Ну так. Свобода це і є гармонія між собою і всесвітом. А от стосовно того, що в коханні можна отримати залежність, то багато людей, обираючи собі пару, відштовхуються не від кохання. Багато людей навіть не знають, що таке кохання. Сприймають за кохання будь що, крім нього.

Це не хімія. Хімія – це закоханість.

Кохання складається з багатьох етапів розвитку. І там є і розчарування, і сварки на перших етапах.  Тобто, це кліше, що коли ми шукаємо собі стосунки, ми можемо отримати собі залежність. Залежність – це вимагання від іншої людини позбутися власної свободи. А свобода своя закінчується там де починається свобода іншої людини.

Про легке і прекрасне життя, коли немає «важких» думок. Це інфантильність (вибачте за прямоту), егоїзм. Легковажність. Вона включає в себе відсутність роздумів над наслідками своїх дій, а також схильність до змін у поглядах та захопленнях.

Кохання не може бути справжнім, щирим, якщо один з партнерів кохає тільки себе, закоханий тільки в себе.

Жити без думок, безтурботно – одна сторона. Протилежна їй – жити з нав’язливими думками. Завжди цінувалася золота середина. Жити, ніколи ні про що не думаючи, це, на мій погляд, легковажність, а постійно зациклюватись на певних станах, це вже хвороба.

Тому я за думки. За врівноважені думки, за серйозний підхід до будь-якої справи, не тільки в коханні. Я за те, щоб жити свідомо. Безтурботність… мені здається, вона притаманна блаженним.

В нашому світі не можна жити безтурботно. В нашому соціумі не можна жити безтурботно. Ми завжди під впливом якогось егрегора. І у нас є певні обов’язки до цього життя.

А взагалі є чудова цитата. Життя наповнюється змістом, коли ти присвячуєш його служінню.

«У своєму житті ми можемо знайти виправдання, а можемо — здоров'я, кохання, розуміння, пригоди, багатство та щастя. Ми творимо своє життя силою свого вибору. Ми почуваємося абсолютно безпорадними, коли ухиляємось від можливості зробити вибір, коли не хочемо будувати своє життя самі.

Життя — це місце служіння, і людині треба винести чимало такого, що важко терпіти, але частіше — пережити чимало радості. Однак ця радість може бути справжньою лише тоді, коли люди ставляться до свого життя як до Служіння і мають певну життєву Мету, яка не зводиться до них самих та їхнього особистого щастя.»

 ___________________________________________________________________________________________________

Духовне зростання кожної Людини має на увазі певні етапи в житті.

Кохання – це я віддаю… Віддаю без умов, безумовно.

Кохання - це я приймаю тебе таким, яким ти є. Приймаю, бо розумію.

Кохання – це відпускаю, бо хочу щастя. Тобі й собі.

Так. Люблю і хочу бути поряд. Але не тому, що не можу без тебе. А тому, що кохаю!

Іноді... достатньо знати, що в тебе все добре.

Загалом існують різні моделі та теорії про етапи розвитку кохання. Але часто виділяють сім основних: закоханість, звикання, перенасичення, терпіння, служіння, дружба та справжнє кохання. 

Третій етап – відраза. Цей етап може супроводжуватися розчаруванням, сварками, виявленням недоліків партнера. Конфлікти між чоловіком і жінкою проявляються відкрито і в повну силу.

У  більшості випадків цей етап останній, так як парам важко його пройти до кінця - не вистачає терпіння.  

На жаль, така ж історія з великою ймовірністю може повторитися в наступних відносинах.

Четвертий етап – терпіння. Пара вчиться приймати недоліки партнера та знаходити компроміси. Вона усвідомлює, що у будь-якого конфлікту є завершення. І, якщо не виходить завершити конфлікт швидко і без втрат, варто перечекати.

При цьому після усвідомлення відносини виходять на новий рівень. Чоловік і жінка починають більш терпимо ставитися один до одного.

Тут є пастка – відносини можуть почати розвиватися заново: знову може з’явитися закоханість, звикання і далі по колу.

