Знищити героя

Як це було. Убиваючи чільників українського підпілля, КДБ писало сценарії розвитку подій негірш відомих драматургів, але помилилося. В Україні восени відзначають дві пам'ятні дати: 67 років створення Української Повстанської Армії та 50-ті роковини загибелі одного з найвідоміших діячів українського руху опору — Степана Бандери... Чому Організація Українських Націоналістів, в якої була власна служба безпеки, не змогла захистити свого лідера? Який вплив на рух опору мали західні спецслужби? Які плани мало КДБ щодо руйнації українського підпілля? Такі запитання кореспондент “Експресу” поставив історикам. ...Коли навесні 1954 року органам МДБ вдалося затримати Головного командира УПА Василя Кука, це фактично означало завершення активної організованої боротьби УПА в Україні. Після шести років ув'язнення Василя Кука випустили “на волю” — під нагляд органів КДБ, хоча Хрущов хотів, щоб його показово судили та розстріляли. “Працівники органів безпеки розуміли, що в разі показового покарання українці матимуть нового героя. Герой перетвориться на міф, а з міфом боротися значно важче, ніж із живою людиною”, — говорить “Експресу” історик, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України, президент благодійного фонду “Літопис УПА” Микола Посівнич. Чому ж лише за рік до виходу з-за ґрат Василя Кука агентові КДБ Сташинському наказують убити лідера ОУН за кордоном? “Коли в 1955 році Степана Бандеру переобрали на посаді голови проводу ОУН, він сказав: “Я приймаю ваш вирок смерті”, — розповідає історик. — Він знав, що загине в цій боротьбі”. Восени 1956 року в Угорщині розпочалося безпрецедентне масове повстання проти радянської влади. Українське підпілля відразу почало налагоджувати зв'язки з місцевими революціонерами. “Бандера вважав, що за таким сценарієм може відбутися й звільнення України, — говорить пан Посівнич. — Радянська влада в соціалістичному блоці серйозно похитнулась, і це неабияк злякало керівництво СРСР. На мою думку, саме через спробу ОУН об'єднатися з іншими національно-визвольними рухами вони віддали наказ убити Степана Бандеру та Лева Ребета, ще одного впливового діяча українського підпілля”. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА”. За словами історика, Сталін не раз висловлював Хрущову своє невдоволення тим, що “Степан Бандера ще досі живий”. Та ані МДБ, ані створене пізніше на його основі КДБ не могли дістатися до лідера ОУН. “В органах КДБ боротьбою з “українським буржуазним націоналізмом” займався колектив із понад тисячі осіб, — каже Микола Посівнич. — Підходів до Бандери вони шукали впродовж 15 років. За цей час до Німеччини, де жив під чужим іменем Провідник ОУН, КДБ засилало кільканадцять убивць, які здійснили 12 замахів на його життя. Проте всіх їх було знешкоджено службою безпеки ОУН. Відомо, зокрема, про підготовленого в КДБ поляка, який мав убити Бандеру, а після того заявити, що він помстився за “різню УПА на Волині”. Таким чином вдалося б скомпрометувати лідера українського руху в очах світової громадськості”. Проте цей замах так і не відбувся завдяки діям служби безпеки ОУН. “ОУН мала своїх інформаторів у КДБ, — каже історик. — Напередодні вбивства вони повідомили службу безпеки про те, що до Німеччини прибув новий кілер зі “зброєю, якій немає аналогів”. “За два тижні до вбивства Бандера знав, що існує небезпека для його життя, — говорить в коментарі для “Експресу” публіцист, дослідник діяльності ОУН-УПА Ярослав Сватко. — Про це йому сказав керівник зовнішньої розвідки Степан Мудрик. Він просив Бандеру сховатися, радив виїхати до Іспанії. Проте провідник ОУН поставився до цього повідомлення дуже легковажно”. “Можливо, Бандера вважав, що це чергова спроба його залякати, — припускає Микола Посівнич. — Крім того, він не вірив, що Кремль зважиться на таке вбивство”. Проте КДБ виявилося хитрішим. Розроблена зброя — “шприц” з отрутою, що