Популізм у світі: основні характеристики й загрози
Останнім часом термін «популізм» використовується направо й наліво. Проте, що ж насправді він приховує у собі?
Протягом останніх років спостерігається поява нових форм популістського націоналізму, який сьогодні становить головну загрозу ліберальному міжнародному порядку, що став основою глобального миру та процвітання з 1945 року. Впродовж минулого століття ліберальна демократія постійно перебуває під загрозою авторитарних режимів, проте сьогодні виникла інша загроза: демократії поступаються впливу неліберальних політичних сил, керованих популістськими настроями. Поняття популізму, проте, використовується наліво й направо для характеристики широкого спектру явищ, які не обов’язково пов’язані між собою. Отже, що насправді означає цей термін.
Між політологами немає повного консенсусу щодо визначення популізму, проте є принаймні три характерні його ознаки. Перша – це режим, який реалізує політику, популярну у короткостроковій, проте нежиттєздатну у довгостроковій перспективі, як правило, у сфері соціальної політики. Наприклад, цінові субсидії, щедрі пенсійні виплати або безкоштовні медичні клініки.
Друга – це визначення «людей», які становлять основу легітимності: багато популістських режимів не включають усе населення, а скоріше певну етнічну або расову групу, яка, як кажуть, є «істинними» людьми. Таким чином, Віктор Орбан в Угорщині визначив, що угорська національна ідентичність ґрунтується на етнічній приналежності, що виключає неугорців, які проживають в Угорщині, та включає багатьох угорців, які живуть у таких країнах як Словаччина та Румунія. Прем’єр-міністр Нарендра Моді в Індії також намагався змінити визначення індійської національної ідентичності з інклюзивної ліберальної, встановленої Ганді та Неру, на таку, що заснована на індуїзмі. Польська партія «Право і справедливість» наголошувала на традиційних польських цінностях й католицизмі та підштовхнула до виникнення більш відкрито расистських груп – таких, як ті, що закликали до «білої Європи» у листопаді 2017 року.
Третя ознака популізму стосується стилю лідерства. Популістські лідери, зазвичай, формують навколо себе культ особи. Вони намагаються встановити прямі та безпосередні зв’язки з «людьми», яких, як вони стверджують, представляють, та спрямовують їхні надії та страхи у дію.
Саме цей персоналізований підхід до лідерства робить популістів такою загрозою для демократичних інститутів. Сучасні ліберальні демократії будуються на базі інститутів спільного використання влади, таких як суди, законодавчі органи та безкоштовні засоби масової інформації, які слугують лакмусовим папірцем виконавчої влади. Всі ці інституції є потенційними перешкодами на шляху до досягнення популістським лідером своїх цілей і, отже, є основною мішенню його нападу. Таким чином, персоналізований характер популізму становить загрозу ліберальним інститутам.
Ці три визначення дають нам змогу окреслити різні рухи, які у минулому отримали назву «популістських». Латиноамериканські популісти, такі як Уго Чавес, Нестор і Крістіна Кіршнер, наголошували на популярних, проте нежиттєздатних соціальних програмах та намагалися створити навколо себе культ особи. Аргентинська пара зображала себе як перевтілення класичної популістської пари Єви та Хуана Перона. З іншого боку, вони не обмежували визначення національної ідентичності. Те саме можна сказати про Таксина Чинавата та його сестру Їнглак, колишнього прем’єр-міністра Таїланду: вони просували програми перерозподілу для бідних у сільських районах країни, проте не дотримувалися обмежувального погляду на тайську ідентичність, як їхні супротивники у жовтих сорочках.
Лідери Брекзіту, навпаки, не наголошували на масштабній економічній програмі та не мали жодного харизматичного лідера. Проте вони зіграли на антиіммігрантських страхах та традиційній британської ідентичності. Віктор Орбан, натомість, уособив у собі усі три ознаки: він намагається захистити угорських вкладників від «хижих» європейських банків; він має обмежене визначення «народу»; і він, звичайно, хотів би сприйматися, як харизматичний лідер.
Не зрозуміло, чи відповідає Володимир Путін будь-якій з трьох характеристик, окрім останньої: він з обережністю ставиться до розширення соціальних програм; у той час як підкреслює російську ідентичність та традиції, які не обов’язково мають обмеження в етнічному плані. Безумовно, Путін побудував навколо себе культ особи, хоча важко стверджувати, що він аутсайдер, який прагне повалити правлячу еліту. Те саме можна сказати про індійського Нарендра Моді та навіть про китайського Сі Цзіньпіна: вони обидва стали популярними, нападаючи на існуючу еліту, хоча самі є її частиною.
Слід зазначити, що для Дональда Трампа характерні усі три ознаки. Під час своєї передвиборчої кампанії він грав на економічному популізмі, погрожуючи вийти з Трансатлантичного партнерства та розірвати Північноамериканську угоду про вільну торгівлю. Він пообіцяв захистити програми медичного та соціального забезпечення. І хоча Трамп ніколи прямо не виступав за білий націоналізм, він залюбки підтримав би тих, хто це робить. Трамп мав дуже напружені відносини з афроамериканцями, латиноамериканцями та іншими меншинами; чорношкірі зірки спорту та виконавці були частими жертвами його публікацій у Twitter. І він поводився як класичний харизматичний лідер на мітингах, заявляючи, що «лише я розумію ваші проблеми» та що «лише я знаю, як їх вирішити».
Таким чином, у межах рухів, окреслених як популістські, ми можемо виділити, принаймні, дві широкі категорії. У Латинській Америці та Південній Європі популісти, як правило, дотримуються лівосторонніх поглядів, мають підтримку серед бідних виборців та виступають за перерозподіл соціальних програм, спрямованих на подолання економічної нерівності. Проте, вони не підкреслюють етнічної ідентичності та не займають твердої позиції щодо імміграції. Ця група включає у себе Боліваріанський рух Чавеса та Kiршнеризм в Аргентині, а також Подемос в Іспанії та СІРІЗА у Греції.
У Північній Європі популісти заручилися підтримкою середнього та робітничого класу, також для них характерні більш правосторонні погляди та антиіммігрантські настрої. Вони хочуть захистити існуючий добробут держави, проте не наголошують на розширенні соціальних послуг або субсидій. До цієї категорії належать ті, хто виступав за Брекзіт, Національний фронт Франції, Партія свободи Нідерландів, Данська народна партія, а в Сполучених Штатах багато прихильників Дональда Трампа - з робітничого класу.
Також є групи або рухи, які не підходять до жодної категорії. Італійський Рух п’яти зірок, наприклад, рішуче протистоїть та засуджує італійську еліту. Це відрізняє його від північних та південно-європейських партнерів, оскільки він здебільшого заручився підтримкою не робітничого класу, а міського населення середнього або навіть вищого середнього класу.
Френсіс Фукуяма,
The American Interest
