З 2-го по 11 серпня 2011 року тривала поїздка до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) української делегації, яка взяла участь у міжнародних Днях Пам’яті жертв Великого Терору 1937-1938 рр.

 Щорічні Соловецькі прощі до далекої північної Карелії розпочалися 1997-го року – відтоді, як ентузіаст-дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Медвежегорська старанно приховане від чесних людей місце страти комуно-фашистським режимом СССР т.зв. «соловецького етапу», - його потім назвали «Розстріляним Відродженням». 

 Натхненником та координатором більшості соловецьких експедицій був колишній політв’язень Василь Овсієнко, але кілька останніх років керівником серпневої поїздки до північних меморіалів є голова Київського товариства політв`язнів та жертв репресій Григорій Куценко, один з останніх політв`язнів СССР. 

 До формування складу учасників Соловецької Прощі залучено також товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, «Просвіту», колишніх політв’язнів та їхніх родичів, а також тележурналіста Руслана Коцабу (телеканал ZIK) та інтернет-журналіста Анну Первак – всього 24 особи.

 З підбадьорливими побажаннями Владики Володимира (УАПЦ) від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації помолилися перед початком далекої подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через територію Білорусі, Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежегорськ, Кемь. 

 Перша зупинка українських прочан - Левашовська Пустош поблизу Петербурга: там , як і в Биківні під Києвом, у роки репресій було віддано землі тіла закатованих на смерть, серед яких значна частка українців. 

 У карельській столиці Петрозаводську 4-го серпня гостей у вишиванках українською піснею «Ой зелене жито» дружно зустріли земляки з Товариства української культури «Калина», яке багато років поспіль очолює ентузіаст-патріот Лариса Скрипникова. Учасники Прощі привезли для діаспори подарунки з України – книжки, сувеніри. Керівник соловецької експедиції Григорій Куценко вручив подяки та цінні подарунки керівникам товариства «Калина», а також невтомному дослідникові злочинів комуно-фашизму Юрію Дмитрієву. Гарно посиділи і гарно поспівали…

 Саме активісти «Калини» 2004 року за підтримки світового українства встановили в урочищі Сандармох (Медвежогорський район) величний гранітний триметровий Козацький хрест. 

 Отже, Сандармох… Слово, яке вже означає не тільки назву урочища, а стало поряд із київською Биківнею чи івано-франківським Дем`яновим Лазом страхітливим обвинувачуванням біснуватого Сталіна, на виконання указу якого було знищено 1111 в`язнів Соловецької Тюрми Особого Назначєнія (СТОН). У розстріляному етапі були представники української інтелектуальної еліти – митці, вчені. Згадаймо лише кілька імен: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... Там розстріляно і відомих державних діячів – Михайла Полоза, Миколу Любинського, священиків, службовців, робітників та селян, звинувачених у так званих контрреволюційних злочинах. 

 Де українські кістки – там і Україна… У поминальній панахиді біля Козацького хреста, покладанні вінків і квітів у Сандармосі 5-го серпня взяли участь генеральний консул України у Санкт-Петербурзі Наталія Прокопович, давні друзі українців – пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління «Калини» Андрій Литвин і Олег Мисилюк з Петрозаводська, директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін та інші. Члени делегації заїхали до селища Повенець, де оглянули нікому не потрібні зараз споруди Біломорканалу, будівництво якого забрало життя майже 100 тисяч українців. 

 Учасники соловецької прощі взяли участь у всіх без винятку заходах і молебнях на біломорських островах Соловецького Архіпелагу Особливого Призначення, до яких уночі 6 серпня дісталися з Кемі катером «Адмірал Шабалін».  

 7-го і 8-го серпня поминальні заходи традиційно було проведено в селищі Соловецькому й у північній частині найбільшого острова архіпелагу - на Секирній горі. Там у церкві Вознесіння в табірні часи містився чоловічий штрафний ізолятор (зазвичай в’язнів там же і розстрілювали). Біля розстрільних ям з останками страчених на південному схилі гори та пам`ятного Хреста ми запалили свічки та помолилися. 

 Екскурсію супроводжувала заст. директора  Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова, яка на Секирній горі цікаво й зі знанням справи відповідала на всі наші запитання.

