Cьогодні Токмак проводжав в останній путь оборонця Запорізького Майдану, героя АТО, молодого (1988р.н.) пацана, батька однорічної доньки. Він залишив жінку і дитину, пішов в АТО захищати мирне небо і гідне життя в Україні і помер від кулі ворога 1 березня 2017 року. Земля йому пухом і царство небесне. Хай він живе вічно в серцях земляків і направляє з неба Божі стріли в різного роду козлів і ворогів України. Вічна пам'ять герою України!

Все мы — герои своих романов. (Мэри Маккарти)

Як це було. Убиваючи чільників українського підпілля, КДБ писало сценарії розвитку подій негірш відомих драматургів, але помилилося. В Україні восени відзначають дві пам'ятні дати: 67 років створення Української Повстанської Армії та 50-ті роковини загибелі одного з найвідоміших діячів українського руху опору — Степана Бандери... Чому Організація Українських Націоналістів, в якої була власна служба безпеки, не змогла захистити свого лідера? Який вплив на рух опору мали західні спецслужби? Які плани мало КДБ щодо руйнації українського підпілля? Такі запитання кореспондент “Експресу” поставив історикам. ...Коли навесні 1954 року органам МДБ вдалося затримати Головного командира УПА Василя Кука, це фактично означало завершення активної організованої боротьби УПА в Україні. Після шести років ув'язнення Василя Кука випустили “на волю” — під нагляд органів КДБ, хоча Хрущов хотів, щоб його показово судили та розстріляли. “Працівники органів безпеки розуміли, що в разі показового покарання українці матимуть нового героя. Герой перетвориться на міф, а з міфом боротися значно важче, ніж із живою людиною”, — говорить “Експресу” історик, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України, президент благодійного фонду “Літопис УПА” Микола Посівнич. Чому ж лише за рік до виходу з-за ґрат Василя Кука агентові КДБ Сташинському наказують убити лідера ОУН за кордоном? “Коли в 1955 році Степана Бандеру переобрали на посаді голови проводу ОУН, він сказав: “Я приймаю ваш вирок смерті”, — розповідає історик. — Він знав, що загине в цій боротьбі”. Восени 1956 року в Угорщині розпочалося безпрецедентне масове повстання проти радянської влади. Українське підпілля відразу почало налагоджувати зв'язки з місцевими революціонерами. “Бандера вважав, що за таким сценарієм може відбутися й звільнення України, — говорить пан Посівнич. — Радянська влада в соціалістичному блоці серйозно похитнулась, і це неабияк злякало керівництво СРСР. На мою думку, саме через спробу ОУН об'єднатися з іншими національно-визвольними рухами вони віддали наказ убити Степана Бандеру та Лева Ребета, ще одного впливового діяча українського підпілля”. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА”. За словами історика, Сталін не раз висловлював Хрущову своє невдоволення тим, що “Степан Бандера ще досі живий”. Та ані МДБ, ані створене пізніше на його основі КДБ не могли дістатися до лідера ОУН. “В органах КДБ боротьбою з “українським буржуазним націоналізмом” займався колектив із понад тисячі осіб, — каже Микола Посівнич. — Підходів до Бандери вони шукали впродовж 15 років. За цей час до Німеччини, де жив під чужим іменем Провідник ОУН, КДБ засилало кільканадцять убивць, які здійснили 12 замахів на його життя. Проте всіх їх було знешкоджено службою безпеки ОУН. Відомо, зокрема, про підготовленого в КДБ поляка, який мав убити Бандеру, а після того заявити, що він помстився за “різню УПА на Волині”. Таким чином вдалося б скомпрометувати лідера українського руху в очах світової громадськості”. Проте цей замах так і не відбувся завдяки діям служби безпеки ОУН. “ОУН мала своїх інформаторів у КДБ, — каже історик. — Напередодні вбивства вони повідомили службу безпеки про те, що до Німеччини прибув новий кілер зі “зброєю, якій немає аналогів”. “За два тижні до вбивства Бандера знав, що існує небезпека для його життя, — говорить в коментарі для “Експресу” публіцист, дослідник діяльності ОУН-УПА Ярослав Сватко. — Про це йому сказав керівник зовнішньої розвідки Степан Мудрик. Він просив Бандеру сховатися, радив виїхати до Іспанії. Проте провідник ОУН поставився до цього повідомлення дуже легковажно”. “Можливо, Бандера вважав, що це чергова спроба його залякати, — припускає Микола Посівнич. — Крім того, він не вірив, що Кремль зважиться на таке вбивство”. Проте КДБ виявилося хитрішим. Розроблена зброя — “шприц” з отрутою, що швидко діє, дозволяла знищити людину без видимих слідів на тілі та в організмі. Убивця Богдан Сташинський, якого спеціально підшукали в Західній Україні (“карати руками земляків” — відомий принцип КДБ) після виконання своєї “місії” написав у звіті: “В означеному місті я зустрів відому особу та привітав її. Я певен, що поздоровлення було вдалим”. “Після повстання в Угорщині, яке СРСР придушив вторгненням Радянської армії, у комуністичному русі стався внутрішній розкол, — каже пан Посівнич. — Репутація “совєтів” була зіпсована, тож і “прибрати” лідерів українського опору вирішили тихцем. Щоправда, проти цього виступали київські кадебісти. Вони вважали, що живого Бандеру можна скомпрометувати, тож прораховували ситуацію на десять років наперед і сподівалися послабити ОУН за допомогою розколів. Вони хотіли представити ситуацію таким чином, що “брат із братом свариться і брат брата убиває”. Частково прогноз київських кадебістів реалізувався: у 1954 році Лев Ребет та Зиновій Матла оголосили про відокремлення від ОУН, очолюваного Бандерою, та створили організацію “ОУН за кордоном”, її учасників стали звати “двійкарями”. “Двійкарі” тісно співпрацювали з американським урядом, отримували від них фінансування, — говорить Ярослав Сватко. — У той же час “бандерівська” ОУН більше декларувала принцип “власних сил”. Вони, звичайно, мали контакти з іноземними розвідками, коли їм було вигідно. Але це не була постійна й тривала співпраця. Передовсім стояла власна мета — побудова незалежної української держави. Крім того, ОУН мала власні службу зовнішньої розвідки та службу безпеки. Вони забезпечували всю агентурну роботу та захист”. За словами Ярослава Сватка, до 1946 року ЦРУ розшукувало Степана Бандеру, щоб видати його Кремлю: “Він переховувався в Німеччині, в американській окупаційній зоні. Але тоді його не змогли знайти. Пізніше, з початком “холодної війни”, ситуація змінилася”. Завдяки американському фінансуванню “двійкарі” винаймали приміщення у центральній частині Мюнхена, видавали відомий журнал “Сучасність” та утримували видавництво, де друкували антирадянську літературу, яку потім надсилали до СРСР. “Бандерівці” із розвідками Англії, США та Німеччини співпрацювали на інших умовах. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА, — каже історик Посівнич. — Згідно з домовленостями між ОУН та спецслужбами, у разі початку третьої світової війни УПА мала організувати на території України великий національно-визвольний фронт. В ефективності таких підрозділів усі переконалися під час Другої світової війни на прикладі французького руху опору та партизанів Тіто. Проте, крім технічної допомоги: десантування, екіпіровки тощо, ніяких фінансових “вливань” не було. Ніхто мільйонів українським патріотам не платив. Натомість польський та прибалтійський рухи опору отримували фінансову допомогу”. “ОУН Бандери завше відчувала брак грошей, — говорить Микола Посівнич. — Але вони не хотіли бути залежними від західних розвідок. Це означало б, що вони мусять виконувати їхні завдання. Зокрема в ОУН була розроблена система власних кодів для зв'язку, шифрування тощо, аби ніхто не міг дізнатися про зміст цих повідомлень. Училися на власних помилках”. Чи досяг Кремль своєї мети, убивши Степана Бандеру? Часткову відповідь на це питання дають самі чекісти у своїх мемуарах. Так, колишній учасник операцій проти ОУН Георгій Санніков у своїй книзі “Велике полювання” писав: “Похорон Бандери перетворився на могутню демонстрацію єдності та згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української еміграції...”. На думку Саннікова, “він перетворився з нашою допомогою в націоналістичного Ісуса Христа”. “Степан Бандера хотів померти так, щоб після нього постала сотня нових лідерів, — каже Микола Посівнич. — І сьогодні він є прикладом патріотизму для багатьох українців”.

Петро Яценко Газета "ЕКСПРЕС" 22-29 жовтня 2009 року

Конечно же это ОРИГИНАЛЬНАЯ шутка, НО ... При просмотре этого видео - ВНИМАТЕЛЬНО послушайте про "ЧТО" там говорится, я имею ввиду НЕ те, слова что про меня там говорят, а ТЕ слова, которые Вы ДОЛЖНЫ применить к СЕБЕ !!! Итак смотрим видео про меня   и ВНИМАТЕЛЬНО слушаем про "ЧТО" там говорится ! Желаю приятного просмотра (подкрутите звук по ГРОМЧЕ) !!!

