Давайте беречь мир в нашей стране и саму страну. Она так несовершенна сегодня. Но это - наша страна, страна нашей свободы, нашей истории и нашего будущего. Мы можем раньше или позже сделать её лучше. Но только если у нас её не отнимут целиком или по кусочкам. Если МЫ не позволим её у нас отнять и не отдадим себя, свою свободу в руки внешней силы, которая не терпит свободы ни в своей стране, ни в соседних.

 

В ближайшее время могут произойти события, которые важно просто вовремя правильно оценить.

 

Приближается праздничный для украинских патриотов день - 14 октября. Покрова Пресвятой Богородицы, День украинского войска. К сожалению, печальной  традицией последних лет стало обострение в такие дни противостояния между украинскими патриотами и силами, которым трудно смириться с тем, что Украина существует как государство. Частью этого противостояния стало проведение странных псевдопатриоотических мероприятий некоторыми маргинальными, но весьма эпатажными организациями, которые создают гадкий образ Украине. Очевидно, в связи со всем выше сказанным одна из партий, та самая, бандеровская ОУН(б), опубликовала свою позицию в этом отношении, стараясь упредить действия недругов Украины и их наёмных или наивных пешек. Я не являюсь членом этой партии. Но вижу, что в настоящее время она обеспокоена процессами, которые могут еще больше дестабилизировать нашу страну и озабочена вопросом сохранения мира и спокойствия в Украине.

Я специально уделил внимание тем, кто привык общаться по-русски, и перевёл текст.

 

Активизация псевдонационалистического экстремистского движения. Позиция Организации Украинских Националистов (бандеровцев) - ОУН (б)

 

В последнее время всё учащаются случаи политического экстремизма, направленного против различных общественных групп и явлений. Часто экстремисты выдают себя за представителей националистического движения, в частности, представляются членами ОУН.

 ОУН (б) решительно отмежевывается от каких-либо экстремистских движений и действий, которые наносят ущерб доброму имени украинского национализма и спекулируют историей национально-освободительной борьбы с целью получить общественную поддержку.

 Псевдооуновцы осуществляют акты насилия и вандализма против общественных и культурных учреждений, прикрывая свои действия националистической риторикой. Цель такой деятельности - дискредитировать Организацию Украинских Националистов и украинский национализм в целом.

 Кроме этого, возросла активность откровенно нацистских и расистских группировок. Представители этих формаций в своей пропаганде наряду с Адольфом Гитлером прославляют героев Украинской национальной революции: С.Бандеру, Р.Шухевича, М.Михновского и других. В своих писаниях нацисты ставят знак равенства между расовым национал-социализмом и украинским национализмом.

 Акции неонацистов, преисполненные безосновательной агрессии, ненависти, милитаризма, выставляют украинский национализм только в негативных тонах.

Экзальтированные парни никак не могут разобраться в украинской истории и осознать, что украинский национализм в равной мере боролся против московского большевизма и немецкого национал-социализма.

Более того, ксенофобия и расизм ведут этих маргиналов к идеологическому и организационному единству с российскими ультраправыми. Общими темами для них являются «славянское единство» и «чистота белой рассы». Таким образом, становится понятно, кому выгодно нацистское движение в Украине – только режиму Путина-Медведева, который стремится дискредитировать украинский национализм, дезориентировать украинскую патриотическую молодёжь и дестабилизировать социально-политическую ситуацию в стране.

ОУН (б) открыто заявляет, что неонацистское и национал-экстремистское движение и другие структуры, организации инспирированы и финансируются российским государственным руководством или его марионетками – олигархическими кланами Украины. Таким образом, в нашей стране, кроме откровенно антигосударственной «пятой колонны», действует псевдонационалистическая, провокаторская «шестая колонна» Кремля. Обязанностью каждого украинца является обличать деятельность эрзац-националистических групп и оказывать сопротивление неонацизму, который искусственно навязывается Украине извне

В 40-50-е годы ХХ в. НКВД уже применял практику деятельности псевдобандеровских формирований, а именно: переодетые в униформу УПА нквдисты нападали на украинские сёла с целью дискредитации повстанцев. Теперь эту роль играют ультраправые формации, которые, прикрываясь националистической символикой, наносят удары по украинской государственности. Как за первыми, так и за вторыми стоит Кремль.

ОУН (б), с учетом президентской избирательной кампании обязана предостеречь украинское общество об опасности, которая исходит от подконтрольных Москве праворадикальных маргиналов, целью которых является исполнение главной директивы Кремля – внести хаос и междоусобицу в украинское общество.

Организация Украинских Националистов со всей решительностью борется против интернационалистических и фашистско-национал-социалистических программ и политических концепций, так как они являются инструментом захватнической политики империалистов (из  постановления III Чрезвычайного Большого Сбора Организации Украинских Националистов, август 1943 года).

Пробой сил карманных псевдонационалистов будет дискредитация Украинской Повстанческой Армии и светлого образа С.Бандеры 14-15 октября этого года – в праздник Покровы и в 50-летие гибели лидера ОУН в Мюнхене.

Украинцы, будьте бдительны, отличайте зерно от плевел, дайте достойный отпор «шестой колонне» Москвы, которая прячется за, на первый взгляд,  патриотическими лозунгами и символикой!

                                                                                                                                                                       Провід ОУН (б)

 Оригинал: http://www.ukrnationalism.org.ua/news/?n=3833                              

05.10.2009 17:46:57

Подивіться документи Гестапо, хто в Німеччині бореться проти Гітлера: там немає комуністичного антигітлерівського підпілля, але чітко простежується розгалужене ОУНівське підпілля.

Комунізм це політика брехні й знущання над полеглими воїнами в другій світовій війні, яких скоти як скот гнали на смерть, але й з їх смерті зробили собі свято перемоги над загиблими. Поки 9 травня свято, доти триває приниження комуністами загиблих й знущання з живих. Нормальні люди шанують і пам'ятають цю страшну трагедію, для них це день скорботи, а для кпрс звичайно це велікая пабєда над рештками глузду здорових людей, що війна що голодомори й геноцид мали на меті велікую пабєду кпрс над простими людьми, от і вся правда.

9 травня, що для Вас означає ? 

Лейба-Іцик Добровський. Фото, зроблене після арешту.

Добровський Лейба-Іцик Йосифович. Народився 1910 року в с. Ольшаниця Рокитнянського району Київської області. Єврей. Жив у Києві. Мав вищу освіту. Мобілізований до Червоної армії 22 червня 1941 року. В жовтні 1941 року під Полтавою потрапив до німецького полону. Вибрався з полону й дістався Рівненщини. В листопаді 1941 року став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вступив до лав Української Повстанської Армії (УПА). Псевдо — «Валерій». В липні 1943 року Лейба-Іцик Добровський став політичним консультантом у політичному відділі при командуванні УПА-Північ. Перебував у підпіллі з 1941 до 1944 року. Був автором відомих звернень УПА, зокрема — звернень до представників народів Азії та Кавказу, а також публіцистичної роботи «Як московський царат підкоряв народи». У лютому 1944 року був заарештований СМЕРШем. Військовий трибунал Київського гарнізону засудив вояка УПА Лейбу-Іцика Добровського до 10 років ув'язнення.

Повстанська листівка, що її написав Лейба-Іцик Добровський. 

Місце зберігання документів: Галузевий державний архів СБУ – фонд 6, справа № 75134 ФП.

Джерело: Сайт Мойсея Фішбейна

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601

Головним противником УПА був НКВД, а не Червона Армія. Про те, що УПА не воювала з Червоною Армією, розповів директор архіву СБУ Володимир В’ятрович. Він наголосив, що у архіві є документи про відносин між УПА і Червоною Армією.

«Основним противником УПА була не Червона Армія, а НКВС, який проводив зачистки серед місцевого населення», – розповів історик. «Саме проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років».

Також пан В’ятрович зазначив, що стереотип «вони стріляли нам у спину» спростовується архівними документами: «Документи підтверджують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною Армією, яка наступала».

В’ятрович переконаний, що такий нейтралітет спричинили тактична і політична причинини. З одного боку, командування УПА розуміло неможливість зупинити німецько-радянський фронт, який наближався, з іншого боку, українські повстанці розглядали Червону Армію як «можливий резерв в боротьбі проти і сталінізму, і нацизму».

Історик також розповів про випадки, коли червоноармійці приєднувалися до УПА – часто це були люди, які потрапляли в німецький полон і яких звільняли українські повстанці. Наприклад: лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко, який став першим кавалером вищої нагороди УПА, – «Золотого хреста Бойової заслуги»; Іван Кулик (Сірий), що воював в УПА до 1952 року. «Таких прикладів можна навести багато», – сказав директор архіву.

Ширший матеріал про роль УПА і Червоної армії в другій світовій війні читайте на http://cdvr.org.ua/content/володимир-вятрович-упа-нікому-не-стріляла-в-спину .

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху,
Контакт для преси: Тетяна Сергійчук +093-3253193.

2 частина. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці,спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1].Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант на півметра підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат". На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

Широко про Романа Шухевича можна прочитати тут.

Українські патріоти, вітаю Вас з черговою річницею!

3 частина.

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

26 грудня 2008 року СБУпередала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії ВОВ»1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

Написати цю замітку мене змусили висловлювання українофобів типу табачника що Степан Бандера перебував на "відпочинку та курорті" у концентраційному таборі Заксенхаузен.

Саме на цьому, і ТІЛЬКИ  на цьому ( що перебував С. Бандера у відносно комфортних з їхнього погляду умовах) грунтуються звинувачення горе-істориків і кремлядських прислужників у колабораціонізмі
С. Бандери.

Ні одна людина у здоровому глузді, повторюю,у ЗДОРОВОМУ глузді не буде стверджувати що перебування у концентраційному таборі, будь-яке перебування за колючим дротом можна назвати "відпочинком" чи "дарунком долі".
Ув"язнення може бути тільки ув"язненням, тюрма тільки тюрмою. Тільки для  того щоб зламати волю людини і домогтися втратити віру, породити зневіру а інколи і довести до божевілля.

Якщо звинувачувати у колабораціонізмі тільки за перебування у певному місці і в певний час, то логічно припустити, що і інші люди, які перебували разом з С. Бандерою мають бути звинуваченими у ньому.

Але по порядку :
 
Тюрма Целенбау мала декілька зон.
Зона "А".
Там дійсно були більш-менш прийнятні умови. Але сиділи чи точніше "відпочивали" за термінологією собачників там визначні персони : родичі кронпринца Баварії Рупперта, Курт Шушнінг з дружиною та інші VIP персони.
"Відпочивав" тав і син Й. Сталіна Яків Джугашвіллі.
Умови в таборі : спальня на 2 персони, окремий санвузол, сигарети, чиста білизна, передачі Червоного Хреста з шоколадом та іншими смаколиками.
В той час як сотні тисяч інших радянських військовополонених годують чортзна чим!

Ну чим тобі не колабораціоніст?! Але коли хто небудь звинувачував Якова Джугашвіллі у колабораціонізмі?
Тоді чому звинувачують С. Бандеру?

Але навіть такі "комфортні умови" не спасли сина Сталіна від божевілля : у день смерті він з полінякою ганявся за охоронцями, а потім демонстративно перейшов у заборонену зону з криками: "Стріляй у мене! Виконай наказ!"   де і був застрелений.

Курт Шушнінг.
 Австрійський федеральний канцлер теж перебував тут. Після закінчення 2 світової війни емігрував дор США де викладав політологію у одному з університетів з 1948 по 1967 роки.
Американське громадянство отримав у 1956 році.

Хіба могла отримати вид на проживання і громадянство  США людина звинувачена у колабораціонізмі?

Хтось заперечить, що могла, але будьте обєктивні, мова ж іде про політика, який власне вже нікому не був потрібен, а  не наприклад про розробника прогресивної вундерваффе фон Брауна!

Але Степан Банера перебував не у зоні "А", а в іншому, одноповерховому Т подібному будинку.
Умови зовсім інші: 90 камер у трьох коридорах, душова 1 на коридор, туалети в камерах.
Ось декілька фото :









На першому фото камера де сидів Мартін Німмелер, офіцер-підводник 1 світової війни, який після війни став пастором- протестантом і відкрито виступав проти Адольфа Гітлера у своїх проповідях : "Потрібно поклонятися Богу, а не людині".
До речі Мартін Німмелер став лауреатом Міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами" у 1967 році.

Чи могла радянська бюрократія вшанувати людину яка могла бути колабораціоністом?!
Скажете що це маячня?! Але ж він сидів разом з С. Банерою! Можливо навіть за іронією долі у сусідніх камерах!

Жорж Валуа.
Один із засновників французьких організацій фашиського толку "Аксьйон Франсез" та "Фасції".
Саме він, разом з Жаном Артюном, який так само як і Ж. Валуа загинув у концтаборі створили першу збройну цивільну організацію, яка перейшла до безпосередньої збройної боротьби з німецькими окупантами. Парадокс і чорний гумор історії, але французьський опір як виявляється створили фашисти!!!  То чому Рух Спротиву у Франції ввважають антифашиським рухом, а ОУН-УПА з С. Бандерою колабораціоністами німців?
До речі дууууже цікава історія з французькими комуністами:
ФКП  з початком 2 світової війни висунула лозунг братання з німецькими солдатами, усунення від влади французького уряу і створення новітньої "Парижської Комуни". Звісно що КПФ була піддана репресіям, але після окупації Франції німцями стала співпрацювати з новою владою, і навіть хотіла налагодити випуск своєї комуністичної газетки "Юманіте".
Ось такі парадокси : фашисти у Спротиві а комуністи співпрацюють з нацистами!

Стефан Ровецький.
Генерал Армії Крайова - був страчений за наказом Гіммлера 2 серпня 1944 року після початку Варшавського повстання.

Поляки ж не говорять що він там "відпочивав на курорті".

Ось така-то зовсім "не табачна історія".

19.12.2012                                                      Рівне

Країна: Україна Рік виходу: 2007 Режисер: Тарас Каляндрук

Про фільм: Цікавий та пізнавальний фільм про видатного борця за незалежність України. У стрічці наведено цікаві історичні факти.

Псевдоніми - Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін

Шухевич Роман Йосифович (1907 - 1950) Генерал хорунжий, головний командир Української Повстанської Армії (УПА), голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради, голова Проводу ОУН.

Місце народження - Краківці Яворівського району Львівської області. 1929 року він вступив до Організації українських націоналістів, обіймав посаду бойового референта Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях. За революційну діяльність піддавався переслідуванням та репресіям з боку польської окупаційної влади.

Був політичним в'язнем концтабору у Березі Картузькій тощо. У 1940 році брав активну участь у створенні Революційного проводу ОУН, який очолив Степан Бандера. Після проголошення акту відновлення Української держави (ініціатори якого були незабаром схоплені німцями) Роман Шухевич призначається на посаду заступника військового міністра Українського державного правління. З березня 1943 року Шухевич стає військовим референтом проводу ОУН.

На нараді ОУН від 11 - 13 травня 1943 року було попередньо вирішено замінити пост одноосібного керівника ОУН. Загинув Роман Шухевич у сутичці зі спецгрупою МГБ 5 березня 1950 року біля села Білогорща поблизу Львова.

Переклад: Український (оригінал) Тривалість: 00:37:03

Якість: DVDRip Відео: MPEG2 Video 720x576 (4:3) 25.00fps 6000 Kbps Аудіо: MPEG Audio 48000Hz stereo 224 Kbps Розмір: 1,15 Гб

дивитися онлайн