 У меморіальних заходах акції «Свіча пам`яті» та панахиді біля Соловецького каменя й Поклінного Хреста, що на колишньому тюремному цвинтарі, взяли участь представники державних структур, громадських організацій, священнослужителі з різних країн. Натомість місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих «з материка» активістів Меморіалу. Біля Поклонного Хреста за потужного представництва поляків та росіян польського походження урочисто було відкрито та освячено священиком Костелу пам`ятний камінь замордованим полякам, в`язням соловецьких таборів. Слід відмітити, що наступного року на цьому місці заплановано встановлення та урочисте відкриття нашого, українського пам`ятного каменя.

 Керівник «Молодої Просвіти», знаменитий кобзар Віталій Мороз виконав біля Поминального Хреста відповідні українські пісні (з-поміж них «Чуєш, брате мій...» - пісню, яку співали соловецькі в’язні, коли хтось із земляків-українців помирав у неволі). Разом із молодим прочанином, депутатом Чернівецької обласної ради Назаром Горуком п.Віталій пов’язав на хрест вишитий рушник - пам’ять про співвітчизників, що прийняли на каторзі мученицьку смерть. Священик отець Димитрій  (УАПЦ) відслужив літію. Представники української делегації поклали траурний вінок і за традицією пригостили всіх присутніх на поминальній акції короваєм, який привезли з Києва.

 Відвідування Соловецького монастиря-кремля – теж обов’язковий пункт програми перебування на Соловецькому архіпелазі. У монастирі-в`язниці за часів навіженої імператриці Катерини II тримали чверть віку в тюрмі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це страхітливе випробування обдурений росіянами гетьман витримав і пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. До надгробного каменя та пам’ятника Отаманові активістка «Меморіалу» з м. Васильків Любов Соцька привезла за три тисячі кілометрів у холодну і нещасливу для українців Карелію чорнобривці, кетяг калини та жменю української рідної землі. За традицією всі учасники експедиції неодмінно відвідали тюремну камеру останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського. 

 Запам`яталася також презентація моторошної експозиції про Соловецькі табори та в`язницю, що відкрилася того дня у історичному бараці УСТОП, яку врочисто відкрила і провела для української делегації першу екскурсію віддана музейній справі соловчанка Ольга Бочкарьова.

 І ось надійшла пора повертатися до рідної України, де поки-що Сталіна називають українофобом-убивцею, визнають злочини комуно-фашизму і дозволено пікетувати печерні суди… Зворотнім шляхом ми, українська делегація, відвідали Псковський Кремль, заснований та побудований у давні часи нашою Княгинею Ольгою.

 Насамкінець суб`єктивні акценти, від мене, Руслана Коцаби, кількаразового активного учасника Соловецьких експедицій (2005, 2008, 2011), заступника Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. В.Стуса, чия бабуся Кобилянська Марія Петрівна заключних шість років життя віддала холодній і далекій Карелії:

 -         неприємно вразила відмова спеціалізованої державної науково-дослідницької установи, Українського інституту національної пам`яті (УІНП) організовувати  цього року Соловецьку експедицію. Можна якось збагнути небажання приймати участь у організації експедиції чи хоча б делегування до її складу істориків-науковців УІНП  через комуно-фашистську заанґажованість теперішнього директора інституту п.Валерія Солдатенка, але ж виникає слушне питання: Для яких цілей надалі фінансувати з державної кишені цей спеціалізований науково-дослідницький заклад?

 -         куратор від Міністерства культури України, завше привітна та ерудована Наталія Беркова, якимсь дивом, на інтуїтивному рівні, згладила це самоусунення Інституту Національної Пам`яті та відсутність у складі експедиції науковців, які б спеціалізувалися на тематиці злочинів комуно-фашизму, але, погодьтеся, важко фінансові та представницькі функції поєднувати ще й з організаційними. Невже владоможці Української Держави не вважають цей проект пріоритетним?

 -         Зважаючи на сучасне піар-правило «Якщо подія не висвітлена у ЗМІ – значить вона не відбулася», турбує відсутність у складі експедиції журналістських груп державних телекомпаній чи навіть комерційних, які гордо іменують себе проукраїнськими. Погодьтеся, тематичні телепрограми і телесюжети про цьогорічну Соловецьку Прощу  не зашкодили б поінформованості пересічного українця про часи Великого Терору комуно-фашистів у совіцькій імперії.

 -         На мою думку, вже з наступного року слід відходити від авто-варіанту поїздки, коли день і ніч перебуваєш на незручному автобусному сидінні. Погодьтесь, що три тисячі кілометрів у один бік важко витримати навіть молодим, а що вже казати про літніх учасників, родичів невинно убієнних політв`язнів-українців. Краще би поїздом чи навіть літаком – адже у цьому випадку функції соловецької делегації збігаються із державно-представницькими, хіба ні?

