хочу сюди!
 

Наталия

50 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 35-55 років

Замітки з міткою «поезія»

Народивши у серці моїм Міць та Радість…

"Я не хочу тобі зла, я не така,
Я в очах твоїх шукаю лиш тепла,
Я в устах твоїх шукаю лиш добра,
Ти пробач все, що буде і що було.
Я не хочу тобі болю,зрозумій,
Я не хочу щоб за мене ти страждав,
І в очах моїх погасло стільки мрій,
Знаю,ти б мені життя віддав.
Будь щасливим! Я не хочу тобі зла!
Я не варта навіть краплі твоїх сліз,
Я піду від тебе так, як і прийшла,
Снігом розлечусь, розтану скрізь..."                            Angel W

Снігом розлетілася … пішла.

А в очах… не лише туга і журба.
В тих очах хурделиця мела,
Хоч настала знову вже Весна!
Я хотів догнати лиш, спинить…
Жевріла надія у душі… ще мить.
Та чомусь не зміг, забракло сил…
А у серці – сум… і щось щемить.
Вірогідність зустрічі була -
Лише б я з’явився на вокзал.
Зміг лише «люблю» одне сказать,
Та не смів…її тоді кохать,
І тому надію не давав.
Щоб коханою була вона…
Бажав. І у решті решт… щоби змогла…
Полюбить. В моїй душі імла…
Знов лежить. Боюся, що вже втратив її…
У суцільній …болючій … імлі.

Сил надайте мені! О! Боги!
Припадаю до Неньки-Землі!
Щоб кохану мою… знов зустріть…
І змогли у любові ми жить.
О! Свароже! Ярило! До Вас
Мій летить з підсвідомості глас…
Дайте людям надію, щоб сум…
Негаразди… народ обминув.
Щоб Звитяга і Успіх…були
Невід’ємні від нас. Загули…
Чую сосни… і вітер вщухав,
Що піднявсь поневолі. «Та хай!»-
З під небес мов би ріг… заволав.
Гуркотнуло зненацька …та ще…
Із душі щезли туга та щем.
Народивши у серці моїм
Міць та Радість… що я не один.

Лютий

за мотивами
http://blog.i.ua/community/2051/639192/
написала вірш для діточок

Лютий надимає щоки,

Люто дме, реве, регоче,

Ніс щипa, штовхає в боки,

Поступатися не хоче


Він Весні пригожій, милій.

Завірюхою лякає,

Снігом сипле, не втікає.

Лютий дме. Зима – при силі.

03.03.2011

© Stepans’ka Marina (SMG)


Цить!

" Цить! Хай говорить серце...

Невиразно воно говорить, як весняна нічка."

                                                              Л.Українка

25 лютого - 140 років з дня народження Лесі Українки

Сніжинка на долоні

Сніжинка тане

На долоні. Зникла. Ми -

В долоні часу.



23.02.2011
© Stepans’ka Marina(SMG)

Люд. Рух. Поспіх.

згадуючи один з лютневих вечорів

Запалене сонячне око червоне
В блякло-недужій небесній блакиті.
Брили брудні – сніго-крига, пухлини
Всіяли місто.
            А храмові дзвони    
Благовіщують. Молитвою лине
Спів їх…
        Люд. Рух. Поспіх. Втрачені миті.


16.02.2011

© Stepans’ka Marina
(SMG)

Вечір. Дорога додому

Лютий надимає щоки,
Люто дме, шибками грюка,
Знахабніло в двері стука...
Космос чорний і високий

Зоревітром срібним дмуха,
ЗореПросо сипле з міху.
Оріон потужно диха...
Лютий дме.
                     Я небо слуха.


11.02.2011

© Stepans’ka Marina (SMG)

Ван-Гог

 

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!
 Ліна Костенко.

А затишок співає...

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.

Я дуже тяжко Вами відболіла...

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко