Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить...
Т.Шевченко, Гайдамаки
На Великдень вирішив провідати батьків. Давненько вже не святкували такий щирий, теплий празник як Воскресіння Христове в родинному колі.
І хоть за теперішньої влади ціни на пальне сягнули захмарних величин, але квитків на потяг катма, тому довелось намити, натерти, наполіролити автівку… і в дорогу.
До речі, про ціни на пальне. Як тільки на світових нафтових біржах ціна за барель піднялась на 1$, наші нафтотрейдери тут же підняли ціну на бензин на 5-10-15 коп., але як ціна на нафту впала на 2-3-4-5$, то наші магнати не повірили, що сонце зійшло на сході, що треба скидати ціну. Від цього ж їхні прибутки падають. А доблесний міністр з екранів ТВ заявляє, мовляв, ну і що, що ціни високі..... ви погляньте, машин не поменшало. Це такі урядовці нами командують.
Та я відхилився від теми. Отже, вже 700 км дороги позаду. Радує те, що нігде ДАІшники не нагліли і доводити їм, що я не баран, вибачте за тавтологію, не доводилось. І ще те, що від самого Житомира і до Львова турки, македонці і хто там ще не знаю таки зробили досить пристойну трасу для поїздок в задоволення. А от від Львова до Івано-Франківська наші дорожні служби борються зі сном за кермом, бо на всій ділянці ями, вибоїни, розмітка здебільшого відсутня і т.п.
Але втома дається взнаки. Кава вже не рятує, музика в салоні дратує, цигарки не паляться, жуйки не жуються... Любуюсь прикарпатськими краєвидами. Добре, що рух не дуже інтенсивний.
Наближаюсь до населеного пункту з кумедною трошки назвою «РУДА». Обабіч дороги стоять середніх років не молода пара і дідусь. Підняли руки, голосуючи. Без сумнівів зупинився, щоб хоч трошки веселіше було їхати залишок шляху.
- Христос Воскрес!
- Воістину воскрес!
- До Рогатина підкинете?
- Звичайно ж. Сідайте.
Пара сіла на задні сидіння, а дідусь сів біля мене на перед. На вигляд йому років 70-75. Досить охайно й чистенько одягнений. Лице вкрите глибокими зморшками, але в очах скачуть якісь юнацькі чортики. Хоча по великому рахунку очі світяться добротою. Це я відразу запримітив. В машині тут же відчувся запах стайні, гною, сіна, соломи, корови, коней і ще сотні інших запахів. Одним словом запах села і важкої праці, який неможливо перебити ніякими модними автомобільними "вонючками". Але мова не про це. Дідусь виявився досить балакучим і трішки гуморним. Всю дорогу, а їхали ми разом з пів години, не більше, дідусь безупинно щось розказував і слова, як з кулемета вилітали з його беззубого рота. Він хвалив весну і Бога, він обурювався владою від місцевої до Верховної Ради, президентом, прем'єром, всіма міністрами, називаючи їх прізвища (я ще здивувався, що навіть я всіх їх не знаю), кляв голову сільради і дорожні служби на чому світ стоїть, місцевого панка, який викупив ставок і не дозволяє рибалити нікому у ньому, ворон і шулік, які вже вкрали у нього трьох курчат, митні служби, які встановили дуже величезні митні побори за якісь ветліки коньче потрібні для його старенького коня-годівника. І ще багато всякого я наслухався від нього.
А вже коли ми в'їхали в Рогатин дідусь розповів мені страшну таємницю. Пів року тому він написав листа у Верховну Раду зі скаргою на те, що місцеві чиновники щось там урізали з доплатами йому, як дитині війни. Через три місяці та скарга повернулась для розгляду на місці і от ще три місяці вона розглядається десь в чиновничих кругах обласного штибу. Але, як сказав дідусь, терпець усякому може урватись, і вони (маючи на увазі невідомо,.... а може й відомо кого) ще дуже пожаліють, що прийшли до влади. Бо вони гнобителі, а гнобителів у нас на Вкраїні милій завжди карали.
«Отож, - каже дідусь, - я вже вили від гною відчистив, нагострив їх добре, навіть держак новий зробив і стоять вони у мене наготові. Сусід теж косу вже відклепав. Ще конячку би мені підлічити трошки. Ох тікатимуть і плакатимуть узурпатори наші. Плакатимуть і тікатимуть. Ось тут зупини мені, синку. Хай Бог помагає! Щасливо!»
Дідусь і немолода вже пара, яка мовчки їхала всю дорогу вийшли і пішли кожен своєю дорогою зі своїми роздумами?. А я, заслухавшись дідуся, вже вкотре проїхав мимо пам'ятника славній Роксолані, забувши сфотографувати його.
А подальшою дорогою думав... Це ж як треба допекти народ, що вони готові на нову КОЛІЇВЩИНУ? Готові владу топити в крові. І ще не раз чув я, особливо від старшого покоління, що потрібні рішучі зміни.... силові...
Отака от маленька історія з моєї подорожі, яка міцно засіла в голові.
А Ваші думи які?
18
