Помічаю, що сусідів все менше чути. Причому, навіть у порівнянні з минулим роком, коли частина мешканців будинку пороз'єджались. Не кажучи вже за доковідні часи, коли шум і гам були нормою. Таке враження, що всі або кудись виїхали, або притихли. Хоча іноді, буває, чутно що розмовляють або ходять, але тихо. Місяць-два як не чутно, що сусіди дивляться тєлік. Давно не чув, щоб набирали ванну для того, щоб скупатись. Однак люди є. Звичайно, багато чоловіків мобілізували, але ж жінки та діти повинні залишитись. Мене така тиша насторожує.

От і дочекався сорокету! У молодості вважав, що такий вік це ого-го, але за відчуттями, як 33-35. Хоча, якщо чесно, важко порівняти нинішнього себе із собою з минулого, бо є лише "тут" і "зараз". До того ж, поступові зміни важче помічаються. Розумію, що побільшало хвороб. Є підозри на гіпертонію і підвищений рівень цукру. Характер з роками лише погіршується – і це я помічаю як за іншими, так і за собою, але не можу нічого вдіяти. А якщо подивитись на досягнення, то взагалі стане сумно: ні дружини, ні нащадків, ні крутих статків, ні багато друзів. Шо тут сказати..? В молодості вважав, що нічого буде згадати, але було багато чого цікавого, веселого і сумного.

Святкувати не хочеться. Нема настрою. По-перше, тому що брата мобілізували. По-друге, тому що кажуть, що що 40-річчя не святкують. По-третє, вдома постійні сварки з батьками. По-четверте, докучають блохи. Ну і, звісно ж, не до подарунків. Є дещо, що хотілось би отримати, але від коханої людини. Та й не на часі. А про подарунок самому собі теж не може йти мови, бо урбекс-екскурсії зараз не проводять.

Якби пив, то мабуть би набухався. Але вже 2 роки не вживаю алкоголь. Так що єдине, чим можу відволіктись – поринути в роботу.