Тебе торкаюсь ніжно. Сутінки бузкові...

Тепло двох тіл зливається в потік.

Слова, нещирі гості випадкові,

Втекли. Є погляд в очі, Жінка, Чоловік.

Навколо - мегаполіс метушливий,

Чужий нам простір, інший час.

Є двоє - ми, є мить важлива,

Що з'єднує в одне-єдине нас.

24.09.2009

Copyright 2009 © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

«Жінки знають лише один спосіб нас ощасливити  і тридцять тисяч способів зробити нас нещасними».

Вдихнув Бог в неї життя і віддав чоловікові: «Бери і мучся!»

 

Удвох два довгих дні –

У часі мить. Як спалах!

Вдих – видих. Ми – одні,

Нам вічності замало.

Два дні - двокрапка : двоє.

Знак оклику! …питання?

Знак ділення : з тобою

Два дні. Навік. Востаннє…

написано 30.11.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111292226

10 ознак того, що ти — розумна жінка

Галантний і немолодий - а п'яний

Від ранку вже самого!.. – кабальєро Без шпаги і коня (а втім - які манери!);

Розчулений собою – аж рум'яний!

  Своє плече мені – прекрасній леді – Підставив. " Вибачте ведмедя, Нахабного незграбу, хто чарівну даму

Підтримати  бажав - уважно, яма! –   І допомогу пропонує…" "Панно!

Як можна вашим ніжним ручкам Тягар нести!!! Та ж цілувати пучки

Такі!.. " Ця зустріч вранці рано   Зі мною трапилась. Торбинку я тримала Й ваги в ній, як на лицаря, замало… На думку спало (з сумом): "Є ще кавалери…

Без шпаги… напідпитку… втім! – які манери!.."

