Щойно спало на думку: як би склалась доля Анни Карєніної, аби вона не вирішила вкоротити собі віку за допомогою потяга?

Ранок сонячний але такий холодний, вітер продуває до кісточок. 

Я так чекала весну... Щороку єдине, що чекаю - це вона.
Не свят якихось, не дня народження, не відпустки чи ще чогось, просто весни, я народилася весною і щороку мій особистий рік починається тоді, коли з'являється перша зелень. Але не такої весни.
Пам'ятаю, як щороку тут, на блогах, всі вітали з першим днем весни - купами картинок, щирими текстами, гумором і оцією атмосферою "скоро!" . Як кипіло все восьмого березня - з гумором і спорами - свято чи ні? Цьогоріч мене коли сусід привітав зі святом - я з хвилину думала про що це він?
Кілька днів як пройшло відчуття нереальності , хоча я з моменту , коли почула про те, що Китай з невідомої причини скупив майже половину світової пропозиції зернових, мала усвідомлення, що війна реальна як ніколи, але коли о п'ятій ранку 24-го задзвонив мамин телефон і сусід прокричав "війна!!" так, що ці слова почула навіть я - було повне відчуття сну, нереальності того, що показували нон-стоп в новинах.
Думок дуже багато, і одночасно мало. Повернулося почуття гумору і навіть не спокій, а конструктивний пофігізм мабуть. Я живу в місцевості, де є ніби стратегічний об'єкт, але поки нас не трогають, хоча вчора збили дві ракети, залишки яких впали на територію сусідніх з нашою тергромад. Колись , після перемоги, я напишу про цей момент невеличку замітку, бо це був мій, особистий, момент війни, і це було таке неймовірне для мене, яка спить в цей час звично як сурок, співпадіння - ці перші в нас авіаудари я чула, бо не тільки не спала, а саме вийшла надвір, хоча до цього світанок востаннє споглядала кілька років тому. Задумалася щойно.. які пам'ятні мені всі мої світанки. Той кілька років тому ... "як думаєш, котра зараз година?". Посмішка і хитрі жовті "котячі" очі...
Минуле життя.
А про майбутнє не думаю, тримаю в голові "спокійну картинку" того, що напланувала раніше, "до", і справді вірю, що так воно і буде.
Після перемоги.

Чи проходить кохання? Чи залишаємось ми в серці на багато років і чому так...
З якої причини одружуємося, чому розлучаємось? Чи змінюємося з роками? Чи просто починаємо помічати недоліки лише з часом? Чому закохуємось саме в цю людину, а не іншу? Чому зраджуємо або ж бережемо вірність тому, хто не заслуговує на це? Чи можливо прожити довге життя разом, не сумніваючись у своєму виборі, не жалкуючи про цей вибір? Чи завжди вам є про що поговорити, про що помовчати.... і чи потрібно це?
Іноді, задумуючись над тим, що чекає моїх дітей в майбутньому, стає просто страшно. Чи правильний вибір зроблять і на скільки вони будуть щасливі в шлюбі. Озираюсь на своє життя... хочу, аби не гірше, щоб краще... щоб щасливіше... без цих гірких моментів. Хоча я свій шлюб вважаю щасливим, я кохаю свого чоловіка більше 15 років і жодного разу не пожалкувала, що вийшла за нього заміж. Хоча часто сумнівалась в його почуттях, адже одружились ми " по зальоту"... ні, це не була якась інтрижка, ми досить довго знали один одного до весілля, та й нам було вже не по 16 років. Але все одно... іноді задаю собі запитання: якби не вагітність, чи одружився б він на мені? Як би склалось життя? Але ж зараз все добре, я щаслива. Та й мабуть він би не був зі мною скільки років, якби не любив.
Іноді здається, що ми зовсім різні. Що з ним немає про що поговорити, що він зовсім не хоче мене чути, а іноді... розуміє мене без слів і відчуває навіть на відстані. Пам'ятаю, як побачила передачу про зифір. І такий він мені там апетитний був (хоча я не є фанатом зифіру і це не моє улюблене лакомство)... яке ж моє було здивування, коли чоловік прийшов ввечері з роботи і приніс пакунок із зифіром! Але ж я того дня йому нічого про зифір не говорила. І такий випадок був не один. Пам'ятаю як ще зустрічались... він тоді працюав у іншій країні і наші стосунки були на відстані. Ми переписувались, зідзвонювались. Часто оці переписки закінчувались фразою " я тебе люблю". Але так іноді ці слова втрачали зміст і спиймались мною просто як "до побачення", чи типу для зв'язку слів. І іноді не мали такого значення, як би мало б бути. Якось я подумала, що якби він просто написав мені цю фразу, просто так, рапново... минув день чи два і я отримую смс " Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ". Це було так неочікувано.... давно я вже не чула від нього цих слів.... та й не говорила йому також.... чому з роками ми рідше говоримо коханим ці слова? Чому після багатьох років подружнього життя нам здається, що їх не обов'язково говорити...та зараз не про це. Невже він справді так мене відчуває? Були ще випадки, та я конкретно уже і не пригадаю, ці мабуть найяскпавіші були для мене. Чи це лише співпадіння... чи просто мої думки матеріалізуються? Та це вже інша історія.

Американський мільярдер з українським походженням заявив, що «капіталізм мертвий»Економічна система накопичення капіталу призвела до «жахливої нерівності»