Юрій Швець вважає, що "хорватський варіант" відновлення територіальної цілісності в Україні неможливий
Фото: gordonua.com

Якщо судити за останніми публікаціями ряду впливових американських ЗМІ, конфлікт під умовною назвою "Новоросія" нібито близький до завершення. З іншого боку, виступаючи перед представниками бізнесу на форумі "Ділова Росія", президент РФ Путін висловив надію, що скоро західні санкції з Росії будуть зняті. Одночасно в ЄС питання про агресію проти України потихеньку засувається на задній план і все голосніше звучить тема зростаючої "втоми" від України. Тим часом головною метою своїх зовнішньополітичних зусиль адміністрація Обами обрала проблему ядерної програми Ірану. Рішення цього питання Обама намагається зробити вінцем свого президентства. Його противники підозрюють, що, навпаки, Обама віддасть Ірану ядерну бомбу і таким чином зруйнує режим нерозповсюдження ядерної зброї.

У всій цій метушні якось забувається одна важлива річ: агресія РФ проти України уже фактично зруйнувала режим нерозповсюдження ядерної зброї. Це не просто вторгнення однієї держави на територію іншої. Це насамперед смертельний удар по режиму нерозповсюдження, в результаті якого Україна стала тепер самим яскравим прикладом для Ірану та інших порогових держав того, що може з ними статися, якщо вони відмовляться від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки "великих держав".

Розтоптаний Будапештський меморандум ставить під сумнів сам фундамент режиму нерозповсюдження – здатність "великих держав" виконувати гарантії безпеки для інших в обмін на відмову від ядерної зброї. А якщо у них такої здатності немає, потрібно терміново робити атомну бомбу, цей вищий гарант суверенітету і територіальної цілісності малих держав.

Тегерану є про що задуматися напередодні підписання угоди з "шісткою" про обмеження своєї ядерної програми. Хто тепер дасть гарантію, що років через десять "зелені чоловічки" не висадяться в Тегерані, тому що кремлівський Нац(л)л ідер раптом згадає, що в XIX столітті там по-звірячому вбили російського посла Грибоєдова, а тому ця земля священна для всіх росіян? Не буде "п'ятірка", як тепер США і Великобританія, судорожно шукати між рядків договору причину, по якій вони тут ні при чому і робити нічого не зобов'язані? І не треба називати таке припущення божевільним, коли безумство вже давно стало одним з інструментів зовнішньої політики Кремля. Як інакше можна назвати заяву Нац(л)фідера про те, що Будапештський меморандум не має до Росії відносини, оскільки "ми не підписували"?

Можна довго сперечатися щодо юридичних особливостей Будапештського меморандуму, але не викликає сумнівів наступне: у випадку з Україною "гаранти" не змогли на практиці забезпечити її безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї. Тепер це їхня проблема, і проблема серйозна. Вони втратили те, що на Заході в бізнесі, політиці, так і взагалі в житті, цінується на вагу золота — credibility (здатність викликати довіру). І це, за великим рахунком, може виявитися смертельним ударом по режиму нерозповсюдження. І не треба чекати фіаско з Іраном або з іншими пороховими державами, які вирішать, що настав час робити свою БОМБУ. Режим вже зруйнований агресію РФ проти України, і тепер потрібно думати, що з цим робити.

Для відновлення режиму нерозповсюдження ядерної зброї необхідно, насамперед, відновити суверенітет України над її територією, включаючи Крим. Ніякі половинчасті відновлення та врегулювання тут не працюють. Режим не може бути відновлено частково. Він або є, або його немає.

Що стосується країни, завдала по цьому режиму удар, тобто Росії, то юристам добре відома формула: найкращою гарантією запобігання майбутніх злочинів є невідворотність покарання. Агресор повинен бути покараний так, щоб іншим неповадно було.

Тільки ці дві умови відновлять режим нерозповсюдження і зроблять його прийнятним для околоядерных держав.

Мені добре відомі розмови про "хорватському варіанті" повернення окупованих територій. Дружними танковими колонами, стрункими рядами через два роки масований удар по окупантам і – перемога. Особисто мені він подобається: красивий, зухвалий, захоплюючий дух і уяву. На жаль, є кілька нюансів, які роблять його практично нездійсненним.

Перш за все, для здійснення такого плану необхідно поміняти український держапарат, включаючи військову верхівку, на хорватська. Цей план вимагає професійної роботи в аварійному режимі всієї цивільної та військової чиновницької раті країни. На жаль, український держапарат за останні 25 років добре відпрацював лише одну операцію — ТРОЯНД (розпил, відкат, занос). На більше він, на жаль, не здатний. І не треба тішити себе нездійсненними ілюзіями. Якщо всерйоз говорити про "хорватському варіанті", то спочатку потрібно провести докорінну реформу держапарату України, і починати це потрібно було рік тому. Давайте подивимося правді в очі: Ізраїль здатний на таку операцію, Хорватія здатна, а Україна в її нинішньому стані – ні, тому що немає у неї професійного держапарату.

Інша проблема полягає в тому, що Росія володіє величезними резервами генетичного сміття, і в разі необхідності зможе завалити трупами своїх наркоманів, кримінальних та інших декласованих елементів всю кордон з Україною. Що стосується України, то в ході "хорватської операції" з її боку загине колір і майбутнє нації. Його потрібно берегти.

Нарешті, Україна не знайде союзників, які практично підтримають її в операції з хорватському сценарієм. Велика війна нікому не потрібна ні в Європі, ні в США.

На щастя, є й інші ефективні заходи покарання агресора, відновлення режиму нерозповсюдження і суверенітету України над усією своєю територією. Наприклад, США ніколи не визнавали приєднання республік Прибалтики до СРСР. В 70-е і 80-і роки в Москві над цим невизнанням потішалися. Минуло трохи за історичними мірками часу... І де тепер Радянський Союз? А прибалтійські держави є і прекрасно себе почувають. Щось подібне має статися і щодо українських територій, окупованих агресором. Зробити це не просто, але реально. Потрібно тільки правильне розуміння Заходом ситуації і почуття самозбереження.

Як відомо, у сучасної Росії найважливіші рішення приймає одна людина – Путін. Я вже розповідав в одному з інтерв'ю, що у свій час його не взяли на роботу в розвідку, і пояснив значення цього факту для адекватного розуміння того, що з себе представляє нинішній президент РФ. Щоб це було зрозуміло максимально широкої аудиторії, сформулюю проблему максимально просто.

Путіну відмовили в прийомі на роботу в розвідслужбу КДБ, оскільки він відчував труднощі при прийнятті адекватних рішень в складних ситуаціях. Це західні лідери повинні засвоїти як аксіому, як важливу розвідувальну інформацію, "подаровану" нинішньому поколінню західних політиків зовнішньої розвідки КДБ, де професійні та особисті якості Путіна вивчалися десятками кваліфікованих фахівців протягом не менше дев'яти місяців, 7 днів в тиждень, 24 години в добу. Більш глибоке і якісне вивчення важко собі уявити.

Найважливіші рішення Путін приймає на рівні інстинктів, головний з яких – інстинкт самозбереження – диктує йому життєву необхідність утриматися на "троні" до кінця. Він одержимий проблемою особистої безпеки майже на тваринному рівні. На цьому ж рівні Путін цінує своє життя. Загрози йому, коханому (найчастіше уявні), Путін сприймає екзальтовано, до істерики. Але він не самогубець, готовий пожертвувати життям в ім'я якихось геополітичних цілей (це до питання про можливості термоядерної війни з РФ).

При прийнятті рішень Путін нерідко піддається миттєвими імпульсами підсвідомості. Потім тотальна кремлівська пропаганда перетворює це продукт геніальності ("Путін знову всіх переграв"). Приблизно так барон Мюнхгаузен "перегравав" Англію, оголошуючи їй війну, про яку Англія, природно, навіть не підозрювала. Так само Еллочка-людоїдка "перемагала" свою суперницю, дочка мільярдера Вандербільта. Остання набувала соболиное манто, на що Элллочка відповідала смертельним контрударом – купівлею чайного ситечка або шкурки подертою кішки.

Більшу частину свого свідомого життя Путін страждав від "несправедливості", з якої навколишній світ, в його уявленні, ставився до нього. У КДБ його називали (і вважали) Недопалком. Потім до 45 років (цілком зрілий вік для формування людини) він тягав валізи свого шефа, Анатолія Собчака, і бігав йому і його гостям за бутербродами. У проміжках крав і, за словами свідків, вимагав хабарі.

Своє перше важливе політичне завдання (начальник передвиборчого штабу мера Собчака) він з тріском провалив. Це було в 1996 році. А всього через чотири роки його роблять президентом РФ. При цьому, на відміну від своїх попередників, які боролися за свою кар'єру, Путін палець об палець не вдарив для такого стрімкого кар'єрного злету. Він просто плив за течією.

Майже блискавичне за історичними мірками трансформація з "нічого" під "все" з примхливої волі долі в особі Сім'ї Єльцина, який шукав надійного захисника своїх капіталів, не могла не завдати жорстокого удару по і так проблемної психіці майбутнього "нацлідера". Він ліг спати ще Блідою Міллю, а вранці послужлива челядь вже називала його Двоголовим Орлом. Тут у будь дах поїде.

Все, що він робить зараз, це його розплата з навколишнім світом за ті "несправедливості", які йому довелося терпіти велику частину життя. Людина вистрибує з штанів, щоб довести насамперед самому собі, що він "не" тварь тремтяча", а "право має". Звідси ці його польоти за білими журавлями і пірнання з аквалангом на глибину аж у три метри, шайби, нібито забиті їм зірок світового хокею, гра одним пальцем на фортепіано та інші забави, характерні для підлітка в пубертатний період, але які викликають здивування, коли ними займається вища посадова особа держави. Поступово в рамках РФ можливості для самоствердження Путіна підійшли до кінця, і в минулому році він вирішив зіграти в геополітику, і зіграти по-крупному, la Олександр Македонський, Ганнібал, Наполеон або, на худий кінець, Іван Грозний.

Якщо деякі західні лідери все ще сподіваються якось його перевиховати, хай перечитають "Собаче серце" Булгакова чи "Казку про рибака і рибку" Пушкіна. Путін безнадійний, як був невиправний Кульок; і його, як безглузду пушкінську стару, може зупинити тільки розбите корито або, як Шарикова, повернення в первісний стан.

Єдина прагматична політика щодо Путіна полягає в тому, щоб поставити його в таке положення, коли його можливості зробити фатальну дурість зведені до мінімуму. А оскільки це єдина людина, яка в РФ приймає найважливіші рішення, то така ж політика є єдино розумною по відношенню до Росії. Принаймні, поки там рулить Путін.

Не можна спокушати Путіна високими цінами на нафту і мільярдами дешевих кредитів російській економіці, як не можна спокушати наркомана пропозицією понюхати "кокс" для розслаблення. Зайві гроші викликають у Путіна не прагнення до економічного прогресу країни, а бажання поколобродити і показати себе світу у всій можливій красі. Його не можна "олюднити" хорошим ставленням і умовляннями. Хворому може допомогти тільки сувора "економічна дієта", інакше він тут же піде в рознос.

З усього цього ми можемо зробити висновки про те, що робити далі. Для покарання агресора і відновлення територіальної цілісності Україні не потрібна велика війна між Україною і РФ, що переходить у війну між РФ і НАТО. Про небезпеку такої війни на Заході в ці дні щосили сурмить кремлівська пропаганда, і до цього треба ставитися як до чергового блефу.

Ні на яку велику війну з НАТО в даний час Росія не здатна. В її нинішньому стані російська армія дійшла до межі своїх можливостей у Лугандонии, де їй протистоїть, за великим рахунком, українське ополчення. Вона продемонструвала високу ефективність у Криму, при повній відсутності будь-якого опору. Але на сході України, на думку серйозних військових аналітиків, її перформанс був досить жалюгідним. Як тільки пішов назад "вантаж 200" і інформація про нього просочилася в соціальні мережі, Бобик здувся.

Путін розколов російське суспільство ксенофобською пропагандою. В результаті виявився розколотим і особовий склад збройних сил. Кремль не має великої і надійної армії, готової світовій війні померти через Недопалок і кооператив "Озеро". Досі з великим трудом вдалося набрати 15-20 тисяч бійців, готових за гроші участь в операції, що нагадують операції ИГИЛ. Але і тут, з урахуванням наростаючої економічної кризи, виникають серйозні проблеми.

Це не армія, якщо її бійців затягують на територію України обманом або грошима, які потім не платять. Країна, яка ховає своїх загиблих синів під табличками "Солдат №1", "Солдат №2" і так далі, не може мати потужні збройні сили, здатні перемогти у третій світовій війні. Країна, яка відмовляється від своїх військовослужбовців, перетворюючи їх у терористів, не може мати потужну професійну армію. Це розуміють навіть у Кремлі.

Не випадково віце-прем'єром уряду РФ, який курирує ВПК, є Дмитро Рогозін. Він хороший шоумен, майстер гарного слівця і тріскучою фрази. Але в сфері управління ВПК він нуль. Його призначення – це важливий разведпризнак, який вказує на стратегічні пріоритети розвитку ЗС РФ принаймні на найближчі роки. Поки він сидить в цьому кріслі, головною "зброєю" ВС РФ буде блеф (бутафорські танки, винищувачі, ракети і т. д.), що супроводжується розповідями про фантастичні досягнення в далекому майбутньому (колонізація Марса, будівництво вітчизняних авіаносців і інші фантазії), коли або віслюк здохне, або падишах помре.

Однак це не означає, що Москва в принципі не може створити потужні збройні сили. За великим рахунком, Путін зробив фальстарт, розв'язавши агресію проти України в минулому році. Справа в тому, що в 2015 році в РФ повинен був початися завершальний етап безпрецедентного плану переозброєння на суму в півтрильйона євро на термін до 2020 року. Не напади РФ на Україну, США і НАТО продовжували б спати, а російська армія через п'ять років могла б стати зовсім іншою. Ось тоді був би зовсім інша розмова і зовсім інші загрози.

Тепер Захід повинен зробити все, щоб Кремль цей план не виконав. Будь-який прояв м'якотілості або відвертої дурості з боку Заходу сьогодні призведе до того, що в наступні п'ять років РФ перетвориться в найбільшу геополітичну проблему XXI століття.

Щоб цього не сталося, необхідно надовго перекрити потоки дешевих комерційних західних кредитів в РФ. Санкції проти РФ повинні зберегтися до повного відновлення територіальної цілісності України, що рівнозначно повному відновленню режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Крім того, РФ повинна втратити можливість імпортувати з Заходу новітні розробки. Враховуючи, що близько 80 відсотків електроніки в новітніх російських системах озброєння імпортується з Заходу, цей канал повинен бути наглухо закритий, як у роки холодної війни був перекритий експорт новітніх технологій у СРСР за допомогою КОКОМ. Пора відродити цю організацію. Було б верхом ідіотизму з боку Заходу продовжувати продаж РФ новітніх технологій, коли Путін і його ЗМІ прямим текстом загрожують ядерним конфліктом. Ще Ленін відверто попереджав, що капіталісти Заходу "самі продадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо". Ці слова кожен чиновник ЄС повинен пам'ятати, як текст ранкової молитви, тому що в Кремлі їх не просто пам'ятають, але і враховують у плануванні зовнішньополітичних акцій.

Зазначені заходи, а також божевілля Кремля у вигляді нескінченних військових навчань та чемпіонату світу з футболу допоможуть швидкого приходу економічного протверезіння. Пам'ятаю, у 1987 році СРСР ще трусив ракетами і сперечався з США на переговорах з військово-стратегічними питань, а в 1989 році вже пішов по світу з простягнутою рукою і готовий був ці ракети в односторонньому порядку пустити на металобрухт. Так що історичний приклад – причому цілком реальний – є.

Тепер що стосується захоплених агресором земель в Донецькій і Луганській областях. В їх нинішньому вигляді це троянський кінь або сектор Газа, кому як більше подобається. Путін його породив, нехай тепер його і годує. Впустити цього "коня" до складу України буде рівносильно самогубству і в політичному, і в економічному сенсі. Такого "Болівара" Україна не витримає.

Лугандонию потрібно оголосити тимчасово окупованою територією і наглухо відгородити від решти України. А західним партнерам нарешті потрібно детально і наочно роз'яснити, що в Україні немає громадянської війни, а тимчасово окуповані землі – це кримінально-терористичний анклав на українській території, створений за допомогою сусідньої держави.

Може, в Україні це всім добре відомо, але цього тижня я прослухав черговий брифінг в держдепартаменті США і можу з упевненістю повідомити, що тут це буде великою новиною. І це проблема не держдепартаменту США чи ЄС, а української дипломатії та ЗМІ України, які, на жаль, все ще не роз'яснили західним партнерам, що ж насправді відбувається в Україні і звідки ростуть ноги у сьогоднішніх подій.

По інтернету давно гуляє документальний фільм про події на Донбасі на початку 90-х років. Візьміть його за основу, доповніть новими матеріалами, влаштуйте офіційну презентацію у Вашингтоні і Брюсселі і розповсюдьте як офіційний документ. Після цього їм важко буде стверджувати, ніби вони не знають, що на початку 90-х влада в Донецькому регіоні захопила організоване злочинне угруповання. Вона поставила під контроль регіональні органи влади та правопорядку, суди і прокуратуру. Вся економіка регіону опинилася під її контролем. Один з ватажків цієї ОЗГ став губернатором.

Все це відбувалося за активної участі російських спецслужб. Нагадаю, що напередодні розпаду СРСР тодішній шеф КДБ України Микола Голушко вивіз з України в Москву кілька вагонів оперативних справ на агентуру КДБ в Україні. За це у вересні 1993 року він був призначений директором ФСБ, а потім отримав "золотий парашут" у раді директорів банку "Гарант-Інвест".

Ці агентурні справи стали потужним інструментом для маніпулювання ситуацією в Україні з поступовим підпорядкуванням Москві. Досить згадати агента КДБ/ФСБ під оперативним псевдонімом "Соколовський", якого Кремль до останнього часу намагався зробити своїм "смотрящим" по Україні. А кримінальний світ Донбасу традиційно був середовищем для вербування агентури КДБ/ФСБ. Не дарма Кремль ще з 2003 року старанно впроваджував на пост президента України "двічі несудимого" Януковича.

У результаті виникло унікальне утворення. Щось подібне у США називають gangster's paradise (рай для гангстерів), але Чикаго 30-х років не йде ні в яке порівняння з Донбасом 90-х років, коли цілий регіон перетворився в кримінально-эфэсбешный анклав у складі України, куди вже при президенті Кучмі київська влада носа сунути не сміли. Хто там їх утискав з Києва?! Про це смішно було навіть думати. Навпаки, однією загрози надіслати поїзд братків з Донбасу було достатньо, щоб привести в стан жаху жителів столиці.

При президенті Януковичі цей анклав був надійно поставлений під контроль російських спецслужб. Янукович розширив вплив цього анклаву на всю Україну, фактично підмінюючи державну владу кримінальної вертикаллю, де "смотрящий" за областю був важливішим, ніж офіційний губернатор, а колишній кілер став відповідальним за створення бізнес-імперії Родини Януковича.

Додайте сюди інтерв'ю Гиркина/Стрєлкова письменнику Проханова, в якому відверто розповідається, як почалася операція по захопленню регіону під керівництвом офіцера з резерву ФСБ і що без цієї операції там би не було ніякого повстання проти "кривавої київської хунти".

З тих пір велика частина жителів покинула Лугандонию, а решту меншість під загрозою фізичної або за шматок хліба було включено до складу терористичної армії, яка розміщена в житлових кварталах Донецька та інших населених пунктах окупованих територій і звідти веде вогонь по позиціях української армії (а по суті справи – ополчення). Це практично ИГИЛ на українській території під керівництвом сусідньої держави.

Анексія Криму і окупація частини Донецької та Луганської областей – це українське "11 вересня". В той день в результаті терактів в США загинуло 2,996 людина. За найбільш консервативними оцінками, Україна втратила в два рази більше.

Українська дипломатія та ЗМІ повинні детально пояснити все це ЄС і США; причому роз'яснювати потрібно не тільки політикам, які приходять і йдуть, а виборцю, від якого ці політики залежать. Це питання не вирішити епізодичними закордонними візитами президента України, міністра закордонних справ, зустрічі з держсекретарем США і його заступниками. Інформаційним забезпеченням зовнішньої політики України необхідно займатися щодня, професійно, безпосередньо звертаючись до виборців США і ЄС. Для цього в України є хороші можливості, але поки я не бачу особливих зусиль в цій області. Складається враження, що в Києві наївно сподіваються, що політики і чиновники у Вашингтоні і Брюсселі самі все зрозуміють і самі все правильно зроблять. Це небезпечні очікування в ситуації, коли поставлено на карту доля всієї країни.

На мою скромну думку, є тільки два способи вирішення статусу тимчасово окупованих територій. Варіант перший: РФ виводить звідти свої терористичні та кримінальні формування, СБУ проводить фільтрацію населення, що залишилося, після чого проводяться місцеві вибори за українськими законами. Якщо цього не відбувається, тимчасово окуповані території наглухо ізолюються від України, і нехай Москва їх годує до тих пір, поки не опиниться перед розбитим коритом. Після цього Україна відновлює свій суверенітет і територіальну цілісність в повному обсязі, як це зробили республіки Прибалтики після розпаду СРСР.

В кінці 80-х я спостерігав зсередини процес розпаду СРСР. Сьогоднішня Росія повторює цей шлях майже один до одного. Зараз РФ знаходиться приблизно там, де СРСР був у 1988 році. Якщо нинішній рівень цін на нафту збережеться (а це, швидше за все, так і буде), а наявні санкції триватимуть, в її нинішньому вигляді РФ залишилося існувати роки два-три. При цьому треба мати на увазі, що, на відміну від сьогоднішньої Росії, тоді в керівництві СРСР не було явно неадекватних людей. У керівництві РФ вони відіграють вирішальну роль. Крім того, радянський народ звик до труднощів і економічні позбавлення міг терпіти довго. За останні 15 років в РФ увійшло в активне життя ціле покоління, вирощене на нафтовій халяви. Ці довго терпіти не будуть. З урахуванням цих (а також ряду інших) чинників, колапс РФ може відбутися ще швидше.

Виникає питання: що робити з економікою? Втрата Донбасу, хоча б тимчасова, це відчутний удар по українській економіці. З іншого боку, в кожній кризі міститься елемент прогресу. Потрібно тільки його побачити та правильно використовувати. Економіка Донбасу – це економіка минулого століття. Нинішня криза має бути використана для переходу до економіки XXI століття. Прикладом може послужити... Коста - Ріка.

Це маленьке центрально-американську державу можна проїхати на автомобілі за три-п'ять годин вздовж і впоперек. У ньому зовсім немає ніяких корисних копалин. Є тільки унікальна природа і чудово освічена молодь. У середині 90-х група молодих ентузіастів провела через парламент закон про особливі економічні зони. У них побудували сучасні технопарки. Потім зробили гарну презентацію, відкрили офіс у Нью-Йорку і пройшлися по ряду великих американських компаній. Все це робила маленька приватна компанія з пари десятків молодих костариканців.

Протягом року в країну було залучено корпорація "Інтел", яка побудувала в одному з технопарків підприємство з виробництва знаменитих мікропроцесорів. Кожен рік від експорту цих процесорів у бюджет Коста-Ріки надходило близько 6 млрд доларів (населення країни складає приблизно 4,5 мільйона чоловік). Потім в Коста-Ріку перевела свою службу підтримки корпорація "Майкрософт". І процес пішов. І все це було зроблено спокійно, без нескінченних дебатів у ЗМІ, без мордобою у парламенті і потоку взаємних звинувачень в корупції, продажності та держзраду. Люди просто сіли, подумали, прийняли рішення і почали професійно працювати. Ви не повірите, але це і є чарівна формула успіху!

Зараз "податковий рай" для "Интела" підходить до кінця і компанія йде з Коста-Ріки. Але натомість в її технопарках працює вже близько трьохсот іноземних корпорацій; завершуються переговори з китайцями про виробництво тут сонячних панелей і іншого "хай-теку". В результаті маленька країна виробляє на експорт більше високотехнологічної продукції, що РФ і Україна разом узяті. І все це було зроблено без астрономічних початкових інвестицій. Головне – власне держава не заважало. У Росії такий проект не має шансів. Але я не хочу вірити, що його не можна повторити в Україні і перейти від економіки "копанок" до економіки високих технологій. Для цього у країни є всі. Потрібна лише політична воля.

Залучаючи стратегічних партнерів, Коста-Ріка також вирішує питання своєї безпеки. За Конституцією ця країна не має збройних сил. Її безпека забезпечується відповідним договором з США, а також присутністю найбільших міжнародних корпорацій на її території. Дуже підозрюю, що Кремль добре б подумав, перш ніж втручатися в Східну Україну, якби там були не "свічкові заводики" місцевих олігархів, а підприємства "Інтел" та "Майкрософт".

Є в України і ще один "золотий фонд" – її айтішники, які вважаються одними з кращих у світі. У середині 90-х, коли аутсорсинг тільки набирав обертів, це стало одним із пріоритетів Індії. У результаті до кінця 90-х бюджет країни отримував від аутсорсингу по лінії програмного забезпечення близько 7 мільярдів доларів в рік. Українські програмісти вже давно активно працюють на аутсорсингу, але якщо б держава підійшла до цієї справи з розумом і створило додаткові стимули, країна цілком могла б стати одним зі світових лідерів з розробки програмного забезпечення.

Отже, в сухому залишку ми маємо наступне:

– агресія РФ проти України має розглядатися в контексті руйнування режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Відновлення цього режиму вимагає повного відновлення суверенітету України над усіма своїми територіями, включаючи Крим. Це те, що Захід повинен зробити не для України, а в ім'я власної безпеки і ту важливість, яку має для цієї безпеки режим нерозповсюдження ядерної зброї;

– для забезпечення вищевказаного санкції США і ЄС повинні бути збережені, а при необхідності посилені, аж до повного звільнення окупованих територій;

– у відповідь на ядерний шантаж Кремля Захід повинен запровадити суворі обмеження на експорт новітніх технологій в РФ;

– РФ повинна вивести всі кримінально-терористичні формування з Лугандонии. Потім СБУ проводить фільтрацію населення, що залишилося, після чого проводяться місцеві вибори за законами України. Якщо РФ не робить цього, Лугандония ізолюється від України за прикладом сектора Газу аж до економічного "протверезіння" РФ, за яким має бути повернення Україні всіх окупованих територій;

– Україна може і повинна використовувати поточний криза для переходу до економіки XXI століття. Для цього, насамперед, необхідно зняти всі бюрократичні перепони для розвитку бізнесу;

– путінська Росія може стати адекватним гравцем на міжнародній арені тільки в умовах, коли її економіка знаходиться на "суворої економічної дієті". У зв'язку з цим Захід повинен поставити під контроль доступ РФ до ринків капіталів, а також обмежити доходи РФ від експорту вуглеводнів. Стратегія Заходу повинна полягати не в економічному колапсі і повному розпаді РФ, що може мати непередбачувані наслідки з точки зору розповзання ядерної зброї, а в змісті РФ в стані "легкого економічного голоду", який позбавить Кремль ресурсів і можливостей для зовнішньополітичних авантюр. Поки Путін перебуває при владі, хороша Росія – це Росія без зайвих грошей.

В принципі, існує два підходи до вирішення будь-якої проблеми. Можна знайти тисячу і одну причину, по якій вищевказані цілі здадуться важко досяжними, а тому і робити нічого не треба. А можна знайти один шанс, міцно його схопити і розкрутити до повної перемоги. Мені здається, що в нинішній ситуації в України немає виходу, окрім як піти по другому шляху.

До того ж, наближаються вибори президента США та частини Конгресу. Багато хто вже, напевно, не пам'ятають, що Україна стала однією з причин того, що президент Буш-старший програв президентські вибори в 1993 році Біллу Клінтону. Справа в тому, що в серпні 1991 року президент Буш відвідав Київ, де закликав Україну залишатися в складі СРСР. Потім цю промову у Вашингтоні назвали Chicken Kiev (або "котлета по-київськи"), і саме вона призвела до того, що на президентських виборах 1993 року українська діаспора США дружно проголосувала за Клінтона, хоча традиційно підтримує республіканців. Як мені розповідав один з керівників передвиборної кампанії Клінтона, саме ці голоси зіграли надзвичайно важливу роль у поразці Буша. Так що президентська гонка в США – гарний час для роз'яснення позиції України щодо життєво важливих для неї питань. Потрібно просто діяти, не чекаючи "милості від природи".

Тарас Возняк

www.ji-magazine.lviv.ua

Позитивні аспекти агресії Путіна – до Дня Незалежності України

21 серпня 2015, 11:47

Як правило, ми бачимо тільки очевидні негативи від агресії Путіна в Україні. І те, що перш за все ми говоримо про них, можна легко пояснити. Вони очевидні.

Однак більш зважена рефлексія над тим, що відбувається, дає зовсім неочікувані результати.

Не всі наважуються про них не те що писати, але навіть зізнатися самим собі, що вони таки є.

Я вже якось писав про них. Матеріал отримав чималий резонанс. Хоча цим шляхом, здається другий раз ніхто не пройшов – ніхто не додумав цих думок до кінця, не поцікавився, куди врешті-решт призведуть ці тренди. Тому спробую ще раз закинути ці крамольні думки у поле уваги українського аналітичного суспільства.

Отож:

Агресія Путіна зробила зрозумілішою, прозорішою загальну геополітичну ситуацію у світі. Путіну вдавалося довший час водити за носа розслаблених і, чого гріха таїти, часом недалеких західних лідерів. Інколи, щоправда, вони й самі були раді обманюватися. Одні для того, щоб дотягнути до кінця своєї каденції з іміджем "миротворця" (як-от Барак Обама), інші – з огляду на явні бонуси, які отримували від того ж Путіна. Кожен по-різному, але результат був один: усі вони натужно пробували "зрозуміти" Путіна, коли він шматував Чечню, Південну Осетію чи Абхазію.

Після окупації й анексії Криму, а також агресії на Донбасі все стало абсолютно прозорим. Путін свідомо і демонстративно зламав всю пост-ялтинську систему безпеки, яка забезпечувала мир у Європі 70 років. Зламав демонстративно, щоб "розумільники Путіна" не сумнівалися – він демонстративно кинув всім їм виклик.

Я вважаю цю ясність позитивом. Хоч за неї, звісно, заплачено кров'ю – і не лише українців, але й грузинів, молдаван, вірменів, азербайджанців, осетинів, абхазів, чеченців і т.д.

Завдяки зусиллям Путіна Україна вперше свідомо позиціонувала себе в політичній опозиції до Росії. Путін змусив Україну стати по інший бік фронту. Причому, як на мене, то з боку переможців, а не лузера, яким є Росія Путіна.

Ба більше, Україна на сьогодні є не лише полем бою чи протистояння Заходу і збожеволілої Росії. Україна є заборолом Європи, європейського проекту, який називається Європейський Союз. Звісно, не всі в Європі здатні це побачити чи з цим згодитися. Однак на сьогодні це факт. Якщо встоїть Україна, то проект ЄС матиме перспективу. Таким чином агресія Путіна зробила Україну важливою для всієї Європи, всього ЄС – не йдеться лишень про наш, український, інтерес, не про якесь там смішне, як на сьогодні, асоційоване членство України в ЄС. Йдеться про майбутнє ЄС.

Путін забив осикового кілка у міф "братських" українського та російського народів. Комусь ця теза особливо не сподобається. Однак це так. Причому під українцями тут варто розуміти тих, хто сьогодні відстоює незалежну Україну, а серед них – маса росіян, кримських татар чи чеченців – саме вони є українцями у сьогоднішньому сенсі слова. А серед російських імперців чимало етнічних українців – киньте оком на прізвища кримських "губернаторів" чалих-міняйлів та донецьких каудильйо захарченків-плотницьких. Путін на довгі роки розірвав цей місток, який старанно розбудовували останні триста років усі російські та совєтські ідеологи. Якщо до агресії Путіна тільки Західна Україна пам'ятала і знала, що російські імперці – це чужі, то тепер Путін переконав всю Україну, що "Никогда мы не будем братьями".

Ба більше, Путін розірвав персональні зв'язки громадян України та Росії. Путін, як всі ґебісти, пішов далі – заліз в душу 88% росіян, які почали рвати навіть персональні зв'язки з знайомими і навіть родичами в Україні. Холодком потягло навіть від сімейних контактів. Дистанціюватися почали не те що народи, а й люди. Не знаю, як це оцінювати. З людської точки зору це зле. А в ситуації війни – по-різному. Війна є війною. Хоч ми часто боїмося собі признатися в тому, що це війна, і вона має такий інтерперсональний вимір.

Навіть більше – Путін кинувся рвати персональні зв'язки між "ватою" в самій Росії і тими 12% тверезо мислячих людей у тій же Росії, котрі тепер бояться розмовляти на тему України: "Найстрашнішим для мене було дізнатися про те, що нормальні люди мого кола раптом розкололися. Це коли одні задоволені "Кримнаш", а інші, як я, категорично з цим не згодні, назвавши такі дії варварством. Я тепер з деякими друзями та знайомими боюся розмовляти, щоб не посваритися на все життя. Я боюся втратити в житті людей, з якими я десятки років дружив, взаємодіяв, боюся такого на старості років", – академік РАН, посол РФ у Франції Юрій Рижов. Ці 12% думаючих росіян – наш здобуток у цьому протистоянні. Так, їх небагато, але це найкращі.

Агресія Путіна призвела не до розколу українського суспільства, а до його консолідації. Саме агресія Путіна відкинула етнічні, мовні, релігійні та інші перегородки, які старанно вибудовували в Україні і недалекоглядні доморощені політикани від Кучми до регіоналів з Януковичем на чолі, і сам Путін. А тут взяв і все зруйнував – своїми ж руками. Звісно, він очікував на інший ефект – захопити не той оцупок Донбасу, а областей 8-10.

Майдан Гідності й наступна війна за Незалежність на Донбасі відкинули інсинуації щодо власне антиросійських настроїв – їх немає. Є антипутінські, антиватні, антиімперські. На східному фронті за Незалежність України воює маса етнічних росіян. Це шок для Путіна і наш великий здобуток.

Так само ці два роки остаточно дезавуювали міф про патологічний антисемітизм українців. Ми не тільки не побачили жодного антисемітизму – навпаки, єврейська, і не лише єврейська спільнота в силу своїх можливостей рішуче почала брати участь у розбудові та обороні України. І не лише про Ґройсмана чи Коломойського йдеться.

Консолідація українського суспільства різко прискорила процес творення нової і значної політичної реальності у Центральній Європі – в Україні почала консолідуватися новітня українська політична нація, яка принципом своєї консолідації визначила не етнічну чи релігійну належність, а громадянство як активну участь у розбудові цієї ж політичної реальності.