Жовтень – 01.12.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11112020461

стирено
ТатусяБо

Вона
... Вона каже, що їй сумно, а я не знаю що мені зробити, щоб їй стало весело. Може мені треба в такому випадку співати, а може навіть дати гопака, щоб їй стало веселіше. Я ніколи не знаю, що мені робити з нею. Тому цілую її в тім’я, бурмочу, щось непритомне, обіймаю, а вона вкладається калачиком у мене на колінах і тихо плаче. А в мене ж серце може луснути від оцих її тихих сліз. Ну навіщо ви плачете? Га? І не можете пояснити, звідки у вас ті сльози, і де народилося ваше «сумно», не кажете що зробити. Вам раптово стає сумно, навіть якщо ви тільки-но сміялися з якогось фільму, а тоді отак «хоп» і сумно. А мені ж треба щось робити, щось вирішувати кудись бігти.
Або от каже мені, «Так сіро, що хочеться хурми, і щоб пахло апельсинами, а навколо абрикоси, ті що мурелі, такі як у бабусі, давай переклеємо шпалери в коридорі». І я думаю, що це ж тільки зачепи ті шпалери, там двері нові потрібні, шафу нову, світильник, треба переносити розетки, а це шукай електрика, і оці всі грунтовки, штукатурки, переклеювання, кілотонни пилюки і бруду – хіба ж це весело? І де тут мурелі? Йду купую хурму, а вона не пахне апельсинами, хоч ти лусни, хурма пахне хурмою. І як це сіро? Як це у вас буває «сіро». Ну сіро, то й сіро. Колір такий та й усе. А вам сіііііро? І від того сіро, я не знаю спокою.
Іноді вона вночі перестає дихати. Ну як… дихає як квітка, так що навіть не чути сопіння. Я тоді схоплююся, кладу їй пальці на шию, щоб знати, що там ще тріпочецця жилка… чи ця… як її… сонна артерія. А вона прокидається і каже, що я ворочаюсь як ведмідь. Ведмідь, чуєш? Я десять років з цією жінкою, вона цілу цистерну наревіла на моїх колінях, і я скаженію від самої думки, що вона дихає як квітка, нечутно. Хай би краще хропіла як бугай, чи там кричала вночі. А то ледь-ледь шелестить у своїх снах. А мені боляче не чути її дихання. Розумієш? Боляче.
Якось вона сказала, що їй боляче. Скрутилася калачиком і дивилася якусь смішнючу комедію, а сама навіть вустами не повела, не посміхнулася і не заплакала. Я запитав її про що це кіно, а вона сказала «не знаю. Тут якісь люди бігають і все». Отак укуклилась в своє «боляче» і лежить. Сказала б уже неси мені аналгін чи нурофен, клич мені лікаря, вези мене в лікарню. Я б її на руках відніс. Але ж ні, їй боляче, і вона лежить в смішних своїх котячих шкарпетках. Я питаю, що їй зробити, чим допомогти. А вона зводить на мене свої величезні очі і каже «Нічим. Все добре. Просто трошки боляче. Я полежу тут, а ти погладь мене по голові». Хіба так лікують біль? Я глажу її волосся і намагаюся взагалі зрозуміти, що цій жінці треба. А вона тільки тихо ойкає і все, аж поки засне. Я бачив як вона переносить біль, від якого я б мабуть подерся на стіни, а вона зціпила зуби і посміхалася. Всі лікарі бігають кричать, а вона посміхається і тільки тоненька зморшка на лобі вказувала на те як їй важко.
Як же мені з нею важко. З вами усіма так важко? Ви всі такі? Я зустрічався до неї з кількома, але зустрівши її я забувся, як це бути з ними, як їм коли боляче, чи сумно, чи сіро. Таке враження, що мені пам’ять стерли і все. І що нікого не було тільки вона, і її жилка під моїми пальцями і її сіро, сумно, боляче, весело.
З нею і справді весело. Буває працюю, стоп’ята сторінка документу, я весь похований уже під тими літерами. А вона раптом стане перед монітором і каже, що терміново хоче, щоб я її поцілував, і це треба негайно, і якщо я зараз її не поцілую, то трапиться щось страшне. І я встаю і цілую її, так ніби до цього і не цілував. Ніби не цілував її вранці, і з вечора, і ніколи. А вона завжди каже що мало. Хіба може бути мало людині поцілунків? Це ж не хліб, якого мало і в тебе голод, і не вода без якої мучить спрага – це ж поцілунки. Але я їй вірю, що якщо не поцілую то станеться щось страшне.
Мені з нею страшно. Вона надто гостро усе переживає. От до прикладу, скис борщ, ну скис то і скис, біс із ним. Скільки в людей скисає борщів?! Тонни. Викинь його і забудь. А вона сердиться на себе, або може розплакатися. Або сміється голосно аж до гикавки, і каже «уявляєш, взяв і скис, падлєц». І мені смішно з нею, і сумно буває за той борщ і страшно. Колись подзвонила з такими риданнями, каже потрапила в аварію, «що мені робити, я все зіпсувала». Я поки долетів до неї, думав, що вона тим своїм жучком півміста рознесла. Приїхав, а там маленька подряпина на сусідній машині, і водій того авта бігає навколо, намагається її заспокоїти, каже, що таке у всіх буває, що він все одно планував її перефарбувати і здати в металобрухт, а вона плаче і вже збирається в тюрму і питає, чи я навідуватиму її в буцигарні. Яка буцигарня? Це ж тільки подряпина на бампері, на чортовому бампері, чортового старого ланоса…
Знаєш оту вічну байку, про чоловіків, які розкидають шкарпетки. Так от у нас її шкарпетки скрізь. І мені це здається кумедним. При тому вона завжди знає де який лежить. Так і каже «подай мені ті з ведмедиками – одна під диваном, а друга в коридорі». От як так можна?! Як у неї так виходить? А ще світло, ніколи і ніде не вимикає світло. Живемо, як в церкві. І я їй кажу, що треба вимикати, а їй завжди мало сонця.
Якось я поїхав у відрядження, на три доби. Вона складала мої речі, і казала, що це класно, ми відпочинемо один від одного. Пекла мій улюблений пиріг , примовляючи, щоб я харчувався там по-людськи, бо однієї язви в хаті досить. Язвою це вона себе називає. Я поїхав, та ще по дорозі до Харкова зрозумів, що не протримаюся там три дні, вирішив усі питання за півдня і вночі уже був під нашим підїздом. Дивлюсь, у вікні світиться, і вона балансує на купі стільців. За той день, за один день, вона зробила три перестановки, розламала комод, і перефарбовувала кухню. Каже що без мене раптом почався армагедон. І я їй вірю… без неї теж армагедон.
Я ніколи не знаю чи вона щаслива зі мною. Адже їй буває сіро, боляче, сумно, страшно… Ви всі такі? Слухай, може їй купити апельсинів? Та хрін із ним, я переклею коридор шпалерами в абрикосах, біс з тією шафою – заміню, і розетки, усе зроблю. Хай вона бурмоче, що я товчусь як ведмідь, я хочу чути, що її життя б’ється під моїми пальцями з усіма її сіро і сумно, і хай не болить…
Добраніч)
Чудесної ночі!

Коли жінка стала рівною чоловікові, вона набула переваги над ним

Софокл

 

О, біль солодкий цей нестерпний!

Терпкий твій смак, отруйна близькість...

Занурення – аж подих рветься!..

Так невситимо, невичерпно

Кохаємось… Як серце б’ється!..

11.11.2009

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

Дорогая редакция, пишет вам Алла Павловна N. из города М.

Пишу вам чтобы:

1. выплакаться;
2. попытаться понять свою ошибку;
3. получить совет.

Мы прожили с мужем десять лет, но в годовщину нашей свадьбы он от меня ушел. И не просто ушел, а опозорив перед всеми моими коллегами. Я работаю в школе преподавателем русского языка и литературы. Если бы он ушел:

1. к любовнице;
2. потому, что я изменяла;
3. потому что мы плохо жили;

Мне было бы гораздо легче и понятнее. А он ушел без видимой причины.

Самое обидное, что за десять лет мы ни разу не поссорились.

Мы жили душа в душу тихой размеренной жизнью. Я как могла создавала ему семейный уют и облегчала быт. Я никогда не заставляла его помогать мне по хозяйству, потому что:

1. он все равно все сделал бы не так;
2. мне проще и быстрее было все делать самой;
3. я привыкла к порядку, а он не помнил элементарных вещей, например, какой губкой можно мыть чашки, а какой тарелки.

Мне также обидно, что 10 лет своей жизни я ограждала его от всех бытовых проблем и ухаживала за ним, как за ребенком. А он в благодарность опозорил меня перед всем коллективом.

Я подробно расскажу, как это было.

Мы отмечали свой юбилей свадьбы в субботу. Накануне я все приготовила, убрала дом. Утром мы поздравили друг друга. Я подарила своему мужу зеленые комнатные туфли в цвет его махрового халата, а он подарил мне шелковый шарф какой-то невообразимой расцветки, не подходящей ни к моему пальто, ни к плащу, хотя я много раз просила его не дарить мне вещи, если у человека нет элементарного вкуса.

Но в то утро я поблагодарила своего мужа, чтобы не портить нам обоим праздник. Однако мой муж, видимо, почувствовал, что я недовольна, и решил мне досадить: вместо комплекта № 6 он вдруг взял и надел комплект № 4, для четверга.

Я сдержанно напомнила мужу, что сегодня суббота, и он должен надеть комплект № 6, а вот вечером он наденет свой праздничный комплект № 8.

Дело в том, что у моего мужа нет элементарного вкуса и я, чтобы не краснеть за его нелепый вид, раз и навсегда навела в его вещах порядок, распределив все по комплектам на каждый день недели, подобрав, естественно, галстуки к рубашкам, носки к брюкам.

У него есть комплекты на лето, на зиму и на межсезонье. В комплект входит также нижнее белье, носовой платок, ремень, перчатки (если нужно) и так далее.

А в карман рубашки я всегда кладу ему записку, где по пунктам написано, что ему делать дальше. Я отличаюсь пунктуальностью и аккуратностью, я считаю, что в любом деле успех зависит от правильно составленного плана.

Так вот, я всегда составляла мужу план:

1. Каким одеколоном освежиться после бритья.
2. Какой комплект верхней одежды, в зависимости от прогноза погоды, надеть сегодня.
3. И какие ботинки обуть к этому комплекту.

В то утро он после сделанного мной замечания не переоделся молча, а вдруг спросил, может ли он сегодня по случаю субботы надеть дома нижнее белье от комплекта № 6, а верхнее от комплекта № 4. На что я ему, естественно, сдержанно ответила, что так делать не нужно, потому что в четверг у него могут возникнуть проблемы с носками от четвертого комплекта и ботинками от шестого.

Дальше мой муж понес какую-то совершенную околесицу, что в четверг он обует ботинки от четвертого же комплекта и никак не нарушит мой шизофренический порядок. Так и сказал – «шизофренический». После чего мы поссорились впервые в жизни и до самого вечера не разговаривали друг с другом.

К приходу гостей я накрыла стол, переоделась, а муж все сидел в комплекте № 4, но я специально молчала и ничего не говорила! И переодеваться мой муж пошел только тогда, когда в дверь позвонили (гости всегда приходят к нам точно в срок, зная о моей любви к пунктуальности).

Переодевался он очень долго. Мы все успели сесть за стол. Но я специально не заходила в спальню, чтобы его поторопить, потому что обиделась на «шизофренический порядок».

И вот мы сидим за столом: я во главе и все мои коллеги рядом, ждем. Я стараюсь показаться веселой, шучу, говорю, что мой муж сам накрывал на стол, поэтому я успела переодеться, а он нет… И тут вдруг выходит мой муж. Вы не представляете, но он специально надел на себя по одной вещи от каждого комплекта, а не праздничный комплект № 8!

Я, конечно, сделала вид, что все в порядке, но когда он сел рядом, сказала ему шепотом: «Мы прожили с тобой 10 лет и я не подозревала, что ты такой изощренный садист».

И тогда мой муж вышел из-за стола, встал посредине комнаты и совершил абсолютно хулиганский поступок.

Он снял с себя пиджак и крикнул: «Пиджак от будничного комплекта № 1, надевается по понедельникам!» Потом он снял с себя галстук, отшвырнул его в сторону и крикнул: «Галстук от будничного комплекта № 2, надевается по вторникам». И так он дошел до воскресенья. То есть остался в одних трусах.

Если бы он на этом остановился, может быть, я смогла бы его простить, но он снял трусы, бросил их в меня и сказал: «Трусы от праздничного комплекта № 8, надеваются на юбилеи, свадьбы, дни рождения и Новый год». После чего мой муж взял ключи от машины, документы и вышел из квартиры голый, даже не хлопнув дверью.

Вот поэтому я и пишу вам, дорогая редакция, потому что никак не могу понять: как, прожив 10 лет вместе, можно:

1. так оскорбить близкого тебе человека;
2. так внезапно измениться;
3. бросить жену без всяких причин и без всякого повода.

А самое главное, я не понимаю, почему он так поступил.

С уважением, Алла Павловна N. из города М.