Мій щоденник
- 29.01.24, 16:51
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
Коли ми щось робимо - голова не залишається порожньою. Ми або думаємо про ті дії і справи, що робимо, або думаємо про щось інше. У будь-якому випадку - голова зайнята думками.
От і я, опускаючи жалюзі, подивилася у небо і подумала про сьогоднішній день. І чомусь... ні не чомусь, а просто пригадалося, що десь читала, наче люди звикли до війни. І одразу сама дала відповідь: "Не звикли, а адаптувалися".
Так, саме адаптувалися. Це слово найбільше підходить до того життя у Нікополі, яке я зараз веду. Та й не тільки я. Так, ми живемо, прокидаємося вранці (якщо пощастить), збираємося на роботу, займаємося своїми справами, ходимо і їздимо у гості, бачимося з друзями, навчаємося, плануємо, народжуємо. Живемо звичайним життям, як і колись. Тільки є одна невеличка... величезна відмінність - обстріли і сирени. Кожне місто України, якщо воно не зруйноване до найменшого камінчика, живе адаптованим життям.
Наше місто розташоване на березі Каховського водосховища (вже колишнього
), а навпроти ЗАЕС, де ховаються російські упирі. І кожного дня, кожної ночі з того берега на наше місто, на наші домівки, голови, на наше життя летять снаряди. Більшість нікопольців виїхало - хтось напочатку березня 2022 року, коли окупанти зайшли на ЗАЕС, хтось залишив місто, коли його почали обстрілювати. Проте ми усі не звикли, а адаптувалися до життя у місті, яке під постійним обстрілом. (А тепер окупанти з того берега ще й дрони зі снарядами запускають на наше місто.)
), а навпроти ЗАЕС, де ховаються російські упирі. І кожного дня, кожної ночі з того берега на наше місто, на наші домівки, голови, на наше життя летять снаряди. Більшість нікопольців виїхало - хтось напочатку березня 2022 року, коли окупанти зайшли на ЗАЕС, хтось залишив місто, коли його почали обстрілювати. Проте ми усі не звикли, а адаптувалися до життя у місті, яке під постійним обстрілом. (А тепер окупанти з того берега ще й дрони зі снарядами запускають на наше місто.)Неможливо звикнути до того, що не можеш вийти на двір, бо там над головою літають ворожі дрони. Неможливо лягати спати ввечері під звуки ворожої артилерії і не думати, що черговий снаряд може і не оминути твій дім. Неможливо звикнути до цього. До такого життя лише можеш адаптуватися і пристосуватися.
12
Коментарі
The Martian
129.01.24, 19:10
Это уже не жизнь, а существование. На автомате бродят люди по магазинам, что бы потом есть. А другие чапают уныло на работу и с неё. И никаких мыслей про как провести весело выходные или отдохнуть мозгами.
Работы, где думать не надо, всё таки есть. Долго перечислять. Это на посту голова занята именно думами. Бродишь с автоматом, смотришь по сторонам, а голова что то там варит.
А на работах с тяжёлым, изнурительным и монотонным трудом всё уходит во внимание, абы не стать калекой.
matveeva_olga
229.01.24, 20:33Відповідь на 1 від The Martian
Особисто я не вважаю, що це існування. Існування - це у безхатьків.
nebosklon
330.01.24, 07:40
The Martian
430.01.24, 10:14
imho это святое.) Но рыбки в аквариуме и звери в клетке тоже вроде бы живут и у них есть хатки. Но жизнь ли это?
Голубка
530.01.24, 13:24
До війни звикнути чи адаптуватися неможливо.Все одно через серце проходить щоденний біль, який спинити немождиво...
Залишається тільки наближати крок за кроком нашу перемогу. Хто чим може , але наближати...
Хось в окопах, хтось волонтерить,хтось донатить, хтось плете маскувальні сітки, виготовляє свічки, а хтось
готує їжу хлопцям , тим, що в окопах, хтось рятує життя наших воїнів..
Разом до перемоги ! Настане цей день, і пролунає над Україною золоте слово ПЕРЕМОГА, вірю і чекаю з нетерпінням...
norma3
631.01.24, 14:24
Нам усім потрібен психолог
matveeva_olga
731.01.24, 14:47Відповідь на 6 від norma3
Згодна