3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей

27 жовтня 1937. Сандармох, урочище в Карелії.Борець Олександр, 1894 р.н., Дніпропетровська область

22 червня ... Трагічна дата.... Багато загинуло людей у цій війні... Вічна їм пам'ять!

Але в мене є питання.
Ми пам'ятаємо цю дату, як дату нападу однієї держави з заходу, на іншу державу (Українська соціалістична республіка - де-юре була самостіна республіка)...
А чому ніхто ТАК САМО на державному рівні не вшановує пам'ять загиблих у далекому 1918 році - коли ІНША держава з півночі, ввела свої війська в сусідню молоду незалежну державу?!
Чому так само на державному рівні не згадують молодих патріотів, які загинули захищаючи столицю своєї держави від північного агресора?!

Сьогодні 22 червня 2012 року рівно о 10 годині по всій Україні пройшло відзначення Хвилини пам’яті по всіх загиблих у Другій світовій війні, зокрема від часу ворожого зудару двох нещодавних союзників -  тоталітарних систем Німеччини та СРСР, який розпочався в цей день рівно 71 рік тому.
Моя молитва під час цієї хвилини пам’яті була такою: "Вічная пам’ять і вічний спокій всім тим, хто загинув у цій кривавій світовій бійні. І вічне прокляття й ганьба всім тим, хто розпочав усе це, як і всім тим, хто пишається цією війною. Амінь"
Кому стане часу і снаги, то рекомендую закачані мною на файлообмінник документальні фільми про ту війну з нашого боку http://www.ex.ua/user/rjasne, а особливо рекомендую почати з 5 серії "Документальний фільм про війну 1941 - 1945 років. Страшна правда окопів." http://www.ex.ua/view/1142067

Богдан Гордасевич


Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?
Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
Джерело: www.radiosvoboda.org
Сергій Грабовський

   Тридцятого квітня відбулося вшанування героїв Холодного Яру двадцятих років минулого століття, що воювали проти білогвардійських та більшовицьких військ на території Центральної України, що стало вже щорічною традицією. Також Холодний Яр є, певним чином, сакральним місцем України і українського народу: він завжди ставав тим осередком, вогнищем, звідки починалися чергові повстання за визволення України від тих чи інших окупантів.

                                    

І під час оспіваної Шевченком у поемі «Гайдамаки» Коліївщини, і під час більш ранніх повстань та рухів: і за часів Хмельницького, і за часів Сагайдачного, і ще більш ранніх. Так вже сталося, що цей сакральний енергетичний центр є явищем географічним і, почасти, фізичним. Тому знищити його у фізичному сенсі ворогам ще не вдавалося. Хіба що вирвати з тіла Землі разом з усією Україною. Разом з тим явище, що почалося як спонтанний рух невеличкої верстви «посвячених» патріотів і перейшов у щорічний ритуал, нині погрожує скотитися до банального бізнес-проекту. Якось пересмикує, коли бачиш холодноярський прапор «Воля України або смерть» в якості недбало виконаної у вигляді «обгризеного формату» ганчірки на базарчику для торгівлі місцевими сувенірами! Хоча, можливо, в якості елемента інформаційно-психологічної протидії вульгарному шовінізму «рускаго міра» (шовінізм — це пропаганда національної переваги на чужих етнічних територіях – на територіях іншої етнічної спільноти, одним народом (нацією) – іншому народові ( нації)).

                                 

Тим більше, що Мотронин монастир захоплений московським патріархатом, і подібні українські заходи треба проводити тут не раз на рік, а раз на тиждень, під його стінами. Нехай уже хоч і на комерційній основі. В Мотрониному монастирі сучасних українських козаків до храму не пускають – як «етнічних», автентично вдягнених, так і в сучасних розцяцькованих уніформах радянського зразку. У «кириличного» керівництва монастиря є спеціальний список затверджених у Москві проросійських козачих організацій, членів яких дозволяється впускати до монастирської церкви. Втім, і стародавній, оригінальний Мотронин монастир був зруйнований ще більшовицько-московськими окупантами в минулому столітті, а сучасні будови зведені вже в наш час за «зразками» типової москово-патріархатської архітектури. Так що історичною автентичністю тут і не пахне. Втім, якщо почитати Горліс-Горського, то не все було «канонічно» там і в двадцяті роки двадцятого ж століття. Отож і тут за вказівками невідомого настоятеля перестаркуваті монахині намагались перешкоджати одній з груп екскурсантів проходити на вали та до печер та іншим чином демонстрували чисто лавровську «озабочєнность». Втім, автору вдалося пристати до однієї з груп та обійти монастирські вали, описані в літературі. Бачивши й інші, закарпатські, прикарпатські та європейські фортеці, можу сказати, що з тактичної точки зору тут місце зручне. Хіба що стародавня фортифікація не відновлюється ні для відвідувачів, ні для мешканців. Схоже на те, що власникам монастиря відвідувачі зовсім не потрібні.

                                   

Цьогоріч програма заходів включала о дванадцятій годині мітинг у Мельниках, на якому виступили, крім організаторів свята та батька ідеї Романа Коваля, представники різних політичних сил, серед яких рівнем масовості та організації своїх прихильників вирізнялася «Свобода». Неочікувано виявилась велика кількість гостей фестивалю з Одеси, десь біля трьохсот осіб, при тому таких, хто приїхав незалежно один від одного. Це не тільки українські ветеранські та козацькі і гайдамацькі з’єднання, але й делегація учнів юридичного ліцею під керівництвом викладача Захисту Вітчизни Олександра Навроцького і ряд інших ( всього п’ять чи шість автобусів), а о чотирнадцятій годині – історична реконструкція бою між повстанцями та московсько-більшовицьким продзагоном. О п’ятнадцятій годині – урочистий молебень та ритуальне, за традиціями Холодного Яру, освячення зброї. Потім, о шістнадцятій та пізніше – відвідини Дуба Максима Залізняка, що знаходиться в іншому боці холодноярського середовища.

                                   

Враховуючи, що в районі Залізнякового Дуба тепер розташувався ринок сувенірів та ресторанно- готельний комплекс (добре, що у історично-етнічному стилі!), то кінець свята-вшанування переріс у банальний туристичний сувенірний шопінг та відвідини ресторану національної кухні, що готує й з урахуванням «повстанських особливостей» приготування деяких специфічних страв, наприклад, на зразок куліша, який неначебто і простий, але має свої невловимі особливості. Тут і пшоно має бути перетерте з салом, до того ж старим ( є варіанти, коли підкопченим, або саме пшоно підкопчується), а також є інші «секрети», дрібниці, яких безліч. Але, висловлюючись чемно, у господарів є значний простір для вдосконалення.

Те ж стосується й історичної реконструкції. На «полі бою» вперто відсутній такий елемент, як кіннота – коник був присутній один-однісінький, впряжений у підводу. Хоча треба зазначити, що й десяток справжніх вершників – це доволі важка і затратна затія – видно з досвіду російських історичних реконструкторів середньовічної Європи, що лише останніми роками спромоглися витягати трьох-чотирьох вершників на «лицарський турнір». А треба ж не лише красиво їздити, а на повному скаку збиватися списами! В нашому варіанті такого не потрібно, але треба вміло позначити рубку, при цьому, певна річ, не зачіпаючи того, кого «рубаєш». Це вже для патріотів, що мають здібності кіннотника-каскадера ( а їх, помітьте, і в російських серіалах, що валять, як сосиски з конвеєра, з такою ж, щоправда, якістю). І в цілому наші реконструктори більш-менш правдиво відображають піше боєзіткнення тих часів. Я не можу їх в чомусь повчати, бо й сам робив би так само при наявних засобах та силах.

                                 

Порадувала велика кількість зацікавленої молоді. На мій погляд, збільшилась кількість красивих дівчат порівняно з тими часами, коли я був молодим. Я й сам не можу науково пояснити такого свого суб’єктивізму. Але явище чомусь кидається мені в очі. Але особливо дошкуляв порядок у лавах глядачів, що вилазили за кіперну стрічку огорожі, а деякі дами і взагалі деякий час бігали посеред «батальної сцени» зі своїм фотоапаратом, наплювавши на решту глядачів та псуючи їхні кадри. Типова демонстрація негативних якостей деяких представників нашого народу. Рівень самосвідомості поки що вимагає присутності справжнього «жандарма», щоб наводив порядок зі сторони. 

Втім, не дивлячись на «окремі недоліки», за спостереженнями репортерів, переважна більшість відвідувачів залишилась не просто задоволеною, а отримала якесь емоційно патріотичне піднесення. Що доволі дивно, і серед російськомовних, або скоріше дійсно російських (з самої Росії), глядачів – також. Для них це дійство – заборонений плід, при тому не лише заборонений офіціозом, але й пересічним поголосом у «пересічній» Росії. Тому, напевне, що спонукає до боротьби, чи, щонайменше, до критичного сприйняття брехливих тверджень влади. Руйнує, так би мовити, стереотипи!

                                 

Окремої відзнаки заслуговує все ж молебень з ритуалом освячення зброї. І хоч зброя бутафорська, але молебень справжній і від справжнього священика, українця. Лиш тільки заради цього людині посвяченій варто прийняти участь, приїхавши сюди раз на рік! Отож, до щорічного серпневого «махновського фесту» в Гуляй-Полі, що погрожують вилитися у банальну кількаденну пиятику, додаються і холодноярські днини, які, до речі, мають в своїй суть більш конструктивний початок. Отож, підтримаємо Холодний Яр, не забуваймо, чиї ми нащадки! Може, для деякої частини українців ця сакральна місцевість стане місцем прощі, своєрідної медитації. Нехай для більшості це буде просто якесь етнічне свято та бізнес-проект для підтримки місцевих ентузіастів цієї святої справи.

                                 

Володимир УЩАПОВСЬКИЙ Фото автора

ІА "Поряд з вами".

===========================================================================================

p.s. Трошки змінив розташування фото у публікації. Весь фоторепортаж можна переглянути тут:

http://photo.i.ua/user/2741333/314583/9052488/

============================================================================================

10 березня 2012 року в м. Бурлінгтон ( Онтаріо, Канада) на 87-му році життя помер останній Президент Української Народної Республіки в екзилі, Голова Організації Українських Націоналістів, Голова Фундації імені О. Ольжича Микола Васильович Плав’юк. Микола Плав’юк народився 5 червня 1925 року в с. Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області. Навчався у Снятинській школі, де розпочав громадсько-політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН.

Офіційне прощання з покійним відбудеться у середу, 14-го березня, 2012 р. в домівці Українського Національного Об`єднання в Торонто з 14.00. до 16.00. за місцевим часом. Панахида буде відправлена о 20.00. Похорон відбудеться 15-го березня 2012 р. в церкві Святої Покрови у Бурлінгтоні о 10.00. Поховання на кладовищі Св. Володимира в Оуквілі.

Панахида за покійним Миколою Плав’юком буде відправлена у кафедральному Володимирському соборі УПЦ КП в четвер, 15 березня, початок об 11 годині.

http://kmoun.info/news/view/681.html

http://maidan.org.ua/2012/03/vidijshov-u-vichnist-ostannij-prezydent-unr/

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ МИКОЛІ ПЛАВ’ЮКУ! СЛАВА УКРАЇНІ!

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!

Пом'янемо в Святий вечір всіх українців, що були репресовані та загинули від рук російських виродків... 

26 листопада у Слов'янську на Донеччині на площі Революції українці вшанували пам'ять жертв голодоморів і геноциду українців 1932–33 років. Організувала захід міська "Просвіта", у заході також взяли участь Всеукраїнське об'єднання "Свобода", члени товариства політв'язнів та репресованих. Учасники запалили свічки, вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Священик Української Автокефальної Православної Церкви провів молебень за душі жертв голодоморів. Від Слов'янської міської "Свободи" виступив Михайло Нечипоренко: "Голодомор 1932–33 років, як і 1921–22, і 1946–47, було навмисно організовано совєцьким режимом проти українського народу, адже голод поширювався на етнічно українські території. Цю трагедію не визнають лише ті, хто причетний до цього злочину. Моя мати родом з села Богородичне, що неподалік Слов'янська, розповідала, як її односельців розстрілювали за мерзлий буряк чи дрібку пшеничних насінин, знайдених взимку на полі. Як вона збирала з іншими дітьми жолуді, з яких робили "хліб", як раділи весняній траві чи знайденим грибам. Документи у всіх селян забирали, а довкола села їздила кіннота, щоб ніхто не втік у місто. Чому українська нація зазнала ці трагедії? Через байдужість. До рідної землі, народу, до своїх захисників. В той час, як герої України, справжні лицарі проливали свою кров за українську землю і свій рід, – більшість відсиджувались у теплій хаті. А коли людожери розправились з опором українських повстанців, вони добрались і до теплої хати, і до комори, і до господарів. Так і тепер – чимало українців охоче повірили обіцянкам "покращення життя" і віддали владу до рук окупантів, і тепер ми всі відчуваємо, як покращується їхнє життя за рахунок нашого. Українська нація продовжує народжувати лицарів, вони не припиняють боротися за свою землю, за свій рід, за свободу. Нам потрібна підтримка і допомога. Бо тільки згуртовано українська нація зможе вибороти собі світле майбутнє". Свободівець Віталій Киркач-Антоненко в інтерв'ю місцевому телебаченню підкреслив: "Геноцид 1932–33 років – це трагедія і моєї родини, і родин мільйонів загиблих українців. І ті, хто кажуть, що голодоморів не було, нахабно брешуть, прикриваючи брехнею злочини проти української нації".

Сьогодні не маю можливості піти на Михайлівську і запалити лампадку. Тому свічка буде горіти у блозі і на вікні.