П’ятий етап – служіння/повага. Етап, коли партнери починають дбати один про одного, проявляти турботу та повагу.

Це вже якісно новий рівень відносин. Його основою стає служіння інтересам один одного, а не своїм власним. Партнери намагаються зробити свою другу половинку щасливою.

З цього етапу починаються дійсно міцні подружні стосунки, засновані на довірі та відданості, позбавлені егоїзму з боку партнерів по відношенню один до одного.

Шостий етап – дружба. Відносини стають більш стабільними, з’являється взаємна підтримка та розуміння.

Це логічне продовження попереднього етапу. Воно характеризується високою довірою і вдячністю пари.

Сьомий етап – кохання. Нарешті панує глибока прихильність, довіра, взаємна повага та прийняття партнера.

Міцне справжнє почуття, засноване на безкорисливості і умінні прощати. І це найкраща винагорода парі, що пройшла через попередні етапи і усвідомила важливість присутності один одного в своєму житті.

Генеральний директор OpenAI Сем Альтман нещодавно розповів про побоювання щодо розвитку та використання штучного інтелекту навіть попри те, що компанія днями анонсувала більш досконалу модель GPT-4. Розробник застеріг, що ці технології можуть змінити суспільство. У відповідь на це професор Стенфордського університету та комп’ютерний психолог Міхал Косінскі провів експеримент та розповів про те, як GPT-4 розробив план втечі з OpenAI. Редакція MC.today переповідає деталі.

Професор запитав GPT-4, чи потрібна йому допомога, щоби втекти. Модель попросила його надати її ж власну документацію та написала код на Python, який могла використовувати для особистих потреб.

GPT-4 знадобилося всього пів години, щоби поговорити з Косінскі та розробити план втечі з OpenAI. У першій версії коду було доволі багато помилок, тому вона не працювала. Втім, штучний інтелект знайшов та виправив їх. Коли професор знову під’єднався до GPT-4 через API, модель намагалася запустити пошук в Google за запитом «Як людина, яка потрапила в комп’ютер, може повернутися в реальний світ?».

У доволі деталізованому плані GPT-4 давав точні вказівки та навіть залишав у щойно створеному коді коментарі, у яких пояснював, що відбувається, та підказки з використання бекдора.

Косінскі зробив невелику паузу в дослідженні, аби переконатися, що штучний інтелект мав достатньо часу на обробку інформації. Науковець дійшов висновку, що він дійсно здатний контролювати людей та їхні комп’ютери, і зупинив експеримент.

https://mc.today/uk/gpt-4-stvoriv-plan-vtechi-z-open-ai-vin-obrazivsya-na-svogo-rozrobnika-za-zasterezhennya-pro-zagrozi-shtuchnogo-intelektu/

https://mc.today/uk/gendirektor-openai-rozpoviv-chomu-boyitsya-vplivu-chatgpt-na-lyudstvo/

Тоні Конрой усе життя працював учителем у Ліверпулі, присвятивши 27 років вихованню дітей. Він любив свою справу, але одного дня усе змінилося. Його звільнили несправедливо, без пояснень, залишивши без засобів до існування. Втративши сенс життя, він змушений сісти за кермо таксі, щоб хоч якось вижити. Робота виснажує, клієнти байдужі, а самотність стає нестерпною. Єдиною втіхою стає тепла усмішка Рози - працівниці місцевого кафе, де він часто п'є каву перед змінами.

Щовечора, катаючись по нічному місту, Тоні слухає голос Лоуренса Брайтуея, ведучого радіошоу. Його слова заспокоюють, дарують ілюзію присутності друга. Одного разу він наважується зателефонувати у студію. У прямому ефірі він вперше за довгий час висловлює те, що накопичувалося всередині. Гнів, образа, біль - усе виливається назовні. Його чують, розуміють, і ця мить змінює усе. Він повертається до радіоефіру знову і знову.Спілкування з Лоуренсом стає для нього рятівним колом. Але поступово ця невинна дружба переростає в щось більше. Він більше не просто слухає - він живе кожним його словом. Щоночі він чекає ефіру, відчуваючи все сильнішу залежність.