 - роки летять


Роки відлітають птахами у вирій,

В далекі краї – за обрій летять,

А тобі сьогодні на ниві життєвій

Уже шістдесят! Сьогодні уже 60!

«Міцного здоров’я з роси і води»,

Дзвінки, телеграми, вітання!

А серце щемить і кричить підожди!

Ще хочетьсь трішки кохання!

Час зупинить ніщо не в змозі

І ліс шумить, і сад цвіте,

На тій, з гори уже дорозі!

Де заблудилось, де ти? де…

А  душі двох так й не зустрілись

Й в снах-примарах порожнінь,

І щоб домріять, добажати, долюбити…

Лишилось п’ять секунд, років, хвилин,

Життя залишилось позаду.

І вітер – вже не наздогін:

І тільки дзвін – церковний дзвін,

Тривожним гулом ранить душу…

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая