хочу сюди!
 

Наталия

50 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 35-55 років

Замітки з міткою «політика»

К вопросу о русской самоидентификации

(виловлено в інтернеті - автор невідомий)
Всю историю своего существования русское сообщество мучается вопросом к какому из противоположных полюсов мировой культуры примкнуть - к восточному или западному. Ни для кого не секрет, что Россия расположена на стыке двух материков Европы и Азии и всегда была вынуждена лавировать между ними, вбирая в свою культуру духовный и научный опыт их представителей. Но смешавшись в нашей крови и нашем характере, восток и запад, так и остались нам чужими, так и не приняли нас в свои члены. В европейских странах нас неизменно воспринимают как людей восточных, а в Азии - и подавно как чужаков, европейцев. И кажется обидным и непонятным – это наше одиночество. Почему же нам не удается пользоваться биполярностью своей культуры, с легкостью находить общий язык с представителями востока и запада?
Основная причина лежит в нашей истории. В самом начале складывания русской государственности, славяне породнились с остатками кочевых народов пришедших из-за Каспия и финно-угорскими племенами, проживавшими на северо-востоке, таким образом смешав в своей крови черты различных культур. Сделав своими первыми князьями варяжских воевод и приняв христианскую веру из Византии, они выразили свою готовность с равным интересом и уважением воспринимать влияние культур, друг другу противоположных, и признали свое ученическое положение по отношению к ним. Тем самым предопределив суть будущего русского характера - легкое, демократичное отношение ко всему иностранному и консервативное до агрессивности отношение к себе (только после репрессий Ивана Грозного и Смуты начала 17 века, когда основная масса мыслящего населения страны была уничтожена, эта черта характера была временно утеряна и русские люди как бы выпали из мирового культурного сообщества, закрывшись в себе и пытаясь восстановить страну).
Эта потребность в непрекращающемся потоке знаний, опыта из соседних государств обусловило такие близкие отношения с Византией - духовного и культурного наставника древней Руси. Поэтому когда Александр Невский решал от кого в первую очередь нужно спасать Новгород - от шведов или татар, он помнил еще и о том, что далеко на юге источники русской духовной жизни - Киев и дальше Константинополь. Выбрав войну с западными соседями, с которыми Русь в то время ничего не связывало, он выразил основу русской культурной политики - ее направленность на юг и готовность ради этого идти на уступки татарам.
Действительно, западные мелкие и разобщенные государства в то время не могли сравниться с богатой и высококультурной Византией. Даже после того, как крестоносцы разорили Константинополь и увезли в Европу большую часть его сокровищ. Но Византия слабела, в арабских странах, под влиянием мусульманства, с его всеобъемлющим консерватизмом, приостановилось развитие науки и философии, но русские все также верили в восток, а запад всерьез не воспринимали (конечно, нельзя забывать о плотных культурных связях России с балканскими государствами и Италией). Поэтому они с такой легкостью в 15 веке расплевались с католической церковью, которую они, в первую очередь, не уважали, как часть запада. Россия оставалась одна и в религиозном, и в культурном отношении. С востоком ей уже было не по пути, а Запад все еще не вызывалее интереса. И русским даже показалось, что теперь они будут нести знамя культурного и духовного лидера мира. Москва стала гордо именоваться "третьим Римом", причем, третий Рим априори был лучше первых двух - западного первого Рима и восточного второго - Константинополя.
И вдруг оказалось, что мы ужасно отстали. В Европе в 17 веке произошел гигантский научный скачок и она вырвалась далеко вперед, а мы оказались у разбитого корыта: все пропустили и свою религиозную сплоченность в Расколе потеряли. Пришлось перестраиваться и признать учителем теперь Европу. Так готовность узнавать новое и принимать чужое опять не дали русским жить своей жизнью.
С 18 века начинается великая безответная любовь России к Европе. Неслучайно очень долго русские называли всех европейцев одним словом и брезгливо "немцами". Это первые проявления неравнодушия, потребности выразить свое отношение, свои чувства. Мы и сейчас такие. Поэтому Наполеон до сих пор окружен для русских ореолом романтики. Самый необыкновенный европеец, потерявший все ради попытки захватить Россию. Получается Европа ему показалась мала и он как бы отказался от нее ради нас. Разве где-нибудь еще кроме Франции и России так любят Наполеона?
К началу 19 века целое поколение русских дворян было воспитано на идеях французского гуманизма. И в войне с Наполеоном они старались соответствовать образцу цивилизованного европейца, даже превзойти его в цивилизованности и культуре. Но не смотря на это, после того как русские войска, по окончании компании, поквартировав несколько лет во Франции, уехали домой, по всей Европе укрепилось мнение, что русские - это варвары - романтичные, эксцентричные и непредсказуемые. С тех пор у французов сохранилась поговорка, что русского солдата не достаточно убить, его уже мертвого нужно еще толкнуть, чтобы он упал. Это уже портрет мифического берсерка, а не человека.
Желание быть похожими на европейцев не осуществилось и в самой России с провалом декабристского восстания. Разочарование и Николаевская цензура создали новый тип человека - скрытного, равнодушного и неудовлетворенного. Стало ясно, что нам никогда не стать Европой. И теперь туда ехали не для вдохновения, а просто отдыхать. Приоритеты изменились. Русские смирились со своей инаковостью, со своей восточностью. Тем более, что ко второй половине 19 века в Европу стало выезжать все больше русских и среди них русские купцы, многие из которых еще совсем недавно вышли из народа и себя с Европейской цивилизацией совсем не идентифицировали. Жизнь на Западе была дешевле, чем в России, и европейцам казалось, что все русские невероятно богаты.А богатство, роскошь - вещи тоже сказочные, восточные. Так к началу 20века вслед за мнением европейцев, русские признали свои восточные корни и сами поверили в них. Это выразилось сразу в нескольких направлениях русского искусства и, в первую очередь, в балетных постановках Дягилева, имевших невероятный успех на западе в большой степени благодаря своему восточному характеру. Русские объявили "поход Востока на Запад", говоря словами художников авангардистов того времени И. Зданевича и Н. Гончаровой. А затем у нас была революция, придавшая русским еще больше ярких, романтических красок в глазах европейцев. Границы закрылись и Россия захлопнулась, как арабская жемчужная шкатулка, на долгие годы.
Русские эмигранты, наводнившие в 20-х годах Европу, оказались в плену у окончательно сложившихся стереотипов. Не смотря на то, что уехать из России могли только обеспеченные, а значит образованные люди, которые, можно со всей уверенностью сказать, являлись представителями европеизированной рафинированной части русского общества, их все также продолжали воспринимать как выходцев с востока. Следуя этим стереотипам, находчивые эмигранты стали открывать в европейских столицах "русские" ресторанчики, которые только назывались русскими, а на деле имитировали внутреннее убранство арабских гаремов. Все, что указывало на дикость, восточность России имело у западной публики большой успех. Снималось множество фильмов о русской революции, издавались романы, где русские герои жили в никогда не существовавшей России. Мода на все русское, начавшаяся с выступлениями "русских сезонов" в Европе, как видно, была очень поверхностна. Европейская публика хотела знать лишь о русском варварстве или, если точнее, русское искусство тогда вызывало такой же интерес, как и искусство малых народов у современного человека. То есть как что-то малоизвестное, существующее в ограниченном количестве и находящееся под угрозой исчезновения. Поэтому очень скоро, с наступлением экономического кризиса в Европе, в начале 30-х годов, русские надоели европейцам, как старая игрушка перестает быть интересной ребенку. На дверях общественных заведений стали появляться надписи вроде: "собакам и русским вход воспрещен" (как свидетельствует дочь русской эмигрантки, написавшая большое исследование о жизни русских во Франции, Е.Менегальдо). Русские казались чужими, потому что сами не хотели перестраиваться на лад западной жизни, надеялись вернуться на родину, и потому что, пытаясь заработать себе на жизнь, использовали самый доступный путь - вторили моде и утверждали стереотип русского варвара.
Но не смотря на такое отношение к России западного мира, она все равно оставалась близкой ему и в духовном и в территориальном отношении. На протяжении 70 лет существовало целых два гигантских коммунистических государства - СССР и КНР. И вот, что интересно, европейская музыкальная культура создала сразу несколько произведений о закрытом советском государстве, самая известная из которых "back in USSR" "Битлов", а вот про Китай мы не знаем ни одной. Это в большой степени подтверждает ту мысль, что Россия, с некоторыми оговорками, воспринимается как часть западного сообщества, в то время как истинно восточный Китай - как часть незнакомого далекого и даже чуждого востока.
В самой же советской России на протяжении почти столетия, в совершенном вакууме, восточность и западность развивались отлично от восточности и западности остального мира и к началу 21 века русские опять оказались перед выбором к какому полюсу примкнуть. Россия определила свой выбор избрав еще до падения коммунистического режима своего первого президента. Она отказалась от восточного варианта единовластного правления, и со всей свойственной ей одержимостью стала впитывать в себя то новое, что могла предложить нам тогда самая передовая Америка.
Сейчас пыл поутих, и русский человек снова смотрит в сторону Европы. Но общая неудовлетворенность, обида на историческую несправедливость, которая определила ход истории нашей страны в 20 веке, заставляют нас комплексовать перед спокойными и самодовольными иностранцами. Из-за этого многие русские ведут себя за границей как-то не по-русски и порой даже глупо. Особенно интересна неизменная ситуация с русской водкой. Мы везем ее в Европу, потому что дешево и эффектно. Мы ее привозим, мы ее в основном и выпиваем, лишь для того что бы произвести впечатление, ане потому что делаем это каждый день дома. Так современный россиянин попадает в плен устоявшегося стереотипа и сам же утверждает его снова и снова.
Судя по всему мы еще долго будем стремиться к единению с Европой и бороться с неверными представлениями о нас. Но, похоже, выбор сделан в нужном направлении. Россия любит новое и прогрессивное, перерабатывает его и создает свои неожиданные формы в культуре и науке. Только бы не мешала нам память о существовавшей некогда фантастической "Москве-третьем Риме".

Хронік Лівії (валідол не допоможе випадок критичний)

Доброго дня шановні читачі, пробачте за статтю на скору руку, думав проскочу, але Лівія не відпускає, багато дезінформації поширюють комклони, тож потрібно відповісти.

Розгляну нижче пару ситуацій які й змусили відповісти: http://blog.i.ua/user/4009839/672530/   http://www.focus.ua/foreign/176817/?r=3&s=date&p=2#comments&r=3&bs=rating&bp=1&c=comments   http://www.focus.ua/foreign/176821/?r=4&s=date&p=3#comments&r=4&bs=rating&bp=1&c=comments

Як тільки я написав свої коменти, одразу влетіло не володіючих питанням пару клонів (так зараз модно, є пару адептів кащенкізму, яких ви самі знаєте чудово) та по добрій совковій традиції почали таку єресь нести, що й не повіриш що це думаючі люди. Ось пару вражаючих прикладів любові диктатора до чомусь повсталого народу (точніше до агресивних 18 літніх хлопчиків як заявив сам диктатор) які і мене повинні були змусити пройнятись любов'ю до диктатора:

ЦИФРЫ И ФАКТЫ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ ЛИВИЙСКОЙ ДЖАМАХИРИИ: ВВП на душу населения — 14 192 $. На каждого члена семьи государство выплачивает в год 1 000 $ дотаций. Пособие по безработице — 730 $. Зарплата медсестры — 1 000 $. За каждого новорожденного выплачивается 7 000 $. Новобрачным дарится 64 000 $ на покупку квартиры. На открытие личного бизнеса единовременная материальная помощь — 20 000 $. Крупные налоги и поборы запрещены. Образование и медицина бесплатные. Образование и стажировка за рубежом — за счёт государства. Сеть магазинов для многодетных семей с символическими ценами на основные продукты питания. За продажу продуктов с просроченным сроком годности — большие штрафы и задержание подразделениями спецполиции. Часть аптек — с бесплатным отпуском лекарств.Квартирная плата — отсутствует. Плата за электроэнергию для населения отсутствует. Продажа и употребление спиртного запрещены — «сухой закон». Кредиты на покупку автомобиля и квартиры — беспроцентные. Риэлторские услуги запрещены. Покупку автомобиля до 50% оплачивает государство, бойцам народного ополчения — 65%. Бензин стоит дешевле воды. 1 литр бензина — 0,14 $....

Плакати хотілось від такої наївності людей, невже розумна людина в таке може повірити? (але після зека мене вже геніальністю індивідів не здивуєш). Під нищівним шквалом нецензурних укріплюючих істину аргументів, хоч і вернуло від суб'єкта, але відповів, оскільки недавно говорив про цю країну з полковником співробітником по офісу. Одразу зазначу він колишній прихильник зека, зараз я не хочу йому ятрити рани, явно людина бореться з совковими цінностями але до зізнання ще не дійшло діло, і в мене робота така що по різних країнах їздити доводиться тому уявлення є як там воно відбувається, але він підтвердив мою думку, далі текст для комзапрограмованих, під кодовою назвою "ностальгія":

В мене товариші там працювали тому два роки, кажу те що люди там бачили. 1. Зарплата у афролівійців, тих хто роботу має не більше 6 доларів за день, роботу можуть найти тільки чоловіки, сім'ї традиційно багатодітні більше 3 дітей, думайте самі. 2. Ціни та інфляція вищі чим у нас, до демократії їм як до України пішки їх не навчили що це таке. 3. Якщо раніше афролівієць в день заробляв щоб прогодувати сімейство то зараз їм не вистачає щоб прохарчуватись, видно потреби диктатора зростають з часом, повстали люди бо їсти хочуть а не демократії. 4. Пропаганди американської, якої ви інстинктивно так боїтесь, там не більше чим в Білорусі, розжовую як особливо обдарованим, чому тоді люди повстали вже зможете самі здогадатись?  5. Те що ви пишете з розряду того як в срср рапортували під час трьох геноцидів українського народу "Всьйо карашо, любофь к коббеее всех согрєваєт!" 6. Прихильникам зека прохання напружити те куди їду кидають! (я розумію що "напіряг" але спробуйте напружити мізки).

З слів суб'єктів диктатори такі вівці мирні, що тільки травичку щипають і Лукашонка розганяв мітинг квітами і перестріляв опозицію якийсь полковник бунтівник, та й рахунків нема мільярдних ні у кого, просто квіти всім роздають та єдиним повітрям живуть. Це ж яка зневага до власного народу більше двох строків бути при владі невже тільки 1 месія здатний керувати державою а всі інші афролівійці ... КОЖЕН ДИКТАТОР ПОВИНЕН РОЗУМІТИ ЯК ТІЛЬКИ КИНУВ АРМІЮ ПРОТИ ЛЮДЕЙ ОЗНАЧАЄ ВИНІС СОБІ ВИРОК, а чи буде користь чи ні від скидання диктатора це питання другорядне, головне людське життя і ніякими благами не виправдати цінність людського життя. Навіть медвепукіни розуміли що рокеровку слід зробити а цим взалагі нема кому довіритись чи що? Кому тоді ж вони потрібні? З слів комзомбі і спецслужби американські мітингували та воювали з регулярними військами кадафі, чи це все американські спецтехнології, жах що витворяють америкоси вже в мізки забрались людям, а запах леніна ніяк не спуститься покарати їх.

Гламурний (однозначно важко обдовбаний "катом") диктатор просто принижує народ своїм правлінням 42 річним, невже в народу нема достойних синів окрім цього? А те скільки диктатор перенищив свого народу, я думаю коаліція не перевершить і за 10 років (кривавий слід тягнеться за ним ще з молодості), що є неодмінним атрибутом диктатора. Коаліція бомбардує куплених військових! Яка армія, там це звичайне збіговисько, військовим окремо видають пайок "кату" наркотичний засіб типу марихуани, просто жуй листки і балдій, після обіду ти не знайдеш не "обжованих" військових, частково населення, це вже національна традиція і я сумніваюсь що там є кому помагати але щось робити слід бо люди мають право на власний вибір та хоча б спробу нормального існування. Візьміть ОАЄ крикуни і побачите як люди використали нафто-гроші, а Лівія через диктатора на марно витрачає національний ресурс - на диктатора. А про рівень корупції та кумівства краще мовчати, рядовій людині взагалі важко знайти там будь яку роботу, все вірнопіддані диктаторської сім'ї отримують.

* Диктатор що бореться з своїм народом військовими (не поліцією), танками й авіацією це вже не внутрішні проблеми народу й диктатора, а геноцид проти власного народу для таких диктаторів ООН і створена, в клітці їх місце. Люди масово віддають своє життя не просто так, судіть по собі ЛЮДИ, хто готовий за демократію, чи гроші життя віддати? 

* Те що пишуть в інтернеті на сайтах нібито друзі працюючих слов'ян в Лівії, пахне совковим нафталіном з радістю перейнятим нашими молодшими онуками на сході. Характерними ознаками такої писанини є: Коаліція цілеспрямовано бомбить лікарні, школи і дитячі садки, скрізь трупи дітей, америкоси вже місяць воюють в Лівії гвалтують убивають ріжуть та роздають гроші місцевому населенню (вже напевно повинні й з'їсти пару немовлят скоро напишуть от побачите), всі знайомі знайомих в Лівії всіх питають і всі дуже люблять диктатора, диктатор роздає всім неземні блага і свою любов, воюють проти каддафі місцеві підлітки 18-20 років, що просто невинно пустують, диктатор нікого не убивав та танків і літаків та армії ніде не було, тільки охороняли лікарні та склади... Часто зустрічаються на таких сайтах україноненависницькі публікації.

*Француз чи німець не високої кваліфікації, наші специ кращі, в тій країні отримував б від 30 тисяч євро в місяць! А з СНД отримують 1500 - 2000 доларів, та ми побираємось по всьому світу за смішні гроші (я більше отримував), але не знаючі люди стверджують що місцеві ще більше значить отримують, це проста неграмотність опонентів, викликає сміх. Коли туди їздять фахівці наші певної кваліфікації то це показник країни третього світу і нижче з усіма атрибутами таких країн. Розвиненим країнам наші навіть дуже хороші фахівці фактично не потрібні, така політика державна у них, а робоча сила некваліфікована на чорнову роботу потрібна. Диктатор зараз підняв в тричі зарплатні іноземцям і ясно що їхати з відтіля ніхто не хоче, бо довели людей бідністю до межі вже своє життя ми не цінуємо, а тримають людей з СНД до пори до часу і не задумуючись використають як живий щит, але бідні ми бо самі винні.

*Те що Французи полізли в війну в Лівії щоб прикрити факт спонсорування виборчої кампанії їх президента, скажу м'яко смішить і дивує, та саме через війну в Лівії цю дезу і  запустили rofl , та якщо б фінансувався президент він б мовчки тихо відсиджувався як німці і ніхто б нічого не знав, думайте люди, голова вам навіщо? Я не є прихильником французів, скоріш навпаки але очевидне бачу. А про фінансування диктатором помаранчевої революції я навіть коментувати не буду smeh, цікаво коли напишуть про факти фінансування алькаїдою помаранчевих. Нема слів...

* Останні заяви геть вибили грунт з під ніг прихильників зека та автоматично любого диктатора, виявляється куплені війська мухомора муддафі ховаються в школах та лікарнях від авіаударів америкосів, тобто знищення освіти та медицини Лівії не є головною стратегічною метою америкосів як заявляють прихильники диктатора. Також америкоси виводять свої війська та віддають командування іншим державам і не будуть нафту видобувати в Лівії, тепер вся непотрібна америкосам нафта зіпсується і не заради нафти вони там воювали який жах, навіщо ж тоді вони воювали? Мізки у прихильників зека починають по тихеньку закипати  crazy .

* А свідчення нашої медсестри, що добрий тиран дарує раз на рік золотий годинник обслуговуючому персоналу в день революції що його привела до влади, це типу його щедрість, мене добиває, ЯКЕ ПРАВО ТИРАН МАЄ ТАК ПРИНИЖУВАТИ ЛЮДЕЙ? ЦЕ НЕ ЙОГО ГРОШІ - ВІН ЇХ ВКРАВ У НАРОДУ і комусь нема що їсти через це і революція важко 2+2 додати? Колись мискою рису рабовласники ощасливлювали своїх рабів і така щедрість дуже цінувалась, але тоді був рабовласницький лад!

http://www.unian.net/ukr/news/news-429174.html   - У лівійському місті Брега бойові дії зайшли в глухий кут

http://www.styknews.info/novyny/liviia/2011/03/23/amerykantsi-peredadut-komanduvannia-operatsiieiu-v-livii-svoim-ievropeiskym   - Американці передадуть командування операцією в Лівії своїм європейським союзникам

http://news.tochka.net/ua/61735-v-rezidentsiyu-kaddafi-popala-raketa-foto    - В резиденцію Каддафі вцілила ракета (фото, відео). Тузик здувся smoke helppodzatylnik suicide


26%, 12 голосів

36%, 17 голосів

38%, 18 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Олег Тягнибок: Без люстрації неможливо зламати хребет корупції



"Гасла нинішньої влади про боротьбу з корупцією є лише гучною піар-акцією та спробою відволікти увагу суспільства від жахливого погіршення соціально-економічних умов життя українців. Нескінченні телевізійні серіали про затримання чергового корупціонера, виклики на допит у прокуратуру – є всього лише димовою завісою, яка приховує запеклу боротьбу між сьогоднішніми та колишніми корупціонерами за можливість грабувати країну. Що примітно, у всіх корупційних схемах задіяні представники колишньої окупаційної системи – комуністи чи їхні нащадки. Тому очевидно, що без люстрації неможливо зламати хребет корупції", – про це заявив лідер Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок під час зустрічі з українцями Полтави 24 березня 2011 року.

Також лідер "Свободи" зазначив: "Кожна "нова" влада розпочинає з гучної антикорупційної кампанії, в результаті якої рівень корупції набирає нових обертів, а індекс корумпованості України долає чергові "вершини". Коли корупціонери борються з корупцією – результат передбачуваний та очевидний. Це те саме, що гасити вогонь бензином. У результаті лише зростає рівень поборів, корупційний "податок", яким окупаційна адміністрація, ніби даниною, обкладає кожного українця.

Корупція в Україні схожа на систему, що здатна до самовідновлення та збільшення можливостей опору спробам її подолати. Секрет успіху корупції та корупціонерів криється у системі відносин, закладених ще у брежнєвські часи. Саме тоді компартійна номенклатура апробувала корупційні схеми, які значно розширилися у постколоніальній Україні.

Примітно, що і в нинішньому уряді комуністи зберігають своє, мало не священне право сидіти на корупційних потоках. Для прикладу, митниця яка є чи не найбільшим корупційним джерелом в Україні, в уряді Азарова-Тігіпка-Табачніка віддана на відкуп комуністам. Звідси і ростуть шалені статки, що їх комуністичні бонзи вже навіть не намагаються приховати.

Кричущий приклад реалій так званої боротьби з корупцією – ситуація на Львівській митниці. Після того як депутати-свободівці розкрили контрабандну схему, запроваджену новим комуністичним керівництвом Державної митної служби, та ще й на гарячому затримали контрабандний вантаж на суму понад 10 мільйонів гривень, влада розпочала шалений тиск на свободівців.

Так виглядає, що влада, захищаючи свої корупційні канали, готова вдатися до найрадикальніших методів. Вчора надійшла інформація про те, що з Києва до Львова їде спеціальний підрозділ однієї з силових структур, аби затримати першого заступника голови Львівської обласної ради, свободівця Петра Колодія. Власне, це і є яскравою ілюстрацією того, що за нинішнього режиму реальної боротьби з корупцією чекати годі. Влада нещадно каратиме тих, хто перешкоджатиме їй грабувати країну. Відтак, будь-які позитивні зміни у боротьбі з корупцією без докорінного очищення влади – люстрації – просто не можливі. І нікчемні антикорупційні закони Януковича є тому красномовним підтвердженням. Поки так звані борці з корупцією стрясають повітря – статки їхніх родин і далі ростуть, як гриби після дощу".

Прес-служба ВО "Свобода"

В Україні немає мовних проблем



Я живу у Полтаві. В якому б куточку нашого міста ви б не знаходилися, то могли б почути спілкування різними мовами – українською, російською, “суржиком”, англійською, арабською.

Так-так, у Полтаві ви почуєте і англійську, і арабську. В нашому місті проживає багато іноземних студентів.

Ввічливі полтавці не мають мовних проблем. Якщо хтось один розмовляє українською, а хтось російською, то існує два варіанти у такому спілкуванні – або продовжують розмовляти різними мовами, або хтось один переходить на мову свого партнера.

Іноземні студенти вільно розмовляють між собою своїми мовами на вулицях. І, інколи, їхнє спілкування чути дуже далеко. Місцеві полтавці не звертають на це уваги і не обмежують іноземців.

Думаю, що аналогічно люди спілкуються в усіх населених пунктах України.

Тож, я твердо переконаний, що в Україні немає мовної проблеми. Її штучно намагаються створити виключно політики для того, щоб покривати свою бездіяльність. Але ця ідея не сприймається населенням. Тому всі ці “потуги” політиків є зайвими.

Рано чи пізно Україна отримає політиків, які будуть працювати не на розбрат суспільства, а на його об’єднання. На мою думку, саме з того моменту можна очікувати реального покращення життя українців.

З мого майданівського блогу.

Yesterday after tomorrow

В 1991-му році через об'єктивні причини відбувся розпад СРСР і з'явилася нова держава - Україна. Причини три - економічна, культурна, політична:

- вся економічна міць трималася на продажу нафти і газу, більшість підприємств насправді були дотаційними, а ті що працювали на оборонку тим паче - оскільки на них виділялися величезні ресурси;

- культурні обмеження через пропаганду комуністичного ідеалу та заборону іноземних фільмів, музики, літератури плекали ріст протестних настроїв та ненависті до режиму;

- етнічно в складі СРСР існувало багато різноплемінних народів, що належать до Азії і Європи, що викликало великі протиріччя і врешті-решт викликало вибух;

Українці мають радіти за розпад режимної держави - оскільки завдяки цьому в руках нації опинилася власна доля, ми стали паном на своїй землі. Але нажаль з реалізацією в нас пішло не дуже - не те що не дуже, а ще гірше за інших.

Можна багато розмовляти ЧОМУ -
але тим не менш винні МИ - кожен із нас, а не кацапи, жиди, "загниваючий Захід" чи Усама бен Ладен. МИ допустили до влади нічого не тямлячих в економіці, дисидентів та колишніх комуністів. У перших проблема - в економіці не "бум-бум", а у других відсутність ініціативи і звичка "прогинатися" - хоч під Москву, хоч під Вашингтон, а тепер і під Брюсель.

Колишні "рухівці" показали себе як хрєнові економісти - мабуть все-ж таки громадський діяч і економіст це зовсім інші речі й не треба їх змішувати. Країні потрібні і ті і інші, але кожен має займатися своєю справою. Колишня совдепія показала себе як хитрого хамелеона - що міняє колір моментально, а головне втихаря 3,14здить те, що погано лежить.

Давайте подивимося на сьогоднішню економіку України - ринкових умов як таких немає, вся гра ведеться непрозоро, іноземний капітал тікає від нас. Українські підприємства вміють виробляти лише низькотехнологічний, сировинний товар - як в Африці, але в більших об'ємах. Зарплати нижчі від китайських! Можете зі мною посперечатися?

Корупція проникла в кожен куточок нашого життя - починаючи від депутатів і закінчуючи лікарями, міліціонерами й простими громадянами. Кожен із нас знає як "приватизуються" українські підприємства, кожен знає, що для того аби лікували в лікарні треба заплатити в "фонд лікарні", кожен знає про те що мєнти садять невинних людей на замовлення третіх осіб, судді в вільний час катаються на спортивних авто... можна багато чого написати ще, але думаю кожен із вас може написати щось своє.

КОЖЕН наш Президент був або комсомольцем, або комуністом! КОЖЕН - тобто ми вибирали тих хто в радянські часи боявся й пискнути без згоди свого начальства - що "безхребетне" нам може запропонувати? Ми можемо знову посперечатися, але ЖОДНИЙ з чотирьох не зробив щось на краще - вони лише ділили неподілене набиваючи свої кишені і розказували нам казки.

Незнаю як ВИ, але я вважаю що у всьому винні МИ з ВАМИ - винні у тому, що дозволили комуністам влаштувати "дерибан", дозволили неукам йти у владу, дозволили продажність і химерство. МИ можемо це виправити, але для початку давайте визнаємо - НАС ОБ'ЄДНУЄ ТЕ, ЩО ЖИВЕМО МИ ХРЄНОВО І ТРЕБА ЩОСЬ ЗМІНЮВАТИ. Давайте визнаємо і те, що нас хочуть роз'єднати - по різним питанням - політичним, культурним... І поки МИ не об'єднаємось - нічого не зміниться.

Хватит ссориться.

P.S. В 90-ті роки Захід досить неоднозначно сприйняв незалежність України - економісти прогнозували неймовірний економічний рост, а значить конкуренцію для ЄС і США, за прогнозами наша економіка мала за десять років увійти у вісімку найбільших в світі... Але вони дійсно недооцінили нас з вами і наші можливості...

Бабин Яр судіть самі

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;


У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454

Ідея мирної революції нежиттєздатна без...

...ідеї української соборності.

Єдиний легальний спосіб змінити владу в Україні - через вибори. Однак режим Януковича не віддасть добровільно свою владу. Показовий приклад - вибори міського голови Харкова, коли переміг один кандидат, а став міським головою - інший. Тому для захисту результату виборів потрібне проведення мирної революції. Власне, вибори зроблять цю революцію легітимною. Однак все не повинне закінчитись банальною зміною прізвищ. Як я вже зазначав, після Януковича потрібно проголошувати нову українську державу у кордонах нинішньої України. Бо на нинішній державі лежить занадто великий баласт негативу, втрати довіри, злочинів. 

Особисто мені очевидно, що прихід нової революції невідворотній. Але це небезпечний шлях у тому плані, що ми маємо справу з явищем, подальший розвиток якого складно передбачити. І, в кінці кінців, ніхто не скаже напевно, куди нова революція може нас завести. Письменники і публіцисти несуть відповідальність за майбутній шлях уже сьогодні. Бо суспільна думка тих людей, які будуть на гребні революційних подій завтра, формується уже сьогодні під впливом їхніх теоретичних напрацювань. 

Тому у мене викликають тривогу ось такі статті, коли майбутню революцію намагаються повести по шляху розбрату і руїни. Ці люди, до яких прикріпилася назва "ділителі", пропонують позбавитись або окремих областей, або тієї частини України, яка голосувала за Януковича. Піонером "ділителів" виступив письменник Юрій Андрухович, який свого часу дав скандальне інтерв'ю. Зібравши вершки з власного піару, Андрухович ненароком запустив у суспільство шкідливий мислевірус. У чому письменник не правий? Чому я вважаю, що ідея мирної революції без ідеї української соборності буде повним провалом?

По-перше, слід зазначити, що ідея соборності була фундаментом самостійницького руху України початку XX ст. Тож давайте поглянемо, що нам заповідали творці тодішньої української державності.

Михайло Грушевський

У статтi „Галичина і Україна” М. Грушевський писав: „Треба розвивати в них (в усiх частинах українських земель) почутя єдности, солiдарности, близькости, а не роздмухувати рiжницi, якi їх дiлять...” . М. Грушевський застерiгав, що коли галичани i надднiпрянцi не докладуть вiдповiдних зусиль, то вони стануть у майбутньому двома нацiями, як це сталося з хорватами i сербами. Власне, порятунок вiд марнування i розпорошення сил вiн убачав в iдеї всеукраїнства: „Всеукраїнство, або український унiверсалiзм — тiсне єднаннє всiх частин української землi i пiдпорядкуваннє всiх рiжниць, якi їх дiлять, спiльнiй i єдинiй цiлi — нацiональному розвоєви, являєть ся кiнець кiнцем не тiльки бажаним само для себе — iдеально, так би сказати, але й для потреб місцевого житя її частин, для її близчих цiлей i завдань" [лінк].

Микола Міхновський

На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у „Самостiйнiй Українi”: „...Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ"

Євген Коновалець

У постановах Конгресу українських націоналістів (28 січня — 3 лютого, 1929), на якому, власне, й було створено Організацію українських націоналістів, було записано: „Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава” [лінк].

Згідно Всеукраїнського перепису населення, українці становлять більшість в усіх областях України, окрім АР Крим. Навіть, якби їх була меншість, це не становило би проблеми із соборністю. Достатньо розробити ефективний інститут громадянства, який включав би у себе процедури люстрації та натуралізації.

Існує відомий вислів: "розділяй і володарюй". Окрім нас, українців, нікому не вигідно, аби Україна була єдиною, неподільною, самостійною державою. Бо це зайвий конкурент на міжнародній арені, в економіці, у східноєвропейському регіоні. Всі наші сусіди та основні світові гравці зацікавлені у втіленні "югославського сценарію", аби розбити Україну на дві, а краще три міні-держави з маріонетковими урядами на чолі.

Це означає, що проведення мирної революції, яка не підкріплюватиметься ідеєю соборності, призведе до остаточного краху української держави. Бо знайдуться підкуплені, профінансовані з-за кордону політики, які вміло зіграють на настроях людей і зроблять те, що хотіла зробити Партія Регіонів на з'їзді в Сіверськодонецьку у 2004 році. 

Ідею соборності можна впроваджувати на практиці вже сьогодні, не чекаючи революцій. Наприклад, є спірні питання, кого вважати героями в Другій світовій війні. Це так звана "війна пам'ятників". Одні стоять на позиціях визнання УПА, інші - підтримують Червону армію. У нас є пам'ятники і "червоним", і "червоно-чорним". Як примирити це вовтузення? Дуже просто. В Україні не повинно бути пам'ятників або заходів, присвячених виключно одній воюючій стороні. В кожному місті повинен бути один монумент - "Українським воїнам, загиблим у 2-й світовій війні". А заходи по вшануванню (не святкуванню!) загиблих мають проводитись біля цього монумента рівнозначно: і 8-9 травня, і 1-2 вересня і 14 жовтня в усіх областях України. Причому, не обмежуючись лише згадкою ЧА і УПА. Адже історія складна. Була і УНА Шандрука, і Поліська Січ Бульби-Боровця. Вони теж заслуговують на своє місце у свідомості українців. Ми не повинні шукати собі ворогів у 1942 році, а тим більше ставати суддями тих людей.

Є багато речей, думка по відношенню до яких не розподіляється діаметрально протилежно між Заходом і Сходом. Усі хочуть нормальних податків, дешевої гречки, справедливого розподілу суспільних благ. Усі хочуть якісної української музики, захоплюючої української прози. Усі хочуть їздити по Європі без обмежень, без принижень у іноземних посольствах. Усі хочуть миру і злагоди на українській землі.

Висновок: ідея соборності української політичної нації - це фундамент успіху майбутньої мирної революції. Не хочете соборності - будете мати двох, трьох таких самих януковичів у відповідно двох і трьох українах. По іншому - ніяк. Свого часу ідея соборності вигодувала ідею української незалежності. Настав час дістати її з комірниці та використати для створення нової української держави.




Російські ЗМІ про Україну…

Почитала я сьогодні російську пресу (Я її час від часу переглядаю, і єврейську також…)

Наведу кілька статей.

Потомок Кобзаря пополнил ряды националистов.

ЧЕРКАССЫ, 10 марта. Черкасский областной комитет ВО «Свобода» накануне, 9 марта принял в ряды партии праправнука Тараса Шевченко националистической партии «Свобода».

Украинские националисты уверены, что Крым принадлежит им с 1918 года

СИМФЕРОПОЛЬ, 23 февраля. Исторически обоснованная дата «возвращения» Крыма Украине — сентябрь 1918 года. Как передает корреспондент «Росбалта», об этом заявил глава крымского отделения Украинской народной партии Олег Фомушкин.

По мнению националиста, необходимо считать официальной датой присоединения Крыма в состав Украины именно 28-29 сентября 1918 года. При этом сам Фомушкин настаивает на термине «возвращение Крыма в состав Украины».

Политик заявил, что в сентябре 1918 года в Киеве прозвучали слова гетьмана Павла Скоропадского о том, что «Украина не может существовать без Крыма — это будет туловище без ног». «Лишь узнав про избрание его гетманом и возрождение Украинской державы, все корабли Черноморского флота, которые на 80% комплектовались украинцами, мгновенно подняли сине-желтые флаги», — пишет Фомушкин.

Ученый: В жилах украинцев течет армянская кровь.

КИЕВ, 18 февраля. Украинцы плохо знают свою историю — в частности благодаря скудным данным о народах, населяющих Украину, в школьных учебниках. В том числе умалчивается информация об армянах, веками проживающих на территории современной Украины, отметил в интервью Analitika.at.ua известный украинский историк, председатель общественного научно-исследовательского центра «Восток-Запад», руководитель Донецкого центра Института востоковедения НАН Украины Михаил Швецов.

Протистояння ОУН-УПА німецьким окупантам

Коротка хроніка протистояння українського націоналістичного підпілля та УПА німецьким окупантам у 1941-1944 роках

30 червня 1941 р. У Львові проголошено Декларацію про відновлення Української держави, створено уряд – Українське Державне Правління, розпочалася організація місцевої державної адміністрації.

Початок липня 1941 р. Гітлерівці ліквідували український уряд; Я. Стецько і С. Бандеру до кінця війни ув’язнено в концтаборі, заарештовано членів крайового уряду та близько 300 членів ОУН, частину з них страчено.

Серпень 1941 р. Масові арешти і страти учасників націоналістичного підпілля в Україні та на території Німеччини (Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенігсберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт). Групи українських підпільників у Німеччині заарештовано також 20 вересня 1942 р., 23 вересня 1942 р., 11 грудня 1942 р., 6 січня 1943 р., 12 січня 1943 р.

Серпень – початок вересня 1941 р. Підпільна 1-ша конференція ОУН поставила завдання перейти на нелегальні форми роботи й розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани загарбання України. Через брак офіцерських кадрів і проблеми з постачанням підпільна 1-ша конференція ОУН відхилила постанову про негайний перехід до загального збройного опору. Було визначено такі найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність із підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір і зберігання зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи. Військова Референтура Проводу ОУН створила Крайовий Військовий Штаб, мережу військових референтів, яка охоплювала територію України на захід від Дніпра та окремі частини Східної й Південно-Східної України. Всі члени ОУН були зобов’язані пройти військові вишколи. Виникла мережа військових підрозділів ОУН – Української Національної Самооборони.

25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда з Києва видала наказ усім постам поліції безпеки і СД у Рейхкомісаріаті України затримувати і страчувати учасників українського націоналістичного руху.

Квітень 1942 р. На Волині організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН (б) на чолі з С. Качинським (Остап) та І. Перегіняком (Довбенко). Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА.

Липень 1942 р. Головна команда УПА видала наказ усім «летючим бригадам» негайно розпочати збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, особливо в системі транспорту та постачання фронту скрізь – від Чорного моря до Білорусії та Балтики. Фактично активні воєнні дії ОУН(б) розпочала 1943-го.

Літо 1942-го. УПА Бульби-Боровця (пізніше почала називатися Українською Народно-Революційною Армією) здійснила напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Костополя, Людвиполя, Бережного, Сарн, Рокитного. 19 серпня відбулася одна з найбільших операцій поблизу Шепетівки.

Осінь 1942-го. На Поліссі та Волині під егідою ОУН (бандерівського напряму) планомірно й організовано створювали збройні загони УПА, в тому числі шляхом підпорядкування формувань інших політичних груп.

7 лютого 1943-го. Загони УПА атакували німецький гарнізон у містечку Володимирець.

17-21 лютого 1943-го. На 3-й конференції ОУН офіційно проголошено зміну курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Сформульовано в загальних рисах стратегію «двофронтової» боротьби ОУН-УПА проти імперіалізмів Берліна та Москви. Командування УПА закликало населення не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та різними продуктами. Стрільці УПА ліквідовували німецькі «лігеншафти», а коней, худобу, зерно і все інше роздавали людям. Було розгромлено ґуральні, зерносховища та продовольчі склади. Після ліквідації адміністративних органів відділи УПА організували українську владу. Виникли великі партизанські зони, вільні від німецької залежності, де легально діяла ОУН, формували нові частини УПА.

Ніч із 10 проти 11 березня 1943-го. Відділ УПА напав на фабрику у с. Оржева, де була велика кількість зброї й амуніції. Знищено близько 60 німців. У бою загинув С. Качинський (Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців.

2 квітня 1943 р. Загони УПА захопили м. Горохів, який утримували два дні.

Ніч із 12 проти 13 квітня 1943 р. Відділ УПА атакував м. Цумань. Знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю, амуніцію, інші трофеї.

Перша половина квітня 1943-го. В боях з УПА загинули: у Вербі – 120 німецьких солдатів, у Шимовку – 24, Острозі – 32, в Мізочі – 11.

Ніч із 21 проти 22 квітня 1943 р. Атака УПА на Іванову Долину (Костопільщина). Містечко захопили, підірвано два залізничні мости, здобуто багато зброї, тонну вибухівки.

Травень 1943-го. Німецький загін (400 осіб) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою українських партизанів.

20 травня 1943 р. Атака УПА на німецький гарнізон у с. Чудель (Сарненщина), вбито 30 німців.

Травень 1943-го. Активні операції УПА в лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів: засідки, напади на військових, мітинги й агітація в селах проти німців і радянської влади.

Початок травня 1943-го. На шосе «Ковель-Брест» велика німецька автоколона потрапила в засідку, організовану УПА, і була розгромлена. Серед загиблих був один із найближчих соратників Гітлера, начальник штабу СА, обергрупенфюрер СА Віктор Лютце.

Травень 1943-го. Каральна експедиція німецької армії на Волині проти УПА. 9 травня бої за участю танків і штурмової авіації під Скабарівщиною. В лісовому масиві поблизу с. Лобечівка відбувся великий бій із німцями, що мали танк і три гармати. Бій тривав 10 годин, упродовж яких повстанці знищили вісім автомашин і близько 30 ворожих солдатів, захопивши багато зброї й амуніції. У бою під Колками, де знаходилися військові госпіталі УПА, вдалося евакуювати поранених.

26 червня 1943 р. У с. Хараїмовка Деражнянського р-ну в бою з УПА убито 11 німецьких вояків.

17 липня 1943 р. Захищаючи від пацифікації с. Хмелів, вояки УПА відігнали карателів і вбили 10 німців.

Липень 1943-го. Ліквідація силами УПА- «Південь» німецької поліцейської школи поблизу Житомира, розгром ворожих частин під с. Устинівка Потіївського району.

Липень-серпень 1943-го. Каральна операція проти УПА групи СС під командуванням фон дем Бах-Залєвського, до складу якої входили 50 танків і бронемашин, 27 літаків, артилерія, 5 бронепоїздів. У липні відбулося 35 сутичок, у серпні – 24, у вересні – 15; втрати повстанців становили 1237 бійців і старшин, німецькі втрати становили 3000 осіб. Одна з найвідоміших операцій: оборона бійцями УПА села Новий Загорів на Волині. 42 бійці «Чоти Берези» у стінах монастиря вели кількаденну успішну оборону проти багатотисячного підрозділу, підкріпленого артилерією, танками та літаками. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною.

Літо 1943-го. У боях з німцями загалом загинуло близько 1200 вояків УПА і близько 5000 мирних жителів. Втрати німців становили понад 3000 убитими й пораненими.

Серпень-вересень 1943-го. Атаки бійців Української Народної Самооборони (03.02.44 увійшла до складу УПА- «Захід») на охорону табору «Баудінст» у каменоломні поблизу м. Сколе; звільнення в’язнів; напади на інші групи німецьких військових. У помсту від 10 жовтня 1943 до кінця червня 1944-го, за вироком судів поліції безпеки, привселюдно, розстріляно 16771 українця.

Жовтень 1943-го. Рейд на східну Волинь загону курінного УПА- «Південь» Несуга. У восьмигодинному бою з німцями частина вояків разом із командиром полягли, намагаючись вибити гітлерівців із бункерів у м. Барші на Коростенщині. Основним завданням куреня було здобути складовану там зброю, «продемонструвати перед населенням силу УПА і задокументувати її ворожість до німців, тому що совітські партизани закидали УПА співпрацю з німцями».

Жовтень-листопад 1943. УПА провела 47 боїв із німцями.

27 листопада-12 грудня 1943 р. Три безуспішні операції нацистських карателів проти таборів УНС у Чорному лісі між селами Посіч і Завій; на Самбірщині та на Долинщині.

Початок 1944-го. Кількість бійців УПА сягає 100000 осіб.

Березень 1944. Бої УПА з німцями поблизу Деражні, Луцька, Ковеля, Крем’янця, звільнення полонених із луцького та ковельського таборів, в’язнів ковельської тюрми; бої в місцевостях Бічаль, Постійно, Ятополь, Чудви, Велика Любеша, Іванова Долина на Костопільщині; Березні, Новостав на Крем’янеччині; Білогородка, Судінка на Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Бугри, Жуків, Сергіївка на Рівенщині; Гурійська, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль і Горохів на Горохівщині.

Липень 1944. Шестиденний бій УПА- «Захід» із німцями біля сіл Кам’янки та Липа (Сколівщина), нацисти зазнали значних втрат.

Липень 1944. Бої на горі Лопаті в Карпатах між німецькою поліційною частиною та сотнями хорунжого «Різуна», старших булавних Черника та Благого; німці стратили майже 150 осіб.

Серпень 1944. Операції відділу УПА під командуванням «Різуна» у момент проходження фронту Бойківщиною: у селах Бистриці та Ясинці Турківського р-ну знищено близько сотні гітлерівців, 120 узято в полон, здобуто зброю, транспортні засоби. Із засідки атаковано відступаючий німецький обоз поблизу с. Ясінки, знищено 32 німецькі вояки, захоплено 107 полонених, здобуто зброю, ліки, взуття, обмундирування.

Підготував Андрій Павлишин

Джерела: Киричук Ю. Історія УПА, Тернопіль, 1991; Ліпкан А. Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом // Воєнна історія. – №5-6. – 2002; Муковський І., Лисенко О. Українська Повстанська Армія та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. – №5-6. – 2002

74%, 59 голосів

15%, 12 голосів

11%, 9 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.