Летом 41-го мы не только отступали. 19-летний мальчишка из Орла в одиночку дрался с колонной немецких танков 

«Немцы уперлись в него, как в Брестскую крепость» 

Коле Сиротинину выпало в 19 лет оспорить поговорку «Один в поле не воин». Но он не стал легендой Великой Отечественной, как Александр Матросов или Николай Гастелло. 
Летом 1941 года к белорусскому городку Кричеву прорывалась 4-я танковая дивизия Хайнца Гудериана, одного из самых талантливых немецких генералов-танкистов. Части 13-й советской армии отступали. Не отступал только наводчик Коля Сиротинин - совсем мальчишка, невысокий, тихий, щупленький. 

Если верить очерку в орловском сборнике «Доброе имя», нужно было прикрыть отход войск. «Здесь останутся два человека с пушкой», - сказал командир батареи. Николай вызвался добровольцем. Вторым остался сам командир. 

Утром 17 июля на шоссе показалась колонна немецких танков. 

- Коля занял позицию на холме прямо на колхозном поле. Пушка тонула в высокой ржи, зато ему хорошо видны были шоссе и мост через речушку Добрость, - рассказывает Наталья Морозова, директор Кричевского краеведческого музея. 

Когда головной танк вышел на мост, Коля первым же выстрелом подбил его. Вторым снарядом поджег бронетранспортер, замыкавший колонну. 

Здесь надо остановиться. Потому что не совсем ясно до сих пор, почему Коля остался в поле один. Но версии есть. У него, видимо, как раз и была задача - создать на мосту «пробку», подбив головную машину гитлеровцев. Лейтенант у моста и корректировал огонь, а потом, видимо, вызвал на затор из немецких танков огонь другой нашей артиллерии. Из-за реки. Достоверно известно, что лейтенанта ранили и потом он ушел в сторону наших позиций. Есть предположение, что и Коля должен был отойти к своим, выполнив задачу. Но... у него было 60 снарядов. И он остался! 

Два танка попытались стащить головной танк с моста, но тоже были подбиты. Бронированная машина попыталась преодолеть речку Добрость не по мосту. Но увязла в болотистом береге, где и ее нашел очередной снаряд. Коля стрелял и стрелял, вышибая танк за танком... 

Танки Гудериана уперлись в Колю Сиротинина, как в Брестскую крепость. Уже горели 11 танков и 6 бронетранспортеров! То, что больше половины из них сжег один Сиротинин, - точно (какие-то достала и артиллерия из-за реки). Почти два часа этого странного боя немцы не могли понять, где окопалась русская батарея. А когда вышли на Колину позицию, у того осталось всего три снаряда. Предлагали сдаться. Коля ответил пальбой по ним из карабина. 

Этот, последний, бой был недолгим... 

«Все-таки он русский, нужно ли такое преклонение?» 

Эти слова обер-лейтенант 4-й танковой дивизии Хенфельд записал в дневнике: «17 июля 1941 года. Сокольничи, близ Кричева. Вечером хоронили неизвестного русского солдата. Он один стоял у пушки, долго расстреливал колонну танков и пехоту, так и погиб. Все удивлялись его храбрости... Оберст (полковник) перед могилой говорил, что если бы все солдаты фюрера дрались, как этот русский, то завоевали бы весь мир. Три раза стреляли залпами из винтовок. Все-таки он русский, нужно ли такое преклонение?» 

- Во второй половине дня немцы собрались у места, где стояла пушка. Туда же заставили прийти и нас, местных жителей, - вспоминает Вержбицкая. - Мне, как знающей немецкий язык, главный немец с орденами приказал переводить. Он сказал, что так должен солдат защищать свою родину - фатерлянд. Потом из кармана гимнастерки нашего убитого солдата достали медальон с запиской, кто да откуда. Главный немец сказал мне: «Возьми и напиши родным. Пусть мать знает, каким героем был ее сын и как он погиб». Я побоялась это сделать... Тогда стоявший в могиле и накрывавший советской плащ-палаткой тело Сиротинина немецкий молодой офицер вырвал у меня бумажку и медальон и что-то грубо сказал. 

Гитлеровцы еще долго после похорон стояли у пушки и могилы посреди колхозного поля, не без восхищения подсчитывая выстрелы и попадания. 
Как Коля Сиротинин оказался в братской могиле 
Сегодня в селе Сокольничи могилы, в которой немцы похоронили Колю, нет. Через три года после войны останки Коли перенесли в братскую могилу, поле распахали и засеяли, пушку сдали в утильсырье. Да и героем его назвали лишь через 19 лет после подвига. Причем даже не Героем Советского Союза - он посмертно награжден орденом Отечественной войны I степени. 

Лишь в 1960 году сотрудники Центрального архива Советской армии разведали все подробности подвига. Памятник герою тоже поставили, но нескладный, с фальшивой пушкой и просто где-то в стороне.

    Постоянная комиссия Верховной Рады Крыма по культуре, делам молодежи и спорту поддержала инициативу крымскотатарских пилотов присвоить международному аэропорту «Симферополь» имя летчика-испытателя Амет-Хана Султана, сообщает Е-Крым. «Придание аэропорту имени Амет-Хана Султана было бы значимым шагом», — заявил в ходе заседания постоянной комиссии депутат Шевкет Кайбуллаев, отметив заслуги известного летчика.

Члены комиссии единогласно поддержали депутата, полагая, что имя Амет-Хана Султана можно присвоить аэропорту в рамках мероприятий к 90-летию со дня рождения летчика-испытателя. 

 Амет-Хан Султан (1920-1971) родился 20 октября 1920 года в Алупке Таврической губернии Советской России ( ныне г.Алупка Ялтинского горсовета республики Крым) в семье рабочего. Отец — лакец (родом из аула Цовкра в Дагестане), мать — крымская татарка. Член КПСС с 1942 года. В 1937 году окончил 7 классов и поступил в железнодорожное училище в Симферополе. После окончания учёбы работал слесарем в железнодорожном депо в Симферополе. Одновременно учился в аэроклубе, который успешно окончил в 1938 году. В РККА с февраля 1939 года. В 1940 году, по окончании 1-й Качинской Краснознамённой военной авиационной школы имени А. Ф. Мясникова, в звании младшего лейтенанта, направлен в 4-й истребительный авиационный полк (Одесский военный округ), дислоцировавшийся под Кишинёвом. Летал на самолётах И-15 и И-153. Встретил войну в Молдавии.Всего за время войны он совершил 603 боевых вылета (из них 70 — на штурмовку живой силы и техники противника), провёл 150 воздушных боёв, в которых сбил лично 30 и в составе группы 19 самолётов противника. Звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 1136) командиру эскадрильи 9-го Одесского Краснознамённого гвардейского истребительного авиационного полка капитану Амет-Хану Султану присвоено 24 августа 1943 года. Второй медалью «Золотая Звезда» помощник командира по воздушно-стрелковой службе того же полка (1-я воздушная армия) гвардии майор Амет-Хан Султан награждён 26 июля 1945 года.   После войны лётчик был направлен на учебу в Академию, но вскоре по его просьбе был отчислен.Он не мог жить без неба и поэтому всеми силами стремился вернуться к лётной профессии. Долгое время это ему не удавалось. Виной всему была его национальность (в анкетах он указывал, что он — татарин), так как в то время крымские татары были обвинены в пособничестве гитлеровцам и выселены из родных мест. Но благодаря поддержке и помощи боевых друзей в феврале 1947 года Амет-Хан Султан становится лётчиком-испытателем Лётно-исследовательского института в Жуковском. В 1956 году вместе с рядом бывших партийных и советских работников Крымской АССР Амет-Хан Султан подписал письмо с просьбой о реабилитации крымских татар, направленное в ЦК КПУ[2]. За короткий срок он выдвинулся в число лучших испытателей. В 1949 году ему присвоен третий класс лётчика-испытателя, в январе 1950 года — второй класс, а уже в сентябре 1952 года Амет-Хан Султан становится лётчиком-испытателем 1-го класса. Он с успехом выполняет самые различные испытания.23 сентября 1961 года Амет-Хану Султану было присвоено звание «Заслуженный лётчик-испытатель СССР» (номер знака — 38). За время лётной работы он освоил около 100 типов летательных аппаратов, его налёт составил 4237 часов. Жил прославленный лётчик в городе Жуковский Московской области. 1 февраля 1971 года Амет-Хан Султан погиб при выполнении испытательного полёта на летающей лаборатории Ту-16, предназначенной для испытания нового реактивного двигателя. Похоронен в Москве на Новодевичьем кладбище.

Вітаю всіх працівників медичних закладів, героїв нашого сьогодення, 

всіх, від тих, що були медсестрами, чи медбратами, до тих, хто 

мріє стати медсестрою, чи працює поруч! 

Дай Вам Бог здоров’я і гарного настрою!!!