Агресія Путіна призвела до форсованого формування новітньої української ідентифікаційної платформи – з її Пантеоном новітніх героїв (герої Небесної Сотні, кіборги, оборона Донецького аеропорту, гори Карачун, Савур-Могили, навіть Іловайська та Дебальцівська трагедії), новітньою героїкою добровольчих загонів. По суті, твориться новітній національний міф. Причому міф, який не розділяє нову політичну націю, як це пробували робити, зіштовхуючи міф національного опору (УПА) та Другої світової війни. Новітня героїка єднає.

У своєму божевіллі загнаний в кут Путін почав усіма силами рвати економічні зв'язки України та Росії. Це почалося ще до агресії, однак агресія різко прискорила цей процес. Його ідеєю було і є економічно задушити Україну. Однак це має зворотний бік. Україні є і буде важко. Однак Україна зусиллями Путіна унезалежнюється від Росії. І не лише про газ йдеться, хоча енергетична залежність України була і є найважчою проблемою, яку ми ще маємо розв'язати. Але парадокс – Путін сам штовхає нас до того, щоб ми нарешті диверсифікували постачання енергоносіїв в Україну. А не прив'язували її до російської труби, як це робила Тимошенко.

Тим самим Путін сам заштовхує Україну в обійми ЄС. Він силою змушує наших доволі інертних виробників шукати ринків на Заході. Тим більше, що формальні передумови до того в України вже є.

Усіх дивує те, що Путін свідомо руйнує інфраструктуру Донбасу. Здавалося б, загарбав – мав би берегти. Тому всі аналітики переконані, що Путін не зацікавлений в анексії Донбасу і бачить агресію на Донбасі як димову завісу для Криму та майбутню ракову пухлину на тілі України.

Так, Донбас був тією "раковою пухлиною" на тілі України. Десятиліттями кримінально-політичні клани Донбасу не лише грабували цей регіон, але й гальмували розвиток всієї України. Тому розгром Путіним Донбасу є парадоксальним.

Путінський розгром Донбасу має три наслідки

Наслідок перший: Путін, фактично, розгромив політичну еліту Донбасу. Більшість її "зірок" тепер – політичні втікачі, лузери й маргінали. Політична вага Донбасу після його розгрому, колабораціонізму місцевих еліт з окупантом, в сучасній політичній конструкції України нікчемна. Путін зруйнував Донбас політично. І в ситуації, поки Донбас не породив іншу політичну еліту, це позитив. Це дає час перевести подих решті політичної еліти України – вони можуть вести країну до змін (інше питання – чи ведуть).

Наслідок другий: розгромивши Донбас, Путін здійснив перший етап і так неминучої реструктуризації застарілого постсовєтського індустріального регіону, який ставав щораз обтяжливішим для всієї української економіки. Свого часу таку реструктуризацію, а інколи й ліквідацію, здійснила Німеччина у Рурській області, Велика Британія – в Уельсі (тільки Маргарет Тетчер могла на це наважитися), здійснює Польща у Шльонську. Жоден український президент чи прем'єр-міністр на це не відважився. Старому індустріальному Донбасу завдяки Путіну приходить кінець. І це відкриває перспективу – але не до "відновлення", про яке торочать у Брюсселі та Києві, а до перезавантаження. Новий Донбас має стати іншим – у технічному сенсі.

Наслідок третій: реструктуризація Донбасу не могла б відбутися без переміщення великих мас населення в інші регіони. Найлегше таке переміщення, яке супроводжувало реструктуризацію, відбулося в Пітсбурзі (США) – там населення традиційно мобільне. Агресія Путіна призвела до, хай примусового, розосередження близько півтора мільйона осіб з регіону, що полегшує його ревіталізацію у майбутньому. І не факт, що цей процес зупиниться навіть "після війни" в умовах реальної зруйнованості регіону. На такий "подвиг" у нашій частині світу справді здатні тільки Ленін-Сталін-Путін. Розумію всю дикість цих слів. Звісно, це величезні людські трагедії. Однак не лише з огляду на агресію Путіна, але й у випадку реструктуризації ці процеси були неминучими – можливо, не такими брутальними і більше розтягнутими в часі.

Тепер про Крим. Тут теж три наслідки

Наслідок перший: український політичний клас підійшов до усвідомлення того, що попередня українська стратегія у Криму, яка полягала у створенні фактичної російської національної автономії у Криму під назвою Республіка Крим, збанкрутувала. Це плюс. В майбутньому йти цим самим шляхом немає сенсу.

Наслідок другий: український політичний клас дозріває до потреби створення у Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії.

Наслідок третій: український політичний клас дозріває до усвідомлення того, що "після війни" статус Криму може бути модифікований, хоча під українським суверенітетом, звісно.

Всі ці три наслідки щодо Криму є симптомами дорослішання нашого політичного класу, розвитку політичного планування, що мене особисто тішить.

***

Як бачимо, справді збожеволілий (бо інакше цього не назвеш) Путін не притягує Україну до Росії. А навпаки, відштовхує.

На жаль, чесний аналіз ситуації зазвичай безжальний. Політики на нього не здатні. Їм потрібно "подобатися" – це їхнє головне заняття. Мені – ні. Тому ще раз прошу вибачення у тих, кого обпалило це божевілля. Однак ми маємо осмислити всі аспекти цих справді епічних з огляду на майбутнє подій, свідками і безпосередніми учасниками яких є.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/55d6e59ab7500/