 -         Якщо куратором цього проекту і надалі залишається Міністерство культури, то було би добре кілька місць у складі експедиції зарезервувати для ймовірних переможців наукових студентських конференцій чи навіть шкільних олімпіад і конкурсів на тему історичних кривд українцям у ХХ сторіччі. Присутність відібраних комісійно кількох молодих людей «в темі» тільки підсилить, на мою думку, інституціоналізацію та подальші перспективи щорічної Соловецької Прощі.

 -         Ще хочу відмітити небажання держави Росія (як тележурналіст це відчув особисто!) висвітлювати та акцентуватися на подіях сталінського терору. Насторожує, що за тиждень перебування на різноманітних поминальних заходах та реквіємах чи мітингах, сталі і звичні в Україні та для українців слова-обвинувачення «Сталін», «СРСР», «НКВД», «МГБ», «КГБ» чи «комуно-фашизм» не прозвучали жодного разу з уст російських священників чи місцевого політикуму. Але ж Україна – не Росія, хіба не так?

 Наостанок хочу відмітити безмежне терпіння, доброзичливість, взаємоповагу та взаємодопомогу всіх без винятку учасників цьогорічної Соловецької Прощі. Велике вам усім Дякую за вашу жертовність!

 Руслан Коцаба, блогер, учасник Соловецьких експедицій 2005-го, 2008-го і 2011-го рр.., перший заступник Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. Василя Стуса, спеціальний кореспондент телеканалу ZIK 

Прага – Впливові аналітичні видання Заходу заявляють про «ймовірну роботу нинішнього патріарха РПЦ Кирила свого часу на КДБ для шпигування за парафіянами за межами Росії» і переконані, що «він і надалі зберігає глибокі контакти з Федеральною службою безпеки Росії». Газети також констатують, що чергове скасування зустрічі президентів Медведєва і Януковича означає лише, що «поступок із боку Росії не буде». Путін збирає у Всеросійський народний фронт і сили з-за кордону, поки що «ближнього», і приймає до ВНФ маргіналів із України…

Відоме американське аналітичне видання «Стратфор» вважає, що Москва активізує використання Російської православної церкви і Патріарха Кирила як свого агента для розширення впливу у так званих російських сферах випливу в «ближньому зарубіжжі», особливо в Україні. Про це свідчить чергова поїздка Кирила до України, де він знову зустрічався з Президентом Януковичем і главою Грузинської православної церкви патріархом Іллею Другим. Експерти зі «Стратфора» не дивуються тому, що РПЦ є слухняним інструментом у руках Путіна та Медведєва. Це, по-перше, стара московська традиція – тримати в руках церкву як політичний інструмент. Це робили Сталін і Єльцин, так робить російська влада і нині. Адже Україна, Грузія, Білорусь – це православні держави. Тим більше, що після смерті «непокірного для Кремля Олексія Другого» до керма РПЦ Кремль долучив Кирила, який, як кажуть американські експерти, «ймовірно, працював у КДБ в радянський час, допомагаючи службі поширювати свою пропаганду та шпигувати за парафіянами за межами Росії». У «Стратфорі» стверджують, що «Кирило й надалі зберігає глибокі зв’язки з Федеральною службою безпеки». А Путін таким чином «перетворив церкву на сильно політизовану машину, коли патріархія почала чинити вплив на рішення в питаннях соціальних груп і зовнішньої політики». Метою РПЦ, як усюди заявляє Кирило, є «посилення його впливу на всі слов’янські і східні православні громади». Автори редакційного аналізу «Стратфора» також попереджають, що нині «метою Кирила є посилення впливу Москви на Київ, ослаблення відколотих православних церков в Україні»… Тут наголошено також, що «патріарх Кирило проголосив Київ серцем Російської православної церкви» і «збільшив кількість своїх поїздок до України, шукаючи підтримки в її різних частинах».

«Москоу Таймз» інформує про приєднання української лівої сили, Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко, до Всеросійського народного фронту Володимира Путіна, що створений для політичної підтримки останнього на наступних у 2012 році президентських виборах у Росії. ПСПУ Вітренко здавна виступає за відновлення єдності України, Росії і Білорусі в єдиній державі. Тепер партія Вітренко братиме активну участь в агітації за Путіна. Речник Путіна Дмитро Песков привітав партію Вітренко в середу з її приєднанням до ВНФ і заявив, що « Фронт є відкритим для всіх прихильників». 

Андрей Яницкий.

Истории особых отношений Украины и России приходит конец. С каждым новым торговым ограничением Киев-батюшка становится все дальше от Москвы-матушки.

На минувшей неделе комиссия Таможенного союза, где первую скрипку играет Россия, ввела пошлины на украинский металл, трубы, синтетические нейлоновые нити и даже на болты с гайками.  Еще раньше Россия оградила себя от украинской карамели и повысила пошлины на сахар, картофель и капусту. К тому же Таможенный союз забраковал украинские молоко и мясо.

На Таможенный союз жалуются и украинские нефтепереработчики. "Создание Таможенного союза… представляет реальную экономическую угрозу для нефтеперерабатывающей отрасли", - говорится в открытом письме Делового совета "Украина - ЕС". Нефтеперерабатывающие заводы России, Беларуси и Казахстана покупают российскую сырую нефть со скидками без экспортной пошлины.

От первых ограничений пострадали интересы таких украинских олигархов как Виктор Пинчук, Игорь Коломойский и Александр Ярославский. Досталось и крупным бизнесменам - Анатолию Гиршфельду и семье Атанасовых. Но Таможенный союз вредит и российским интересам.

От чего страдает Россия

Россия силится воссоздать «экономический СССР», где Москва будет иметь большое влияние. Ведь последние 10 лет это влияние она только теряла. По подсчетам «Ведомостей», доля России в экспорте четырех из восьми стран СНГ за это время заметно сократилась. Беларусь в 2000-м году поставляла в Россию половину всего экспорта, теперь только треть. Молдавия отправляла 45%, теперь 20%. Казахстан ввозил 20%, теперь – 9%. Объединение рынков России, Беларуси и Казахстана оживит торговлю между этими странами.

[ Читати далі ]

Президент РФ Дмитро Медведєв запропонував Україні та Білорусі разом з Росією відзначити в 2012 році 1150-річчя "російської" державності.

Як у кремлівських кабінетах народилася нова вигадка про таку поважну річницю "російської державності", говорити наразі важко. «Я вважаю, що ми цілком могли б відзначити цю подію разом з нашими близькими країнами, я маю на увазі, перш за все, Україна та Білорусь. У нас спільні історичні та духовні коріння», - поділився своєрідним історичним баченням Медведєв на спільному засіданні президій Ради з культури і мистецтва та Ради з науки, технологій та освіти при президенті Росії. «І 2012 рік є важливим роком не тільки для нашої країни, тим більше що державність наша відповідно до канонічної теорії поширювалася, що називається, з півночі - північно-заходу на південь, і в цьому сенсі ми зацікавлені, щоб наші партнери взяли також під всьому цьому участь», - додав президент РФ. Для забезпечення експорту історичних міфів Медведєв видав указ «Про відзначення 1150-річчя зародження російської державності». Згідно цього указу "ініціативна група, що об'єднує представників громадських організацій, наукових інститутів, молодіжних організацій та засобів масової інформації", повинна інспірувати в Росії, Білорусі і навіть в Україні "ряд заходів, приурочених до цієї події". Найцікавішим є те, що ініціатори "ювілейних заходів" гучно заявили про свій намір "протидіяти спробам фальсифікації історії". [ Читати далі ]

     

 Джерело: http://newvv.net/politics/ukraine/212067.html

В місті Дніпропетровську внизу вулиці Кірова стоїть пам'ятка з писком "дєдушкі Лєніна" і написом "Победа коммунизма неизбежна...". Ще років з десять цей напис викликав в мене лише посмішку, проте с кожним роком стає все менше смішно і починаєш все більше вірити в тезу Ільїча, зважаючи на події навколо.

Вадим КАРАСЬОВ, політолог. Народився 1956-го в Харкові. До 14 років мріяв стати музикантом. Грав на ударних у кількох рок-групах, але в музичну школу так і не пішов. Закінчив Харківський державний університет за фахом "політична економія", згодом – аспірантуру в ньому. Протягом 10 років викладав в університеті. Із 1992-го надає політичні консультації. 1999 року став керівником креативно-аналітичної групи виборчого штабу кандидата в президенти Леоніда Кучми. Від 2003-го й донині – директор Інституту глобальних стратегій. 2006 року балотувався до парламенту за списками партії "Віче". Вона не подолала тривідсотковий бар'єр. Автор книжок "Думка зі швидкістю політики", "Думка зі швидкістю революції", "Думка зі швидкістю 2005. Свідчення політолога". Одружений, має доньку

Чи потрібен країні рух до якогось із політичних чи економічних блоків?

– Іншого шляху, ніж велике інтеграційне об'єднання, сьогодні не існує. Така ­країна, як наша, не має можливості модернізу­ватися за допомогою тільки внутрішніх ресурсів. У світі тепер взагалі немає ­таких країн – хіба що Китай. Але й він модернізується за рахунок експорту, відкритої економіки та залучення іноземних капіталів. При тому має гігантський внутрішній ринок і політичну систему авторитарного типу.

Перед нами два шляхи: або поступово інтегруватися до Європи, або нас інтегрують до Росії. А наша влада каже, що Україна приречена на модернізацію національного типу. Коли чую: "Україні треба повернути суверенітет і повну незалежність, бо в Америці – криза", хочеться запитати: "А в якій валюті ви тримаєте заощадження?" Навряд чи у гривнях. Цим усе сказано – ми орієнтуємося на суверенітет долара. Наш внутрішній ринок сприйняти продукцію вітчизняних компаній не може. З індустріального боку, ми вже не можемо розраховувати на роль високотехнологічної держави. Нам ідеться про те, щоб хоча б мати свій сегмент у світовій економіці. Він може бути комп'ютерний, машинобудівний. Але не металургія. Вона не має високої доданої вартості, псує довкілля. Та й що це за країна, яка постійно залежить від коливань попиту на метал на зовнішніх ринках?

Російська економіка теж залежить від коливань попиту на нафту й газ.

– Тому Росія й почала рух до створення єдиного економічного простору. Щоб за рахунок розширення на інші території – Казахстан, Білорусь, Україну – реіндустріалізуватися й позбутися залежності від сировини. Замість підвищувати продуктивність праці, розвивати новітні технології й покращувати людський капітал.

Що дасть Україні членство в Митному союзі?

– На деякий час – певні послаблення за рахунок зниження ціни на газ. Ми вирішимо поточні бюджетні проблеми, але законсервуємо економіку. Замість того, щоб змінювати політичну та економічну системи, робити ставку на креативні ресурси власного підприємницького прошарку.

Влада каже: у нас є космос, машинобудування, літаки. Але ж нам доведеться ­об'єднуватися в цих галузях із росіянами. Так, на світовому ринку атомної енергетики вони посідають третє місце. Але це – за рахунок контрактів із країнами третього світу. Продуктивність праці в цьому секторі в Росії в шість разів нижча за світову. Тому можемо надувати щоки, ставати монополістами в цій галузі разом із "великим сусідом", але маємо розуміти: це зовсім інша атомна енергетика, ніж у США чи Франції.

[ Читати далі ]

Більше, ніж конфлікт цих двох країн

Цей конфлікт розпочався із законної вимоги до Австрії з боку Литви видати їй колишнього полковника КДБ і командира групи «Альфа» Міхаїла Ґоловатова. Цю вимогу Австрія просто проігнорувала, випустивши його до Москви менше, ніж через двадцять чотири години після затримання.

Варто пригадати, що саме ця група «Альфа» під командуванням  Ґоловатова13 січня 1991 року вчинила криваве побоїще біля вільнюської телевізійної вежі. Михайло Головатов підозрюється в дії, котра класифікуються як злочин проти людяності та військовий злочин. Тому цілком можна зрозуміти різку реакцію Литви на австрійське відпущення по суті військового злочинця, який мав би постати перед литовським судом.

Однак, схоже, що у «старій» Європі існують дещо різні підходи до військових злочинів. Так Івана Дем'янюка, якого німецький суд засудив на основі «документів» надісланих ще радянським КДБ (котрі були свого часу визнані фальшивкою американським ФБР), можна визначати військовим злочинцем. А  Міхаїла Ґоловатова, який несе повну відповідальність за дії «Альфи», відпускають, ніби це зовсім не він виконував у Литві кремлівські злочинні накази.

Таким чином, можна сказати, що до неприкритого лобі інтересів Кремля в Європейському Союзі – Німеччини і Франції – приєдналася ще й Австрія. Можливо, через запізніле почуття вдячності СРСР, який після Другої світової за 10 років окупації вивів свої війська з Австрії, змусивши її перед тим прийняти статус нейтральної держави. Хоча також варто не забувати і про досить тісні зв’язки між Австрією і російськими енергетичними компаніями, які можуть опосередковано впливатьи на рішення австрійського уряду. [ Читати далі ]