швидко діє, дозволяла знищити людину без видимих слідів на тілі та в організмі. Убивця Богдан Сташинський, якого спеціально підшукали в Західній Україні (“карати руками земляків” — відомий принцип КДБ) після виконання своєї “місії” написав у звіті: “В означеному місті я зустрів відому особу та привітав її. Я певен, що поздоровлення було вдалим”. “Після повстання в Угорщині, яке СРСР придушив вторгненням Радянської армії, у комуністичному русі стався внутрішній розкол, — каже пан Посівнич. — Репутація “совєтів” була зіпсована, тож і “прибрати” лідерів українського опору вирішили тихцем. Щоправда, проти цього виступали київські кадебісти. Вони вважали, що живого Бандеру можна скомпрометувати, тож прораховували ситуацію на десять років наперед і сподівалися послабити ОУН за допомогою розколів. Вони хотіли представити ситуацію таким чином, що “брат із братом свариться і брат брата убиває”. Частково прогноз київських кадебістів реалізувався: у 1954 році Лев Ребет та Зиновій Матла оголосили про відокремлення від ОУН, очолюваного Бандерою, та створили організацію “ОУН за кордоном”, її учасників стали звати “двійкарями”. “Двійкарі” тісно співпрацювали з американським урядом, отримували від них фінансування, — говорить Ярослав Сватко. — У той же час “бандерівська” ОУН більше декларувала принцип “власних сил”. Вони, звичайно, мали контакти з іноземними розвідками, коли їм було вигідно. Але це не була постійна й тривала співпраця. Передовсім стояла власна мета — побудова незалежної української держави. Крім того, ОУН мала власні службу зовнішньої розвідки та службу безпеки. Вони забезпечували всю агентурну роботу та захист”. За словами Ярослава Сватка, до 1946 року ЦРУ розшукувало Степана Бандеру, щоб видати його Кремлю: “Він переховувався в Німеччині, в американській окупаційній зоні. Але тоді його не змогли знайти. Пізніше, з початком “холодної війни”, ситуація змінилася”. Завдяки американському фінансуванню “двійкарі” винаймали приміщення у центральній частині Мюнхена, видавали відомий журнал “Сучасність” та утримували видавництво, де друкували антирадянську літературу, яку потім надсилали до СРСР. “Бандерівці” із розвідками Англії, США та Німеччини співпрацювали на інших умовах. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА, — каже історик Посівнич. — Згідно з домовленостями між ОУН та спецслужбами, у разі початку третьої світової війни УПА мала організувати на території України великий національно-визвольний фронт. В ефективності таких підрозділів усі переконалися під час Другої світової війни на прикладі французького руху опору та партизанів Тіто. Проте, крім технічної допомоги: десантування, екіпіровки тощо, ніяких фінансових “вливань” не було. Ніхто мільйонів українським патріотам не платив. Натомість польський та прибалтійський рухи опору отримували фінансову допомогу”. “ОУН Бандери завше відчувала брак грошей, — говорить Микола Посівнич. — Але вони не хотіли бути залежними від західних розвідок. Це означало б, що вони мусять виконувати їхні завдання. Зокрема в ОУН була розроблена система власних кодів для зв'язку, шифрування тощо, аби ніхто не міг дізнатися про зміст цих повідомлень. Училися на власних помилках”. Чи досяг Кремль своєї мети, убивши Степана Бандеру? Часткову відповідь на це питання дають самі чекісти у своїх мемуарах. Так, колишній учасник операцій проти ОУН Георгій Санніков у своїй книзі “Велике полювання” писав: “Похорон Бандери перетворився на могутню демонстрацію єдності та згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української еміграції...”. На думку Саннікова, “він перетворився з нашою допомогою в націоналістичного Ісуса Христа”. “Степан Бандера хотів померти так, щоб після нього постала сотня нових лідерів, — каже Микола Посівнич. — І сьогодні він є прикладом патріотизму для багатьох українців”.

Петро Яценко Газета "ЕКСПРЕС" 22-29 жовтня 2009 року